Проти Євтропія

1. «Марнота над марнотами, — все марне!» — це завжди доречно промовляти, а надто тепер. Де ж тепер блискуча пишнота твого консульства? Де ясні смолоскипи? Де танці, і тупіт ніг танцюристів, і бенкети, і свята? Де вінки й театральні завіси? Де оплески, якими вітало тебе місто, де вигуки на іподромі й лестощі глядачів? Минулося — все минулося: вітер дмухнув на дерево, обтрусив усе його листя і показав його нам зовсім голим і розхитаним до самого кореня; бо такий сильний був той порив, що струсонув усі волокна дерева й загрожує вирвати його з корінням. Де тепер твої удавані друзі? Де твої пиятики й вечері? Де рій нахлібників, і вино, що лилося цілий день, і різноманітні ласощі, вигадані твоїми кухарями? Де ті, що запобігали перед твоєю владою і все робили й говорили, аби здобути твою прихильність? Усе це були лише нічні видіння й сни, що розвіялися зі світанком; це були весняні квіти, і коли весна минула, всі вони зів’яли; це була тінь, що промайнула, — це був дим, що розвіявся, бульбашки, що полопалися, павутиння, що розірвалося на клапті. Тому ми безустанно співаємо цю духовну пісню: «Марнота над марнотами, — все марне!» Бо ці слова слід би постійно писати на наших стінах і на одежі, на торговищі й у домі, на вулицях, на дверях і при входах, а понад усе — на сумлінні кожного, і завжди над ними роздумувати. А що облудні речі, машкари й удавання багатьом здаються дійсністю, то кожному годиться щодня — і за вечерею, і за сніданком, і в товаристві — казати ближньому і чути від ближнього у відповідь: «Марнота над марнотами, — все марне!» Хіба я не казав тобі постійно, що багатство — втікач? Та ти не слухав мене. Хіба не казав я тобі, що воно — невдячний слуга? Та ти не дав себе переконати. Ось тепер сам досвід показав, що воно не лише втікач і невдячний слуга, а й убивця, бо це воно змусило тебе тепер боятися й тремтіти. Хіба не казав я тобі, коли ти раз у раз докоряв мені за те, що я говорю правду: «Я люблю тебе більше, ніж ті, що тобі лестять»? «Я, що тебе картаю, дбаю про тебе більше, ніж ті, що тобі догоджають»? Хіба не додав я до цих слів, що рани від друзів певніші за добровільні поцілунки ворогів? Якби ти скорився моїм ранам, їхні поцілунки не завдали б тобі цієї загибелі: бо мої рани несуть здоров’я, а їхні поцілунки спричинили невиліковну недугу. Де тепер твої виночерпії, де ті, що розчищали тобі дорогу на торговищі й без кінця вихваляли тебе перед усіма? Вони втекли, зреклися твоєї дружби, рятують себе ціною твого лиха. А я так не роблю: ні, я не покидаю тебе в нещасті, і тепер, коли ти впав, я захищаю тебе й доглядаю. І Церква, з якою ти поводився як з ворогом, розкрила своє лоно й прийняла тебе, тоді як театри, яким ти догоджав і через які не раз гнівався на мене, зрадили й погубили тебе. А я ж ніколи не переставав казати тобі: «Навіщо ти це робиш?», «Ти дратуєш Церкву і сам себе стрімголов скидаєш униз», — та ти відмахувався від усіх моїх застережень. І тепер іподроми, виснаживши твоє багатство, нагострили на тебе меч, а Церква, що зазнала твого недоречного гніву, кидається на всі боки, прагнучи вирвати тебе з тенет.

2. І кажу я це тепер не для того, щоб топтати поваленого, а щоб тих, хто ще стоїть, зробити певнішими; не для того, щоб ятрити рани пораненого, а щоб зберегти неушкодженими тих, кого ще не поранено; не для того, щоб потопити того, кого кидають хвилі, а щоб навчити тих, хто пливе з попутним вітром, аби їх не затопило. Як же цього досягти? Зважаючи на мінливість людських справ. Адже й цей чоловік, коли б боявся мінливості, не зазнав би її; але коли ні власне сумління, ні поради інших не виправили його, то ви принаймні, що пишаєтеся своїм багатством, винесіть користь із його лиха: бо немає нічого немічнішого за людські справи. Хоч яким словом назвати їхню нікчемність, воно не сягне дійсності — чи назвеш їх димом, чи травою, чи сном, чи весняними квітами, чи як інакше; такі вони тлінні, і менші за саме ніщо; а що разом зі своєю нікчемністю вони таять і велику небезпеку, — доказ маємо перед очима. Бо хто був вищий за цього чоловіка? Хіба не перевершив він багатством увесь світ? Хіба не зійшов на саму вершину почестей? Хіба не тремтіли й не боялися його всі? А ось він став нещасніший за в’язня, жалюгідніший за останнього раба, убогіший за жебрака, що знемагає від голоду: щодня ввижаються йому нагострені мечі, і могила злочинця, і кат, що веде його на смерть; він навіть не пам’ятає, чи зазнав колись утіх, не відчуває навіть сонячного проміння, а серед білого дня в очах йому темніє, наче його огорнула найгустіша темрява. Та хоч як я старався б, не зможу змалювати вам словами тієї муки, якої він, певно, мусить зазнавати, щогодини чекаючи смерті. Але й навіщо тут мої слова, коли він сам ясно зобразив це нам, наче на видимому образі? Бо вчора, коли прийшли по нього з царського двору, щоб силоміць витягти його, і він кинувся шукати притулку при святих речах, обличчя його було тоді, як і тепер, не краще за обличчя мерця: і цокотіння зубів, і дрож та тремтіння всього тіла, і уривчастий голос, і заїкуватий язик, і, зрештою, увесь його вигляд свідчили про людину, в якої душа скам’яніла.

3. Кажу ж я це не для того, щоб докоряти йому чи глумитися з його нещастя, а прагнучи пом’якшити ваші серця щодо нього, схилити вас до співчуття й переконати вдовольнитися карою, якої він уже зазнав. Бо є серед нас багато немилосердних людей, які, можливо, готові дорікати мені за те, що я впустив його до святилища, тож я й виставляю напоказ його страждання, бажаючи своєю розповіддю пом’якшити їхнє жорстокосердя.

Бо скажи мені, улюблений брате, чого ти гніваєшся на мене? Кажеш, через те, що той, хто постійно воював проти Церкви, знайшов у ній притулок. Та нам якраз належить найбільше прославляти Бога за те, що Він допустив його до такої скрути, аби він пізнав і силу, і чоловіколюбство Церкви: силу — бо зазнав цієї великої переміни внаслідок своїх нападів на неї; чоловіколюбство — бо та, на яку він нападав, тепер заступає його своїм щитом, прийняла його під свої крила й поставила в цілковитій безпеці, не пам’ятаючи жодної з колишніх кривд, а з найбільшою любов’ю розкриваючи йому своє лоно. Бо це славніше за будь-який трофей, це блискуча перемога, це засоромлює і язичників, і юдеїв, це являє світле обличчя Церкви: що, прийнявши свого ворога як полоненого, вона щадить його, і коли всі зневажили його в його самотності, вона одна, мов дбайлива мати, сховала його під своїм покровом, ставши проти і гніву царя, і люті народу, і їхньої нестримної ненависті. Це — окраса для жертовника. Дивна окраса, кажеш ти, коли звинуваченому грішникові, здирникові, грабіжникові дозволено хапатися за жертовник. Ні! не кажи так: адже й блудниця припала до ніг Ісуса, вона, заплямована найпроклятішим і найнечистішим гріхом; та її вчинок не був ганьбою для Ісуса, а навпаки, обернувся Йому на подив і хвалу: бо нечиста жінка не зашкодила Чистому, а радше мерзенна блудниця стала чистою від дотику Того, Хто був чистий і непорочний. Тож не ремствуй, чоловіче. Ми — слуги Розп’ятого, Який сказав: «Відпусти їм; не знають бо, що роблять». Але, кажеш ти, він своїми розпорядженнями та всілякими законами скасував тут право притулку. Так! Та тепер він на досвіді пізнав, що зробив, і сам власними вчинками першим порушив той закон, і став видовищем для всього світу, і хоч мовчить, звідти подає всім застережний голос, кажучи: «Не робіть такого, як я зробив, щоб не зазнати такого, як я зазнаю». Своїм лихом він постає вчителем, і жертовник сяє великою славою, викликаючи тепер найбільший трепет тим, що тримає лева в неволі; бо й будь-яке царське зображення дуже вигравало б, якби цар не лише сидів на престолі, зодягнений у багряницю й увінчаний короною, а й до ніг царя припадали варвари зі зв’язаними за спиною руками, низько схиливши голови. А що тут не вжито жодних умовлянь, ви самі свідки — бачите це завзяття й цей натовп. Бо блискуче сьогодні видовище перед нами і величне зібрання, і я бачу тут сьогодні стільки людей, скільки буває на святу Пасху. Так цей чоловік скликав вас сюди, не мовлячи ні слова, а проте подаючи своїми вчинками голос, ясніший за звук сурми: і ви всі збіглися сюди сьогодні — дівчата, покинувши свої світлиці, заміжні жінки — жіночі покої, чоловіки — торговище, — щоб побачити викриту людську природу й оголену нестійкість світських справ, і те блудницьке обличчя, що кілька днів тому сяяло (таке-бо воно, процвітання, здобуте здирством), а тепер бридкіше за будь-яку зморщену стару, — це обличчя, кажу, ви можете бачити обмитим від білил і рум’ян дією лиха, наче губкою.

4. Така сила цього лиха: того, хто був славний і всім на виду, воно зробило найнікчемнішим з людей. І якщо в зібрання ввійде багач, він має велику користь із цього видовища: бо коли бачить, як той, хто тряс цілим світом, тепер скинутий з такої високої вершини влади, щулиться від страху, наляканий більше за зайця чи жабу, наче прибитий до он того стовпа, хоч і без пут, бо страх править йому за ланцюг, приголомшений і тремтячий, — він гамує свою пиху, упокорює свою гордість і, здобувши ту мудрість про людські справи, яку йому годиться мати, відходить, навчений прикладом того, чого Святе Письмо навчає словом: «Всяке тїло, як трава, і всяка слава чоловіча, як цьвіт на траві: Зісохла трава і цьвіт її упав», або: «Вони бо, як трава, скоро поникнуть, і, як зелене листє, повянуть», або: «Днї мої, як дим, улїтають», — і всі подібні місця. Знову ж і бідний, увійшовши й подивившись на це видовище, не думає про себе принизливо й не оплакує себе через свою бідність, а вдячний своїй бідності, бо вона для нього — притулок, тиха пристань і надійна твердиня; і, бачачи це, він багато разів волів би залишитися тим, ким є, ніж на короткий час володіти всім, що мають люди, а потім опинитися в небезпеці за власне життя. Бачиш, як багаті й бідні, високі й низькі, раби й вільні мали немалу користь з того, що цей чоловік знайшов тут притулок? Бачиш, як кожен відійде звідси з ліками, зцілений самим лише цим видовищем? Ну що ж! Чи пом’якшив я вашу пристрасть і прогнав ваш гнів? Чи погасив вашу жорстокість? Чи схилив вас до жалю? Гадаю, що так; і ваші обличчя та потоки сліз, які ви проливаєте, — тому доказ. Отож, коли ваша тверда скеля обернулася глибокою й родючою землею, поспішімо принести якийсь плід милосердя і показати рясний урожай жалю, припадаючи до імператора, чи радше благаючи милосердного Бога, щоб Він так пом’якшив гнів імператора й зробив ніжним його серце, аби той виявив усю ласку, про яку ми просимо. Бо вже від того дня, коли цей чоловік утік сюди шукати притулку, сталася немала переміна: щойно імператор довідався, що той поспішив до цього пристановища, — хоча військо було тут, розлючене його злочинами, і вимагало видати його на страту, — імператор виголосив довгу промову, намагаючись угамувати лють вояків, доводячи, що слід зважити не лише на його провини, а й на будь-яке добро, яке той, може, зробив, заявляючи, що вдячний йому за останнє і готовий простити йому, як ближньому, вчинки іншого роду. А коли вони знову наполягали, щоб він помстився за образу, заподіяну імператорській величі, кричали, підскакували й потрясали списами, він пролив потоки сліз зі своїх лагідних очей і, нагадавши їм про святу Трапезу, до якої той чоловік утік шукати притулку, зрештою вгамував їхній гнів.

5. Додам ще й міркування, що стосуються нас самих. Бо якого прощення ви були б гідні, коли імператор, якого образили, не тримає зла, а ви, що нічого такого не зазнали, виявляєте стільки гніву? І як, коли розійдеться це зібрання, ви приступатимете до святих Таїн і повторюватимете ту молитву, в якій нам велено казати: «прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим», — коли самі вимагаєте помсти над своїм боржником? Він заподіяв вам великі кривди й образи? Не заперечуватиму. Та тепер пора не для суду, а для милосердя; не для того, щоб вимагати звіту, а щоб виявляти чоловіколюбство; не для того, щоб розслідувати вимоги, а щоб поступатися ними; не для вироків і помсти, а для милості й ласки. Тож нехай ніхто не дратується й не обурюється, а благаймо радше милосердного Бога дарувати йому відстрочку від смерті й вирвати його з цієї загрозливої загибелі, щоб він міг скинути з себе свій переступ; і разом приступімо до милосердного імператора, благаючи його заради Церкви, заради жертовника подарувати життя одного чоловіка як дар святій Трапезі. Якщо ми це зробимо, сам імператор прийме нас прихильно, а ще перед його похвалою ми матимемо схвалення Бога, Який щедро винагородить нас за наше милосердя. Бо як Він відкидає й ненавидить жорстокого й немилосердного, так приймає й любить милосердну й людяну людину; і якщо така людина праведна, то тим славніший вінець, що плететься для неї; а якщо грішна, Він прощає їй гріхи, даруючи це як нагороду за співчуття, виявлене до співслуги. Бо Він каже: «Милости хочу, а не жертви», — і в усьому Письмі ти бачиш, що Він завжди цього шукає і проголошує це засобом звільнення від гріха. Так ми прихилимо Його до себе, так звільнимося від своїх гріхів, так прикрасимо Церкву, так і наш милосердний імператор, як я вже сказав, похвалить нас, і весь народ нам аплодуватиме, і кінці землі дивуватимуться людяності й лагідності нашого міста, і всі, хто по всьому світу почує про ці діла, звеличуватимуть нас. Щоб же нам утішатися цими благами, припадімо в молитві й благанні, вирятуймо з небезпеки полоненого, втікача, прохача, щоб і самим нам осягнути майбутні блага благодаттю й милосердям Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і сила нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.