Терпіти переслідування за Христа

Усі заклики терпеливо страждати за ім’я Ісуса Христа й обороняти Євангеліє не матимуть жодної сили, якщо ми не будемо певні тієї справи, за яку боремося. Бо коли нас покликано розлучитися з життям, конче потрібно знати, задля чого. Належної твердості ми не матимемо, якщо вона не ґрунтується на певності віри.

Правда, знаходяться люди, що безрозсудно йдуть на смерть, обстоюючи якісь безглузді думки й мрії, витворені власним мозком, але таку нестримність слід уважати радше шаленством, ніж християнською ревністю; і справді, немає ні твердості, ні здорового глузду в тих, хто отак, навмання, кидає себе на загибель. Хоч би як там було, Бог може визнати нас Своїми мучениками лише тоді, коли справа наша добра. Смерть спільна для всіх, і Божих дітей прирікають на ганьбу й муки так само, як злочинців; але Бог розрізняє їх, бо не може зректися Своєї правди. Отже, від нас вимагається, щоб ми мали певне й непохитне свідчення про те вчення, яке обстоюємо; а тому, як я вже сказав, жодні заклики терпіти переслідування за Євангеліє не можуть розважно зворушити нас, якщо в наших серцях не закарбована справжня певність віри. Бо ставити своє життя на авось неприродно, а якби ми й зробили це, то була б лише зухвалість, а не християнська мужність. Одне слово, ніщо з того, що ми чинимо, не буде угодне Богові, якщо ми не переконані цілковито, що терпимо переслідування за Нього і за Його справу і що світ — наш ворог.

Коли ж я кажу про таке переконання, то маю на увазі не лише те, що ми повинні вміти розрізняти правдиву віру й людські зловживання та безумства, а й те, що ми мусимо бути цілковито переконані в небесному житті та в короні, обіцяній нам угорі, після того як ми відбудемо свій бій тут, долі. Тож зрозуміймо, що обидві ці речі необхідні й не можуть бути відокремлені одна від одної. Отже, починати ми маємо ось із чого: ми мусимо добре знати, що таке наше християнство, якої віри нам належить триматися й наслідувати, яке правило дав нам Бог; і ми мусимо бути настільки озброєні такими настановами, щоб сміливо засуджувати всі неправди, помилки й забобони, які сатана впровадив, аби зіпсувати чисту простоту Божого вчення. Тому не дивуймося, що нині бачимо так мало людей, готових страждати за Євангеліє, і що більшість тих, хто називає себе християнами, не знає, що це таке. Бо всі вони ніби літеплі; і замість того, щоб старанно слухати або читати, вони вдовольняються тим, що лише трохи покуштували християнської віри. Ось чому так мало рішучості й ось чому ті, на кого нападають, одразу відпадають. Це має спонукати нас ретельніше досліджувати Божу правду, щоб бути в ній цілком певними.

Проте бути добре наученим і утвердженим — це ще не все, що потрібно. Бо ми бачимо декого, хто ніби глибоко пройнявся здоровим ученням, а проте має не більше ревності й любові, ніж якби знав про Бога не більше за якусь швидкоплинну мрію. Чому так? Саме тому, що вони ніколи не збагнули величі Святого Письма. І справді, якби ми, такі, як ми є, добре зважили, що це Бог говорить до нас, то, безперечно, слухали б уважніше й з більшим благоговінням. Якби ми думали, що, читаючи Писання, перебуваємо в школі ангелів, то були б значно дбайливіші й палкіше прагнули б мати користь з учення, яке нам викладається.

Тепер ми бачимо, як правильно готуватися до страждань за Євангеліє. По-перше, ми мусимо настільки поступити в Божій школі, щоб мати тверде рішення щодо правдивої віри та вчення, якого нам належить триматися; і ми мусимо зневажати всі підступи й ошуканства сатани та всі людські вигадки як речі не лише марні, а й тілесні, бо вони псують християнську чистоту; цим ми, як справжні Христові мученики, відрізняємося від мрійників, що страждають за самі безглуздя. По-друге, будучи певні доброї справи, ми повинні відповідно запалитися, щоб іти за Богом, куди б Він нас не покликав: Його Слово мусить мати для нас таку владу, на яку воно заслуговує, і, відрікшись від цього світу, ми маємо ніби в захопленні шукати небесного життя.

Але більш ніж дивно, що, хоча Боже світло сяє яскравіше, ніж будь-коли раніше, ревності так прикро бракує! Якщо ця думка не сповнює нас соромом, тим гірше для нас. Бо незабаром ми постанемо перед великим Суддею, де беззаконня, яке ми силкуємося приховати, буде виставлене з такими докорами, що ми будемо цілком посоромлені. Бо якщо ми зобов’язані свідчити про Бога відповідно до міри пізнання, яке Він нам дав, то чим же, питаю я, пояснити, що ми такі холодні й несміливі, коли треба вступати в бій, тоді як Бог нині так повно виявив Себе, що можна сказати: Він відчинив нам і розгорнув перед нами великі скарби Своїх таємниць? Чи не можна сказати, що ми не думаємо, ніби маємо справу з Богом? Бо якби ми мали хоч якусь шану до Його Величі, то не насмілювалися б обертати вчення, яке походить від Нього, на якесь філософське мудрування. Коротко кажучи, неможливо заперечити, що це наш великий сором, щоб не сказати — страшний осуд, що ми так добре пізнали Божу правду і маємо так мало мужності, щоб її обстоювати!

Понад усе, коли ми дивимося на мучеників минулих часів, як же нам не гидувати власним боягузтвом! Більшість із них не були людьми, глибоко обізнаними зі Святим Письмом, щоб уміти сперечатися на всі теми. Вони знали, що є один Бог, Якому вони мусять поклонятися й служити, — що їх викуплено кров’ю Ісуса Христа, щоб вони покладали свою надію на спасіння на Нього і на Його благодать, — і що, оскільки всі людські вигадки — то лише сміття й покидьки, вони повинні засуджувати всяке ідолопоклонство й забобони. Одне слово, їхнє богослов’я по суті було таке: є один Бог, Який створив увесь світ і об’явив нам Свою волю через Мойсея і пророків, а насамкінець через Ісуса Христа та Його апостолів; і маємо ми одного-єдиного Викупителя, Який купив нас Своєю кров’ю і Чиєю благодаттю ми сподіваємося бути спасенними; усі ідоли світу прокляті й заслуговують на огиду.

Маючи вчення, що охоплювало не більше, ніж ці кілька пунктів, вони сміливо йшли на вогнище чи на будь-яку іншу смерть. Ішли не по двоє чи по троє, а такими гуртами, що число тих, хто поліг від рук тиранів, майже безмежне! А ми — такі вчені книжники, що вчених за нас і не знайти (принаймні так ми думаємо), і справді, щодо знання Писання, Бог так широко розгорнув його перед нами, що жодна попередня доба не була так щедро обдарована. І все ж, попри все, ревності в нас ледве крихта. Коли люди виявляють таку байдужість, видається, ніби вони навмисне хочуть накликати на себе Божу помсту.

Що ж тоді слід робити, щоб вдихнути в наші груди справжню мужність? Насамперед нам треба зважити, яке дорогоцінне в Божих очах визнання нашої віри. Ми мало розуміємо, як високо Бог цінує його, якщо наше життя, яке є ніщо, ми цінуємо вище. Коли так буває, ми виявляємо дивовижну тупість. Ми не можемо зберегти своє життя ціною свого визнання, не засвідчивши тим самим, що цінуємо його вище за Божу честь і спасіння наших душ.

Один язичник умів сказати: «Жалюгідна це річ — рятувати життя, віддаючи те єдине, що робить життя бажаним!» А проте ні він, ні подібні до нього ніколи не знали, з якою метою людей поставлено у світі й навіщо вони в ньому живуть. Правда, вони знали досить, щоб казати, що людям належить іти за чеснотою, поводитися чесно й бездоганно; але всі їхні чесноти були лише фарба й дим. Ми ж знаємо значно краще, якою має бути головна мета життя, а саме: прославляти Бога, щоб Він був нашою славою. Коли цього нема, горе нам! І ми не можемо прожити на землі й однієї хвилини, не накликаючи на свою голову нових прокльонів. А проте ми не соромимося купувати собі кілька днів, щоб нидіти тут, долі, зрікаючись вічного Царства й відлучаючи себе від Того, Чиєю силою підтримується наше життя.

Якби ми спитали найневігласніших, щоб не сказати найскотиніших, людей на світі, навіщо вони живуть, вони не наважилися б відповісти просто, що для того, щоб їсти, пити та спати; бо всі знають, що їх створено для вищої й святішої мети. А яку мету ми можемо знайти, як не шанувати Бога й дозволити Йому правити нами, як добрі батьки правлять дітьми, щоб, закінчивши мандрівку цього тлінного життя, ми були прийняті в Його вічну спадщину? Така головна, ба навіть єдина мета. Коли ж ми не зважаємо на неї і прагнемо скотинячого життя, яке гірше за тисячу смертей, що можемо ми сказати на своє виправдання? Жити й не знати навіщо — це протиприродно. Відкидати те, задля чого ми живемо, піддавшись безглуздому бажанню відстрочки на кілька днів, протягом яких нам жити у світі, відлучившись від Бога, — я не знаю, як і назвати таке засліплення й божевілля!

Але оскільки переслідування завжди тяжке й гірке, розгляньмо, як і якими засобами християни можуть укріпитися терпінням, щоб непохитно наражати своє життя за Божу правду. Текст, який ми прочитали, коли його правильно зрозуміти, достатній, щоб спонукати нас до цього. Апостол каже: Вийдімо ж із міста слідом за Господом Ісусом, несучи Його наругу. Насамперед він нагадує нам, що, хоч би проти нас і не здіймали мечів і не розпалювали вогнищ, щоб нас спалити, ми не можемо бути справді з’єднані з Сином Божим, поки вкорінені в цьому світі. Тому християнин, навіть у спокої, завжди мусить мати одну ногу піднятою, щоб рушити в бій; і не тільки це, а й мусить мати свої прихильності відвернутими від світу, хоча тіло його в ньому перебуває. Нехай це на перший погляд здається нам тяжким, — усе ж ми маємо вдовольнитися словами святого Павла (1 Солунян 3), що нас покликано й призначено на страждання. Так ніби Він сказав: таке наше становище як християн; ось дорога, якою ми мусимо йти, якщо хочемо йти за Христом.

Тим часом, щоб утішити нашу неміч і пом’якшити прикрість і смуток, яких може завдати нам переслідування, перед нами поставлено добру нагороду: страждаючи за Божу справу, ми крок за кроком ідемо слідом за Сином Божим і маємо Його своїм провідником. Якби було сказано лише те, що, аби бути християнами, ми мусимо сміливо пройти крізь усі образи світу, щоб будь-коли зустріти смерть, і так, як Богові буде завгодно призначити, ми, мабуть, мали б якийсь привід відповісти, що це дивна дорога — іти навмання. Але коли нам звелено йти за Господом Ісусом, Його провід надто добрий і почесний, щоб від нього відмовлятися. А щоб нас зворушити ще глибше, сказано не лише те, що Ісус Христос іде перед нами як наш Вождь, а й що ми стаємо подібними до Його образу; так святий Павло каже у восьмому розділі Послання до римлян, що Бог призначив усіх тих, кого всиновив Собі за дітей, бути подібними до Того, Хто є взірцем і головою всіх.

Чи ми такі зніжені, що не хочемо нічого терпіти? Тоді нам доведеться зректися Божої благодаті, якою Він покликав нас до надії спасіння. Бо є дві речі, яких не можна розлучити: бути членами Христовими і бути випробовуваними багатьма скорботами. Без сумніву, нам слід цінувати таку подібність до Сина Божого значно більше, ніж ми її цінуємо. Правда, на суд світу страждати за Євангеліє — ганебно. Але оскільки ми знаємо, що віруючі сліпі, то чи не повинні ми мати кращі очі, ніж вони? Ганебно страждати від тих, хто сидить на престолі правосуддя, але святий Павло показує нам своїм прикладом, що ми маємо хвалитися бичуваннями за Ісуса Христа як знаками, за якими Бог розпізнає нас і визнає Своїми. І ми знаємо, що розповідає святий Лука про Петра й Іоана (Дїяння 5:41): а саме, що вони раділи, що їх визнано гідними терпіти безчестя й наругу за ім’я Господа Ісуса.

Ганьба й гідність — дві протилежності: так каже світ, який, будучи засліплений, судить усупереч усякому розумові й таким чином обертає Божу славу на безчестя. Ми ж зі свого боку не відмовляймося бути зневаженими в очах світу, щоб бути вшанованими перед Богом і Його ангелами. Ми бачимо, яких зусиль докладають честолюбці, щоб отримати доручення від короля, і як вони цим хизуються. Син Божий дає нам Свої доручення — і кожен відступає. Скажіть мені, прошу, чи, роблячи так, ми гідні мати з Ним щось спільне? Тут немає нічого, що вабило б нашу чуттєву природу, але саме такими є справжні герби шляхетності на небесах. В’язниця, вигнання, лиха слава — у людській уяві це все, що лише варте осуду; але що заважає нам дивитися на речі так, як Бог їх судить і оголошує, як не наше невірство? Тож нехай ім’я Сина Божого має для нас таку вагу, якої воно заслуговує, щоб ми навчилися вважати за честь, коли Він накладає на нас Свої знаки. Якщо ж ми поводимося інакше, наша невдячність нестерпна.

Якби Бог учинив з нами за нашими заслугами, хіба не мав би Він слушної причини карати нас щодня тисячею способів? Ба більше, сто тисяч смертей не вистачило б і за малу частку наших провин! Отож, якщо Він у Своїй безмежній доброті кладе всі наші провини під ноги й знищує їх і замість того, щоб карати нас за нашою винуватістю, вигадує дивовижний засіб обернути наші скорботи на честь і особливий привілей, бо через них ми стаємо спільниками Його Сина, — то хіба не доведеться сказати, коли ми зневажаємо такий щасливий стан, що ми справді мало поступили в християнському вченні?

Тому святий Петро, закликавши нас (1 Петра 4:15) жити так чисто в Божому страху, щоб не страждати як злодії, перелюбники й душогуби, одразу додає, що коли нам доводиться страждати як християнам, то прославляймо Бога за благословення, яке Він цим нам дарує. Не без причини він так говорить. Бо хто ми такі, прошу, щоб бути свідками Божої правди й заступниками, які обороняють Його справу? Ось ми — бідні черв’яки земні, створіння, повні марноти, повні неправди, а проте Бог уживає нас для оборони Своєї правди — честь, якої не мають навіть ангели небесні! Чи не досить уже самої цієї думки, щоб запалити нас віддати себе Богові, аби Він ужив нас як завгодно в такому почесному служінні?

Проте багато людей не можуть утриматися, щоб не позиватися з Богом або принаймні не нарікати на Нього за те, що Він не краще підтримує їхню неміч. Дивна-предивна річ, кажуть вони, що Бог, вибравши нас Собі за дітей, дозволяє безбожним топтати й мучити нас. Я відповідаю: навіть якби й не було видно, чому Він так чинить, Він цілком міг би виявляти над нами Свою владу й визначати нашу долю за Своїм уподобанням. Але коли ми бачимо, що Ісус Христос — наш взірець, то чи не повинні ми, не допитуючись далі, вважати за велике щастя, що стаємо подібні до Нього? Утім, Бог дуже ясно показує, з яких причин Йому завгодно, щоб нас переслідували. Якби ми мали лише ту думку, яку подає святий Петро (1 Петра 1:7), то були б справді гордовиті, коли б не погодилися з нею. Він каже, що коли золото й срібло, які є лише тлінними металами, очищаються й випробовуються вогнем, то цілком слушно, щоб так само випробовувалася й наша віра, яка перевищує всі багатства світу.

Звісно, Богові легко було б одразу увінчати нас, не вимагаючи від нас витримувати жодних боїв; але як Йому завгодно, щоб до кінця світу Христос царював серед Своїх ворогів, так само Йому завгодно, щоб і ми, поставлені серед них, терпіли їхній гніт і насильство, аж поки Він нас не визволить. Я знаю, звісно, що тіло бунтується, коли його треба довести до цього, але все ж Божа воля мусить мати верх. Якщо ми відчуваємо в собі якийсь опір, то дивуватися тут нічого; бо нам аж надто природно уникати хреста. А проте не залишаймо боротьби, щоб його перемогти, знаючи, що Бог приймає наш послух, аби тільки ми полонили всі свої почуття й бажання і підкорили їх Йому.

Коли пророки й апостоли йшли на смерть, вони не були вільні від певного бажання відступити. «…инший тебе підпереже, й поведе, куди не схочеш», — сказав наш Господь Ісус Христос Петрові (Йоана 21:18). Коли такий страх смерті піднімається в нас, здобуваймо над ним перемогу, а краще — нехай Бог її здобуде; а тим часом будьмо певні, що приносимо Йому приємну жертву, коли опираємося своїм нахилам і чинимо їм насильство, щоб цілком віддати себе під Його владу. Це головна війна, яку Бог хоче, щоб вели Його люди. Він хоче, щоб вони силкувалися придушити кожну бунтівну думку й почуття, що відвертали б їх від дороги, яку Він указує. А розради такі щедрі, що цілком можна сказати: ми гірші за боягузів, якщо поступаємося!

За давніх часів безліч людей, щоб здобути простий вінок із листя, не цуралися жодної праці, жодного болю, жодного клопоту; ба навіть умерти їм нічого не коштувало, а проте кожен із них боровся навмання, не знаючи, чи здобуде нагороду, чи втратить. Бог же ставить перед нами нетлінний вінець, через який ми можемо стати учасниками Його слави: Він не хоче, щоб ми боролися навмання, але всі ми маємо обітницю нагороди, за яку змагаємося. Чи маємо ж ми якусь причину ухилятися від боротьби? Чи думаємо ми, що даремно сказано: коли ми помремо з Ісусом Христом, то з Ним і житимемо? Наш тріумф приготовано, а ми робимо все можливе, щоб уникнути бою.

Але кажуть, що все, чого ми вчимо про це, суперечить людському судженню. Визнаю. І тому, коли наш Спаситель проголошує: «Блаженні, кого гонять за правду» (Маттея 5:10), Він висловлює думку, яку світ нелегко приймає. Навпаки, Він хоче вважати щастям те, що на суд чуттів є нещастям. Ми здаємося собі нещасними, коли Бог залишає нас, щоб нас топтали тиранія й жорстокість наших ворогів; але помилка в тому, що ми не дивимося на Божі обітниці, які запевняють нас, що все обернеться нам на добро. Ми занепадаємо духом, коли бачимо, що нечестиві сильніші за нас і ставлять ногу нам на горло; але такий безлад мав би радше, як каже святий Павло, спонукати нас підвести голови. Оскільки ми надто схильні захоплюватися тим, що перед очима, Бог, дозволяючи, щоб добрих кривдили, а нечестиві панували, явними ознаками показує, що настає день, коли все, що нині в безладі, буде впорядковане. Якщо ж той час видається далеким, вдаймося до ліків і не потураймо собі в нашому гріху; бо певно, що ми не маємо віри, якщо не можемо звернути свого погляду вперед, до приходу Ісуса Христа.

Щоб не залишити невикористаним жодного засобу, який міг би нас спонукати, Бог ставить перед нами з одного боку обітниці, а з другого — погрози. Якщо ми відчуваємо, що обітниці не мають на нас достатнього впливу, підкріпімо їх, додавши погрози. Правда, треба бути вкрай розбещеним, щоб не вірити Божим обітницям більше, коли Господь Ісус каже, що визнає нас Своїми перед Своїм Отцем, аби тільки ми визнавали Його перед людьми (Маттея 10:32; Луки 12:8). Що ж має перешкодити нам зробити визнання, якого Він вимагає? Хай люди роблять усе, що можуть, — гіршого, ніж убити нас, вони не зроблять! І хіба небесне життя не винагородить за це? Я не збираю тут усіх місць Писання, що стосуються цього предмета: вони повторюються так часто, що ми мали б цілком ними вдовольнитися. Коли ж настане боротьба, то, якщо трьох чи чотирьох місць не вистачить, сотня, безперечно, мала б зробити нас незламними перед усіма протилежними спокусами.

Але якщо Бог не може привернути нас до Себе лагідними засобами, хіба ми не справжні колоди, коли й Його погрози не діють? Ісус Христос викликає всіх тих, хто зі страху тілесної смерті зрікся правди, стати перед судом Бога, Свого Отця, і каже, що тоді і тіло, і душа будуть віддані на погибель (Маттея 10:28; Луки 12:5). А в іншому місці Він каже, що зречеться всіх тих, хто зрікся Його перед людьми (Маттея 10:33; Луки 12:10). Ці слова, якщо ми не цілком нечутливі, цілком могли б змусити нам волосся стати дибки. Хоч би як там було, а одне певне: якщо ці речі не зворушують нас так, як мали б, то нам не лишається нічого, крім страшного суду (Євреїв 10:27). Коли всі слова Христові виявилися марними, ми стоїмо викриті в грубому невірстві.

Даремно нам посилатися на те, що нас слід пожаліти, бо наша природа така немічна; бо сказано, навпаки, що Мойсей, дивлячись на Бога вірою, був укріплений так, що не піддався жодній спокусі. Тому, коли ми такі м’які й податливі, це явна ознака — не скажу, що в нас немає ні ревності, ні твердості, — а того, що ми нічого не знаємо ні про Бога, ні про Його Царство. Коли нам нагадують, що ми повинні бути з’єднані з нашою Головою, нам здається гарною відмовкою, щоб звільнитися від цього, сказати, що ми люди. Але ким же були ті, хто пройшов цю дорогу перед нами? І справді, якби ми мали лише чисте вчення, то всі наші виправдання були б марні; а маючи стільки прикладів, які мали б бути для нас найсильнішим доказом, ми тим більше заслуговуємо на осуд.

Тут треба розглянути дві речі. Перша — що все тіло Церкви загалом завжди було, і до кінця буде, віддане на те, щоб його гнобили нечестиві, як сказано в Псалмах (Псальма 129:1): «Часто неволили мене від молодостї моєї … На хребтї в мене орали плугатарі, побороздили довгі скиби свої». Святий Дух виводить там давню Церкву, щоб ми, добре дізнавшись про її скорботи, не вважали чимось новим чи прикрим, коли подібне чиниться з нами нині. І святий Павло, наводячи слова з іншого псалма (Римлян 7:36; Псальма 44:22), де сказано: «полїчено нас як овечок на заріз», показує, що так було не лише за однієї доби, а що це звичайне становище Церкви, і таким воно й буде.

Тож, бачачи, як гордовиті люди цього світу нині топчуть Божу Церкву, як один гавкає, а другий кусає, як її катують, як змовляються проти неї, як безнастанно нападають на неї скажені пси й люті звірі, згадаймо, що те саме чинилося в усі давні часи. Правда, Бог іноді дає їй перемир’я й час відпочинку, і тому в згаданому вище псалмі сказано: «він порозрізував посторонки беззаконних»; а в іншому місці (Псальма 125:3): «жезло беззаконня не спочине на долї праведних, щоб праведні не простягли рук своїх на кривду». Але все ж Йому було завгодно, щоб Його Церква завжди мусила боротися, доки вона в цьому світі, а її спочинок зберігається вгорі, на небесах (Євреїв 3:9).

Тим часом кінець її скорбот завжди був щасливий. Принаймні Бог учинив так, що, хоч на неї й тиснули численні лиха, її ніколи не було цілком розчавлено; як сказано (Псальма 7:15): «Нечестиві з усіма своїми зусиллями не досягли того, до чого змагали». Святий Павло хвалиться цим і показує, що саме такою дорогою Бог у Своєму милосерді завжди веде. Він каже (1 Коринтян 4:12), що ми терпимо скорботи, але не в розпачі; зубожілі, але не залишені без нічого; переслідувані, але не покинуті; повалені, але не гинемо; усюди носимо в нашому тілі мертвість Господа Ісуса, щоб і Його життя виявилося в нашому смертному тілі. Оскільки, як бачимо, саме такий кінець Бог завжди давав переслідуванням Своєї Церкви, ми повинні бадьоритися, знаючи, що наші предки, які були такими ж немічними людьми, як ми, завжди перемагали своїх ворогів, твердо витримуючи все до кінця.

Я лише коротко торкаюся цього пункту, щоб перейти до другого, що ближче стосується нашої мети, а саме: ми повинні користуватися окремими прикладами мучеників, які пішли перед нами. Їх не два чи три, а, як каже апостол (Євреїв 12:1), ми маємо «таку тьму сьвідків». Цим висловом він дає зрозуміти, що число їх таке велике, що мало б ніби цілком заповнити наш зір. Щоб не бути розлогим, згадаю лише юдеїв, яких переслідували за правдиву віру і за тиранії царя Антіоха, і невдовзі після його смерті. Ми не можемо сказати, що тих, хто страждав, було мало, бо вони становили ніби велике військо мучеників. Не можемо сказати, що то були пророки, яких Бог відокремив від простого люду, бо до того гурту належали й жінки, і малі діти. Не можемо сказати, що вони відбулися легко, бо їх катували так жорстоко, як тільки можна. Тож ми чуємо, що каже апостол (Євреїв 11:35): одних розтягали, мов бубни, і вони не дбали про визволення, щоб одержати краще воскресіння; інших випробовували глумом і побоями, кайданами й в’язницями; інших побивали камінням чи перепилювали; інші блукали туди й сюди, тиняючись по горах і печерах.

Порівняймо ж тепер їхню долю з нашою. Якщо вони так терпіли за правду, яка тоді була така неясна, що ж повинні робити ми в ясному світлі, яке сяє тепер? Бог говорить до нас відкритими устами; велику браму Царства небесного відчинено, і Ісус Христос кличе нас до Себе, зійшовши до нас, щоб ми мали Його ніби перед своїми очима. Яким докором було б для нас мати менше ревності в стражданнях за Євангеліє, ніж ті, хто лише здалека вітав обітниці, — кому було відчинено лише малу хвіртку, щоб увійти до Божого Царства, і хто мав лише певну пам’ятку та прообраз Ісуса Христа! Цього не можна висловити одним словом так, як воно заслуговує, і тому я залишаю кожному поміркувати над цим самому.

Викладене тепер учення, оскільки воно загальне, мають утілювати в життя всі християни, кожен застосовуючи його до себе відповідно до потреби. Кажу це для того, щоб ті, хто не бачить себе в явній небезпеці, не думали, що воно їх не стосується. Тієї години вони не в руках тиранів, але звідки їм знати, що Бог задумав зробити з ними згодом? Тому ми повинні бути заздалегідь так озброєні, щоб, коли настане якесь переслідування, якого ми не чекали, воно не застало нас зненацька. Але я дуже боюся, що щодо цього багато глухих вух. Ті, хто в безпеці й живе собі вигідно, настільки далекі від того, щоб готуватися, коли буде потреба, зустріти смерть, що навіть не дбають про те, щоб служити Богові своїм життям. А проте залишається правдою, що ця підготовка до переслідування повинна бути нашою щоденною наукою, і надто в часи, в які ми живемо.

З другого боку, ті, кого Бог кличе страждати за свідчення Його імені, повинні ділом показати, що вони добре навчені терпеливої витривалості. Тоді їм слід пригадати всі заклики, які їм давали в минулі часи, і схопитися, як воїн кидається до зброї, коли гримить буря. Але як інакше все виходить! Єдине питання — як знайти викрути, щоб утекти. Кажу це про більшість; бо переслідування — це справжній пробний камінь, яким Бог випробовує, хто Його. І мало хто настільки вірний, щоб бути готовим сміливо зустріти смерть.

Це якась потворна річ, що люди, які хваляться, ніби мають трохи Євангелія, насмілюються розтуляти уста, щоб виголошувати такі викрутаси. Дехто скаже: що ми виграємо, визнаючи свою віру перед упертими людьми, які свідомо постановили воювати проти Бога? Хіба це не означає кидати перли перед свиньми? Так ніби Ісус Христос не проголосив ясно (Маттея 8:38), що Він хоче, щоб Його визнавали серед розбещених і злобних. Якщо вони цим і не будуть навчені, то принаймні залишаться посоромлені; а тому визнання — це запашні пахощі перед Богом, хоча для відкинутих вони смертоносні. Є й такі, що кажуть: яка користь з нашої смерті? Чи не стане вона радше спокусою? Так ніби Бог залишив їм вибір помирати тоді, коли вони вважатимуть це за добре й знайдуть нагоду слушною. Навпаки, ми засвідчуємо свій послух, залишаючи в Його руці ту користь, яка має вийти з нашої смерті.

Отже, насамперед християнин, хоч би де він був, мусить постановити, попри небезпеки чи погрози, ходити в простоті, як звелів Бог. Нехай він остерігається, скільки може, хижості вовків, але не тілесною хитрістю. Понад усе нехай віддасть своє життя в Божі руки. Чи зробив він це?

Тоді, якщо йому випаде потрапити до рук ворога, нехай думає, що Богові, Який так улаштував, завгодно мати його одним зі свідків Свого Сина, а тому він не має жодної змоги відступити, не зламавши вірності Тому, Кому ми обіцяли всяку повинність у житті й у смерті, — Тому, Чиї ми є і Кому належимо, навіть якби ми й не давали жодної обіцянки.

Кажучи це, я не накладаю на всіх обов’язку робити повне й вичерпне визнання всього, у що вони вірять, навіть якби від них цього вимагали. Я знаю також, якої міри дотримувався святий Павло, хоча ніхто й ніколи не був рішучіший за нього, щоб сміливо обстоювати справу Євангелія, як належить. І тому не без причини наш Господь обіцяє дати нам за такої нагоди «уста й премудрість» (Луки 21:15); так ніби Він сказав, що служіння Святого Духа полягає не лише в тому, щоб укріпити нас бути сміливими й мужніми, а й у тому, щоб дати нам розважність і розсудливість, аби вести нас тією дорогою, якою слушно буде піти.

Суть усього в тому, що ті, хто опинився в такій скруті, мають просити й одержувати таку розважність згори, не йдучи за власною тілесною мудрістю й не шукаючи якоїсь шпаринки, щоб утекти. Дехто каже нам, що й сам наш Господь не давав відповіді тим, хто Його допитував. Але я відповідаю: по-перше, це не скасовує правила, яке Він нам дав, — визнавати нашу віру, коли цього вимагають (1 Петра 3:15). По-друге, Він ніколи не вдавався до жодного прикидання, щоб урятувати Своє життя. І по-третє, Він ніколи не давав настільки двозначної відповіді, щоб у ній не містилося достатнього свідчення про все, що Він мав сказати; а до того ж Він уже задовольнив тих, хто приходив допитувати Його знову не для того, щоб довідатися, а лише щоб розставити Йому пастки.

Тож нехай буде твердо встановлено між усіма християнами, що вони не повинні цінувати своє життя дорожче за свідчення правди, бо Бог хоче цим бути прославлений. Хіба даремно Він дає ім’я свідків (бо саме це означає слово мученик) усім, хто мусить відповідати перед ворогами віри? Хіба не тому, що Він хотів ужити їх саме для цього? Тут ніхто не повинен оглядатися на свого ближнього, бо Бог не всіх однаково вшановує цим покликом. А що ми схильні так оглядатися, то тим більше маємо остерігатися цього. Петро, почувши з уст нашого Господа Ісуса (Йоана 21:18), що на старість його поведуть, куди він не схоче, спитав: а що буде з його товаришем Іоаном? Немає серед нас нікого, хто не поставив би охоче того самого питання; бо думка, яка вмить постає в нашому розумі, така: чому страждаю я, а не інші? Навпаки, Ісус Христос закликає всіх нас разом і кожного зокрема: «будьте готові», щоб, коли Він покличе того чи іншого, ми рушали по черзі.

Я пояснив вище, як мало ми будемо готові прийняти мученицьку смерть, якщо не будемо озброєні Божими обітницями. Тепер лишається показати трохи докладніше, у чому зміст і мета цих обітниць, — не для того, щоб перелічити їх усі докладно, а щоб показати головне, на що Бог хоче, щоб ми від Нього сподівалися, аби втішити нас у наших скорботах. Ці речі, коротко кажучи, — три. Перша — що оскільки наше життя й смерть у Його руці, Він збереже нас Своєю могутністю так, що й волосина не впаде з нашої голови без Його дозволу. Тому віруючі повинні бути певні, хоч би до чиїх рук вони потрапили, що Бог не позбувся тієї опіки, яку Він має над ними. Якби таке переконання добре закарбувалося в наших серцях, ми були б звільнені від більшості сумнівів і вагань, які нас мучать і заважають нам виконувати свій обов’язок.

Ми бачимо, як тирани розперізуються, — і тоді нам здається, що Бог уже не має жодного засобу нас урятувати, і ми спокушаємося дбати про свої справи самі, ніби від Нього вже нічого більше не можна чекати. Навпаки, Його провидіння, як Він його розкриває, має бути для нас неприступною твердинею. Тож докладаймо праці, щоб збагнути повне значення того вислову, що наші тіла в руках Того, Хто їх створив. Задля цього Він іноді визволяв Своїх людей у чудесний спосіб і понад усяке людське сподівання — як Шадраха, Мешаха й Авед-Неґо з огненної печі, Даниїла з лев’ячої ями, Петра з Іродової в’язниці, де його було замкнено, закуто в кайдани й так пильно стережено. Цими прикладами Він хотів засвідчити, що тримає наших ворогів у вузді, хоча так може й не здаватися, і має силу вирвати нас із самої смерті, коли Йому завгодно. Не те щоб Він завжди так робив; але, залишаючи за Собою владу розпоряджатися нами на життя й на смерть, Він хоче, щоб ми були цілком певні, що Він має нас під Своєю опікою, так що хоч би що замишляли тирани і з якою б люттю вони на нас не кидалися, лише Йому належить порядкувати нашим життям.

Якщо Він дозволяє тиранам убивати нас, то не тому, що наше життя Йому не дороге й не шановане в сто разів більше, ніж воно заслуговує. А що це так, то, проголосивши устами Давида (Псальма 116:15), що смерть святих дорогоцінна в Його очах, Він каже також устами Ісаї (26:21), що земля відкриє кров, яка ніби прихована. Тож нехай вороги Євангелія будуть такі марнотратні на кров мучеників, як їм заманеться, — їм доведеться дати страшний звіт за неї до останньої краплі. Нині вони пихато глузують, віддаючи віруючих на вогнище; і, скупавшись у їхній крові, так сп’яніли від неї, що всі вбивства, які чинять, мають за самі святкові забави. Але якщо ми матимемо терпіння чекати, Бог покаже наприкінці, що не даремно оцінив Він наше життя так високо. Тим часом нехай не прикро нам буде, що воно ніби служить утвердженню Євангелія, яке своєю цінністю перевищує небо й землю.

Щоб бути ще певнішими, що Бог не залишає нас ніби покинутими в руках тиранів, пам’ятаймо слова Ісуса Христа, коли Він каже (Дїяння 9:4), що Його Самого переслідують у Його членах. Бог, правда, сказав і раніше (Захарії 2:8): «хто бо торкається до вас, торкається об зїницю ока мого». Але тут сказано значно виразніше, що коли ми страждаємо за Євангеліє, то це все одно, що страждав би особисто Син Божий. Тож знаймо, що Ісус Христос мусив би забути Самого Себе, щоб перестати думати про нас, коли ми у в’язниці чи в смертельній небезпеці за Його справу; і знаймо, що Бог прийме близько до серця всі кривди, які тирани завдають нам, так само, як коли б їх було завдано Його власному Синові.

Перейдімо тепер до другого пункту, який Бог об’являє нам у Своїй обітниці для нашої розради. Він полягає в тому, що Бог так підтримуватиме нас силою Свого Духа, що наші вороги, хоч би що робили, навіть маючи на чолі самого сатану, не здобудуть над нами жодної переваги. І ми бачимо, як Він виявляє Свої дари в такій скруті; бо непереможна стійкість, яка виявляється в мучениках, щедро й прекрасно доводить, що Бог могутньо діє в них. У переслідуванні є дві речі, тяжкі для тіла: ганьба й зневага від людей та муки, яких зазнає тіло. Отож Бог обіцяє так дієво простягнути нам Свою руку, що ми подолаємо і те, і те терпінням. Що Він нам отак каже, те Він підтверджує ділом. Візьмімо ж цей щит, щоб відбивати всі страхи, які на нас нападають, і не обмежуймо дії Святого Духа такими вузькими межами, щоб думати, ніби Він не переможе легко всіх людських жорстокостей.

Цьому ми мали, серед інших прикладів, один особливо пам’ятний. Один юнак, що колись жив тут серед нас, був схоплений у місті Турне й засуджений: йому мали відтяти голову, якщо він зречеться, і спалити живцем, якщо він залишиться непохитним у своєму намірі. Коли його спитали, що він збирається робити, він відповів просто: «Той, Хто дасть мені благодать терпеливо вмерти за Його ім’я, напевно дасть мені й благодать знести вогонь». Ці слова ми повинні сприймати не як слова смертної людини, а як слова Святого Духа, щоб запевнити нас, що Бог не менш могутній укріпити нас і дати нам перемогу над муками, ніж допомогти нам добровільно прийняти легшу смерть. Ба більше, ми часто бачимо, яку твердість Він дає нещасним злочинцям, що страждають за свої злочини. Я кажу не про запеклих, а про тих, хто черпає розраду з благодаті Ісуса Христа і через Нього з мирним серцем зносить найтяжчу кару, яку тільки можна завдати. Один прекрасний приклад видно в розбійникові, який навернувся при смерті нашого Господа. Невже Бог, Який так могутньо допомагає бідним злочинцям, коли вони терплять кару за свої провини, так залишить Своїх власних людей, що борються за Його справу, що не дасть їм непереможної мужності?

Третій пункт, який слід розглянути в обітницях, що їх Бог дає Своїм мученикам, — це плід, якого вони повинні сподіватися від своїх страждань, а врешті, якщо буде потреба, і від своєї смерті. Цей плід полягає в тому, що, прославивши Його Ім’я — збудувавши Церкву своєю стійкістю, — вони будуть зібрані разом із Господом Ісусом у Його безсмертну славу. Але оскільки ми вже говорили про це вище досить докладно, тут досить лише нагадати про це. Тож нехай віруючі навчаться підводити голови до вінця слави й безсмертя, до якого Бог їх запрошує, щоб їм не було тяжко покинути теперішнє життя задля такої нагороди; і, щоб бути цілком певними цього неоціненного благословення, нехай вони завжди мають перед очима ту подібність, яку вони мають таким чином до нашого Господа Ісуса Христа, — бачачи смерть посеред життя, так само як Він через ганьбу хреста досяг славного воскресіння, у якому полягає все наше блаженство, радість і тріумф.