Незмінність Бога

«Я бо — Господь, я все той самий; через те ви, сини Яковові, й не вигублені».—Малахія 3:6

Хтось із людей сказав був, що «належне заняття для людства — це людина». Я не буду виступати проти цієї думки, але я вірю, що так само правдиво й те, що належне заняття для Божих вибранців — це Бог; належне заняття для християнина — це Божество. Найвища наука, найпіднесеніше міркування, наймогутніша філософія, яка лише коли-небудь може захопити собою увагу Божої дитини, — це ім’я, природа, особа, діло, вчинки й буття великого Бога, Якого він називає своїм Отцем. Є щось надзвичайно повчальне й корисне для розуму в спогляданні Божества. Це предмет такий неосяжно великий, що всі наші думки губляться в його безмірності; такий глибокий, що наша гордість тоне в його безконечності. Інші предмети ми можемо охопити довкола й дати їм раду; у них ми відчуваємо якесь самовдоволення і йдемо своєю дорогою з думкою: «Ось я мудрий». Але коли ми приступаємо до цієї найголовнішої з усіх наук і виявляємо, що наш висок не сягає її глибини, а наше орлине око не бачить її висоти, — ми відвертаємося з думкою, що марна людина хотіла б бути мудрою, але вона подібна до дикого осляти; і з урочистим вигуком: «Я тільки вчорашній і нічого не знаю». Жоден предмет для роздумів не буде схиляти розум до смирення більше, ніж думки про Бога. Ми будемо змушені відчути:

«Великий Боже, який Ти безмежний,

які ж нікчемні черви — ми!»

Але хоча цей предмет смиряє розум, він водночас і розширює його. Той, хто часто думає про Бога, матиме розум ширший, ніж той чоловік, який просто тупцює собі навколо цієї тісної кулі. Він може бути природознавцем, що хвалиться своїм умінням розтяти жука, розібрати муху чи розкласти комах і тварин по класах із назвами, що їх майже несила й вимовити; він може бути геологом, здатним розводитися про мегатерія і плезіозавра та про всілякі види вимерлих тварин; він може уявляти, що його наука, хоч би яка вона була, ушляхетнює й розширює його розум. Смію сказати, що так воно і є; але зрештою найпревосходніше заняття для того, щоб розширити душу, — це наука про Христа, і то розп’ятого, і пізнання Божества у славній Трійці. Ніщо так не розширить розуму, ніщо так не звеличить усієї людської душі, як побожне, ревне, невпинне дослідження великого предмета Божества. І, смиряючи та розширюючи, цей предмет є ще й винятково потішливим. О, у спогляданні Христа є бальзам на кожну рану; у роздумах про Отця є заспокоєння для кожної скорботи; а у впливі Святого Духа є мазь на кожну виразку. Чи хотів би ти позбутися своїх печалей? Чи хотів би ти втопити свої турботи? Тоді йди, занурся в найглибше море Божества; загубися в Його безмірності — і вийдеш звідти, як із ложа спочинку, освіжений і покріплений. Я не знаю нічого, що могло б так утішити душу, так утихомирити навальні хвилі горя й смутку, так проказати мир вітрам випробування, як побожні роздуми про предмет Божества. Саме до цього предмета я й запрошую вас нині вранці. Ми подамо вам лише один його бік — а саме незмінність славного Єгови. «Я, — говорить мій текст, — Єгова» (бо саме так це слід перекладати), «Я Єгова, я все той самий: через те ви, сини Яковові, й не вигублені».

Нині вранці перед нами три речі. Найперше — незмінний Бог; по-друге — особи, які мають користь із цієї славної властивості, «сини Яковові»; і по-третє — та користь, яку вони з неї мають: вони «не вигублені». До цих пунктів ми й звертаємося.

I. Найперше за все перед нами поставлено вчення про НЕЗМІННІСТЬ БОГА. «Я Бог, я все той самий». Тут я спробую спершу викласти цю думку, чи радше розгорнути її, а вже потім навести кілька доводів на те, щоб довести її правдивість.

1. Я запропоную деяке пояснення свого тексту, сказавши спершу, що Бог є Єгова і що Він не змінюється у Своїй сутності. Ми не можемо сказати вам, що таке Божество. Ми не знаємо, що то за субстанція така, яку ми звемо Богом. Це якесь існування, це якесь буття; але що воно таке — того ми не знаємо. Проте, хоч би чим воно було, ми звемо його Його сутністю, і ця сутність не змінюється ніколи. Субстанція смертних речей змінюється безнастанно й повсякчас. Гори зі своїми білосніжними вінцями скидають улітку старі діадеми, спускаючи їх струмками по своїх схилах, а тим часом грозова хмара вінчає їх наново; океан зі своїми могутніми водами втрачає воду, коли сонячні промені цілують хвилі й підхоплюють їх туманами до неба; навіть і саме сонце потребує свіжого палива з руки Безмежного Вседержителя, щоб наповнити свою вічно палаючу піч. Усяке створіння змінюється. Людина, а надто щодо свого тіла, безперестанку зазнає переворотів. Дуже ймовірно, що в моєму тілі немає жодної часточки з тих, які були в ньому кілька років тому. Це тіло зношувалося від діяльності, його атоми були стерті тертям, а тим часом до нього постійно прибували свіжі часточки речовини, і так воно поповнювалося; але його субстанція змінилася. Та тканина, з якої зроблено цей світ, повсякчас минає й відходить; наче потік води, де краплі збігають, а інші йдуть слідом, тримаючи ріку так само повною, але завжди змінною у своїх складниках. Але Бог є повсякчас той самий. Він не складений із жодної субстанції чи з якоїсь матерії, а є дух — чистий, істотний, ефірний дух — і тому Він незмінний. Він залишається вічно одним і тим самим. На Його вічному чолі немає борозен. Жодна старість не розслабила Його жил; жодні роки не позначили Його пам’ятками свого лету; Він бачить, як минають цілі віки, але для Нього це завжди тепер. Він — то великий Я Є, то Великий Незмінний. Завважте собі: Його сутність не зазнала жодної зміни тоді, коли вона поєдналася з людською природою. Коли Христос у минулі роки оперезав Себе смертною глиною, сутність Його божественності не змінилася; тіло не стало Богом, ані Бог не став тілом через дійсну, справжню зміну природи; обидві природи поєдналися в іпостасному союзі, але Божество лишилося те саме. Воно було те саме, коли Він був немовлям у яслах, що й тоді, коли Він розтягав завіси неба; це був той самісінький Бог, що висів на хресті і чия кров стікала багряною рікою, — той самий Бог, Який тримає світ на Своїх вічних раменах і носить у Своїх руках ключі смерті й пекла. Він ніколи не змінювався у Своїй сутності — навіть і через Своє втілення; Він залишається повсякчас, вічно, одним незмінним Богом, Отцем світил, у Якого немає переміни, ані тіні зміни.

2. Він не змінюється у Своїх властивостях. Хоч би якими були Божі властивості колись, за давнини, такими вони є й тепер; і про кожну з них ми можемо співати: «Як було споконвіку, є нині і буде повсякчас, на віки вічні. Амінь». Чи був Він могутній? Чи був Він сильним Богом тоді, коли викликав словом світ із лона небуття? Чи був Він Всемогутнім, коли громадив гори й вигрібав западини для перекотистої глибини? Так, Він був могутній тоді, і рука Його не розслаблена й донині; Він той самий велет у Своїй силі; сік Його поживи не висох, і міць Його душі стоїть та сама навіки. Чи був Він мудрий тоді, коли складав цю могутню кулю, коли клав основи всесвіту? Чи мав Він мудрість, коли накреслював шлях нашого спасіння і коли від вічності розмічав Свої грізні задуми? Так, і Він мудрий тепер; Він не менш умілий, у Нього не менше знання; Його око, що бачить усе, не потьмяніло; Його вухо, що чує всі зойки, зітхання, ридання і стогони Його народу, не обтяжилося від тих років, упродовж яких Він слухав їхні молитви. Він незмінний і у Своїй мудрості: Він знає тепер стільки ж, скільки знав і завжди, — не більше й не менше; у Нього та сама довершена вправність і ті самі безмежні передбачення. Він незмінний — благословенне ім’я Його — у Своїй справедливості. Справедливий і святий був Він у давнім минулому; справедливий і святий Він і тепер. Він незмінний у Своїй правді: Він обіцяв — і Він доводить це до звершення; Він сказав це — і воно буде вчинено. Він не міняється в доброті, щедрості й доброзичливості Своєї природи. Він не став Всемогутнім тираном, бувши колись Всемогутнім Отцем; але міцна любов Його стоїть, немов гранітна скеля, незрушена ураганами нашого беззаконня. І — благословенне дороге ім’я Його — Він незмінний у Своїй любові. Коли Він уперше написав завіт, яке ж повне було Його серце прихильністю до Його народу! Він знав, що Його Син мусить умерти, щоб скріпити статті тієї угоди. Він добре знав, що мусить відірвати Свого найулюбленішого від Свого лона і послати Його вниз на землю, щоб Той спливав кров’ю й умер. Він не вагався підписати той могутній завіт; не ухилився Він і від його виконання. Він любить тепер так само багато, як любив і тоді, і коли сонця перестануть світити, а місяці — являти своє кволе світло, Він і далі любитиме навіки-віків. Візьміть будь-яку властивість Бога — і я напишу на ній semper idem (завжди той самий). Візьміть будь-що, що можна сказати про Бога тепер, — і це можна буде сказати не лише про темне минуле, але й у світлому майбутньому воно завжди залишиться тим самим: «Я Єгова, я все той самий».

3. Далі, Бог не змінюється у Своїх задумах. Ось той чоловік почав будувати, але не спромігся закінчити, і тому змінив свій задум, як зробила б на його місці кожна мудра людина: він заклав менший підмурок і почав спочатку. Але чи бувало коли сказано, що Бог почав будувати, а закінчити не спромігся? Ні. Коли Він має до Своїх послуг незліченні запаси і коли Його власна правиця могла б створити стільки світів, скільки крапель ранкової роси, — чи спиниться Він коли-небудь через те, що не має сили? І чи оберне, чи змінить, чи розладнає Він Свій задум через те, що не годен його виконати? «Але, — кажуть декотрі, — може, у Бога ніколи й не було задуму». То ви гадаєте, добродію, що Бог дурніший за вас? Хіба ви беретеся до праці без задуму? «Ні, — кажете ви, — у мене завжди є план». Так само і в Бога. Кожна людина має свій задум, і Бог теж має задум. Бог — довершений розум; Він упорядкував усе у Своєму велетенському умі задовго до того, як учинив це; а раз усталивши, — завважте, — Він ніколи цього не міняє. «Це буде вчинено», — каже Він, і залізна рука долі записує це, і воно збувається. «Це Мій намір» — і він стоїть, і ні земля, ні пекло не можуть його змінити. «Це Мій присуд, — каже Він, — розголосіть його, ангели; зірвіть його з небесної брами, ви, дияволи; але змінити присуду ви не годні: він буде виконаний». Бог не міняє Своїх задумів; та й нащо б Йому? Він Всемогутній, а отже, може вчинити те, що вподобав. Нащо б Йому? Він Премудрий, а отже, не міг задумати хибно. Нащо б Йому? Він вічний Бог, а отже, не може вмерти перше, ніж Його задум звершиться. Нащо б Йому мінятися? Ви, нікчемні порошинки буття, одноденки! Ви, комашки, що повзаєте по цьому лавровому листку існування! Ви можете міняти свої задуми, але Він ніколи, ніколи не змінить Свого. То чи сказав Він мені, що Його задум — спасти мене? Коли так, то я в безпеці.

«Імення мого з долонь Його рук

не зітре і вічність сама;

на серці Його воно вбите навік

знаками невигладної благодаті».

4. І ще: Бог незмінний у Своїх обітницях. Ах! ми так любимо говорити про солодкі Божі обітниці; але якби ми могли коли-небудь припустити, що бодай одна з них здатна змінитися, то ми більше й не говорили б про них зовсім. Якби я думав, що банкноти Англійського банку не вдасться обміняти на готівку наступного тижня, то я відмовився б їх брати; і якби я думав, що Божі обітниці ніколи не сповняться, — якби я думав, що Бог визнає за слушне змінити якесь слово у Своїх обітницях, — прощавайте, Писання! Мені потрібні незмінні речі; і я виявляю, що маю саме незмінні обітниці тоді, коли розгортаю Біблію, бо «двома незмінними речами, в яких Богові неможливо сказати неправду», Він підписав, потвердив і запечатав кожну одну зі Своїх обітниць. Євангеліє — це не «так і ні», воно не обіцяє сьогодні, щоб відмовитися від того завтра; але Євангеліє — це «так, так», на славу Божу. Віруючий! була в тебе вчора одна чудова обітниця; а сьогодні вранці, коли ти розгорнув Біблію, ця обітниця вже не була для тебе солодкою. Чи знаєш чому? Чи ти гадаєш, що ця обітниця змінилася? Ах, ні! Це ти змінився; ось у чому річ. Ти наївся содомського винограду, і від того твої уста втратили смак, і ти вже не міг розпізнати тієї солодощі. Але той самий мед був там, будь у тому певен, та сама його коштовність. «Ох! — каже одне Боже дитя, — я був колись міцно збудував свій дім на певних та твердих обітницях; налетів вітер, і я сказав: Господи, я повалений і загину». Ох! то не обітниці були повалені; то не основи зрушилися; то впала твоя маленька халупа з «дерева, сіна, соломи», яку ти собі будував. Ось що завалилося. Це тебе струснуло на скелі, а не скелю під тобою. Але дозвольте мені сказати вам, як воно найкраще жити на цьому світі. Я чув, що один добродій сказав чорношкірому чоловікові: «Не збагну, чому це ти завжди такий щасливий у Господі, а я часто пригнічений». «Отож, пане, — відказав той, — я кидаюся плазом просто на обітницю — і там собі лежу; а ви стоїте на обітниці — ви маєте з нею мало спільного, і як налетить вітер, ви й падаєте, і тоді кричите: „Ой! я впав“; а я одразу лягаю на обітницю плазом, і тому не боюся падіння». Тож казатимемо й ми завжди: «Господи, ось обітниця; Твоя річ — виконати її». Долілиць на обітницю! Ніякого стояння для мене. Ось де вам слід бути — простертими долілиць на обітниці; і пам’ятайте: кожна обітниця — це скеля, річ незмінна. Тому киньтеся до Його ніг і спочивайте собі там навіки.

5. Але ось тепер надходить одна різка нота, яка псує всю нашу мелодію. Для декого з вас Бог незмінний у Своїх погрозах. Якщо кожна обітниця стоїть твердо і кожна присяга того завіту сповняється, то слухай-но, грішнику! — завваж це слово — почуй похоронний подзвін своїм тілесним надіям; поглянь на похорон своїх плотських сподівань. Кожна Божа погроза, так само як і кожна Його обітниця, сповниться. Ви говорите мені про присуди? Я скажу вам про присуд: «Хто не вірує, буде осуджений». Ось це присуд, і це постанова, яка ніколи не зміниться. Будь такий добрий, як тобі до вподоби, будь такий моральний, як лише зможеш, будь такий чесний, як тільки схочеш, ходи так праведно, як умієш, — а незмінна погроза стоїть: «Хто не вірує, буде осуджений». Що ти на це скажеш мені, моралісте? Ох, ти хотів би змінити її і сказати: «Хто не живе святим життям, буде осуджений». Це буде правда; але сказано не так. Сказано: «Хто не вірує». Ось камінь спотикання і скеля спокуси; але змінити її ти не можеш. Ти мусиш або вірувати, або бути осудженим, каже Біблія; і завваж: ця Божа погроза така сама незмінна, як і Сам Бог. І коли мине ціла тисяча років пекельних мук, ти зведеш свої очі вгору й побачиш там написане вогненними літерами: «Хто не вірує, буде осуджений». «Але ж, Господи, я вже осуджений». І все ж там і далі стоїть «буде осуджений». І коли мільйон віків відкотиться геть, і ти виснажишся від своїх болів та мук, ти підведеш очі й і далі читатимеш: «БУДЕ ОСУДЖЕНИЙ», незмінне, непереправлене. І коли тобі здасться, що вічність, певно, вже випряла свою останню нитку, що кожна часточка того, що ми звемо вічністю, вже, певно, вибігла, — ти й далі бачитимеш написане там угорі: «БУДЕ ОСУДЖЕНИЙ». О жахлива думко! Як смію я її вимовляти? Але мушу. Вас конче треба остерегти, панове, «щоб і ви не потрапили в це місце муки». Вам треба казати різкі речі; бо коли Боже Євангеліє — річ не різка, то закон — річ різка; гора Синай — річ різка. Горе тому сторожеві, який не остерігає безбожних! Бог незмінний у Своїх погрозах. Стережися, грішнику, бо «страшна річ — упасти в руки Бога живого».

6. Ми мусимо лише натякнути на одну думку, перш ніж підемо далі, а саме — Бог незмінний у предметах Своєї любові — не тільки у Своїй любові, але й у її предметах.

«Якби коли-небудь сталося так,

що вівця Христова відпасти могла б,

то мінлива, квола душа моя

падала б тисячу разів на день».

Якби один дорогий Божий святий загинув, то могли б загинути й усі; якщо один із тих, що в завіті, пропаде, то можуть пропасти й усі, — і тоді жодна євангельська обітниця не є правдива, а Біблія — брехня, і немає в ній нічого, вартого мого прийняття. Я враз стану невірою, коли зможу повірити, що Божий святий здатен остаточно відпасти. Якщо Бог полюбив мене раз, то Він любитиме мене повіки.

«Чи засяяв Ісус на мене раз —

то Ісус навіки-віків мій».

Предмети вічної любові ніколи й не змінюються. Тих, кого Бог покликав, Він і виправдає; кого Він виправдав, тих Він освятить; а кого Він освячує, тих Він і прославить.

1. Отож, витративши, мабуть, аж надто багато часу на саме лише розгортання цієї думки про незмінного Бога, я тепер спробую довести, що Він і є незмінний. Я не такий уже вправний у доказах проповідник, але один довід, який я тут згадаю, ось такий: саме існування і буття Бога, як на мене, вже містять у собі незмінність. Дайте мені хвилинку, щоб подумати. Бог є; цей Бог владарює і править усіма речами; цей Бог створив цей світ, Він підтримує і зберігає його. Якою ж істотою Він має бути? Мене таки вражає те, що годі помислити собі змінного Бога. Я гадаю, що ця думка так суперечить здоровому глуздові, що коли ви бодай на мить подумаєте про змінного Бога, слова наче стикаються між собою, і ви змушені сказати: «Тоді Він, певно, щось на кшталт людини», — і дістати мормонське уявлення про Бога. Мені здається, що змінного Бога годі собі уявити; принаймні для мене воно так. Інші, можливо, і здатні на таку думку, але я не міг би її в собі прийняти. Я так само не міг би помислити змінного Бога, як круглого квадрата чи будь-яку іншу нісенітницю. Річ ця здається такою суперечливою, що я змушений, раз сказавши «Бог», включити в це й думку про незмінну істоту.

2. Що ж, гадаю, одного доводу вистачить, але ще один добрий довід можна знайти у факті Божої довершеності. Я вірю, що Бог є довершена істота. Отже, якщо Він довершена істота, Він не може змінюватися. Хіба ви цього не бачите? Припустімо, я сьогодні довершений; якби я міг змінитися, чи був би я довершений завтра, після переміни? Якби я змінився, то мусив би змінитися або з доброго стану на кращий — і тоді, якщо я міг стати кращим, я не був би довершений тепер, — або ж із кращого стану на гірший, і якби я став гіршим, то не був би довершений тоді. Якщо я довершений, я не можу змінитися, не ставши недосконалим. Якщо я довершений сьогодні, я мушу залишитися тим самим і завтра, щоб бути довершеним і тоді. Так само, якщо Бог довершений, Він мусить бути тим самим; бо зміна означала б недосконалість або тепер, або тоді.

3. Крім того, є факт Божої безмежності, який виключає зміну з розмови. Бог — безмежна істота. Що ви маєте на увазі під цим? Немає людини, яка могла б розтлумачити вам, що вона розуміє під безмежною істотою. Але двох безмежностей бути не може. Якщо одна річ безмежна, то ні для чого іншого місця вже немає; бо безмежне означає все. Воно означає не обмежене, не скінченне, таке, що не має кінця. Отож, двох безмежностей бути не може. Якби Бог був безмежним сьогодні, а тоді змінився і був безмежним завтра, то було б дві безмежності. Але цього бути не може. Припустімо, Він безмежний, а тоді змінюється, — Він мусив би стати скінченним і не міг би бути Богом; отже, або Він скінченний сьогодні і скінченний завтра, або безмежний сьогодні і скінченний завтра, або скінченний сьогодні і безмежний завтра — і всі ці припущення однаково безглузді. Уже сам факт, що Він безмежна істота, розбиває думку про те, що Він істота змінна. Безмежність має написане на самому своєму чолі слово «незмінність».

4. Але тепер, дорогі друзі, погляньмо на минуле: і там ми зберемо для себе деякі докази незмінної Божої природи. «Чи сказав Він — і не вчинив? Чи присягнув — і не збулося?» Хіба не можна сказати про Єгову: «Він учинив усю Свою волю і звершив увесь Свій намір»? Оберніться до Филистії; спитайте, де ж вона тепер. Бог сказав: «Голоси, Азоте, і ви, брами Гази, бо ви впадете»; і де ж вони тепер? Де Едом? Спитайте про це Петру та її зруйновані мури. Хіба не відлунять вони назад тієї істини, що Бог сказав: «Едом буде здобиччю і буде знищений»? Де Вавилон, і де Ниневія? Де Моав і де Аммон? Де ті народи, які Бог сказав, що знищить? Хіба не викоренив Він їх і не викинув пам’яті про них із землі? І чи відкинув Бог Свій народ? Чи забув Він бодай раз про Свою обітницю? Чи зламав Він бодай раз Свою присягу й завіт, чи бодай раз відступив від Свого задуму? Ах! ні. Укажіть бодай на один випадок в історії, де Бог змінився! Не можете цього, панове; бо через усю історію стоїть той факт, що Бог був незмінний у Своїх намірах. Мені здається, я чую, як хтось каже: «Я пригадую одне місце в Писанні, де Бог змінився!» І я колись так само був думав. Випадок, який я маю на увазі, — це смерть Єзекії. Ісая ввійшов і сказав: «Єзекіє, ти мусиш умерти, твоя хвороба невиліковна, впорядкуй свій дім». Той обернувся своїм лицем до стіни і почав молитися; і перше ніж Ісая вийшов на зовнішнє подвір’я, йому було звелено вернутися і сказати: «Ти житимеш ще п’ятнадцять років». Ви можете подумати, що це доводить, ніби Бог змінюється; але я, далебі, не бачу в цьому анінайменшого доказу на світі. Звідки ви знаєте, що Бог того не знав? О, Бог таки знав це; Він знав, що Єзекія житиме. Тоді Він не змінився, бо коли Він це знав, як міг Він змінитися? Ось що я хотів би знати. Але чи знаєте ви одну дрібничку — що Манасія, син Єзекії, тоді ще не народився, і що якби Єзекія помер, то не було б ні Манасії, ні Йосії, ні Христа, бо Христос вийшов саме з тієї лінії? Ви знайдете, що Манасії було дванадцять років, коли помер його батько; отже, він мусив народитися через три роки після цього. І хіба ви не вірите, що Бог призначив народження Манасії й наперед знав його? Певна річ, що вірите. Отже, Він призначив, щоб Ісая пішов і сказав Єзекії, що його хвороба невиліковна, а тоді тим самим подихом сказав також: «Але Я вилікую її, і ти житимеш». Він сказав це на те, щоб спонукати Єзекію до молитви. Спершу Він говорив як людина: «За всякою людською ймовірністю твоя хвороба невиліковна, і ти мусиш умерти». Тоді Він почекав, поки Єзекія помолиться; і аж тоді в кінці речення прийшло маленьке «але». Ісая не докінчив речення. Він сказав: «Ти мусиш упорядкувати свій дім, бо людських ліків немає; але» — (і тут він вийшов; Єзекія трохи помолився, а тоді той увійшов знову і сказав) — «але Я вилікую тебе». Де тут якась суперечність, хіба що в мозку тих, хто воює проти Господа і хоче зробити з Нього змінну істоту?

II. А тепер, по-друге, дозвольте мені сказати слово про ТИХ ОСІБ, ДЛЯ ЯКИХ ЦЕЙ НЕЗМІННИЙ БОГ Є КОРИСТЮ. «Я Бог, я все той самий; через те ви, сини Яковові, й не вигублені». Отож, хто ж вони такі — оті «сини Яковові», які можуть радіти незмінному Богові?

1. Найперше, вони — то сини Божого вибрання; бо написано ж: «Якова я полюбив, а Ісава зненавидів, коли діти ще не народилися і не вчинили нічого доброго чи злого». Написано було: «Старший служитиме молодшому». «Сини Яковові» —

«то сини Божого вибрання,

що вірують через владну благодать;

за вічним призначенням

благодать і славу вони приймають».

Під «синами Якововими» тут маються на увазі Божі вибранці — ті, кого Він наперед знав і наперед призначив до вічного спасіння.

2. По-друге, під «синами Якововими» маються на увазі особи, які втішаються особливими правами й титулами. Яків, як ви знаєте, не мав жодних прав за народженням; але він досить скоро їх собі здобув. Він виміняв у свого брата Ісава миску сочевиці і в такий спосіб дістав первородство. Я не виправдовую цих засобів; але він таки дістав і благословення, а отже, набув собі особливих прав. Під «синами Якововими» тут маються на увазі ті особи, які мають особливі права й титули. Тим, що вірують, Він дав право і владу стати синами Божими. Вони мають свою частку в крові Христовій; вони мають право «увійти брамами в місто»; вони мають титул на вічні почесті; вони мають обітницю вічної слави; вони мають повне право звати себе синами Божими. О! є особливі права й привілеї, які належать «синам Якововим».

3. Але далі, ці «сини Яковові» були людьми особливих об’явлень. Яків мав особливі об’явлення від свого Бога, і так він був високо вшанований. Одного разу нічної пори він ліг собі і заснув; живопліт був йому за завіси, небо за намет, камінь за узголів’я, а земля за постіль. О! ось тоді він і мав особливе об’явлення. Була там драбина, і він побачив ангелів Божих, що сходили нею вгору й спускалися вниз. Так він дістав об’явлення Христа Ісуса як драбини, що сягає від землі до неба, якою ангели сходять угору і спускаються вниз, несучи нам милості. А яке ж об’явлення було в Маханаїмі, коли ангели Божі зустріли його; і знову в Пенуїлі, коли він боровся з Богом і бачив Його лицем у лице! То були особливі об’явлення; і це місце стосується тих, хто, як Яків, мав особливі об’явлення.

Отож, скільки ж то з вас мали особисті об’явлення? «О! — кажете ви, — це запал; це фанатизм». Що ж, це таки благословенний запал, бо сини Яковові мали особливі об’явлення. Вони розмовляли з Богом, як людина розмовляє зі своїм другом; вони шептали у вухо Єгови; Христос був із ними, щоб вечеряти з ними, а вони були з Христом; і Святий Дух засяяв у їхніх душах таким могутнім промінням, що вони вже не могли сумніватися щодо тих особливих об’явлень. «Сини Яковові» — це саме ті люди, які втішаються цими об’явленнями.

4. І знову ж таки, вони — люди особливих випробувань. Ах, бідолашний Яків! Я не обрав би Яковової долі, якби не мав перед собою Яковового благословення; бо доля його таки була тяжка. Йому довелося тікати з батьківського дому до Лавана; а тоді той буркотливий старий Лаван дурив його всі роки, поки він там був, — обдурив його з жінкою, обдурив у платні, обдурив у чередах, обдурював його через усю ту історію. Згодом йому довелося тікати від Лавана, який погнався за ним і наздогнав його. Далі надійшов Ісав із чотирма сотнями мужів, щоб вирубати його з коренем і гіллям. Тоді настала пора молитви, а потому він боровся і мусив усе життя ходити з вивихнутим стегном. Але трохи далі померла Рахіль, його люба й кохана. Тоді його дочку Діну зведено, а сини повбивали сихемлян. Незабаром дорогого Йосипа продано в Єгипет, а тоді настав і голод. Тоді Рувим сходить на батькове ложе й опоганює його; Юда чинить перелюб зі своєю власною невісткою; і всі його сини стають йому карою. Наостанок забирають Веніямина; і старий, майже з розбитим серцем, кричить: «Йосипа немає, і Симеона немає, і Веніямина заберете». Ніколи чоловік не був більш випробуваний, ніж Яків, — і все через один гріх обману свого брата. Через усе його життя Бог таки карав його. Але я вірю, що є багато таких, хто може поспівчувати дорогому старому Якову. Їм довелося пройти через випробування, дуже подібні до тих, які були в нього. Що ж, хрестоносці! Бог каже: «Я все той самий; через те ви, сини Яковові, й не вигублені». Бідні випробувані душі! Ви не вигублені через незмінну природу вашого Бога. Тож не журіться і не кажіть із самозакоханістю нещастя: «Я той чоловік, що бачив недолю». Таж «Муж скорбот» був уражений більше за вас; Ісус справді був жалібником. Ви бачите тільки поділ шат страждання. У вас ніколи не було таких випробувань, як у Нього. Ви не розумієте, що означає лихо; ви ледве пригубили чашу лиха; ви мали лише краплю чи дві, а Ісус випив і гущу. Не бійтеся, каже Бог: «Я Господь, я все той самий; через те ви, сини Яковові», — люди особливих випробувань, — «й не вигублені».

5. І ще одна думка про те, хто такі «сини Яковові», — бо мені хотілося б, щоб ви самі для себе з’ясували, чи ви є «сини Яковові». Вони — люди особливої вдачі; бо хоча в Якововій вдачі були речі, яких ми не можемо похвалити, є одна чи дві такі, які Бог таки хвалить. Була Яковова віра, через яку ім’я Якова записано серед могутніх звитяжців, які не одержали обітниць на землі, але одержать їх на небі. Чи ви є люди віри, улюблені? Чи знаєте ви, що то значить — ходити вірою, жити вірою, здобувати вірою свій дочасний хліб, живитися духовною манною, — і все це вірою? Чи віра є правилом вашого життя? Коли так, ви «сини Яковові».

А тоді Яків був мужем молитви — чоловіком, який боровся, стогнав і молився. Ось там угорі сидить чоловік, який сьогодні вранці, перед тим як прийти до Божого дому, не помолився. Ах! бідний ти погане, хіба ти не молишся? Ні, каже він, «мені й на думку таке не спадало; уже роками я не молився». Що ж, я сподіваюся, що ти помолишся, перш ніж умреш. Проживи й умри без молитви — і намолишся доволі, коли потрапиш у пекло. Ось жінка: вона сьогодні вранці не молилася; вона так заклопоталася, виряджаючи дітей до недільної школи, що не мала часу молитися. Не мала часу молитися? А вбратися час мала? Є час для кожної справи під небом, і якби ви намірилися молитися, ви були б помолилися. Сини Божі не можуть жити без молитви. Вони — Якови, що борються. Вони — люди, у яких Святий Дух діє так, що вони не можуть жити без молитви так само, як я не можу жити без дихання. Вони мусять молитися. Панове, завважте: якщо ви живете без молитви, ви живете без Христа; а вмерши так, дістанете свою частку в озері, що горить вогнем. Нехай Бог вас відкупить, нехай Бог вирятує вас від такої долі! А ви, що є «синами Якововими», втішайтеся, бо Бог незмінний.

III. По-третє, я можу сказати лише слово про останній пункт — про КОРИСТЬ, ЯКУ ЦІ «СИНИ ЯКОВОВІ» МАЮТЬ ВІД НЕЗМІННОГО БОГА. «Через те ви, сини Яковові, й не вигублені». «Вигублені?» Як? Як може людина бути вигублена? Та є на те два способи. Ми могли б бути вигублені в пеклі. Якби Бог був змінним Богом, «сини Яковові», що є тут сьогодні вранці, могли б бути вигублені в пеклі; але якби не незмінна Божа любов, то я був би вже головешкою у вогні. Але є й спосіб бути вигубленим на цьому світі; буває таке, що людину засуджено ще перед смертю — «засуджено вже»; буває таке, що людина жива, а проте цілком мертва. Нас могли б залишити на власні наші хотіння — і де б ми тоді були нині? Бенкетували б собі з п’яницею, зневажали б Всемогутнього Бога. О! якби Він вас покинув, любі мої, якби Він був змінним Богом, ви були б серед найбрудніших із брудних і найпідліших із підлих. Хіба ви не можете пригадати собі у своєму житті таких часів, подібних до тих, які відчував я? Я підходив до самого краю гріха; якась сильна спокуса хапала мене за обидві руки, так що я не міг із нею боротися. Мене штовхало вперед, тягло якоюсь страшною сатанинською силою до самісінького краю якоїсь жахливої прірви. Я дивився вниз, униз, униз і бачив свою частку; я тремтів на грані загибелі. Я жахався, і волосся моє ставало сторч, коли я думав про гріх, який мав ось-ось учинити, про страшну яму, в яку мав ось-ось упасти. Але міцна рука врятувала мене. Я відсахнувся й закричав: «О Боже! невже я міг підійти так близько до гріха — і все ж вернутися назад? Невже я міг підійти просто до печі й не впасти, як ті дужі мужі Навуходоносора, пожерті самим тільки жаром?» О! чи ж можливо, що я тут сьогодні вранці, коли подумаю про гріхи, які я вчинив, і про злочини, які перебігали моєю злою уявою? Так, я таки тут, невигублений, бо Господь не міняється. О! якби Він змінився, ми були б вигублені десятком способів; якби Господь змінився, ми з вами були б вигублені самими собою; бо, зрештою, пан Сам-Собі — найгірший ворог, якого має християнин. Ми виявилися б самогубцями для власних душ; ми змішали б чашу отрути для власних духів, якби Господь не був незмінним Богом і не вибив тієї чаші з наших рук, коли ми вже готові були її випити. А тоді ми були б вигублені й Самим Богом, якби Він не був незмінним Богом. Ми звемо Бога Отцем; але немає на цьому світі батька, який не повбивав би всіх своїх дітей давним-давно, так вони його дратували б, якби він мав бодай наполовину стільки клопоту, скільки має Бог зі Своєю родиною. У Нього найклопітніша родина в цілому цьому світі — невіруюча, невдячна, неслухняна, забудькувата, бунтівна, блудна, ремствуюча і твердошия. Добре ж то, що Він довготерпеливий, бо інакше Він давно взяв би до декого з нас не тільки різку, але й меча. Але спершу в нас не було нічого, за що любити, отже, тепер не може бути менше. Джон Ньютон, бувало, розповідав химерну історійку і сам сміявся з неї — про добру жінку, яка сказала, щоб довести вчення про вибрання: «Ах, пане, Господь, певно, полюбив мене ще перед тим, як я народилася, бо інакше Він не побачив би в мені нічого, за що любити мене потім». Певен, що це правда в моєму випадку і правда щодо більшості Божого народу; бо в них так мало є за що любити після того, як вони народилися, що якби Він не полюбив їх перед тим, то не побачив би підстави обрати їх потім; але оскільки Він полюбив їх без діл, Він і далі любить їх без діл; оскільки їхні добрі діла не здобули Його прихильності, лихі діла не можуть тієї прихильності відірвати; оскільки їхня праведність не прив’язала до них Його любові, то їхня злоба не може розірвати золотих ланок. Він полюбив їх із чистої владної благодаті — і любитиме їх і далі. Але ми були б вигублені дияволом і нашими ворогами, вигублені світом, вигублені нашими гріхами, нашими випробуваннями і сотнею інших способів, якби Бог хоч колись змінився.

Що ж, тепер час нас підводить, і я можу сказати лише небагато. Я тільки побіжно торкнувся тексту. Тепер я передаю його вам. Нехай Господь допоможе вам, «сини Яковові», взяти додому цю пайку м’яса; добре її перетравіть і живіться нею. Нехай Святий Дух солодко прикладе до вас славні речі, які написано! І нехай буде у вас «бенкет із ситих страв, із вин відстояних, добре очищених»! Пам’ятайте: Бог той самий, хоч би що було відібрано. Ваші друзі можуть відвернутися, ваших служителів можуть забрати, усе може змінитися, але Бог не змінюється. Ваші брати можуть змінитися й викинути ваше ім’я як погане, але Бог любитиме вас і далі. Хай ваше становище в житті зміниться, і майно ваше пропаде; хай усе ваше життя буде струснуте, і ви станете кволими й хворими; хай усе відлетить геть — є одне місце, де зміна не може покласти свого пальця; є одне ім’я, на якому ніколи не можна написати мінливості; є одне серце, яке ніколи не може змінитися; те серце — Боже, а те ім’я — Любов.

«Довірся Йому — Він тебе не зведе,

хоч би ти й погано про Нього гадав;

Він ніколи, ніколи тебе не покине

й тобі не дасть цілком покинути Його».