Павлова похвала християнській любові

1. Мета Павла в цій главі — присоромити й упокорити пихатих християн, особливо вчителів і проповідників. Євангеліє дає багато пізнання Бога й Христа і приносить багато чудових дарів, як Павло перелічує в Римлян 12 та в 1 Коринтян 12. Він каже нам, що одні мають дар слова, інші — навчання, ще інші — тлумачення Писання, а ще інші — керування, і так далі. У християн є велике багатство духовного пізнання, великі скарби духовних дарів. Усім відкрито, що таке Бог, Христос, сумління, теперішнє і майбутнє життя та інше подібне. Але дуже мало знайдеться таких, хто правильно користується цими дарами й пізнанням, хто упокорюється, щоб служити іншим, як того вимагає любов. Кожен шукає власної честі й вигоди, прагне здобути перевагу й першість над іншими.

2. Ми бачимо сьогодні, як Євангеліє дало людям пізнання, якого світ досі не знав, і наділило їх новими здібностями. Різні дари щедро пролилися на них і розподілилися між ними, ставши їм на честь. Але вони не зважають на це. Ніхто не думає про те, як йому в християнській любові служити ближнім на їхню користь. Кожен шукає для себе слави й честі, вигоди й багатства. Якби хтось міг досягти того, щоб лише він один був ученим і сильним у Євангелії, а всі інші — нікчемними й непотрібними, він охоче зробив би це; він радів би, якби його одного вважали великим розумником. Водночас він удає глибоку покору, велике самоприниження і проповідує про любов і віру. Але йому було б тяжко, якби довелося на ділі хоч мізинцем торкнутися того, що він проповідує. Ось чому світ такий повний фанатиків і розкольників і чому кожен хоче панувати над усіма й бути вищим за всіх. Такі люди пихатіші за тих, хто їх навчив. Павло тут нападає на цих марнославних духів і визнає їх цілком нікчемними, хоч би яким великим було їхнє пізнання і ще більшими їхні дари, якщо вони не впокорять себе і не вживатимуть своїх дарів на служіння іншим. До цих грубих і низьких людей він звертається з безліччю слів і довгою промовою, тоді як в іншому місці говорить про це в кількох словах, наприклад там, де каже (Филипян 2:3–4): «смирним розумом один одного вважаючи більшим себе» і «Не про своє кожен, а також про другого кожен дбайте». Для прикладу він виносить вирок самому собі, якби він сам був у цьому винен, — щоб тим сильніше остерегти інших, які далеко не досягають його становища. Він каже: «Коли мовами людськими глаголю й ангелськими».

4. Тобто: хоч би я мав здатність навчати й проповідувати з силою, більшою, ніж у будь-якої людини чи ангела, словами досконалої краси, так що істина й велич наповнювали б мою мову, — хоч би я міг таке, але «любови ж не маю» і шукаю лише власної честі й вигоди, а не ближнього, то «став ся я як мідь дзвіняча і бубен гудячий». Іншими словами: «Можливо, я цим чогось і навчив би інших, наповнив би їхні вуха звуком, але перед Богом я був би ніщо». Як годинник чи дзвін не чують власного звуку і не мають жодної користі від свого удару, так і проповідник, якому бракує любові, сам не розуміє нічого з того, що каже, і не стає від цього кращим перед Богом. Він має, правда, багато знання, але оскільки не віддає його на служіння любові, вада саме в якості його знання. 1 Коринтян 8:1–12. Набагато краще було б йому бути німим чи безмовним, аби лише навчав у любові й лагідності, ніж говорити, як ангел, шукаючи тільки свого. «Коли маю пророцтво».

5. Згідно з чотирнадцятою главою, пророкувати означає вміти з натхнення Святого Духа правильно розуміти й пояснювати пророків і Писання. Це найкращий дар. «знаю всї тайни» — це означає вміти збагнути духовний сенс Писання, або його алегоричні вказівки, як це робить Павло там, де він (Галат 4:24–31) робить Сарру й Агар образами двох завітів, а Ісаака й Ізмаїла — образами двох народів, юдеїв і християн. Те саме робить і Христос (Йоана 3:14), коли мідного змія Мойсея робить прообразом себе самого на хресті; так само Ісаак, Давид, Соломон та інші постаті священної історії постають прообразами Христа. Павло називає тайною саме цей прихований, таємний сенс під першим значенням оповіді. А «знаннє» — це розуміння практичних речей, як-от християнської свободи чи усвідомлення того, що сумління не зв’язане. Тож Павло хоче сказати: «Хоч би хтось розумів Писання і в явному, і в прихованому сенсі, хоч би знав усе про християнську свободу й належне життя, та коли не має любові, коли тим знанням не служить ближньому, то все це не приносить жодної користі; перед Богом він ніщо».

6. Зверніть увагу, як сильно й водночас лагідно Павло стримує ганебну ваду марнославства. Він не зважає навіть на ті високі дари, дари надзвичайно тонкі, чарівні й чудові, що природно породжують гордість і пиху, хоча й викликають у людей подив і пошану. Хто не подумав би, що Святий Дух видимо перебуває там, де є така мудрість, таке розуміння Писання? Обидва Павлові послання до коринтян майже цілком спрямовані проти саме цієї вади, бо вона чинить багато лиха там, де панує. У Тита 1:7 він першою серед чеснот єпископа називає те, щоб він був «non superbus», тобто не пихатий; іншими словами, щоб він не підносився через свій уряд, свою честь і своє розуміння і не зневажав порівняно з собою інших. Але дивно, що Павло каже: «коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любови ж не маю, то я нїщо».

ЛЮБОВ — ПЛІД ДУХА, ЯКИЙ ПРИЙМАЄМО ВІРОЮ.

7. Ми твердимо, і це безсумнівно правда, що саме віра виправдовує й очищає. Римлян 1:17; 10:10; Дїяння 15:9. Але якщо вона виправдовує й очищає, то мусить бути й любов. Дух не може не дати разом із вірою й любові. Справді, де є правдива віра, там перебуває Святий Дух; а де Святий Дух, там мусить бути любов і всяке добро. Як же тоді Павло говорить так, ніби віра можлива без любові? Відповідаємо: цей один текст не можна розуміти так, ніби він перекидає і заперечує всі ті тексти, які приписують виправдання самій лише вірі. Навіть софісти не приписували виправдання любові, та це й неможливо, бо любов — це наслідок, або плід, Духа, якого приймаємо через віру.

8. На це питання можна дати три відповіді. По-перше, Павло говорить тут не про християнську віру, яку неминуче супроводжує любов, а про загальну віру в Бога та Його силу. Така віра — це дар, як, наприклад, дар мов, дар знання, пророцтва тощо. Є підстави вважати, що Юда творив чуда, хоч і не мав християнської віри, згідно з Йоана 6:70: «один з вас диявол». Ця загальна віра, неспроможна виправдати чи очистити, залишає старого чоловіка з його вадами, так само як і дари розуму, здоров’я, красномовства, багатства.

9. Друга відповідь така: хоча Павло має на увазі правдиву християнську віру, він думає про тих, хто справді дійшов до віри і творив нею чуда, але через гордість відпадає від благодаті і так втрачає свою віру. Багато хто починає, але не продовжує. Вони подібні до насіння на кам’янистому ґрунті. Вони швидко відпадають від віри. Спокуси марнославства сильніші за спокуси лихоліття. Той, хто має правдиву віру і водночас здатен творити чуда, легко може шукати й приймати честь з такою жадібністю, що відпаде і від любові, і від віри.

10. Третя відповідь: Павло, намагаючись показати необхідність любові, припускає неможливу умову. Наприклад, я міг би висловитися так: «Хоч би ти був богом, та коли б тобі бракувало терпіння, ти був би ніщо». Тобто терпіння настільки суттєве для божественності, що сама божественність не могла б існувати без нього, — твердження неодмінно правдиве. Отже, Павло має на увазі не те, що віра могла б існувати без любові, а навпаки: любов настільки суттєва для віри, що навіть віра, яка переставляє гори, була б ніщо без любові, якби ми могли розділити їх хоча б теоретично. Третя відповідь подобається мені найбільше, хоч я не відкидаю й інших, особливо першої. Бо вже найперше Павлове припущення неможливе: «Коли мовами людськими глаголю й ангелськими». Говорити ангельською мовою для людини неможливо, і він ясно підкреслює цю неможливість, розрізняючи мови людські й ангельські. Ангельської мови немає; ангели можуть говорити до нас людською мовою, але люди ніколи не можуть говорити мовами ангелів.

11. Як перше речення — «Коли мовами людськими глаголю й ангелськими» — ми маємо розуміти так: «Коли б для мене було так само можливо, як це неможливо, говорити мовами ангелів», так само слід розуміти й друге речення — «коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти»: «Коли б було так само можливо, як це неможливо, мати таку віру». Так само неможливе й припущення, що хтось розуміє всі тайни, і ми маємо розуміти його так: «Коли б можна було комусь збагнути всі тайни» — а це неможливо. Йоан в останній главі свого Євангелія запевняє, що світ не вмістив би всіх книг, які можна було б написати про справи Царства. Бо жодна людина ніколи не збагне глибин цих тайн. Павлів спосіб висловлювання — цілком звичайний, як-от: «Хоч би я був християнином, та коли б не вірив у Христа, я був би ніщо»; або: «Хоч би ти був і князем, та коли б ти не правив людьми і не мав маєтності, ти був би ніщо». — «І коли роздам увесь маєток мій».

12. Іншими словами: «Коли б я творив усі добрі діла на землі, а любові не мав — шукаючи в них лише власної честі й вигоди, а не ближнього, — я все одно був би втрачений». Згадуючи такі великі зовнішні діла, як віддати маєток і життя, Павло охоплює всі діла, які тільки можна виконати, бо хто готовий зробити це, той зробив би й будь-яке діло. Так само, говорячи про мови, він охоплює всі добрі слова й науки, а в пророцтві, розумінні й вірі — всю мудрість і знання. Дехто може ризикувати тілом і маєтком заради дочасної слави. Так робили римляни й погани; але оскільки їм бракувало любові і вони шукали лише свого, то фактично нічого не дали. А що людям здебільшого неможливо роздати весь свій маєток і віддати тіло на спалення, то сенс має бути такий: «Коли б мені було можливо роздати весь мій маєток бідним і віддати моє тіло на спалення».

13. Хибні міркування софістів не встоять, коли вони зловмисно виводять із цього тексту теорію, ніби християнська віра не має сили змити гріх і виправдати. Вони кажуть, що віра, перш ніж виправдати, мусить бути прикрашена любов’ю; але що таке виправдання і які його властивості — цього вони не розуміють. Виправдання неодмінно передує любові. Ніхто не любить, доки не став побожним і праведним. Любов не робить нас побожними, але коли людина стала побожною, наслідком цього є любов. Віра, Дух і виправдання мають любов як свій наслідок і плід, а не як просту прикрасу й додаток. Ми твердимо, що лише віра виправдовує і спасає. Але щоб ми не обманювали себе й не покладалися на фальшиву віру, Бог вимагає від нас любові як доказу нашої віри, щоб ми були певні, що наша віра — справжня віра.

ПРИРОДА ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮБОВІ.

«Любов довго терпить, милосердує».

14. Тепер Павло починає говорити про природу любові, щоб ми могли бачити, де є справжня любов і віра. Пихатий учитель не має тих чеснот, які перелічує апостол. А без них, хоч би скільки дарів пихаті отримали через Євангеліє, вони позбавлені любові. По-перше, любов «довго терпить». Тобто вона терпелива; не раптова й не швидка на гнів, не поспішає мститися, не дає волі нетерпеливості чи сліпій люті. Навпаки, вона терпляче зносить злих і немічних, доки вони не поступляться. Пихаті вчителі вміють тільки судити, засуджувати й зневажати інших, а себе виправдовувати й підносити.

15. По-друге, любов «милосердує». Іншими словами, з нею приємно мати справу; вона не має суворого вигляду; нікого не оминає; вона лагідна до всіх людей — словами, ділами й поставою.

16. По-третє, любов «не завидує» — не заздрить і не гнівається, коли іншим ведеться краще; нікому не жалкує ні маєтку, ні честі. Пихаті ж учителі заздрісні

і немилостиві. Вони жалкують кожному іншому і честі, і майна. Хоч би своїми устами вони й удавали інше, ці риси ясно видно в їхніх ділах.

17. По-четверте, любов «не величаєть ся». Вона цурається шахрайства, хитрих підступів і дворушності. Пихаті й облудні духи не можуть утриматися від такої поведінки, а любов чинить чесно, щиро і відкрито, віч-на-віч.

18. По-п’яте, любов «не надимаєть ся», як фальшиві вчителі, що надимаються, мов гадюки.

19. По-шосте, любов «не осоромлює», як роблять запальні, нетерплячі й уперті, ті, хто вважає себе завжди правим, хто проти всіх людей і нікому не поступається, хто вимагає покори від кожного, а інакше підпалює світ, шумить і кипить, кричить і скаржиться та прагне помсти. Ось до чого веде та пиха й зарозумілість, що надимає, про яку ми щойно говорили.

20. По-сьоме, любов «не шукає свого». Вона не шукає збагачення; ні честі, ні вигоди, ні спокою; ні збереження тіла й життя. Навпаки, вона ризикує всім цим у своїй — немає такої речі, як Церква Христова чи справжні християни. Багато блудних духів, особливо завзяті претенденти на [ред.: тут текст раптово уривається]

21. По-восьме, любов «не пориваєть ся до гнїву» через кривду й невдячність; вона лагідна. Фальшиві вчителі нічого не можуть стерпіти; вони шукають лише власної вигоди й честі на шкоду іншим.

22. По-дев’яте, любов «не думає лихого». Вона не підозрілива; усе тлумачить на краще і все приймає з довірою. Пихаті ж надзвичайно підозріливі; вони завжди дбають, щоб їх не недооцінили, тому все тлумачать на гірше, як Йоав тлумачив учинки Авнера (2 Самуїлова 3:25). Це ганебна вада, і з тими, хто в ній винен, тяжко мати справу.

23. По-десяте, любов «не веселить ся неправдою». Ці слова можна тлумачити двояко. По-перше, як такі, що стосуються втіхи людини з власних лихих учинків. Соломон (Приповісток 2:14) говорить про тих, що «радїють злу». Такі люди мусять бути або вкрай розпусні й безсоромні, як блудниці та шахраї, або ж лицеміри, які не бачать лихості своєї поведінки, як єретики й розкольники, що радіють, коли їхнє шахрайство вдається під іменем Бога й істини. Я не приймаю цього тлумачення, а приймаю інше. Павло має на увазі, що фальшиві вчителі настільки злобні, що понад усе воліють почути, що хтось інший чинить зло, помиляється і зазнає ганьби; а їхній мотив простий — щоб самим видаватися праведними й побожними. Таким було ставлення фарисея до митаря в Євангелії. Але співчуття любові сягає далеко поза її власні гріхи, і вона молиться за інших.

24. По-одинадцяте, любов «веселить ся правдою». Ось доказ того, що попередній вислів треба розуміти як злорадство з чужого гріха й падіння. Радіти правдою — це просто тішитися праведними вчинками й чесністю іншого. Так само любов сумує, коли інший чинить зло. А пихатим прикро дізнатися про чиюсь праведність, бо вони уявляють, що така чесність применшує їхню власну вигоду й честь.

25. По-дванадцяте, любов «все покриває». Вона пробачає кожну хибу всім людям, хоч би якою слабкою, несправедливою чи нерозумною видавалася людина, і ніхто не може завинити так тяжко, щоб вона цього не пропустила. А в очах пихатих ніхто не може вчинити правильно; вони завжди знаходять щось, що можна применшити й осудити як нестерпне, навіть якщо для цього доводиться відкопати давню провину.

26. По-тринадцяте, любов «всьому йме віри». Павло говорить тут не про віру в Бога, а про довіру до людей. Він має на увазі: любов надзвичайно довірлива. Той, хто її має, вірить і довіряє всім людям, вважаючи їх справедливими й чесними, як і він сам. Він не очікує хитрощів і лукавства, а дозволяє себе обманювати, дурити, висміювати й використовувати кожному, кому заманеться, і питає: «Невже ви справді вважаєте людей такими лихими?» Він міряє всі інші серця своїм власним і помиляється з найбільшою радістю. Але така помилка не завдає йому шкоди. Він знає, що Бог не може покинути, а той, хто обманює любов, обманює лише себе. Пихаті ж, навпаки, нікому не довіряють, нікому не вірять і не терплять обману.

27. По-чотирнадцяте, любов «на все вповає». Любов не втрачає надії ні на кого, хоч би яким лихим він був. Вона сподівається найкращого. Як тут мається на увазі, любов каже: «Ми таки мусимо сподіватися кращого». Звідси ясно, що Павло не говорить про надію на Бога. Любов — це чеснота, що особливо виражає відданість ближньому; його добро — її мета в думках і ділах. Як і її віра, надія любові часто буває марною, але вона ніколи не здається. Любов не відкидає жодної людини; вона не вважає безнадійною жодної справи. А горді швидко втрачають надію на людей загалом і відкидають їх як нікчемних.

28. По-п’ятнадцяте, любов «все терпить». Вона терпить будь-яку шкоду, що її спіткає, будь-яку кривду, якої зазнає; терпить, коли її віра й надія на людей виявилися марними; терпить, коли зазнає втрат у тілі, майні чи честі. Вона знає, що жодної шкоди не сталося, бо має багатого Бога. Фальшиві ж учителі нічого не терплять, а найменше — віроломства й порушення даного слова.

29. По-шістнадцяте, любов «нїколи не впадає»; це означає, що вона перебуває навіки, також і в прийдешньому житті. Вона ніколи не здається, ніколи не дає злобі чи невдячності людей перешкодити собі чи перемогти себе, як роблять світські люди й фальшиві святі, які, щойно помітивши зневагу чи невдячність, відступають, не бажаючи більше нікому чинити добра, і, ставши цілком нелюдяними, робляться справжніми людиноненависниками, як Тимон за славою, що йшла про нього серед греків. Любов так не чинить. Вона не дає людській злобі зробити себе злою і не дає перешкодити собі в доброчинності. Вона далі всюди чинить добро, навчаючи й напоумлюючи, допомагаючи й служачи, хоча за її служіння й добродійства їй мусять віддячувати не добром, а злом. Любов залишається сталою й непохитною; вона триває, вона перебуває і в цьому земному житті, і в прийдешньому. Апостол додає: «чи то ж пророцтва, вони впадуть; чи то мови, вони замовкнуть; чи то знаннє, воно зникне». Любов він хвалить понад усі інші дари як дар, що ніколи не мине, навіть у прийдешньому житті. А ті інші дари, якими хваляться фальшиві апостоли, дані лише для цього теперішнього життя, щоб служити у звершенні служіння. Пророцтво, мови, знання — все мусить припинитися; бо в тому житті кожен сам бачитиме досконало, і не буде потреби, щоб один навчав іншого. Так само всі відмінності, всі нерівності зникнуть. Не потрібне буде ні знання, ні різноманітність дарів; сам Бог буде всім у кожній душі. 1 Коринтян 15:28.

30. Тут Павло висловлює різницю між життям віри тут, на землі, і тим небесним життям божественного споглядання. Він хоче навчити, що в цьому житті й у тому ми маємо те саме надбання, бо це той самий Бог і ті самі скарби, які ми маємо тут через віру, а там — через бачення. У самих речах немає жодної різниці; різниця — в нашому пізнанні. Ми маємо того самого Бога в обох життях, але по-різному Ним володіємо. Спосіб володіти Богом у цьому житті — віра. Віра — це недосконале, неясне бачення, яке потребує Слова, а Слово, своєю чергою, поширюється через служіння, мови й пророцтво. Без Слова віра не може жити. А спосіб володіти Богом у майбутньому житті — не віра, а бачення. Це досконале пізнання, яке робить непотрібним Слово, а також проповідь, мови й пророцтво. Отже, вони мусять минути. Павло продовжує:

«Бо від части знаємо і від части пророкуємо».

31. «від части знаємо» — тобто в цьому житті ми знаємо недосконало, бо воно від віри, а не від бачення. І ми «від части пророкуємо» — тобто недосконало, бо зміст нашого пророцтва — це Слово й проповідь. Однак і знання, і пророцтво відкривають не менше, ніж бачать ангели, — єдиного Бога. «Як же прийде звершене, тодї те, що від части, зникне». Він доводить це прикладом і протиставляє дитину дорослому чоловікові. Дітям, які ще слабкі, гра необхідна; вона заступає їм уряд і працю. Так само й ми в теперішньому житті занадто немічні, щоб бачити Бога. Доки ми не здатні на це, нам потрібно вживати посередництва Слова й віри, які пристосовані до нашої обмеженості. «Бачимо бо тепер через дзеркало, в загадцї, тодї ж лицем до лиця».

32. Віра, каже нам Павло, подібна до дзеркала, до загадки. Самого обличчя в дзеркалі немає; є лише його образ. Так само віра дає нам не сяйливе обличчя вічного Божества, а лише Його образ, образ, здобутий через Слово. Як темна загадка вказує на щось більше, ніж вона висловлює, так і віра натякає на щось ясніше за те, що вона сприймає. Але в прийдешньому житті дзеркало й загадка, віра та її доказ — усе це перестане існувати. Боже обличчя і наше будуть взаємно й ясно відкриті. Павло каже: «тепер пізнаю від части, тодї ж пізнаю, яко ж і я познаний». Тобто Бог тепер знає мене досконало, ясно й виразно; на мені немає темного покривала. Але щодо Нього, то темне покривало ховає Його від мене. З тією самою досконалою ясністю, з якою Він тепер знає мене, я тоді пізнаю Його — без покривала. Покривало буде зняте не з Нього, а з мене; бо на Ньому немає покривала.

НАЙБІЛЬША ХРИСТИЯНСЬКА ЧЕСНОТА — ЛЮБОВ.

«Тепер же пробувають віра, надїя, любов, сї троє; більша ж із сих любов».

33. Софісти майстерно схибили щодо цього вірша. Вони поставили віру значно нижче за любов, бо Павло твердить, що любов більша за віру і більша за надію. Як звичайно, їхній шалений розум сліпо хапається за буквальний вислів. Вони вирубують із нього шматок, а решту не беруть до уваги. Тому вони не розуміють Павлової думки; вони не бачать, що Павлів сенс щодо величі любові виражений і в самому тексті, і в контексті. Адже безперечно, що апостол говорить тут про тривкий чи тимчасовий характер любові та інших дарів, а не про їхню гідність чи силу. Щодо гідності, то любов перевершує лише віра, а також Слово; бо Слово — це «сила бо Божа на спасеннє всякому віруючому». Римлян 1:16. Проте Слово мусить минути. А любов, хоч вона — плід Слова і його наслідок, ніколи не буде скасована. Віра володіє самим Богом. Вона володіє і може звершувати; проте мусить припинитися. Любов дає і благословляє ближнього як наслідок віри, і вона ніколи не зникне.

34. Отже, Павлове твердження, що любов більша за віру й надію, має на меті виразити тривкість, або вічне тривання, любові. Віра, будучи обмежена в часі порівняно з любов’ю, стоїть нижче за неї саме через це тимчасове тривання. З таким самим правом я міг би сказати, що Царство Христове на землі більше за Христа. Цим я не маю на увазі, що Церква сама по собі краща й вища за Христа, а лише те, що вона охоплює більшу частину землі, ніж обійшов Він; Він був тут лише три роки і провів їх в обмеженому колі, тоді як Його Царство існує від початку і простягається по всій землі. У цьому сенсі любов довша й ширша, ніж віра чи надія. Віра має справу з Богом лише в серці і в цьому житті, тоді як стосунки любові і з Богом, і з усім світом вічні. А втім, як Христос незмірно кращий, вищий і дорогоцінніший за християнську Церкву, хоч ми й бачимо, що Він діяв у вужчих межах і як окрема людина, так і віра краща, вища й дорогоцінніша за любов, хоч її тривання обмежене і вона має своїм предметом лише Бога.

35. Вихваляючи так любов, Павло має на меті завдати удару фальшивим учителям і звести нанівець їхнє хвалькування вірою та іншими дарами, коли бракує любові. Його думка така: «Коли ви не маєте любові, яка перебуває навіки, то, оскільки все інше, чим ви хвалитеся, минуще, ви загинете разом із ним. Хоч Боже Слово й духовні дари вічні, проте зовнішнє служіння і проповідування Слова, а також уживання дарів у всій їхній різноманітності матимуть кінець, і так ваша слава й гордість обернуться на попіл». Отже, віра виправдовує через Слово і породжує любов. Але хоч і Слово, і віра минуть, праведність і любов, які вони творять, перебувають навіки, — так само як будинок, зведений за допомогою риштування, залишається, коли риштування вже розібрали.

36. Подивіться, яке маленьке слово «любов» і як легко його вимовити! Хто б подумав, що Павло припише цій одній чесноті стільки дорогоцінної доброти й сили як протилежності стількох лих? Оце, гадаю, і є звеличувати любов, змальовувати любов. Це краща наука про чесноти й вади, ніж поганські писання. Образ, який подає апостол, мав би по праву присоромити фальшивих учителів, які багато говорять про любов, але в яких не знайти жодної з названих ним чеснот. Кожна властивість любові, яку він називає, — це удар і напад на фальшивих учителів. Щоразу, коли він звеличує любов і змальовує її сили, він водночас неодмінно завдає удару тим, кому бракує якоїсь із них. Тож добре буде нам, коли він описує кожну рису, додавати: «А ви чините зовсім інакше».

37. Дуже дивно, що вчителі, позбавлені любові, мали б такі дари, які тут згадує Павло, а саме: говорити мовами, пророкувати, розуміти тайни; що вони мали б віру, роздавали б свій маєток і віддавали себе на спалення. Бо ми бачили, які гидоти виникають там, де бракує любові: такі люди горді, заздрісні, надуті, нетерплячі, непостійні, фальшиві, отруйні, підозріливі, злобні, зневажливі, жовчні, неохочі до служіння, недовірливі, себелюбні, честолюбні й пихаті. Як можна послідовно твердити, що люди такого штибу можуть вірою переставляти гори, віддавати тіла свої на спалення, пророкувати тощо? Справа саме така, як я сказав. Павло висуває неможливе припущення, маючи на увазі, що, оскільки вони позбавлені любові, вони насправді не мають тих дарів, а лише присвоюють собі їхнє ім’я та вигляд. І щоб позбавити їх цього, він заради доказу припускає, що вони є тим, чим насправді не є.