Проповіді

Найулюбленіша звістка Сімпсона: найглибша потреба душі — це не якесь благословення, не зцілення, не освячення, не те «воно», за яким ми женемося, — а Сам Христос як життя, що живе всередині. Він простежує власний шлях від пошуку переживань до прийняття Особи, показуючи, що кожен дар зберігається лише доти, доки збережено Дарителя, і завершує гімном, народженим із цього відкриття: «Колись було благословення, тепер — Господь».

Відштовхуючись від Іллевого «тихого віяння», Сімпсон доводить, що Бога зустрічають у тиші, а не в галасі: найсолодше благословення, яке приносить Христос, — це суботній спочинок душі. Далі йде практична порада — втишена молитва, стримана мова, притихлий дух під тиском і зневагою, — щоб саме життя почало промовляти голосом лагідної тиші.

Поступовий огляд того, що насправді охоплює слово «все можливе віруючому»: спасіння найгіршого грішника, освячення, зцілення тіла, щоденне забезпечення й євангелізацію світу. Сімпсон наполягає на приголомшливій паралелі — те, що можливе Богові, запропоноване вірі, — і кличе читача здобути це у вірній молитві.

Радість, доводить Сімпсон, — найгостріша відмінність християнства від усіх інших релігій, а слово Неемії робить її таємницею сили. Він відрізняє веселість, що спирається на обставини, від радості Христа, яка перебуває в серці, і показує цю радість як силу для служіння, витривалість у випробуваннях і найпереконливіше свідчення, яке несе віруючий.

«Сповняйте себе Духом» — і Сімпсон зосереджується на слові «сповнені»: так повно, щоб не лишилося жодного порожнього місця. Це наповнення, показує він, — не вплив, не відчуття і не набір істин, а жива Особа; уся суть християнства — Христос, що перебуває в нас. Він розкриває природу цього наповнення, його умови й постійність, закликаючи напівсповнене серце цілком віддатися Йому, щоб з глибини єства потекли ріки води живої.

Прочитайте книгу Дїянь, не знаючи нічого про те, що настало опісля, каже Бут, — і ви сподівалися б, що світ давно вже здобуто; то чому ж, по дев’ятнадцяти сотнях років, отаке? Її відповідь — не досконаліша машинерія, а хрещення любови: церква, готова терпіти, щоб з неї сміялися на вулицях, і вважати це єдиною гідністю, яку варто мати.

Бути свідком, наполягає Бут, означає не доводити справу, а засвідчувати те, що ти бачив і відчув, — а церква, яка перестала свідчити, зазвичай перестала й переживати. Вона кличе кожного віруючого, ученого чи неписьменного, до того самого простого обов’язку: розповідати, що Господь зробив для його душі.

«Гріх — найдорожча річ у всесвіті». Фінней обчислює справжню ціну гріха проти святого закону, а потім показує, що Божа любов до бунтівного світу була така велика, що покрила всю цю ціну даром Його Сина, — і закликає грішника прийняти спасіння, вже так дорого куплене.

Належне заняття християнина — Сам Бог, і тут Сперджен зосереджується на одній довершеності: «Я Господь, я все той самий». Оскільки Божа природа, любов і наміри ніколи не міняються, сини Яковові не вигублені — і віруючий, чий світ хитається, може стати на якір у єдиному серці, яке не може змінитися.

Спасіння — «не задля вас удїю се»: Сперджен розбирає два гріхи, вкорінені в кістках, — покладання на себе й самозвеличення — і показує, що Бог спасає задля Свого власного імені, цілком із благодаті. Тому найниціший грішник може прийти з порожніми руками, а спасенним нема чим хвалитися, крім ніжного серця Божого.

Текст, на який Сперджен уперше проповідував у шістнадцять років — у сільській хаті перед жменькою бідних людей, коли не міг би говорити ні на який інший. Він бере його як простий факт, перше ніж напучувати: для тих, хто вірує, Христос просто-таки дорогий. А насамкінець текст обертається на запитання й на осторогу для слухача, який виявляє, що не може на нього відповісти.

Обітниця, народжена у в’язниці: «Покликни до мене, й я обізвуся, та й обявлю тобі велике й неописане». Сперджен бере Єреміїне слово як золотий ключ, що відмикає Божу скарбницю, — і закликає до сміливої, сповненої сподівання, наполегливої молитви, особливо в скорботі, де Бог відкриває молитовному серцю те, чого саме лише навчання ніколи не відкрило б.

Головне послання Коррі тен Бум — про те, як прощати, — що виросло з її власної боротьби за прощення своїм мучителям із Равенсбрюка, і відкриття, що прощення — це дія волі, яку Бог потім робить справжньою в серці.

Христос дізнається, що Івана стято, відходить, за Ним ідуть — і Він однаково змилосерджується: Муді починає там, де починає Матвій, а тоді збирає випадок за випадком, де це милосердя сягає людей у найменш гідну їхню мить: син удовиці, чоловік, пограбований і побитий, блудний син, відступник, що втратив своє свідчення, і Єрусалим, оплаканий тоді, коли відкидав Його.

Муді проходить Колосян служіння за служінням — Спаситель, Викупитель, Визволитель, Провідник, Світло, Учитель, Пастир, Носій тягаря — і кожне відповідає на потребу, яку відкриває попереднє: бути витягненим із води ще не значить бути викупленим, а Ізраїль, вийшовши з Єгипту, потребував ще дороги через пустелю. Він уриває себе, визнаючи, що цього переліку не скінчити по цей бік вічності.

Муді збирає докупи вісім обітниць, у яких Христос каже «Я хочу», — спокій, привітання для кожного, хто приходить, очищення, визнання перед Отцем, силу здобувати інших, потіху, воскресіння, славу, — і протиставляє Боже слово нашому, яке ми ламаємо через брак волі чи сили. Насамкінець він просить дев’ятого, блудного сина: «Уставши, пійду до батька мого».

Останній, кого спасено перед смертю Христа, — це відповідь Муді всім, хто не довіряє раптовому наверненню: він питає, скільки часу треба Богові, щоб спасти душу, а тоді крок за кроком проводить нас через шлях злодія — усвідомлення провини, визнання, безбоязне слово за Христа перед глузливим натовпом і саме прохання. Наостанок він розповідає про вмираючого солдата, який просив переказати матері, що він помер, дивлячись угору.

Проповідуючи на 4 Мойсея 14:24 про звіт дванадцятьох розвідувачів, Еванс протиставляє вдоволеність церкви життям у пустелі на манні й перепілках Калевовому «іншому духові», що цілком пішов за Господом у обітовану землю. Звертаючись до Калевового прохання про Хеврон в Ісуса Навина 14, він показує п’ять ознак Калевового насіння — поклоніння, цілковите слідування за Богом, інший дух, оновлену молодість і перемогу над велетнями, — ілюструючи їх раптовим наверненням молодого китайського бізнесмена, і закінчує закликом уже тепер докласти зусиль, щоб увійти в Божий спочинок, а не задовольнятися пустелею.

«І ходив Генох з Богом». З цих слів Вайтфілд виводить цілий портрет християнського життя: що означає ходити з Богом, якими засобами триматися Його кроку — молитвою, Словом, спільнотою Його народу, — і яким є кінець такого ходіння, коли Бог забирає Свого друга додому.

Написана з власного виснаження Гадсона Тейлора у глибині Китаю, де він почав задумуватися, чи не слід йому зовсім облишити проповідь. Він тисне на Христову обітницю, доки вона не віддасть усієї своєї ваги — «не забажає» значить не забажає, «до віку» значить до віку, а «пє» — це звичка, а не один ковток, — а тоді показує, як колодязь стає джерелом, бо переповнення залежить не від розміру посудини, а від невичерпного припливу.

Коли милосердє й благодать провожають віруючого по всї днї, то й днї недолї — се так само днї благословення. Тейлор читає Йовові нещастя як дїло Самого Бога, а не Сатани — ворог є слуга, а нїколи не пан — і наполягає, щоб читач приймав кожен смуток з руки Отця, хоч би хто його принїс.

Роздумуючи над Першим псалмом, Тейлор протиставляє успіх, що приходить знизу, — скороминуще процвітання нечестивих, яке так бентежить Божих слуг, — блаженству людини, що любується законом Господа. Посаджена над водистими потоками, така людина приносить свій плід у свою пору, і все, що вона творить, їй удається.

Бооз благословляє Рут, яка покинула батька, матір і рідний край, щоб сховатися під крилами Бога Ізраїлевого, молитвою, щоб Господь дав їй повну нагороду. Тейлор бачить у ній прообраз душі, що покидає все, аби довіритися Богові, і переконується, що Бог нікому не лишається винним.

Проповідь до церкви, що зазнає переслідувань: Кальвін доводить, що ніхто не терпить терпеливо за Євангеліє, не будучи спершу певним своєї справи, а тоді закликає віруючих вийти «осторонь стану» й нести Христову наругу, — з очима, зверненими до воскресіння, у якому вся їхня радість і тріумф.

«Марнота над марнотами» — проповідь, виголошена в константинопольському соборі тоді, коли Євтропій, повалений придворний міністр, що колись намагався позбавити Церкву права притулку, тремтячи, тулився до того самого жертовника, на який нападав. Іоанн Золотоустий нічого йому не спускає — і все ж заступається за нього, обертаючи загибель цієї людини на проповідь про марноту влади й про милосердя, що дає прихисток навіть ворогові.

Ньютон ставить клич Хрестителя — «Ось Агнець Божий» — поруч з усім видимим творінням, чиї чудеса якось лишають нас байдужими. Більший за всі діла Божих рук, доводить він, — Агнець, що забирає гріх світу: єдиний предмет, вартий того, щоб зупинити на собі кожне око. Він розкриває, чому Викупителя зображено як агнця, — невинність, лагідність, жертва, — і перетворює цю звістку на заклик дивитися й жити.

Не віра поганина, не віра диявола і навіть не та, яку мали апостоли, поки Христос ще був на землі, — Веслі по черзі усуває кожну з них, перше ніж сказати, чим є спасенна віра: не холодною згодою, не вервечкою думок у голові, а прихильністю серця. Виголошено перед університетом в Оксфорді через три тижні після Олдерсґейта.

Лютер читає велику Павлову главу як докір пихатим учителям і проповідникам: мови людські й ангельські, усе знання, віра, що переставляє гори, навіть смерть мученика — без любові все це ніщо. Він ставить любов понад усі дари як плід самого Духа і найпевнішу ознаку справжнього християнина.

«І буде чоловік, мов затула од вітру й захист в негоду … тїнь від високої скелї в землї безводній». Торрі любить Старий Завіт, бо той сповнений Христа, і тут знаходить Його провіщеним як притулок, якого потребує кожна душа, — від бурі осуду, від негоди суду, від посухи спраглого серця, від утоми важкої дороги. Скеля стоїть відкрита; весь його заклик у тому, щоб ніхто не лишився поза сховком.