John Newton — життєпис і проповіді

Майже кожен співав його найвідоміший рядок, не знаючи, чиє життя той описує. «Дивна благодать! Як солодко звучить — вона спасла такого нікчему, як я» — це не поет, що шукає сильного слова. Це просте свідчення. Людина, яка це написала, була безбожником, утікачем, слугою рабів на африканському узбережжі і — саме цього гімн не дозволяє нам пропустити — капітаном невільничих суден, що перевозив закутих у кайдани людей у трюмі під власною палубою, поки над нею дотримувався побожного розпорядку. Він точно знав, що мав на увазі під словом «нікчема». Саме тому цей рядок досі не затерся.

Материне Писання і море

Джон Ньютон народився в Лондоні, у прибережному районі Воппінг, 24 липня 1725 року. Його мати, Елізабет, була побожною нонконформісткою: вона наповнила його раннє дитинство Писанням і гімнами й сподівалася, що він виросте служителем. Вона померла від сухот у липні 1732 року, коли йому не було й семи. Це перша з утрат, що сформували його, і посіяне нею зерно довго лежало в землі, перш ніж проросло.

Близько одинадцяти років він пішов у море разом із батьком, капітаном торговельного судна. Хлопчик, вихований на материних гімнах, за наступні роки став жорстким і лихословним юнаком. Близько 1743 року його силоміць завербували до Королівського флоту на корабель Гарвіч. Батьків вплив зробив його мічманом; власна безрозсудність усе це перекреслила. Він спробував дезертирувати, був спійманий, прилюдно висічений і розжалуваний у прості матроси — приниження на очах у всього екіпажу.

Згодом він домігся переведення на службу до работорговця, і падіння тривало. Приблизно з 1745 року він жив на узбережжі Сьєрра-Леоне, на островах Плантейн, у злиднях і майже в неволі в работорговця та його африканської дружини. Хворий, напівголодний, зневажений, чоловік, який одного дня командуватиме невільничими суднами, якийсь час і сам жив майже як раб. Він прямо згадував це приниження.

Щоразу, як він залишав судно, мене замикали на палубі, давши на денний пайок пінту рису.

— Джон Ньютон, «Правдива розповідь»

Саме тут його історія стає корисною, а не лише драматичною. Ньютон не впав із великої висоти. Він уже був на самому дні — осміяний, голодний і, як сам згодом визнавав, ворог Божий, — коли благодать почала, поволі, досягати його.

Шторм біля Донеголу

Переломний момент настав у морі. 10 березня 1748 року — за старим стилем, якого він дотримувався все життя, — Ньютон перебував на борту торговельного судна Ґрейгаунд, що поверталося через Атлантику, коли біля берегів Донеголу в Ірландії налетів лютий шторм. Корабель мало не розірвало на шматки. Одного матроса змило за борт, і він загинув. Вода прибувала швидше, ніж екіпаж устигав її відкачувати, і Ньютон, прив’язаний до помпи довгими годинами, зробив те, за що роками глузував з інших. Він заволав до Бога про милість.

Ґрейгаунд не затонув. Ньютон вижив і ніколи не вважав свого порятунку щасливим випадком. До кінця життя він відзначав цю річницю як свій духовний день народження і записав це власними словами.

10-те (тобто за нинішнім стилем 21-ше) березня — день, який я маю добре пам’ятати.

— Джон Ньютон, «Правдива розповідь»

Було б охайно на цьому й завершити розповідь про навернення, і багато переказів так і роблять. Сам Ньютон був чеснішим. Він завжди наполягав, що його навернення було поступовим, а не миттєвим. Шторм його пробудив; глибше переконання приходило повільно, роками, і посеред цієї повільної праці стоїть один незручний факт, який не дається пригладити.

Капітан, що не переставав молитися

Ньютонів крик про милість 1748 року не поклав кінця його работоргівлі. Це тверде осердя його життя, і пом’якшити його — означає втратити сенс усього, чим він згодом став. Після шторму він продовжував займатися цим промислом — помічником капітана, а потім і капітаном невільничих суден. 1750 року він командував Герцогом Аргайлом, а з 1752 по 1754 рік — Африканцем. У тих плаваннях він тримався побожного корабельного розпорядку, дотримуючись релігійних обрядів на палубі, тоді як вантаж, за перевезення якого йому платили, лежав закутий у трюмі. На той час він був водночас молитовною людиною і торговцем людьми — і залишався таким роками.

Він покинув море близько 1754 року після нападу, який зробив його непридатним до такого командування, але й тоді не відрікся від работоргівлі відразу — якийсь час у ній ще були вкладені його гроші. Пробудження його сумління щодо самого рабства, як і його навернення, прийшло поступово й пізно.

Чесний читач мусить залишитися з цим, а не виправдовувати. Саме тому, що Ньютон не став добрим умить, його свідчення про благодать має таку вагу. Він не трофей бездоганного порятунку. Він доказ того, що Бог працює з реальною людиною впродовж реального часу і що світло може засяяти в серці, поки великий гріх іще чорнить руки. Коли він нарешті збагнув, що вчинив, то не виправдовувався тим, що не мав лихого наміру. Він назвав себе тим, ким був.

Олні, Каупер і «Дивна благодать»

Благодать зробила його служителем, хоч двері відчинялися повільно. 1755 року Ньютон став митним доглядачем у порту Ліверпуля, а у вільні години сам вивчав грецьку, гебрейську й богослов’я. Він прагнув висвячення і спершу дістав відмову. Нарешті 29 квітня 1764 року його висвятили на диякона Англіканської церкви, того ж червня — на священника, і направили помічником парафіяльного священника до невеликого містечка Олні в Бакінгемширі, де він прослужив близько шістнадцяти років.

В Олні зав’язалася одна з великих дружб в історії англійської словесності — з поетом Вільямом Каупером. Каупер потерпав від тяжкої меланхолії, що раз у раз поверталася, і від нападів відчаю, коли думав про самогубство, а Ньютон став йому близьким пастирем і другом і залучив його до писання гімнів — почасти як своєрідних ліків для розуму, що сам себе мучив. Ці двоє рідко розлучалися.

Гадаю… ми не бували нарізно й семи годин.

— Джон Ньютон про свою дружбу з Вільямом Каупером

Із цієї співпраці постали Гімни Олні 1779 року, до яких Ньютон доклав близько 280 гімнів, а Каупер — близько 68, серед них Кауперів «Бог діє таємничими шляхами». Найживучіший Ньютонів гімн уперше проспівали на кілька років раніше. Він написав його для новорічного богослужіння 1 січня 1773 року, до проповіді на молитву захвату царя Давида з 1 Хронік. Він назвав його «Огляд і сподівання віри». Світ же пізнав його за першими двома словами.

Дивна благодать! Як солодко звучить — вона спасла такого нікчему, як я! Колись я був загублений, а нині знайдений, був сліпий, а нині бачу.

— Джон Ньютон, «Дивна благодать», 1779

Проти промислу, яким він колись жив

1780 року Ньютон став настоятелем церкви Святої Марії Вулнот у лондонському Сіті, де проповідував майже до кінця життя. Роком раніше він видав Кардіофонію, або Голос серця — славетну збірку своїх духовних листів, що донесла його теплий, проникливий пастирський голос далеко за межі будь-якої однієї кафедри.

Саме в цьому пізньому служінні він зробив те, за що світ, окрім гімну, завдячує йому найбільше. 1788 року він видав Думки про африканську работоргівлю — прилюдну сповідь і свідчення очевидця проти торгівлі, в якій колись сам був капітаном. Від колишнього командира невільничого судна вона мала вагу, якої не міг досягти жоден теоретик аболіціонізму: він на власні очі бачив те, проти чого тепер свідчив, і в цій розповіді не щадив себе. Того ж року він дав свідчення перед комітетом Таємної ради, що розслідував работоргівлю.

Він також впливав на цю боротьбу через людей, яким радив. Коли 1785 року молодий, щойно навернений Вільям Вілберфорс подумував залишити політику заради служіння в церкві, саме Ньютон умовив його лишитися в громадському житті. Ця порада допомогла втримати Вілберфорса в Палаті громад, де він очолить довгу парламентську боротьбу проти работоргівлі. Старий наставляв молодого і прожив якраз достатньо, щоб побачити плід. Закон про работоргівлю, що скасував британську работоргівлю, ухвалили 1807 року, лише за кілька місяців до смерті Ньютона.

Дві речі, які він пам’ятав

Ньютонова дружина, Мері Кетлетт Ньютон, померла 1790 року, і він пережив її на сімнадцять років. Він помер у Лондоні 21 грудня 1807 року, у віці вісімдесяти двох років. Він заповів, щоб його не вшановував жоден інший пам’ятник, крім слів, які він сам для себе написав, і вони досі залишаються найправдивішим підсумком його життя — сповіддю і подякою на одному подиху.

Джон Ньютон, священнослужитель, колись невіруючий і розпусник, слуга рабів в Африці, з багатої милості нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа був збережений, відновлений, прощений і поставлений проповідувати віру, яку довго силкувався знищити.

— епітафія, яку Джон Ньютон склав для себе сам, церква Святої Марії Вулнот

Із його останніх років у пам’яті про нього збереглися два вислови, і чесність вимагає сказати про них слово. Ньютонові приписують слова: «Я не те, чим мав би бути, але благодаттю ж Божою я те, що є», — рядок, вірний усьому, чого він навчав, хоча він дійшов до нас через пізніші збірки, а не з чогось, що Ньютон, наскільки відомо, опублікував. А ті, хто доглядав його наприкінці, переказували ще простіше слово, сказане, коли пам’ять уже його зраджувала: що він великий грішник, а Христос — великий Спаситель. Хай навіть формулювання й не дослівне, жоден підсумок цієї людини не міг би бути вірнішим.

Ось чому зрештою його гімн живе там, де величніші вже забулися. Ньютон ніколи нікому — а найменше собі — не давав забути, ким він був. Він не подавав ні причепуреного навернення, ні поступу героя. Він вклав слова «такого нікчему, як я» в уста кожного, хто співає, і мав на увазі передусім чоловіка, що тримав інших закутими під власною палубою, на якій молився. Благодать, про яку він співав, була дивною, бо він точно виміряв, як далеко їй довелося сягнути, щоб його знайти.