Калев: інший дух

Тож відкриймо Послання до филип’ян, другий розділ. Я хотів би прочитати частину цього Писання, бо воно справді спускається до нас на землю, до нас усіх разом, а також нагадує нам про служіння Ісуса тут, на землі. Я читатиму від першого вірша й аж до одинадцятого.

Коли ж оце (є) утїшеннє в Христї, або яка одрада любови, коли (є) яка спільність духа, коли (є) яка милость і милосердє, то сповнїть мою радість, щоб однаково думали, одну любов маючи, один дух і один розум. Нїчого (не роблячи) перекором або з марної слави; а смирним розумом один одного вважаючи більшим себе. Не про своє кожен, а також про другого (справи) кожен дбайте. Так бо нехай думаєть ся у вас, як і в Христї Ісусї, котрий, бувши в образї Божому, не вважав хижацтвом бути рівним Богу; тільки ж умалив себе, прийнявши вид слуги, бувши в подобиї чоловічому, і здававшись видом, яко чоловік, принизив себе, бувши слухняним аж до смерти, смерти ж хрестної — зійшов найнижче задля нас. Тим же і Бог Його високо вознїс, і дав Йому імя, більше всякого імени, щоб в імя Ісусове приклонилось усяке колїно, що на небі, і на землї, і під землею, і щоб усякий язик визнавав, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця.

І весь Божий народ сказав: амінь. Я попрошу нашого брата Гарета Еванса вийти й передати нам те, що Господь поклав йому на серце з Божого слова цього ранку.

Дякую, Браяне, що ти послухався Духа й прочитав це. Трохи раніше ми зустрілися й обговорювали, яке читання буде сьогодні, і я сказав, що читання не потрібне, бо я сам поведу вас у Писання. Але сьогодні вранці я встав рано, просто щоб приготувати своє серце, і написав на полях своїх нотаток — Послання до филип’ян, другий розділ: «Так бо нехай думаєть ся у вас, як і в Христї Ісусї». Коли трапляється таке, це дає мені велику впевненість, що цього ранку я маю для вас Боже слово.

Моя перша церква була в Кітченері, в Онтаріо, — там я вперше став пастором. До того я багато років був учителем фізики. У моїй громаді був молодий чоловік, один із моїх старійшин. Йому було лише тридцять років, і щонеділі на початку служіння він вставав, щоб прочитати уривок із Писання. Вісім разів, а може, десять, а може, лише шість разів за мій перший рік у тій церкві Чарлі Нінкірхен вставав і читав саме мій текст, не знаючи, про що я збирався говорити. Можете уявити, яку впевненість я мав тими ранками, що маю Боже слово. І дякую тобі, Браяне, що ти послухався.

З Єгипту — у пустелю

Мабуть, щоранку, коли ізраїльтяни прокидалися, усе здавалося їм сном. Вони народилися в рабстві; усе, що вони знали, — це єгипетські наглядачі, а праця ставала дедалі важчою, бо їх змушували робити цеглу, даючи дедалі менше соломи. Потім на край упало багато лих — нашестя жаб, ріки, що обернулися на кров, і багато іншого, — а вершиною всього стала та ніч, коли їх попередили помазати кров’ю одвірки своїх домів, щоб їх оминув ангел-месник, коли проходитиме. Тепер, озираючись на ті дні, вони ніби бачили сон: їх визволено — ангел-месник пройшов по всьому Єгипту й убив первістка в кожному домі, а ізраїльтяни врятувалися.

Було близько 22 700 тих, кого викупили як первістків. Певен, вони яскраво пам’ятали, як підійшли до Червоного моря, як побачили куряву від єгиптян, що гналися за ними, як їх охопив страх, — доки Мойсей не сказав їм: «Не лякайтесь і стійте, дак і побачите рятунок Господень, що сотворить нам Господь сьогоднї». Бо цих наглядачів, що стільки років тримали вас у неволі, ви вже більше не побачите ніколи, повіки. А потім розступилося море, і вони перейшли по суходолу; стовп вогню йшов перед ними вночі, а хмара — вдень. Озираючись на Червоне море, вони бачили, як єгиптяни, що гналися за ними, потонули, коли хвилі вернулися.

Усе це здавалося сном — дивовижним, чудовим сном. І щоранку, прокидаючись на початку своєї подорожі через пустелю, вони, мабуть, щипали себе, щоб переконатися, що це насправді. У перші кілька місяців після переходу через Червоне море Мойсей регулярно зустрічався з Богом на вершині гори, а люди внизу дивилися вгору й бачили, що її вкриває хмара й полум’я вогню. Вони чули, що Бог там зустрічається з Мойсеєм. На вершині гори Бог дав Мойсеєві Десять заповідей і обрядові закони про служіння в скинії; Він описав скинію і все її начиння. А тим часом ізраїльтяни, що чекали внизу, не зовсім знали, що робити зі своєю свободою.

Сьогодні в церкві багато тих, хто не знає, що робити зі свободою, яку Христос викупив для нас. І от вони зробили собі золоте теля; вони хотіли якось поклонятися Богові, тож зробили собі власного бога. Вони почали нарікати, що їх мучить спрага, і Мойсеєві довелося вдарити в скелю, щоб із неї потекла вода. Вони дивувалися з багатьох речей, які Бог чинив серед них; усе це було для них нове, бо нічого подібного вони ніколи не переживали; усе, що вони знали досі, — це неволя й полон.

Через кілька місяців Мойсей зійшов до них. Скинію було задумано й збудовано для подорожі, і Десять заповідей їм було дано. Мойсей пояснив їм закони, яких Бог чекав від них тепер, коли вони вийшли з єгипетської неволі. А тоді Бог заговорив до Мойсея й сказав: Мойсею, тепер час успадкувати твої обітниці. Я обіцяв твоєму батькові Авраамові, а після нього Ісаакові та Якову, що виведу вас і введу в Мою обітовану землю. Час увійти.

Бачите, Бог вивів їх з Єгипту не для того, щоб вони сорок років блукали пустелею. Бог вивів їх з Єгипту для того, щоб увести їх у Ханаан. Пустеля мала бути лише часом, коли Бог утверджував серед них Свої Десять заповідей, Свої закони й поставлення левитів на священство. Ми читаємо, що первістків серед тих, хто вийшов, було 22 270 і що левитів обрано замість них — замість тих, кого викупила кров на одвірку. Бог сказав: Я не хочу брати первістка з кожного дому, а хочу взяти плем’я Левія, щоб воно було Моїм особливим народом. Вони будуть Моїми священниками.

Усе це було встановлено в перші місяці їхнього перебування в пустелі. А тоді Бог сказав: Мойсею, тепер Я хочу, щоб ти пішов в обітовану землю. Вибери по провідникові з кожного з дванадцяти племен і накажи їм пройти по всій землі, розвідати землю, побачити, де ворог, побачити, яка та земля, і доповісти Мені. І цю історію ми читаємо в Книзі Чисел, у чотирнадцятому розділі. Якщо у вас є Біблії, будь ласка, — може, відкриєте це місце разом зі мною; а якщо ви не взяли з собою Біблії, — соромно вам.

Боже слово — це меч у нашій руці. Боже слово — це пожива для наших душ. Я перекажу Писання своїми словами. Ви добре знаєте цю історію; певен, багато хто з вас, якщо ходив до недільної школи, чув її багато разів. Дванадцятеро розвідувачів ідуть в обітовану землю, проходять увесь Ханаан і за кілька місяців повертаються до Мойсея та звітують про свою подорож. І ось коротко їхній звіт: це чудова земля, повна молока й меду. Виноград там величезний — подивіться, що ми принесли.

І він приніс гроно винограду, яке мусили нести двоє чоловіків, — одне гроно. Усі були в захваті від тієї землі. Але потім вони додали: проте в тій землі велетні, і ми їх боїмося, тож краще нам не йти, бо ми не готові. У нас немає війська, у нас немає зброї. Ми не можемо йти. І весь народ, читаємо ми, був сповнений страху.

І тоді встають двоє чоловіків, двоє з тих розвідувачів, на ім’я Ісус Навин і Калев, і вони сповнені праведного гніву. Як це — ми не можемо йти? Ви ж бачили землю, повну молока й меду. Ви бачили всі обітниці, що це Божа обітована земля. Бог хоче ввести нас туди. Ми ввійдемо, ті велетні — хліб для нас. Ми їх у баранячий ріг зігнемо. Ой ні, ні, казали інші десятеро, вони завеликі, ми не можемо ввійти. І наслідком було те, що Бог сказав ці слова.

Через те, що вони не довіряють Мені, напевно не ввійдуть вони в землю, окрім Мого слуги Калева, бо з ним інший дух і він цілком пішов за Мною. Його Я введу в землю, і його насіння посяде її.

Це мій текст на сьогоднішній ранок. Якщо ви позначаєте вірші у своїх Бібліях, цей вірш варто позначити: Книга Чисел, розділ чотирнадцятий, вірш двадцять четвертий. Через їхню недовіру напевно не ввійдуть вони в Мої обітниці, в Мою обітовану землю, окрім Мого слуги Калева, бо в ньому інший дух. Він цілком пішов за Мною. Його Я введу в землю, і його насіння посяде її.

Який страшний присуд! Бог визволив їх від наглядачів у Єгипті. Він вивів їх на волю. Він знову, і знову, і знову являв Себе — казнями, і чудесами, і визволенням, тим, що розступилося Червоне море, манною, яку Він дав з неба, водою, яку Він дав зі скелі. Безперечно, Він мав бути їхнім Богом. Він вів їх стовпом хмари, а вночі — стовпом вогню. І все ж тепер проти них звинувачення: вони не ввійдуть у Його обітниці. Вони не довіряють Йому.

Тож сорок років ті люди, які були рабами в Єгипті, стали рабами власного рішення. І сорок років вони блукали пустелею. О, Бог був вірний. Він щодня давав їм манну — «Велика вірність Твоя», могли вони співати. Він посилав перепілок, щоб вони щодня мали м’ясо. Він вів їх від оазису до оазису. Він і далі був їхнім Богом, Який їх провадив, але вони й далі мандрували пустелею з піском у роті й піском на ногах. І вони були вдоволені.

Чи можливо, що Божа церква в Канаді, в Америці живе в пустелі — і вдоволена? Хіба це те життя з надлишком, про яке говорив Христос? Я сказав би вам, що переважна більшість християн у наших церквах сьогодні живе пустельним життям. Ба більше, ми навіть співаємо пісні: «Я бенкетую манною з щедрих запасів». Пам’ятаєте ту пісню? Я перестав бенкетувати манною багато років тому, коли ввійшов в обітниці Божі. Манна — для пустелі. Молоко, мед і виноград — для обітованої землі.

Дай мені цю гору

Прошу, ходімо зі мною до книги Ісуса Навина, розділ чотирнадцятий. Мойсей уже помер. Він помер на вершині гори Нево, сорок років провадивши дітей Ізраїля. Сорок років він прожив у фараоновому палаці, сорок років пас мільйони чотириногих бекотливих овець, а потім сорок років пас мільйони двоногих бекотливих овець. Його єдиним бажанням за сорок років провідництва в пустелі було привести їх в обітовану землю — лише цього він прагнув. Йому сто двадцять років, і під кінець його днів народ знову благає його про воду.

Він бачить скелю, і Бог каже йому говорити до скелі. Замість того щоб говорити до скелі, він б’є її своїм жезлом. І Бог сказав: через те, що ти збезчестив Мене, ти не ввійдеш в обітовану землю. І Мойсей помирає на Нево. Його молодого слугу Ісуса Навина, який був одним із дванадцятьох розвідувачів, покликано ввійти в обітовану землю й увести туди дітей Ізраїля. Він переводить їх через Йордан.

І там, в обітованій землі, вони починають битви, щоб перемогти ворогів, а потім ділять землю між дванадцятьма племенами. Яка сумна картина: два з половиною племена захотіли залишитися по цей бік Йордану. Хоч вони й воювали за обітовану землю, жити вони хотіли по цей бік Йордану, в пустелі, — хотіли залишитися там, бо, як вони казали, це добра земля для худоби. Вони були людьми худоби.

Не знаю, як ви, а я виріс на селі, і люди худоби зазвичай мають болото на чоботях. І є християни — на жаль, — які хочуть залишатися в цьому світі й називати себе християнами, замість того щоб увійти в обітниці Божі. Але решта дев’ять з половиною племен — дванадцять мінус два з половиною — захотіли ввійти в обітовану землю. Так вони й зробили, і землю поділили між ними. І ось до Ісуса Навина приходить його друг Калев — розділ чотирнадцятий.

І Калев сказав такі слова — почнімо з вірша шостого.

Тодї приступили Юдині сини до Йозуї в Галгалї, і Калеб Ефуніенко Кенезієць промовив до його: Ти знаєш, що сказав Господь про мене й про тебе Мойсейові, чоловікові Божому, в Кадес-Барне. Було менї тодї сорок год віку, як посилав мене раб Господень Мойсей з Кадес-Барне на розглядини, в (обітовану) землю, й я принїс йому звістку по щирому пересьвіду мойму. Земляки мої, що ходили зо мною відняли в люду ввесь дух, тим часом, я виявив себе в повнї слухняним до Господа, Бога мого. Того дня заклявсь Мойсей так: Істовно, тобі та потомкам твоїм упаде в наслїдню державу на вічні часи та земля, що ноги твої ступали по їй; бо ти явив себе вповнї слухняним до Господа, Бога твого! Оце ж Господь, справджуючи обітницю свою, держить мене на сьвітї сорок і пять год з того часу, як Господь вирік слово се Мойсейові, тим часом як Ізраїль блукав по пустинї, а тепер менї вже вісїмдесять і пять років віку. І досї ж я почуваюсь таким сильним як і тодї, коли посилав мене Мойсей. Моя снага з того часу однакова й досї, як треба воювати, або сюди й туди ходити. Надїли ж менї сю нагірню землю, що про неї глаголав того дня Господь: своїми ушима чув єси про се того дня. Там живуть Енакії і міста в їх великі й утверджені; та може Господь менї поможе повиганяти їх, як обітував Господь. І благословив його Йозуа, та й надїлив Калебові Ефуніенкові Геброн у наслїдню державу. Тим же то й достав ся Геброн у наслїддє Калебові Ефуніенкові Кенезійцеві по сей день, бо він показав себе вповнї слухняним до Господа, Бога Ізрайлевого.

Яка дивовижна людина! Минулого разу, коли я стояв за цією кафедрою, я говорив вам: «Нїхто ж нехай молодостю твоєю не гордує». Я говорив до молоді, а старшим дозволив прислухатися. Сьогодні я говорю до кожного, кому вісімдесят п’ять, — я говорю сьогодні до всіх вас. Ось людина, на яку ми можемо дивитися як на добрий приклад: людина, яка у вісімдесят п’ять років усе ще палала пристрастю до Бога, людина, яка казала: моя молодість відновлюється щодня.

Через те що я цілком пішов за Господом, я ще не досить старий, щоб іти на пенсію. Я відмовляюся йти на пенсію. Як відправити пастора на пасовище? Я не знаю. Я відмовляюся йти на пенсію. Моя пристрасть до Бога сьогодні сильніша, ніж тоді, коли мені було двадцять п’ять. Я наближаюся до свого царства, я наближаюся до того дня, коли побачу свого Царя, і з кожним днем я дедалі більше радію Ним. І, як Калев, я молюся: о Боже, дай мені цю гору, де живуть велетні.

Немає часу сидіти склавши руки й відпочивати. Мій шлях уже добре пройдений. Знаєте, яка моя особиста молитва? Моя особиста молитва — щоб у день моєї смерті останнім, що я зроблю на цій землі, було слово підбадьорення молодому віруючому. Я відмовляюся старіти. Як Калев, я хочу бути людиною, яка заявляє свої права на обітниці Божі аж до дня своєї смерті. Дай мені цю гору, як обіцяв мені Мойсей.

Я ще не досить старий, щоб іти на спочинок, каже Калев. Рука моя міцна. Я хочу перемагати велетнів. Хай інші хочуть залишитися позаду, по той бік Йордану, в землі, придатній для худоби, в болоті й багнюці, — я не хочу там залишатися. Я навіть не хочу просто ввійти сюди, де виноград і де тече молоко й мед. Я хочу вершину гори, де живуть велетні.

Дозвольте мені повернути вас до мого тексту — він там, у четвертій книзі Мойсея, розділ чотирнадцятий, — я повторю його вам ще раз. Напевно, вони не ввійдуть у Мою землю, але «слугу мого Калеба, в котрого дух инший, і котрий пійшов за мною», — а пішов він за Мною цілком, — «приведу в землю», і «внаслїдує її насїннє його». Бог найкраще Своє береже для тих небагатьох, хто сміє витримати випробування. Бог має другий вибір для тих, хто не хоче найкращого. Я вірю, що церква в Північній Америці, в Канаді, сьогодні живе в пустелі. І ми вдоволені — а це лише Божий другий вибір.

Бог і досі вірний. Він і досі дає нам манну, Він і досі дає нам перепілок, але є щось набагато глибше за це, щось набагато багатше за це, — і це входження в обітниці Божі. Ця обітниця дана тільки Калевові та його насінню. І я питаю себе, і питаю вас цього ранку — бо кожна проповідь мусить мати виклик, — ось про що: чи ви Калевове насіння? Чи ви Калевове насіння? Чи є у вас Калевова природа — який батько, такий і син? Я насіння свого батька; у мені характер мого батька. Я також насіння мого Небесного Отця; у мені природа Христа — як і в кожному з нас.

Калевове насіння

Але моє запитання до вас цього ранку: чи ви Калевове насіння, яке успадкує обітниці Божі? Дозвольте описати вам Калевове насіння. Насамперед ми бачимо, що вони з племені Юди, а слово «Юда» означає «хвала». Калевове насіння буде народом, який хвалить, народом, який поклоняється. Це перша ознака. Я не сказав «християнин, який співає», я не сказав «музикант», я сказав «християнин, який поклоняється».

Поклоніння — це набагато більше, ніж співати пісні. Ми можемо співати пісні — і бути не більше ніж християнським караоке; я вважаю, що багато співу на поклонінні в багатьох церквах сьогодні — не більше ніж християнське караоке, якщо наші серця не входять у присутність Божу. Ось що мені подобається в Шеннон та інших: вони вводять нас у присутність Божу, а наші серця мають перебувати в Його присутності, де ми губимося в подиві, любові, хвалі й поклонінні. Ось для чого ми співаємо цю пісню — не для того, щоб нам стало приємно, чи щоб нас розігріти, чи щоб дати нам нагоду постояти.

Хвала й поклоніння вводять нас у присутність Божу, де наші серця поклоняються Йому, бо лише Він гідний нашої хвали. Такий дух Калевового насіння: вони — народ, що поклоняється, з племені Юди. У Писанні я читаю, що Бог шукає двох речей, двох людей. У Старому Завіті Він шукав чоловіків і жінок, які стали б у проломі між чоловіками й жінками. У Новому Завіті Ісус сказав жінці біля криниці, що Бог і досі шукає тих, хто поклонятиметься Йому «духом і правдою». Калевове насіння — це ті, хто поклоняється.

Павло в Посланні до ефесян закликає своїх читачів сповнюватися Духом: «не впивайтесь вином», а «сповняйте себе Духом», — і далі наводить три ознаки життя, сповненого Духом. Перша ознака така: «сьпіваючи та виграючи в серцях ваших Господеві». Це налаштованість на поклоніння. Не кажіть мені, що ви християнин, сповнений Духом, якщо ви не поклоняєтеся Богові; християнин, сповнений Духом, буде з Калевового насіння.

Наступна ознака — ви вдячні за все. Не кажіть мені, що ви християнин, сповнений Духом, якщо ви буркотун. Третя ознака, у наступному вірші, — це покора одне одному в любові Христовій. Не кажіть мені, що ви сповнені Духом, якщо ви не коритеся одне одному, не шануєте одне одного. Перша ознака — це дух поклоніння, і перша ознака Калевового насіння — те, що вони з племені Юди, а це означає поклоніння і хвала.

Друга характерна риса Калевового насіння — це люди, які цілком ідуть за Богом. Скільки разів я прочитав це в тому уривку Писання й наголосив на цьому: бо Я — людина, яка цілком іде за Мною, каже Бог. Мойсей засвідчив це. Калев — людина, яка цілком іде за Богом, і Калев, звертаючись до Ісуса Навина, каже: бо я цілком пішов за Богом. Мій погляд зосереджений на Ньому. Це моя мета, це моя ціль, Він — центр мого життя.

Я цілком ітиму за Ним. Моє серце не буде розділене між речами цього світу й речами Божими. «Блаженні чисті серцем». Це означає — без жодної домішки любові до цього світу, лише любов до Нього й зосередженість тільки на Ньому. «Блаженні чисті серцем, бо такі побачять Бога». І Калевове насіння — це чоловіки й жінки, чиє серце цілком належить Йому. Жодного компромісу з речами світу; жодного компромісу розділеного серця.

Це чоловіки й жінки, які йдуть за Ним — у навчанні, у школі, у будь-якій своїй кар’єрі, на роботі, у праці, удома; це люди, які живуть за Ним, і те, що Він каже, є для них дороговказом. А підручник для них — Біблія, а не світський гуманізм, яким просякнута значна частина суспільства. Світський гуманізм — це коли людина садовить себе на трон. А чи знаєте ви, що буває й християнський гуманізм? Людина все одно садовить себе на трон, тільки його називають Богом.

Вони поклоняються Богові, Який має їх благословляти; вони й далі залишаються центром свого всесвіту, хоч і християни. Але є людина, яка йде за Богом, людина, зосереджена на Богові та Його славі, — це і є Калевове насіння. Третє, що вони мають, — про них сказано: Бог каже: погляньте на Мого слугу Калева, того, «в котрого дух инший». Послання до филип’ян, другий розділ: «нехай думаєть ся у вас, як і в Христї Ісусї».

Це люди іншого духу, люди, які живуть контркультурним християнством. У них не дух цього світу, а дух Христовий, і Він живе через них. Їхній дух інший, ніж в їхньому оточенні. Коли всі довкола бурчать, вони — люди, які приносять мир і вдячність. Коли всі довкола переймаються мирським, вони — ті, хто живе для Христа. У них інший дух.

Коли довкола них політика й інтриги, вони — люди чесні, вони не говорять одне з одним роздвоєним язиком. Коли ви дивитеся довкола на дух світу, контркультурне християнство — це коли людина має інший дух, дух, протилежний йому. Коли ви в гурті людей і чуєте, як усі вони говорять про свої цілі в цьому житті та всі свої плани на це життя, контркультурний християнин — це людина, чий дух такий, що її цілі зосереджені в Христі.

Вісім тижнів тому я мав радість привести до Христа молодого китайського бізнесмена. Дозвольте розповісти вам цю історію, я постараюся якомога коротше. Кілька років у нас жила дівчина-японка, чудова, мила дівчина. Вона знала Господа, хоча її віра була дуже неглибока. Вона почала ходити до японської церкви тут, у місті, а потім почала працювати в чоловіка, якому належать суші-бари, — заходите в крамниці «Трифті», бачите там суші-бари — то все його, і він християнин. Дуже молодий китаєць, Віктор.

Він часто приходив до нас додому, бо закохався в цю дівчину-японку, яка в нього працювала. Першого дня він підвіз її з роботи додому — дуже мило з боку її керівника. Другого дня він знову підвіз її з роботи, і їй це здалося трохи дивним. Третього дня знову підвіз, і ми подумали: «Гей, що тут відбувається?» А на четвертий день ми вже все зрозуміли. Але вона повернулася до Японії, а потім знову переїхала сюди, і вони стали жити разом. Звісно, ми не були від цього в захваті, але ми не могли втручатися в їхнє життя, і вони часто приходили до нас.

Потім, коли ми минулого року були в Австралії, вони написали нам листа й запитали, коли ми повертаємося, бо вони хотіли побратися й хотіли, щоб ми були на весіллі. Тож нам сказали дату, і ми повернулися, а вони прийшли до нас за два тижні до призначеного дня весілля в готелі «Лорел-Пойнт-Інн». І сказали: «Наш пастор не хоче нас вінчати» — японський пастор. Я спитав: «Чому?» А вони: «Ну, бо Віктор не християнин». Я сказав: «Ну, я б вас теж не вінчав із тієї самої причини. Я повертався на ваше весілля, думаючи, що все вже вирішено, але я б вас теж не повінчав».

Мушу сказати про Віктора: він не розсердився на пастора, він зрозумів. Але він сказав: «Я не можу віддати серце Ісусові, я не можу стати християнином тільки для того, щоб одружитися з тобою». А я сказав: «Добре, це чесно». Але він сказав: «Слухайте, Гарете, я нічого не знаю про християнство, ви навчите мене Біблії?» Мені б слід було сказати: «Ну, дайте мені про це помолитися», — але мушу визнати, бувають такі моменти, коли я досить тілесний, і мені знадобилося півтори секунди.

Тож наступного тижня я з ним зустрівся. Він абсолютно нічого не знав про Біблію, не знав різниці між Старим Заповітом і Новим Заповітом, навіть не знав, що християн назвали християнами за Христом, — нічого. Він прийшов до мене додому в п’ятницю ввечері, а дружина купила йому новісіньку Біблію, справді добру Біблію з коментарями. Тож я все спланував і написав нотатки — цілий огляд Старого Заповіту: Едемський сад, гріхопадіння, як Адама і Єву вигнали, як Бог кличе їх назад, як Він обирає Авраама й вибраний народ, як Він веде їх у пустелю, усю історію пророків, які кликали їх назад, і як вони все це відкинули. Але я дійшов до історії про кров на одвірках.

І я сказав: «Тепер, Вікторе, я хочу, щоб ти це запам’ятав». І я розповів йому, як раз на рік, у День Спокути, Йом Кіпур, закололи ягня, щоб покрити їхні гріхи на рік. А тоді я дійшов аж до Малахії, останнього пророка, а після нього — ці чотириста років мовчання, Бог ніби махнув рукою. На це в мене пішло п’ятдесят хвилин. І я сказав: «Вікторе, якби Бог захотів покрити наші гріхи на всю вічність, що Йому довелося б зробити?» І цей молодий китайський бізнесмен, який нічого не знав про християнство, подивився мені просто в обличчя й сказав такі слова: «Ну, мабуть, Йому довелося б знайти досконале ягня». Мабуть, Йому довелося б знайти досконале ягня.

Тож я сказав: перейдімо до наступного пророка, Івана Хрестителя. Після мене йде Той, каже він, Котрому «я недостоєн розвязати ременя обувя Його». А потім він бачить, як приходить Ісус, і каже: «Ось Агнець Божий»! І Віктор схопився на ноги. Він сказав: «Досконале ягня!» А я: «О…» А він: «У мене аж мурашки по шкірі, я мушу віддати Йому своє життя». Я сказав: «Стривай, стривай, стривай».

Він сказав: «Я не перебільшую». Я сказав: «Стривай, Вікторе, ні, усе не так просто». «Але я мушу віддати Йому своє життя, — сказав він. — Якщо Він помер за мене, я віддам своє життя за Нього, Він покрив мої гріхи на всю вічність». Я сказав: «Так, так, так, але ні, стривай, стривай». Я не вірю в дешеву, легку віру. «Я хочу, Вікторе, щоб ти справді це збагнув, збагнув, що відбувається». Тож через якийсь час я нарешті сказав: «Гаразд, помолімося».

Він віддав своє життя Христові. Я сказав йому написати про це у своїй Біблії. Він навіть імені свого ще в ній не написав. Але перше, що він написав у своїй Біблії, було: «Сьогодні, такого-то червня — здається, десятого — я віддаю своє життя Ісусові Христу». Я сказав: «Коли в неділю підеш до церкви, до японського пастора, я хочу, щоб ти пішов і розповів йому, що ти зробив». Потім він залишився на вечерю, і через три години вони пішли від мене. І я спитав Віктора: «Що я тебе просив зробити?» Він сказав: «Я скажу своєму пасторові, що віддав серце Ісусові, своє життя Ісусові. А потім спитаю, чи можна мені розповісти про це всім іншим у церкві».

І він зробив це наступної неділі, через два дні. Я зустрічаюся з ним щотижня, з ними обома, для вивчення Біблії. Минулого тижня я зустрівся з ним — він щойно відкрив нову франшизу в Данкані. Ось чому я розповідаю вам цю довгу історію: справа дуже успішна, і я сказав: «Що ж, Бог тебе благословляє, ти побачиш, як із цих франшиз виростає ціла імперія». «Ой ні, ні, — сказав він, — я тепер християнин, у мене інші цілі». Ось людина, яка знає, що означає мати в собі інший дух, бо тепер її цілі зосереджені на Ісусі.

Він християнин лише два місяці, і я — інша людина, сказав він. Калевове насіння має в собі інший дух. Вони протилежні духові світу. Вони не дозволяють світові ліпити їх за своїм зразком; вони не дозволяють світові тиснути на них, щоб вони стали такими, як світ. Вони твердо вирішують бути іншими, бо мають у собі інший дух.

Четверта ознака Калевового насіння ось яка: їхня молодість відновлюється. Калев сказав: мені вісімдесят п’ять років, але я такий самий молодий, як був сорок років тому, у мене й досі та сама сила в руці, що була сорок п’ять років тому. Бо Бог зберіг мене молодим, Він відновив мою молодість. Псалмоспівець каже, що Він відновлює нашу молодість, як в орла. Якщо ви колись прийдете до мене додому, до мого кабінету, то побачите там багато картин з орлами. Один із моїх улюблених текстів — у книзі Ісаї, де сказано: «хто на Бога вповає, в того сила відновлюєсь; підніме крила, як орел».

Слово «чекати» на Господа не має нічого спільного з часом. Це не те чекання, як коли ви терпляче чекаєте автобуса. Воно буквально означає тих, хто зв’язує своє життя воєдино з Ним. Слово «чекати» у Старому Завіті, у книзі Ісаї, — якщо заглянете в Конкорданцію Стронга, — говорить про три нитки, скручені разом, щоб вийшла мотузка. Ось що таке чекання. І Ісус сказав те саме: «Пробувайте в менї, і я в вас», — це і є чекання. І обітниця така: ваша молодість відновиться, як в орла.

І моя обітниця, текст мого життя, такий: Він відновлює мою молодість, як в орла. Ось чому я щотижня їжджу на біблійні заняття в Саміт, ось чому моє серце досі молоде, — бо я палаю пристрастю до Бога. Він відновлює мою молодість, як в орла. Тіло часом болить і ниє, але духом мені й досі тридцять п’ять років. Сини Калева, Калевове насіння, — їхня молодість відновлюється, як в орла. Чому? Бо вони чекають на Господа. Вони зв’язані з Ним воєдино.

А ось ще одна ознака Калевового насіння. Калев сказав: я хочу цю гору, мене не вдовольняють рівнини, я хочу цю гору. А гора та зветься Хеврон, і слово «Хеврон» означає «спілкування». Це людина, яка прагне спілкування з Богом. Це людина, яку не вдовольняють рівнини, де можна втішатися Божими благословеннями, навіть молоком і медом. Його не вдовольняє все це; він прагне спілкування з Богом. Ось чому він проводить час у Божій присутності; ось чому ранковий час із Богом такий важливий для нього — щоб мати спілкування з Богом на висотах Хеврону.

Чи це про вас? Чи ці слова описують вас? Чи ви з Калевового насіння? Бо тільки Калевове насіння успадкує Божі обітниці. І остання ознака Калевового насіння ось яка: вони перемагають велетнів. Він просив Хеврон не тому, що з вершини чудовий краєвид, — він просив Хеврон тому, що там живуть велетні. Ось чого він хотів. Дайте мені велетнів, давайте їх сюди, чоловіче, давайте! Мені вісімдесят п’ять, і мені байдуже, які вони великі й сильні, — дайте мені велетнів. Чому? Бо мій Бог може їх перемогти.

Мій Бог, Який повалив мури Єрихону, може здолати велетнів. Чи ви сьогодні вранці переможець велетнів? Звісно, найвідоміший переможець велетнів у Біблії — Давид. Пам’ятаєте історію Давида і Голіята? А чи знаєте ви, що всього кілька років по тому Давид мало не загинув від двоюрідного брата Голіята? Запам’ятайте ім’я: Ішбі-Бен-Арб. Прийшов велетень Ішбі-Бен-Арб і вже мав здолати Давида, бо Давида ослабив гріх. Гріх завжди перемагає, гріх завжди ослаблює. І коли Давид був такий ослаблений, велетень уже мав його вбити, аж поки не прийшов його рідний небіж і не визволив його від велетня.

Але діти Калева, Калевове насіння, — це люди, які перемагають велетнів. У мене тут є вірш, який написав А. Б. Сімпсон, Альберт Бенджамін Сімпсон, — провідник, благочестива людина, великий провідник дев’ятнадцятого століття. Даруйте, я прочитаю вам цей вірш.

Є ворог, чия прихована сила
християнину страшна недарма,
підступніший від гріха вродженого
і душі миліший за все.
Це сила себелюбства,
це «я» норовливе моє;
і щоб Господь у мені жив,
моє власне «я» мусить умерти.

Є й досі, як Анакові сини давні,
велетнів грізний рід:
самохвальство, самовпевненість,
своєкорисливість і свавілля.
Ще мусять ці пихаті велетні
від Калевового меча полягти,
перш ніж висот Хеврону, небесної любові,
досягнуть наші переможні ноги.

О спаси мене від свавілля, любий Господи,
що на Твій святий престол зазіхає;
чи хай моя воля в Твоїй загубиться
і хай буде воля Твоя.
О збережи мене від самовпевненості
і від самовдоволеності;
дай мені мою силу на Твою проміняти
і лише на Тебе спиратися.

О спаси мене від своєкорисливості, Господи,
щоб не був я сам собі паном;
живою жертвою я приходжу —
Господи, збережи мене лише Твоїм.
Від самохвальства спаси мене, Господи,
від гордощів хвали й слави людської;
Христові хай буде віддана вся честь,
і слава — імені Його.

О Ісусе, убий у мені моє «я»
Своїм пекучим подихом;
яви мені серце Твоє, рани Твої, ганьбу Твою
і залюби мою душу до смерті.
Коли зійшло полум’я Шехіни,
навіть Мойсей не міг там устояти;
тож хай Твоя слава сповнить мене нині
і навіки вб’є моє «я».

О Ісусе, прийди й оселися в мені,
ходи моїми кроками щодня;
живи в моєму житті, люби в моїй любові
і говори в усьому, що кажу я.
Думай у моїх думках, і хай усі мої вчинки
будуть Твоїми власними вчинками;
тоді вже житиму не я,
а Христос, що живе в мені.

Велетні власного «я» — чи ви вбили велетнів у собі? Чи готові ви стати проти них, щоб пізнати те спілкування, те солодке спілкування зі Спасителем на вершині Хеврону? Тільки ті, хто готовий перемагати, можуть туди ввійти. А я ж почав з того, що дуже багато людей у церкві сьогодні вдоволені пустелею. Ми просто співаємо гімни, багато гімнів, що прийшли з Уельсу, які говорять про край Беула, «солодкими берегами Йордану ступаю», «за Йорданом», і ми завжди розуміли це як смерть, як вхід у небо. Але бачите, обітована земля — це досі місце битви, це не небо. Це досі місце, де падають мури Єрихону.

Докладіть зусиль, щоб увійти в той спочинок

Це досі місце поразки під Аєм. Це досі край молока й меду та винограду, але це край велетнів, битви й перемоги. Це не небо, це життя тепер. Це має бути мета кожного християнина: ви вийшли з неволі свого грішного минулого, пройшли через хрещення Червоним морем, побачили, як тих наглядачів навіки відтято від вас, — і Бог хоче ввести вас в обітовану землю. Але чи ви вдоволені тим, щоб лишатися в пустелі, з манною й перепілками? Чи маєте ви більший апетит — до гір, і до велетнів, і до спілкування з Богом?

Автор Послання до євреїв каже в четвертому розділі такі слова — я переказую: ті люди не змогли ввійти в Божий спочинок через своє невірство. Проте для Божого народу ще лишається спочинок. Сьогодні не робіть запеклими своїх сердець, як вони, а докладіть зусиль, щоб увійти в той спочинок. Він говорить не про небо, він говорить про тепер. І одна з трагедій диспенсаціоналізму в тому, що він навчив нас, ніби ми отримали все при наверненні. Ні, при наверненні ми вийшли з Єгипту. Нам треба ввійти в обітовану землю.

Диспенсаціоналізм завдав церкві більше шкоди, ніж лібералізм, бо через лібералізм ми втратили зосередженість, а диспенсаціоналізм коштував нам сили. А нам треба бути людьми сили в Бозі, які спочивають на Божих обітницях. Прийдіть до Єрихону і відступіть, просто обійдіть його сім разів, і дайте Мені повалити мури, — каже Бог. А церква сьогодні так силкується власними зусиллями повалити мури, замість дозволити Йому повалити їх, коли ми перебуваємо в Ньому. О, якби Бог знову прийшов у Свою церкву! Він володіє Своєю церквою, Він володіє Своїм народом.

Це Моя церква, — це Ісус каже, — «збудую церкву мою». Чому ж ми так силкуємося власними зусиллями будувати Його церкву? Нам треба ввійти в Його спочинок. Сьомого дня Бог спочив від усіх Своїх діл, і Він запросив вас і мене ввійти в Його спочинок, де ми полишаємо власні зусилля й труди і дозволяємо Йому робити Своє діло, — для людей, які віддані Йому, які є дітьми Калева.

Нехай ці слова сьогодні вранці — нехай Дух Божий промовить до кожного з нас. Нехай Він збудить у вас таке невдоволення перепілками й манною, щоб ви прагнули Бога, щоб ви пізнали, що означає ввійти в Божі обітниці, взяти ці Божі обітниці як своє, щоб ви пізнали, як ваша молодість відновлюється, як в орла, щоб ви захотіли піднестися й здобути висоти Хеврону, де можна перемогти велетнів. Не вашою силою, а силою Бога, Який веде вас.

Амінь? Амінь.