Вільна благодать

«Та не задля вас удїю се, говорить Господь Бог, — знайте се! Соромтесь і червонїйте за ваші поступки, доме Ізраїля!» — Езекиїла 36:32.

Є два гріхи в людині, що вкорінені в кістках і безнастанно виявляються в тілі. Один — це покладання на самого себе, а другий — самозвеличення. Навіть найкращим людям дуже важко вберегтися від першої помилки. Найсвятіші з християн, ті, що найкраще розуміють Євангелію Христову, знаходять у собі постійну схильність дивитися на силу створіння замість того, щоб дивитися на силу Божу — і лише на силу Божу. Знов і знов Святе Письмо мусить нагадувати нам те, чого нам ніколи не слід забувати: що спасіння є ділом Божим від початку до кінця, і не від людини, ані через людину. Та все ж ця давня помилка — ніби ми маємо спасти себе самі або зробити щось у справі спасіння — завжди повстає, і ми раз у раз спокушаємося нею відступити від простоти нашої віри в силу Господа, Бога нашого. Ба навіть сам Авраам не був вільний від великої помилки — покладатися на власну силу. Бог обіцяв йому, що дасть йому сина — Ізаака, дитину обітниці. Авраам повірив цьому, але врешті, знемігшись від чекання, вдався до тілесного способу: узяв собі Агару за жінку й уявив, що саме Ізмаїл неодмінно буде сповненням Божої обітниці; але замість того, щоб помогти сповнити обітницю, Ізмаїл приніс смуток серцю Авраамовому, бо Бог не хотів, щоб Ізмаїл жив разом з Ізааком. «Вижени», — сказало Писання, — «невільницю й сина її; не має бо наслїдувати син невільницї з сином вільної». А ми у справі спасіння схильні думати, що Бог забарився зі сповненням Своєї обітниці, і беремося самі щось діяти — і що ж ми робимо? Загрузаємо ще глибше в багно й нагромаджуємо собі запас майбутніх бід і випробувань. Хіба не читаємо, що засмутилося серце Авраамове, коли він відсилав Ізмаїла? Ах! і не одного християнина засмутили ті діла природи, які він звершив із наміром помогти Богові благодаті. О улюблені, ми дуже часто беремося за безглузде завдання — допомагати Всемогутньому й повчати Всевідущого. Замість того, щоб покладатися на саму лише благодать, аби вона освятила нас, ми вдаємося до філософських правил і засад, гадаючи, що вони довершать Божественне діло. Але ми тільки зіпсуємо його; ми внесемо смуток у власні душі. Коли ж, натомість, у кожному ділі ми зводимо очі до Бога нашого спасіння по поміч, і силу, і благодать, і підмогу, тоді наше діло йтиме на нашу радість і втіху, і на славу Божу. Отже, ця помилка, кажу я, у наших кістках, і завжди пробуватиме з нами, а тому слова тексту й поставлено як протиотруту проти тієї помилки. У нашому тексті ясно сказано, що спасіння — від Бога. «Та не задля вас я удїю се». Він не каже нічого про те, що ми зробили чи можемо зробити. Усі попередні й усі наступні вірші говорять про те, що робить Бог. «Я заберу вас ізміж народів». «Я вилию на вас чисту воду». «Я дам вам нове серце». »Я вдихну в нутро ваше духа мого». Усе — від Бога; тож іще раз пригадаймо собі цю науку й облишмо всяке покладання на власну силу та власну міць.

Друга помилка, до якої людина вельми схильна, — це покладання на власну заслугу. Хоч у жодній людині немає праведності, та в кожній людині є схильність надіятися на якусь уявну заслугу. Дивно, що воно так, але навіть найпропащіші люди мають, як їм здається, якусь чесноту, на яку спираються. Ви побачите, що найзапекліший п'яниця пишається тим, що не лихословить. Ви побачите, що п'яниця-богохульник пишається тим, що принаймні він чесний. Ви побачите людей, які не мають жодної іншої чесноти на світі, а звеличують те, що вважають за чесноту, — те, що вони не вдають із себе доброчесних; і вони мають себе за надзвичайно достойних, бо мають досить чесності, чи радше зухвалості, щоб визнати, що вони цілком мерзенні. Якимось чином людський розум чіпляється за людську заслугу; він завжди триматиметься за неї, і коли ви відберете все, на що, як вам здається, він міг би спертися, то менш ніж за мить він виснує сам із себе якусь іншу підставу для впевненості. Людська природа щодо власної заслуги подібна до павука: вона носить свою опору у власному нутрі, і здається, ніби пряла б без упину аж до віку вічного. Ви можете змести одну павутину, але вона скоро сплете іншу; ви можете зняти нитку з одного місця, і побачите, що вона чіпляється вам за палець, а коли силкуєтеся змести її однією рукою, то знаходите її причепленою до другої. Її важко позбутися; вона повсякчас готова прясти свою павутину й прив'язувати себе до якоїсь фальшивої підстави для довіри. Саме проти всякої людської заслуги я сьогодні вранці збираюся говорити, і відчуваю, що ображу тут дуже багатьох. Я маю намір проповідувати науку, що є жовчю й оцтом для тіла й крові, — таку, від якої праведні моралісти заскреготять зубами, а інші підуть геть і оголосять, що я антиноміст і, мабуть, ледве чи гідний жити. Одначе цей наслідок не вельми засмутить мене, коли поряд із ним в інших серцях буде піддання цій славній істині й віддання себе силі та благодаті Божій, яка ніколи не спасе нас, поки ми не будемо готові віддати Йому всю славу.

Насамперед я намагатимуся докладно викласти науку, що міститься в цьому тексті; далі я намагатимуся показати її силу та правдивість; а тоді, по-третє, я проситиму Святого Духа Божого, щоб застосувати корисні, практичні уроки, які з неї випливають.

І. Я намагатимуся ВИКЛАСТИ ЦЕЙ ТЕКСТ. «Та не задля вас удїю се, говорить Господь Бог». Спонуку до спасіння людського роду треба шукати в лоні Божому, а не в характері чи стані людини. Два роди повстали проти Бога — один ангельський, другий людський. Коли частина цього ангельського роду повстала проти Всевишнього, правосуддя швидко настигло їх; їх скинуто з їхніх зоряних престолів на небі, і відтоді вони збережені в темряві на великий день гніву Божого. Ніколи не явлено їм милосердя, ніколи не принесено за них жертви; але вони, без надії й милосердя, навіки віддані в безодню вічної муки. Людський рід, далеко нижчий за розумом, згрішив так само страшно; принаймні, якщо гріхи людства, про які ми чули, скласти докупи й правдиво зважити, я ледве чи можу зрозуміти, як навіть гріхи бісів могли б бути набагато чорніші за гріх людства. Одначе Бог, що у Своєму безмежному правосудді проминув ангелів і попустив їм навіки спокутувати свої провини у вогнях пекла, зволив споглянути на людину. Ось було вибрання у величезному масштабі — вибрання людства й відкинення полеглого ангельства. Яка була цьому причина? Причина була в думці Божій — незбагненна причина, якої ми не знаємо і якої, коли б і знали, певно, не змогли б зрозуміти. Якби мені й тобі дано було вибирати, кого мало б помилувати, я справді думаю, що ми, найпевніш, вибрали б, щоб спаслися полеглі ангели. Хіба вони не найясніші? Хіба не мають вони найбільшої сили розуму? Якби їх було відкуплено, хіба це не прославило б Бога більше, як нам здається, ніж спасіння таких червів, як ми? Ті ясні істоти — Люцифер, син зорі, і ті зорі, що йшли в його почті, — якби їх обмито в Його відкупительній крові, якби їх спасено суверенним милосердям, яку пісню піднесли б вони до Всевишнього й вічного Бога! Та Бог, що чинить із Своїм, як хоче, і не дає звіту у Своїх справах, а поводиться зі Своїми створіннями, як гончар зі своєю глиною, узяв на Себе не природу ангелів, а взяв на Себе насіння Авраамове й вибрав людей бути посудинами Свого милосердя. Цей факт ми знаємо, але де його причина? Певно, не в людині. «Та не задля вас удїю се. Доме Ізраїля, соромтесь і червонїйте за ваші поступки».

Тут заперечень майже немає. Ми помічаємо, що коли говоримо про вибрання людей і невибрання полеглих ангелів, то ані на мить не чути причіпки. Кожен схвалює кальвінізм, поки не відчує, що він через нього втрачає; але коли воно починає торкатися його власної кості й власного тіла, тоді він опирається йому. Ходімо ж, ми мусимо йти далі. Єдина причина, чому одну людину спасено, а іншу — ні, полягає, у жодному розумінні, не в спасеній людині, а в лоні Божому. Причина, чому сьогодні Євангелію проповідується вам, а не поганам далеко звідси, — не в тому, що ми як рід вищі за поган; не в тому, що ми більше заслуговуємо в Божих руках; Його вибір Британії, у вибранні зовнішнього привілею, спричинений не перевагою британського народу, а цілком Його власним милосердям і Його власною любов'ю. Немає в нас причини, чому б Євангелію мало проповідуватися нам більше, ніж будь-якому іншому народові. Сьогодні дехто з нас прийняв Євангелію, і був нею змінений, і став спадкоємцем світла та безсмертя, тоді як інших полишено й далі бути спадкоємцями гніву. Але немає в нас причини, чому б нас було взято, а інших полишено.

«Не було в нас нічого, щоб заслужити повагу,

Ні дати Творцеві відраду.

То „Так, Отче!“ повік ми співати мусим,

Бо так було Тобі до вподоби».

А тепер розгляньмо цю науку докладніше. Святе Письмо навчає нас, що задовго до того, як був створений цей світ, Бог наперед знав і передбачав усі створіння, які мав намір сотворити; і вже тоді, передбачаючи, що людський рід упаде в гріх і заслужить на Його гнів, постановив у Своєму суверенному розумі, що величезна частина людського роду буде Його дітьми й буде приведена на небо. Що ж до решти, то Він полишив їх на їхню власну заслугу — сіяти вітер і жати бурю, розсівати злочин і успадковувати кару. Отже, у великому присуді вибрання єдина причина, чому Бог обрав посудини милосердя, мусила бути та, що Він так захотів. Не було в жодному з них нічого, що спонукало б Бога вибрати їх. Ми всі були однакові, всі загублені, всі занапащені падінням; усі без найменшого права на Його милосердя; усі, властиво, гідні Його найтяжчої помсти. Його вибір будь-кого й Його вибір усіх Своїх людей безпричинні, наскільки це стосується чогось у них самих. То був наслідок Його суверенної волі, а не чогось, що вони зробили, могли б зробити чи навіть хотіли б зробити; бо так каже текст: «Та не задля вас удїю се, доме Ізраїля!»

Що ж до плоду нашого вибрання, то свого часу Христос прийшов у цей світ і купив Своєю кров'ю всіх тих, кого Отець вибрав. Тепер прийдіть до хреста Христового; принесіть цю науку з собою й пам'ятайте, що єдина причина, чому Христос віддав Своє життя, щоб стати викупом за Своїх овець, була та, що Він любив Свій народ; але не було в Його народі нічого, що змусило б Його вмерти за них. Я думав, ідучи сюди сьогодні вранці: якби хто уявив, що любов Божа до нас спричинена чимось у нас, то це було б так, наче хто заглядав би в криницю, щоб знайти джерела океану, або копав би в мурашнику, щоб знайти Альпи. Любов Божа така незмірна, така безмежна й така нескінченна, що ви ані на мить не можете уявити, ніби її могло спричинити щось у нас. Те дрібне добро, що є в нас, — та радше жодного добра, що є в нас, бо його немає, — не могло спричинити тієї безмежної, бездонної, безбережної, безверхої любові, яку Бог являє Своєму народові. Станьте біля підніжжя хреста, ви, торговці заслугами, ви, що втішаєтеся власними ділами, і дайте відповідь на це запитання: чи гадаєте ви, що Господа життя і слави можна було звести з неба, сотворити подібним до людини й привести на смерть через якусь вашу заслугу? Чи ці священні жили мали б бути відкриті якимось ланцетом, менш гострим за Його власну безмежну любов? Чи уявляєте ви, що ваші жалюгідні заслуги, які вони є, могли б бути такі дієві, щоб прибити Відкупителя до дерева й змусити Його схилити рамена під величезним тягарем провини світу? Ви не можете цього уявити. Наслідок такий великий у порівнянні з тим, що ви вважаєте за причину, що ваша логіка вмить зазнає невдачі. Ви можете уявити, що кораловий поліп зводить скелю своєю численністю й багатьма роками праці; але ви не можете уявити, щоб усі нагромаджені заслуги людства, якби такі речі існували, могли звести Вічного з престолу Його величі й схилити Його до смерті на хресті: це річ так само явно неможлива для всякого вдумливого розуму, як тільки неможливість може бути. Ні; з хреста лунає крик: «Та не задля вас удїю се, доме Ізраїля».

Після смерті Христової настає, по-друге, діло Святого Духа. Тих, кого Отець вибрав і кого Син відкупив, свого часу Святий Дух кличе «із темряви у дивне своє сьвітло». Отже, покликання Святого Духа відбувається без огляду на будь-яку заслугу в нас. Якби сьогодні Святий Дух покликав із цієї громади сотню людей і вивів їх зі стану гріха в стан праведності, ви привели б цих сто людей, поставили б їх на огляд, і якби могли читати їхні серця, то були б змушені сказати: «Я не бачу причини, чому Дух Божий мав діяти на цих. Я не бачу нічогісінько, що могло б заслужити на таку благодать, — нічого, що могло б спричинити дії та порухи Духа в цих людях». Бо гляньте-но сюди. З природи, кажуть, люди мертві в гріху. Якщо Святий Дух оживляє, то це не може бути через якусь силу в мертвих людях чи якусь заслугу в них, бо вони мертві, зіпсуті й зотлілі в гробі свого гріха. Коли ж Святий Дух каже: «Вийди й живи», то це не через щось у сухих кістках; це мусить бути з якоїсь причини в Його власній думці, а не в нас. Тому знайте це, мужі й браття, що всі ми стоїмо на одному рівні. Ніхто з нас не має нічого, що могло б рекомендувати нас Богові; і якщо Дух зволить діяти в наших серцях на спасіння, то Він мусить бути спонуканий до цього Своєю власною найвищою любов'ю, бо Його не може спонукати до цього жодна добра воля, добре бажання чи добре діло, що з природи пробуває в нас.

Ідучи трохи далі: ця істина, що правдива досі, правдива й до самого кінця. Народ Божий, після того як покликаний благодаттю, збережений у Христі Ісусі; вони «силою Божою стережені пробуваєте через віру, на спасеннє»; їм не попущено згубити гріхом свою вічну спадщину, а коли постають спокуси, їм дається сила, якою їх зустрічати, і коли гріх чорнить їх, їх наново обмивають і знову очищають. Але завваж: причина, чому Бог береже Свій народ, та сама, що зробила їх Його народом, — Його власна вільна суверенна благодать. Якщо, брате мій, тебе визволено в годину спокуси, спинися й пам'ятай, що тебе визволено не задля тебе самого. Не було в тобі нічого, що заслуговувало б на визволення. Якщо тебе нагодовано й забезпечено в годину нужди, то це не тому, що ти був вірним слугою Божим, ані тому, що ти був молитовним християнином; це просто й єдино через милосердя Боже. Його не спонукає до нічого, що Він робить для тебе, ніщо з того, що ти робиш для Нього; Його спонука благословляти тебе лежить цілком і повністю в глибині Його власного лона. Благословен Бог, народ Його буде збережений.

«Ні смерть, ні пекло не відірвуть повік

Улюблених Його від грудей Його;

У любім лоні Його любові

Вони спочивати мусять вік».

Але чому? Тому що вони святі? Тому що вони освячені? Тому що вони служать Богові добрими ділами? Ні, а тому, що Він у Своїй суверенній благодаті полюбив їх, любить їх і любитиме їх аж до кінця.

А щоб завершити мій виклад цього тексту: це справдиться й на самому небі. Настане день, коли кожна викуплена кров'ю, обмита кров'ю дитина Божа ходитиме золотими вулицями, зодягнена в біле. Наші руки скоро нестимуть пальму; наші вуха втішатимуться небесними мелодіями, а наші очі сповняться захопливими видіннями слави Божої. Але завваж: єдина причина, чому Бог приведе нас на небо, буде Його власна любов, а не те, що ми на це заслужили. Ми мусимо вести боротьбу, але перемагаємо не тому, що воюємо; ми мусимо трудитися, але платня наприкінці дня буде платнею благодаті, а не боргом. Ми мусимо шанувати Бога тут, дожидаючи відплати нагороди; але ту відплату дано буде не на правовій підставі, тому що ми заслужили її, а дано нам цілком тому, що Бог полюбив нас, без жодної причини, що була б у нас. Коли ти, і я, і кожен із нас увійдемо на небо, наша пісня буде: «Не нам, Господи, не нам, но імені твому дай славу»; і це буде правда, а не просто перебільшення вдячності. Це буде правда; ми будемо змушені співати це, бо нічого іншого ми співати не могли б. Ми відчуємо, що ми нічого не зробили і що ми були ніщо, а що Бог зробив усе, — що не було в нас нічого, що було б спонукою для Його діла, а що Його спонука лежала в Ньому Самому; тому Йому належатиме кожна частка честі на віки вічні.

Отже, це, як я розумію, і є значення тексту; воно неприємне переважній більшості, навіть серед тих, хто визнає себе християнами в цю добу. Це наука, що потребує чималої дрібки солі, бо інакше мало хто її прийме. Вона дуже несмачна для них. Одначе вона стоїть. «Нехай буде Бог правдивий, усякий же чоловік омана». Його істину ми мусимо проповідувати, і це ми мусимо звіщати. Спасіння — «не від людей і не через чоловіка; не від хотїння тїлесного, ані від крові», ані від народження, а від суверенної волі Божої, і лише Бога.

ІІ. А тепер, по-друге, я маю ПРОІЛЮСТРУВАТИ Й ПІДКРІПИТИ ЦЕЙ ТЕКСТ.

Розгляньмо на хвилину характер людини. Це впокорить нас і посприяє утвердженню цієї істини в наших умах. Дозвольте взяти приклад. Я розгляну людину як злочинця. Такою вона, безперечно, і є в очах Божих, і я не обмовлю її. Припустімо тепер, що якогось великого злочинця нарешті настигнуто в його гріху й ув'язнено в Ньюгейті. Він учинив велику зраду, убивство, бунт і всяке можливе беззаконня. Він порушив усі закони держави — кожен із них. Скрізь лунає народний крик: «Цей чоловік мусить умерти; законів не вдержати, коли з нього не зроблять приклад їхньої суворості. Той, хто не даремно носить меч, мусить цього разу дати мечеві скуштувати крові. Цей чоловік мусить умерти; він щедро на це заслужив». Ви оглядаєте його характер — і не бачите жодної, єдиної рятівної риси. Він давній злочинець; він так довго закоснів у своєму беззаконні, що ви змушені сказати: «Справа з цим чоловіком безнадійна; його злочини такі обтяжливі, що ми не можемо знайти йому виправдання, хоч би й старалися. Навіть єзуїтська хитрість не змогла б вигадати ані приводу для оправдання, ані надії на захист цього пропащого нікчеми; хай він умре!» Отож, коли її величність королева, маючи в руках верховну владу над життям і смертю, вирішує, щоб цей чоловік не вмер, а щоб його помилувано, — хіба ви не бачите ясно, як удень, що єдина причина, яка може спонукати її помилувати того чоловіка, мусить бути її власна любов, її власне співчуття? Бо, як я вже припустив, немає в характері того чоловіка нічого, що могло б стати підставою для милосердя, а навпаки — увесь його характер голосно волає про помсту за його гріх. Подобається нам це чи ні, а це якраз і є правда про нас самих. Це якраз наш характер і наше становище перед Богом. Ах! слухачу мій, ти можеш обернутися на підборі, обурений і ображений; але є тут дехто, хто відчуває це як урочисту правду у власному досвіді, і вони тому вбиратимуть цю науку в себе, бо це єдиний шлях, яким можуть спастися. Слухачу мій, твоє сумління, можливо, каже тобі сьогодні вранці, що ти згрішив так тяжко, що в твоєму характері немає й щілини для єдиного променя надії. Ти додав до своїх гріхів іще цей великий — що ти повстав проти Всевишнього свавільно й злобно. Якщо ти не вчинив усіх гріхів із переліку злочинів, то лише тому, що провидіння стримало твою руку; серце ж твоє було досить чорне для всього того. Ти відчуваєш, що мерзотність твоєї уяви й твоїх бажань довершила повноту людської провини, і далі ти вже не міг би зайти. Гріхи твої взяли над тобою гору й перейшли тобі через голову. Тепер, чоловіче, єдина підстава, на якій Бог може спасти тебе, — Його власна любов. Він не може спасти тебе тому, що ти заслужив, бо ти не заслужив, бо немає виправдання, яке можна було б навести для твого гріха. Ні, ти без жодного виправдання, і ти це відчуваєш. О! благослови Його дороге ім'я за те, що Він винайшов цей спосіб, яким може спасти тебе на підставі Своєї власної суверенної любові та безмежної благодаті, без нічого в тобі. Я хочу, щоб ти вернувся знову до Ньюгейта, до цього злочинця. Припустімо тепер, що цього злочинця відвідує сама її величність. Вона йде до нього й каже йому: «Бунтівнику, зраднику, убивце, я маю в серці своєму співчуття до тебе; ти на це не заслужив; але я прийшла до тебе сьогодні, щоб сказати, що коли ти покаєшся, то матимеш милість із моїх рук». Припустімо, що цей чоловік, схопившись, проклинає її — проклинає цього ангела милосердя їй в обличчя, плює на неї, вивергає богохульства й накликає прокляття на її голову. Вона відходить; вона пішла; але таке велике її співчуття, що наступного дня вона посилає гінця, і дні, і тижні, і місяці, і роки вона безнастанно посилає гінців, і ті йдуть до нього й кажуть: «Коли ти покаєшся у своїх переступах, то матимеш милість; не тому, що ти заслужив, а тому, що її величність милосердна і з ласкавої душі своєї бажає твого спасіння. Чи покаєшся ти?» Припустімо, що цей чоловік проклинає гінця, затуляє вуха свої від звістки, плює на нього, каже йому, що йому до нього байдуже. Або припустімо кращий випадок — припустімо, він обертається на своєму сидінні й каже: «Мені байдуже, повісять мене чи ні; я спробую щастя разом з іншими людьми; я не зважатиму на тебе». І припустімо ще більше: вставши зі свого сидіння, він знову вдається до всіх злочинів, за які його вже засуджено, і стрімголов кидається наново в ті самі гріхи, що привели його шию під зашморг шибениці. Отже, коли б її величність помилувала такого чоловіка, як цей, то на яких умовах вона могла б це зробити? Ви скажете: «Та вона не може, хіба що зробить це з любові; вона не може через якусь заслугу в ньому, бо така тварюка, як ця, мусить умерти». А що ж таке ти і я з природи, як не подібне до цього? І, необернений слухачу мій, що це, як не картина тебе самого? Хіба Сам Бог не відвідав твого сумління? і хіба Він не сказав тобі: «Грішнику! Прийдїть — і розсудимось; коли б гріхи ваші були, як багряниця, — обмию їх, як вовну». І що ти зробив? Затулив вухо своє від голосу сумління — проклинав Бога й лихословив на Нього, богохулив Його святе ім'я, зневажав Його Слово й ганьбив Його служителів. І сьогодні, знову, зі сльозами на очах, слуга Божий прийшов до тебе, і звістка його така: «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасешся; так певно, як я живу, говорить Господь, не бажаю я смертї грішникової, а того, щоб він звернув із свого шляху та й зостався живим». І що ж ти зробиш? Ба, коли полишити тебе самому собі, ти висмієш звістку — зневажиш її. Вона відскочить від тебе, як стріла від чоловіка, зодягненого в кольчугу, і ти підеш геть знову зневажати Бога, як робив і раніше. Хіба ж ти не бачиш, що коли Бог колись і спасе тебе, то це не може бути задля тебе, а мусить бути з Його власної безмежної любові; це не може бути з жодної іншої причини, бо ти відкинув Христа, зневажив Його Євангелію, потоптав ногами кров Ісусову й відмовився спастися. Якщо Він спасе тебе, то це мусить бути вільна благодать, і лише вільна благодать.

Але тепер уяви собі трохи більше про цього злочинця в Ньюгейті. Не вдовольнившись тим, що додав гріх до гріха й відкинув милість для себе самого, цей нікчема ретельно береться обходити всі камери, де ув'язнено інших, і озлобляти й їхні серця проти милості королеви. Ледве побачить когось, як уже починає заражати його богохульством свого власного серця; він виголошує образливі речі проти величності, що милує його, і силкується зробити інших такими ж мерзенними, як він сам. Отже, що каже правосуддя? Коли цей чоловік і не мав би вмерти задля самого себе, то він мав би вмерти задля інших; і коли його помилувано, хіба не ясно, як білий день, що його не можна помилувати з якоїсь причини в ньому самому? Це мусить бути через нездоланне співчуття Володаря. А тепер поглянь-но сюди: хіба це не випадок декого з присутніх тут? Ви не лише грішите самі, а й ведете інших у гріх? Я знаю, що це було одне з моїх лих і мук, коли Бог уперше привів мене до Себе, — що я вводив інших у спокусу. Хіба немає тут людей, які навчили інших клястися? Хіба немає тут батьків, які помогли занапастити душі власних дітей? Хіба немає декого з вас, хто подібний до смертоносного дерева анчар? Ви простягаєте свої віти, і з кожного листка капає отрута на тих, хто підходить під його смертоносну тінь. Хіба немає тут декого, хто звабив доброчесних, хто збив на манівці тих, що здавалися побожними, і хто, можливо, так закоснів, що навіть хвалиться цим? Не вдовольнившись тим, що самі осуджені, ви прагнете звести й інших у безодню. Уважаючи за недосить самим бути в ворожнечі з Богом, ви хочете наслідувати сатану, тягнучи інших за собою. О слухачу мій, хіба це не твій випадок? Хіба серце твоє не визнає цього? І хіба сльоза не котиться по твоїй щоці? Пам'ятай же: це мусить бути правда — якщо Бог спасе тебе, то це мусить бути тому, що Він так захоче. Це не може бути тому, що в тобі є щось добре, бо ти заслужив тепер на смерть, і якщо Він помилує тебе, то це мусить бути суверенна любов і суверенна благодать.

Я скористаюся ще лише одним прикладом, і тоді, гадаю, зроблю текст досить зрозумілим. Не така велика різниця між чорним і темнішим відтінком чорного, як між чистим білим і чорним. Це кожен може бачити. Так само не така велика різниця між людиною й дияволом, як між Богом і людиною. Бог є довершеність; ми чорні від гріха. Диявол — лише темніший відтінок чорного; і хоч яка велика різниця між нашим гріхом і гріхом сатани, вона все ж не така велика, як різниця між довершеністю Бога й недовершеністю людини. А тепер уяви на хвилину, що десь в Африці живе плем'я дияволів, і що ти і я мали б у своїй владі спасти цих дияволів від якогось погрожуваного гніву, що неминуче мав би їх настигнути. Якби ти чи я пішли туди й померли, щоб спасти тих дияволів, яка могла б бути наша спонука? З того, що ми знаємо про вдачу диявола, єдина спонука, яка могла б змусити нас це зробити, мусить бути любов. Іншої не могло б бути. Це мусило б бути просто тому, що ми мали б такі великі серця, що могли б обійняти в них навіть бісів. Так ось, різниця між людиною й дияволом не така велика, як між Богом і людиною. Коли ж єдина спонука, що могла б змусити людей спасти диявола, мусить бути людська любов, то хіба не випливає з нездоланною силою, що єдина спонука, яка могла б привести Бога до спасіння людей, мусить бути Божа власна любов? У кожному разі, коли б ця причина й не була переконлива, факт незаперечний: «Та не задля вас удїю се, доме Ізраїля». Бог бачить нас — пропащих, лихих, злих і гідних Його гніву; якщо Він спасає нас, то це Його безмежна, бездонна любов веде Його до того — ніщо, аніщо в нас.

ІІІ. А тепер, проповідавши в такий спосіб цю науку й підкріпивши її, я приступаю до вельми урочистого ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ. І тут нехай Бог, Святий Дух, поможе мені попрацювати над вашими серцями!

Насамперед, оскільки ця наука правдива, — яким смиренним повинен бути християнин. Якщо ти спасенний, то ти не мав до цього нічого; це зробив Бог. Якщо ти спасенний, то ти на це не заслужив. Це незаслужене милосердя, яке ти прийняв. Мене часом тішило, коли я бачив вдячність пропащих людей до тих, хто їм помагав. Пам'ятаю, як відвідував один притулок. Була там одна бідна дівчина, що давно впала в гріх, і коли вона побачила, що з нею лагідно розмовляють і що суспільство визнає її, і побачила християнського служителя, що прагнув добра її душі, це розбило їй серце. Що Божому чоловікові до неї? вона ж така мерзенна. Як же може бути, щоб християнин говорив із нею? Ах! але наскільки ж більше має підноситися це почуття в наших серцях! Боже мій! я повстав проти Тебе, а Ти все ж полюбив мене, недостойного мене! Як це може бути? Я не можу піднестися в гордині, я мушу схилитися перед Тобою в безсловесній вдячності. Пам'ятайте, дорогі браття, що милосердя, яке прийняли ви і я, не тільки незаслужене, а й невипрошене. Це правда, що ви молилися, — але не раніш, ніж вільна благодать спонукала вас молитися. Ви й донині були б закоснілі серцем, без Бога й без Христа, якби вільна благодать не спасла вас. Чи можеш ти тоді пишатися? — пишатися милосердям, яке, коли можна так висловитися, накинуто тобі? — пишатися благодаттю, яку дано тобі проти твоєї волі, поки твою волю не змінила суверенна благодать? І подумай ще. Усе милосердя, яке ти маєш, ти колись відкинув. Христос вечеряє з тобою; не пишайся Його товариством. Пам'ятай, був день, коли Він стукав, а ти відмовив, — коли Він прийшов до дверей і сказав: «Вся голова в мене росою припала, кучері мої — нічними краплями; відчини ж менї, дорога моя»; а ти зачинив їх перед Його обличчям і не хотів упустити Його. Не пишайся ж тим, що маєш, коли пам'ятаєш, що колись відкинув Його. Чи обіймає тебе Бог у Своїх руках любові? Пам'ятай, колись ти підносив свою руку бунту проти Нього. Чи записане твоє ім'я в Його книзі? Ах! був час, коли, якби це було в твоїй владі, ти стер би ті священні рядки, що містили твоє власне спасіння. Чи можемо ми, чи сміємо ми підносити свою злу голову в гордині, коли всі ці речі повинні змусити нас похилити голови в найглибшому смиренні? Це один урок; навчімося ще одного.

Ця наука правдива, і тому вона має бути предметом найбільшої вдячності. Коли я розмірковував над цим текстом учора, він справив на мене враження захвату й радості. О! думав я, на якій іще умові я міг би бути спасенний? І я озирнувся на свій минулий стан; я побачив себе побожно вихованим і навченим, але бунтівним проти всього того. Я побачив материнські сльози, пролиті наді мною марно, і батьківське напучення, втрачене на мені, і все ж я знайшов себе спасенним благодаттю, і міг лише сказати: «Господи, благословляю Тебе, що це благодаттю, бо коли б це було заслугою, я ніколи не був би спасенний. Якби Ти чекав, поки в мені з'явиться щось добре, Ти чекав би, поки я не поринув би в безнадійну погибель пекла, бо добра в людині ніколи не було б, якби Ти сам спершу не поклав його туди». І тоді я одразу подумав: «О! як я міг би піти й проповідувати це бідному грішникові!» Ах! дай-но я спробую, чи не зможу. О грішнику! ти кажеш, що не смієш прийти до Христа, бо не маєш нічого, щоб порекомендувати себе. Йому не треба нічого, щоб рекомендувати тебе; Він не спасе тебе, коли ти матимеш чим себе рекомендувати, бо Він каже: «Та не задля вас удїю се». Прийди до Христа із сережками у вухах і клейнодами на собі; умий обличчя своє, зодягнися в золото й срібло, стань перед Ним і скажи: «Господи, спаси мене; я вмився й зодягнувся; спаси мене!» «Іди геть! Не задля вас удїю се». Прийди до Нього знову й скажи: «Господи, я накинув мотузку собі на шию й веретище на стегна; глянь, який я покаянний, глянь, як відчуваю свою потребу; тепер спаси мене!» «Ні», — каже Він, — «я не спас би тебе задля твоїх пишних шат, і тепер я не спасу тебе задля твого лахміття; я спасу тебе не задля чогось у тобі; якщо я й спасу тебе, то це буде з чогось у Моєму серці, а не з чогось, що ти відчуваєш. Ідіть геть!» Але коли ти сьогодні прийдеш до Христа й скажеш: «Господи Ісусе, немає на світі жодної причини, чому я маю бути спасенний, — вона є на небі; Господи, я не можу навести жодного доказу, я заслуговую бути загубленим, я не маю виправдання за всі мої гріхи, ані оправдання, щоб запропонувати; Господи, я заслужив на це, і немає в мені нічого, чому я маю бути спасенний, бо коли б Ти спас мене, я був би, зрештою, лише нікчемним християнином; я боюся, що мої майбутні діла не будуть Тобі честю, — я бажав би, щоб вони могли бути, але Твоя благодать мусить зробити їх добрими, інакше вони й далі будуть лихі. Але, Господи, хоч я не маю чого принести й нічого сказати за себе, я кажу ось що: я чув, що Ти прийшов у світ спасти грішників, — о Господи, спаси мене!

„Я — найперший з грішників.“

Визнаю, що не відчуваю цього, як належить, не оплакую цього, як належить; я не маю покаяння, щоб порекомендувати себе; ні, Господи, я й віри не маю, щоб порекомендувати себе, бо не вірю Твоїй обітниці, як належить; але о! я тримаюся цього тексту. Господи, Ти сказав, що не вчиниш цього задля мене. Дякую Тобі, що Ти це сказав. Ти не міг би вчинити цього задля мене, бо немає в мене причини, чому б Тобі це чинити. Господи, я домагаюся Твоєї ласкавої обітниці. „Боже, милостивий будь менї грішному.“» Ах! ви, добрі люди, ця наука декому з вас не до вподоби; вона надто впокорлива, чи не так? Ви, що справно ходили до своїх церков і так побожно бували на зібраннях, ви, що ніколи не порушили суботи, ніколи не заприсяглися облудно й не зробили нічого лихого, — вам це не до вподоби. Ви кажете, що це дуже добре проповідувати блудницям, і п'яницям, і тим, хто клянеться, але це не пасує таким добрим людям, як ми. Ах! гаразд, ось ваш текст: «Не прийшов бо я звати праведних, а грішних до покаяння». Ви «здорові» — так, ви; вам «не треба лїкаря, тільки недужим». Ідіть своєю дорогою. Христос прийшов спасти таких, як ви. Ви гадаєте, що можете спасти себе самі. Робіть це — і згиньте, роблячи це. Але я відчуваю, що та сама Євангелія, що пасує блудниці, пасує й мені, і що та вільна благодать, яка спасла Савла з Тарсу, мусить спасти й мене, інакше я ніколи не буду спасенний. Ходімо, ходімо всі разом. Ми всі винні — хто більше, хто менше, але всі безнадійно винні. Ходімо разом до підніжжя Його милосердя, і хоч ми не сміємо звести очей, полежмо там у поросі й зітхнімо знову: «Господи, помилуй нас, за яких умер Ісус».

«Такий, як є, без слова оправдання,

Лиш тим, що кров Твоя за мене лита,

І тим, що Ти прийти до Тебе кличеш,

О Агнче Божий, йду я, йду».

Грішнику, прийди тепер; прийди тепер, благаю тебе; молю тебе, прийди тепер. О Душе Бога живого, притягни їх тепер! Нехай ці кволі, немічні слова стануть засобом притягання душ до Христа. Чи відкинеш ти Владику мого знову? Чи вийдеш ти з цього дому знову закоснілим? Ти, можливо, ніколи вже не матимеш таких почуттів, як ті, що збудилися в твоїй душі. Прийди тепер, прийми Його милосердя; схили тепер свою добровільну шию під Його ярмо; і тоді, я знаю, ти підеш звідси, щоб скуштувати Його вірної любові, а врешті — щоб співати на небі пісню викуплених: «Йому, милуючому нас і обмившому нас від гріхів наших у крові своїй, слава по вічні віки. Амінь».

«О Ти, великий вічний Ісусе,

Високий, могутній Княже миру,

Як осяйно сяють Твої чуда

У чудесах Твоєї благодаті:

Твоя щедра Євангелія гордує умовами,

Дихає спасінням, вільним, як повітря;

Дихає лише звитяжним милосердям,

Що ганьбить провину й усякий розпач.

«О велич цієї Євангелії,

Як вона звіщає очисну кров;

Являє нутро Спасителя,

Являє ніжне серце Боже.

Мовить лише про вічну любов,

Здіймає всеобильну благодать,

Не знає нічого, крім життя й прощення,

Повне відкуплення, безкраїй мир».