Свідчити про Христа

ЗНОВУ й знову те саме покликання і те саме доручення дається апостолам і учням. До краю землі й до кінця часів сходить це доручення на кожного, хто належить Господеві, бо Він каже: «Ійдїть по всьому сьвіту й проповідуйте євангелию усякому твориву», — і ще: «і ось я з вами по всї днї, до кінця сьвіта». Це обіймає й нас. І кожному учневі, що йшов перед нами або прийде після нас, обіцяно Його Божественну присутність у цій славній праці свідчення про Нього.

Богові потрібні свідки в цьому світі.

Чому? Тому що весь світ повстав проти Нього. Світ відійшов від Бога. Світ не зважає на Бога, заперечує Його свідчення й суперечить йому, хибно розуміє Його вдачу, Його правління і Його задуми — і пішов у цілковите, повсюдне повстання й заколот. Отож, якщо Бог має хоч якось тримати людину й мати на неї хоч якийсь вплив, Він мусить мати Своїх представників тут, на землі. Іншого способу не було. Якби в якійсь провінції цього королівства запанували безвладдя й заколот, то, коли в тій провінції не знайдеться людей, чий обов’язок — представляти королеву та її уряд, вона цілком відпаде і навіки буде втрачена для королівства. Так і Бог мусить мати Своїх представників, і, хвала Його імені, Він мав Своїх вірних свідків від початку й донині. Як каже апостол: «не оставляв себе без сьвідчення». Від днів Еноха, що ходив з Богом, і аж до цієї години Бог завжди мав Своїх правдивих і вірних свідків. У найгірші часи були палаючі й сяючі світильники. Часом нечисленні й рідкі, часом — як Ной — одна-єдина людина на ціле покоління людей, що свідчила за Бога, — але бодай один завжди був. Бог не залишив Себе без свідчення.

Але Ісус Христос, Син, — улюблений Отця, — Він був великим свідком. Він прийшов саме для того, щоб явити Отця людям, засвідчити про Нього й відкрити Його. Це була Його велика справа. Він прийшов свідчити не про Себе, а про Свого Отця; говорити не Свої власні слова, а ті слова, що їх дав Йому говорити Отець. Він прийшов відкрити Бога людям. Він був «сьвідок вірний і правдивий». І коли Йому треба було покинути світ і повернутися до Свого Отця, тоді Він доручив Своїм учням стати на Його місце й бути Божими свідками на землі. І ох, друзі, справжні Божі люди — Його єдині свідки. Він не дозволяє ангелам — ми не знаємо чому — свідчити за Нього тут. Він покликав людину свідчити за Нього, Свій народ: «будете менї сьвідками».

Ісус засвідчив «добре визнаннє», чи не так? Він свідчив про Свого Отця благородно, послідовно, відважно і скріпив Своє свідчення Своєю кров’ю. Світ повівся з Ним так, як повівся з більшістю вірних Божих свідків від самого початку: він переслідував Його, він убив Його — як убив би кожного вірного Божого свідка, коли б Бог це допустив, — і залишився б без жодного духовного світла; бо дух, що орудує в синах непослуху, має вічну й диявольську ненависть до кожної справжньої, живої, духовної Божої дитини. Цей дух ненавидить її так, як ненавидів Самого Сина, і якщо Диявол не погасить і не вигубить кожного такого свідка, то не з його вини. Це тому, що Бог не дозволяє йому, а тримає нас, береже нас, спасає нас — йому наперекір.

Отож Господь доручив Своїм учням бути Його свідками й сказав — о, прекрасні слова, і все ж як багато вони в собі містять, чого мало хто розуміє! — «Як мене післав єси в сьвіт, і я післав їх у сьвіт.» Так само: як Ти послав Мене бути Твоїм представником у світі, віддавати все й Самому віддаватися за Тебе і, коли треба, пролити за Тебе Мою кров, — так посилаю й Я їх. І Він таки послав їх, і їм випала та сама доля, що й їхньому Учителеві, а багатьом із них — і той самий кінець. Але вони були вірними свідками, і йшли вперед, і свідчили всюди — юдеям і поганам, у храмі й на торговиці, при дорозі, на шляхах і загородах, — ішли й свідчили про цього Спасителя, і звинувачували нечестивих юдеїв у Його розп’ятті, і Бог супроводжував їхнє свідчення Духом, і тисячі й тисячі навернулися — повернулися від свого заколоту до Бога.

Отже, сама потреба свідчення показує, що у світі точиться суперечка про Божі речі та Божі вимоги, — що тут є дві сторони. Величезна маса людства каже, що Божа правда — це брехня. Кажуть це по суті, якщо не кажуть словами; а багато тисяч із них, на жаль, — і словами теж. Багато з них заперечують саме Його існування й кажуть, що немає ні неба, ні пекла, — що Ісус Христос був звичайною людиною, — що релігія — це міф і що немає такої речі, як пізнання прощення гріхів, — що це свідчення — велика омана уяви, і нічого більше.

І ось Христос кличе Свій народ іти й бути свідками цих фактів. Свідки, ви ж знаєте, мусять мати справу з фактами, а не з теоріями, — не з тим, що вони лише думають, чи припускають, чи чули, а з тим, що вони знають. Отож Бог хоче, щоб Його народ свідчив про факти — про щось, що було зроблене й що робиться, — про щось, що є і далі залишається фактом.

І Він хоче, щоб ми були ще й ДОБРИМИ свідками. О, як багато залежить від того, який свідок, навіть у земному суді! Якщо ви можете кинути тінь на вдачу чи на правдивість свідка, ви похитнете його свідчення й відберете в нього вагу. О, як важливо, щоб Христові свідки були добрими свідками, — тобто щоб вони чесно й правдиво представляли Його та Його правду, — бо коли вони перекручують Його, то хтось напевно загине через їхню непослідовність; і як жахливо мати кров душ на полах своєї одежі! Перекрутити образ чоловіка, чи жінки, чи дитини — уже досить погано, але перекрутити образ Бога! — показувати карикатуру на релігію Ісуса Христа! — жити неправильним життям і далі називати себе християнином, кажучи людям, по суті: «Подивіться на мене, як я живу й поводжуся, — ЯКИЙ Я Є, — оце і є релігія Ісуса Христа». Кажу: такій людині краще було б, щоб їй повісили млинове жорно на шию й утопили її в морській глибині. Тоді принаймні настав би кінець її шкоді; а фальшивий свідок від імені Ісуса Христа — найшкідливіший зрадник на всьому світі. Він чинить більше зла, ніж тисяча фальшивих ворожих свідків проти Нього. О, друзі мої, бути добрими свідками Ісуса Христа! Що більше свідок, як вважається, знає про правду, яку засвідчує, то більша його відповідальність. О, коли служитель Божий — поганий свідок, як дехто з пророків давнини! Погляньте, які страшні речі каже Бог про тих, що ведуть Його народ у яму, дбаючи більше про руно, ніж про овець, — страшно! Коли мати — поганий свідок у своїй родині й веде своїх маленьких дітей, що чіпляються за її поли, просто на край безодні! Коли господар — поганий свідок: називає себе християнином, а перед своїми робітниками — поганий свідок; коли вчитель недільної школи — поганий, непослідовний, фальшивий свідок Ісуса Христа у своєму класі; коли члени християнських церков — погані свідки одне одному й світові, — хто може сказати, які жахливі наслідки? О, саме це непослідовне свідчення й знижувало та знижувало мірило практичного християнства, аж поки в нас не лишилося жодного мірила, — аж поки межові знаки не стерлися так, що їх уже й не видно.

ВІРНИМИ свідками! Він хоче, щоб ми були вірними свідками.

Я хочу зазначити одну чи дві ознаки вірного свідка, і, о, хай Святий Дух допоможе нам.

Отже, перша ознака вірного свідка — особисте знання фактів, про які він свідчить. Якщо свідок у суді починає говорити про те, що він думає, почуває й вірить, — «О, тихо, тихо, — каже суддя, — так не годиться; ми хочемо знати, що ВИ ЗНАЄТЕ, — що ви бачили, чули й відчули в цій справі»; і саме таких свідків хоче Ісус Христос — таких, що можуть устати й сказати: «Я ЗНАЮ!» Таким свідком був святий Павло, що міг глянути своєму судді в обличчя й сказати: «Бажав би я від Бога», щоб «не тільки ти, та й усї, хто чує мене сьогоднї, стались такими, як я, окрім оцїх кайданів». Яким же зухвальцем він мусив би бути, якби не був освяченою людиною! Яким безмірним себелюбцем! От такі свідки потрібні. Що, мабуть, відчув тієї хвилини Агриппа! Як усе обернулося! «Ох, це мене посадили на лаву підсудних, а в’язень сідає на суддівське місце». Ось таке свідчення нам потрібне. «Бажав би я від Бога», щоб і ти став таким, «як я, окрім оцїх кайданів». Чи могли б ви встати на лаві підсудних і сказати це? Чи могли б ви встати у своєму власному домі й сказати це? Чи могли б ви встати будь-де й сказати це? Ось чого хоче Господь Ісус Христос: людей, що знають, що переживають, що усвідомлюють, що живуть тим, про що свідчать. Ось за чим умирає світ — за людьми, що можуть устати й сказати: «Я ЗНАЮ». Господь хоче людей, які скажуть світові, що вони спасенні. А ви можете? Тоді вони почнуть вас слухати. Тоді ви почнете мати на них якийсь вплив. Вони почнуть розплющувати очі й відкривати вуха і дивуватися, чи можливо, щоб Бог спас і їх. Це зовсім не те, що якась витончена теорія про релігію, — оце розповісти їм, що Бог СПАС ВАС. Не те, чого ми навчилися з книжок. Світ ситий тим по саму зав’язку. Я не дивуюся, що розумні люди тікають від релігії. Я можу багато що їм простити, коли подумаю, що багатьом із них доводиться слухати з неділі в неділю. Як сказав мені один пан: «Від цього кожного занудить. У „Таймс“ ми таки щось знаходимо, але, слово честі, у церкві я не можу не заснути. Не те щоб я не хотів, якби міг, — але не можу». Бідолаха! Як же я його жаліла.

Ні! не те, що вичитане з книжок; не суха, хитромудра теорія з самих лише чуток. Коли свідок починає з того, що чув, як хтось казав, — «Ет, мовчіть! — каже суддя. — Нам цього не треба, ми хочемо знати, що ви самі бачили. Тримайтеся фактів». Ісус Христос хоче, щоб ви трималися фактів. Розкажіть людям, як каже Іван, що ви бачили, і чули, і чого торкалися руками, і що пізнали на ділі з Божої правди. Особисте знання! Дивовижно, яка проста мова спасіння, коли ви навчилися її з досвіду й готові говорити до людей щиро й прямо.

Далі, вірний свідок мусить казати правду, і всю правду. Він не сміє нічого втаїти ні задля власної вигоди чи невигоди, ні через страждання, втрату чи зиск, а мусить казати всю правду. О! я тремчу, коли подумаю, яка доля спіткає декого з тих, що поставили себе за вчителів і «приховали частину» правди, бо, на їхню думку, вона була людям не до смаку або не на користь. Що мені до того? Я маю проповідувати правду — прекрасну, цілу, круглу, діамант, що сяє Божественним світлом, а не ницу, каламутну підробку зі скла, не напівправди, перероблені на погибельні омани, якими сатана заманює тисячі до пекла. Дайте людям усю правду — обидва її боки: той, що стосується Бога, і той, що стосується людини; і покиньте ту нісенітницю, ніби Бог Сам Собі суперечить, бо «Бог сьвітло, і нїякої у Нього темряви». Якби були суперечності, була б і темрява. Ні; темрява — у наших бідних, сліпих, мізерних головах, а не в Богові і не в Його Книзі. У Його Книзі, якщо правильно її тлумачити, немає жодної суперечності. Уся правда: правда, що викриває, так само як і правда, що зцілює; меч так само, як і бальзам; врізання Божественного ножа так само, як і вливання Божественної олії. Як каже Павло в 26-му розділі, 18-му вірші: «відкрити очі їм, щоб обернулись від темряви до сьвітла і від власти сатаниної до Бога, щоб прийняли вони оставленнє гріхів». Він каже, що проповідував юдеям і поганам, щоб вони покаялися. Це апостол Павло, великий тлумач виправдання вірою, — «щоб покаялись», і що? — о ти, законнику Павле, що? — «роблячи дїла, достойні покаяння». О Павле, а я ж думала, що ти зовсім звільнений від діл і покінчив із Законом. О! ти проповідуєш діла, і творення діл, достойних покаяння. Це не Євангеліє, Павле! Він знаменно додає: «За се Жиди, вхопивши мене в церкві, хотїли вбити», — і саме за це фарисеї відтоді й донині силкуються вбити Божих правдивих свідків, свідків усієї правди, бо їм не до вподоби вчення, що розтинає надвоє ідолів і гріх і що каже: «Принесїть же овощ достойний покаяння».

Вірний свідок мусить подати всю правду, і подати її також особисто. Вірний свідок мусить подати її сам. Він не може свідчити через заступника. Він може платити ста п’ятдесяти євангелістам, щоб ішли й свідчили замість нього: це цілком добре. Це не більше, ніж він повинен робити, — хай і двомстам п’ятдесятьом, якщо має досить грошей, — бо Учитель має право на все, що в нього є, мало чи багато, до останнього шеляга, скільки б проповідників він не посилав і не утримував.

Отже, він ніколи не може зробити більше, ніж повинен, але це не звільнить його від особистого обов’язку. Бог скаже йому: якщо Я засвітив у тобі Свою свічку, то для того, щоб вона світила на користь комусь іншому. Якщо Я дав тобі хліб життя, то для того, щоб ти пішов і ламав його голодним юрбам довкола тебе. ВИ — Мої свідки. Ви можете платити служителеві й місіонерові, але мусите свідчити й самі, бо як може один свідок заступити двох? Правда, Бог хоче, щоб і служитель свідчив, і це не більше, ніж його обов’язок, навіть якщо він свідчить цілісінький день, доки й живе. Але це ніколи не заповнить вашої нестачі служіння. ВИ мусите свідчити; і є такі душі, на які ви маєте більший вплив, ніж будь-яка інша жива істота, — такі душі, до яких ви можете дістатися краще, ніж будь-хто інший, — такі душі, що, коли ви їх не спасете, мабуть, ніколи й не будуть спасені. Ви — Мої свідки, і, якщо маєте благодать, і любов, і світло Боже, то ховати їх — це наражати на погибель власну душу.

Далі, вірні свідки мусять говорити відверто, не м’яти слів — не «мимрити», як кажуть у суді. Суддя змушує свідка говорити голосніше, щоб усі могли його почути. Його мусять чути. «Говоріть голосно». А чому б Господнім свідкам не говорити відверто? Коли ж ми нарешті покінчимо з цією крадькуватою, закутковою, соромливою релігією! Коли ж християнська Англія перестане соромитися свого Бога!! Єдиний народ під небом, що соромиться своєї релігії і свого Бога, — це той, що має істинного Бога, Якому може поклонятися і Якого може любити. Яка недоладність; говоріть відверто!!

Давид нічого не знав про цю манірну, половинчасту, водянисту, мов молоко з водою, релігію. Давид радо звіщав про справедливість перед великим зібранням. Він повсякчас розповідав про Його доброту і про Його Закон і співав про це цілісінький день, а часом і танцював перед ковчегом, і чинив усілякі палкі, явні речі, щоб прославити свого Бога. І того було йому замало, бо, закликавши весь людський рід хвалити Його, він закликав і гори, і дерева плескати в долоні й танцювати з радощів. Нам би сьогодні трохи такої релігії. Говорять про нову добу благодаті, — а мені хотілося б повернути хоч дрібку старої.

Інтереси правди вимагають цієї відвертості. Як іще протистояти омані, як не сміливим проголошенням правди? Як посланці сатани нав’язують людству його брехню — невтомно, день і ніч, — як іще змусити їх замовкнути, як не тим, що свідки вірно кричатимуть їм у вуха: «Оце брехня, і те брехня. Оце правда, і оце дорога; ми знаємо, ми бачимо, ми відчуваємо — ходіть нею». Наверніться, наверніться, бо чого вам умирати? Потрібні відверті свідки. Фальшивих свідків нині повно, як і завжди було, і чого ж хоче Ісус Христос? Він хоче, щоб Його правдиві свідки вийшли й стали проти них, і були їм рівнею, — а не ховалися по закутках, і не соромилися своєї релігії, і не торочили про «непомітну релігію», — непомітна нісенітниця! Такого не буває! Вийдіть перед світом. Як сказав Ілля: «Коли Господь є Богом», — ідіть за Ним, служіть Йому, говоріть за Нього; «коли ж се Баал» є Богом, — «так слїдом за ним ходїте». Тоді геть усю цю нісенітницю, ваші святилища, і Біблії, і визнання, — покиньте все це й ідіть за Ваалом. Будьте чимось одним. Мені здається, потрібен нині Ілля, щоб прийшов і прогримів це на всю Англію. Хотіла б я побачити, як хтось устане в наших палатах парламенту і прямо визнає Бога та звернеться до Нього, — і хотіла б я побачити, як його зустрінуть.

Я думала, проходячи повз Королівську біржу й побачивши нагорі напис: «Господня земля і вся повня її», — скільки з тих, що ходять у її тіні, у це вірять. Цікаво, що подумали б про людину, якби вона на ділі визнала цю істину. «О! — сказали б вони, — він не годиться для своєї посади, — доведеться його прибрати; він трохи схибнувся головою». О! ви знаєте, що це так; але з Бога насміятися не можна, хоч люди й думають, що можна. Бог сидить над кругом неба, і хоч люди лютують, і погани задумують марноту, і царі земні повстають, Він сміється з них, і незабаром прийде на них лихо.

Ми кажемо, що світ гине; гине з браку чого? Проповідей? Ні. Періодичних видань? Ні. Релігійних оповідань? О, ні, аж ніяк. Їх не забракне ще на багато довгих років. Гине з браку трактатів? Ні. Витончених теорій? Ні. Символів віри та віровизнань? О! їх ви могли б мати цілими дюжинами. З браку чого ж він гине? — простого, прямого, чесного, люблячого, палкого свідчення про те, що Бог може ЗРОБИТИ ДЛЯ ДУШ. Ось чого йому треба. Ось чого треба тим бідолахам у крамницях, тим, що ходять туди й сюди Оксфорд-стрит, у театрах, у танцювальних залах, у концертних залах, усюди, — ось чого прагнуть люди: щоб хтось підійшов, з любов’ю взяв їх за комір і сказав їм, що БОГ Є БОГ і що Він може їх спасти. «Він спас мене, брате мій, і Він може спасти тебе!» Ось чого потребує світ. Одне таке слово краще за проповідь, і воно зробить більше для Бога й для спасіння світу. О, так, люди кажуть, власне, по всій цій країні — тисячі кажуть: «Ось я; я жалюгідний раб гріха. Я це знаю». Вони кажуть це у своєму сумлінні, хоч і не кажуть вам. Нам вони часто кажуть це, коли меч Духа заганяє їх у кут: «Я знаю, що я неправий, грішний, лихий». Як той дорогий Джон Аллен, про чиє життя я розповідала, одного разу сказав, коли сидів і лихословив серед своїх товаришів, а хтось спитав його: «Джоку, якби ти помер, що сталося б із тобою?» — «Пішов би просто до пекла!» Він був чесний хлопець. Він знав, куди йде, і так і сказав.

Я сказала одному панові: «Містере Такий-то, як там ваша душа?» Він відповів: «У диявольському стані». Бідолаха! Він знав, куди йде, і таких, як він, тисячі. Чи ви гадаєте, що вони не відчувають своєї неволі? Хіба нема в них розуму й сумління? Хіба нема в їхній природі, як ви кажете, кращого боку? Хіба Бог не осяяв їхніх темних душ світлом Свого Святого Духа, і хіба вони не боролися й не силкувалися? Так, але вони кажуть: «Нема в нас здоров’я; нема нам допомоги. Ми вже покинули давати обітниці й намагатися стати кращими; ми не можемо. Нема в нас надії». І ось вони чекають, щоб хтось прийшов і сказав їм, що є ДОПОМОГА В БОЗІ. Вони кажуть: «Я бачу страшенно мало різниці у вас, побожних людях. Я ніколи не знав нікого, для кого релігія ніби зробила б багато». А коли їм кажуть вірувати, вони сміються з вас, і я цьому не дивуюся. Бідне людське сумління навчене краще, ніж багато його вчителів. Воно хоче, щоб його поставили на ПРАВИЙ шлях, і питає: Чи є якась надія? Чи може Бог спасти такого, як я? Чи спас Він будь-кого подібного до мене від цього поневолення, від цього рабства, від цієї нужди, від цього безнастанного сповзання в багно? Чи спас Він будь-коли когось ТАКОГО, ЯК Я? І часом він іде до каплиці чи до церкви й сподівається, що служитель йому скаже, — аж той починає трактат про воскресіння, або про божество Христа, або про щось таке, у що ця людина вірила все своє життя, і от він знову розчарований і каже: «Мені з цього ніякої користі». О, друзі, я говорю те, що знаю зі свідчень десятків і десятків душ. Власне, я не могла б того й переказати: ваші обличчя горіли б, якби ви почули, що говорили мені люди розумні, мислячі й поважні в багатьох передпокоях, де я трудилася. Час, щоб настала зміна. Світ знемагає з голоду через брак справжнього духовного хліба. Він хоче щось їсти, а ви даєте йому камінь! але Бог підносить народ, що знає, чого світ потребує і як це йому дати, що вміє ламати хліб життя й свідчити, що Бог зробив для них і що Він може зробити для інших бідних, голодних душ; народ, що може піти й сказати: «Ось, мій друже, Він може спасти такого, як ти. Я сам був колись такий. Я був рабом гріха, рабом пияцтва, або богохульником, або брехуном, або злодієм, або мав якусь лиху таємну звичку, гіршу за все це. Я був таким рабом, і Він спас мене. Він розбив мої кайдани й визволив мене, і я — Господній вільновідпущеник. Він спас мене, і Він може спасти тебе». Ось чого потребує світ — СВІДЧЕННЯ, СВІДКУВАННЯ.

Чи спас Він когось із вас? Чи свідчите ви своїм бідним, голодним, потопаючим ближнім? Чи дивитеся ви коли на них і думаєте, куди вони йдуть? Чи жалієте ви їх, чи любите їх, чи тужите за ними щирим милосердям Ісуса Христа? Чи знаєте ви хоч трохи про цю тугу? Якщо так, як можете ви втриматися від свідчення? «Ви — Мої свідки цього» — усюди, повсякчас, серед усіх людей!!

Сама суть справи вимагає, щоб свідок свідчив перед іншими людьми, перед живими слухачами. Ось де місце свідчити — і перед ворогами, і тоді, коли він не знає, куди повіє вітер чи як приймуть Божі слова. Він мусить бути правдивим свідком, навіть якщо йому доведеться скріпити своє свідчення власною кров’ю.

Саме так свідчили мученики. Я часто думаю, чи знайшлися б мученики тепер. Іноді мені здається, що найбільшим благом для Церкви Христової був би час гонінь. Я вірю, що так. Я вірю, що він погнав би нас угору до Бога й одне до одного. Тоді ми з’ясували б, чи готові ми покинути все, щоб іти за Ним. Ви знаєте, що якби мученики прийняли ту мірку релігійного життя, яка існує тепер, вони ніколи не стали б мучениками. Вони дбали б про власну шкуру, а Господеві лишили б дбати про Євангеліє. Якби їм дозволили трохи свободи й можна було б піти на півдороги, не було б жодних мучеників, бо майже всі вони могли б цим відбутися; але вони відчували, що мусять бути вірними до кінця й стояти за всю правду до останньої йоти й риски, і коли могли б відбутися, написавши на папері три слова, вони відмовилися це зробити, і йшли на вогнище, і давали полум’ю злизувати свою кров. Ось таких свідків хоче Господь — там, назовні, усюди, щоб завжди були при ділі. Завжди свідчили. «Завжди», — кажете ви. Так; завжди. Чому? Бо люди завжди вмирають і йдуть на погибель! Якщо Біблія правдива, — усюди, — ваші друзі й ваші сусіди довкола вас. Ви отримуєте листа: «О! Містер Такий-то помер — хворів лише три дні — тридцять шість годин — двадцять чотири години — і відійшов!» Ах! і згодом у багатьох душах відлунює: чого б я не дав за нагоду піти й хоч раз поговорити з ним. Але він відійшов — кудись! Куди ж він відійшов? Якщо він був не обмитий, не прощений і не спасений, — куди ж він відійшов? Одного разу я так розпалилася цією думкою, що мені здавалося, ніби я втрачу розум. Я не могла спати вночі, думаючи про стан тих, хто вмирає неспасенним. Чи смію я думати про це? КУДИ ЖЕ ВІН ВІДІЙШОВ? О! саме цей погляд на справу й спонукав мене вперше розтулити уста прилюдно для Бога.

Я пообіцяла деяким друзям, що сьогодні ввечері наведу цей приклад із власного досвіду, бо інакше я рідко про нього згадую. Довго точилася в моїй душі боротьба щодо цього питання. Власне, від самого мого навернення Дух Божий невпинно спонукав мене ступити на шляхи корисного служіння й праці, які здавалися мені неможливими. Може, дехто з вас ледве чи повірить, що я була однією з найлякливіших і найсоромливіших учениць, яких будь-коли спас Господь Ісус. Десять років мого християнського життя були одним щоденним змаганням із хрестом — не тому, що я свідомо його відкидала, як роблять багато хто, бо на таке я ніколи не насмілювалася. О, ні! Я, бувало, вирішувала, що зроблю це, і постановляла, і збиралася, а тоді, коли надходила година, відступала через брак відваги. Мені не треба було відступати. Тепер я бачу, якою нерозумною я була і як помилялася; але десь за чотири чи п’ять місяців до того, як я почала промовляти, в моїй душі з особливою силою знову розгорілася та боротьба, яку Бог пробудив багато років тому, але якій я через хибні уявлення, страх і несміливість дала майже згаснути. Тоді я пройшла через дуже суворе випробовування серця. Я вже не відчувала так сильно Божої присутності. Я втратила чималу частку тієї сили й того щастя, якими колись тішилася. Під час хвороби одного дня здалося, ніби Господь відкрив мені все це Своїм Духом. Я не мала видіння, але мала одкровення в розумі. Він немовби повів мене назад, до того часу, коли мені було п’ятнадцять і шістнадцять років, коли я вперше віддала Йому своє серце. Він немовби показав мені, на всьому тому гіркому шляху, як саме ця одна річ була мухою в посудині з пахучим миром, гіркотою в чаші, і не давала мені досягти того, чого інакше я досягла б. Я відчула, як це заважало Йому відкриватися мені, заважало мені зростати в благодаті й пізнавати більше глибин Божих. Він показав мені це, і тоді, пам’ятаю, я впала перед Ним ниць і там, у кімнаті, де лежала хвора, пообіцяла Йому: «Господи, якщо Ти повернешся до мене, як за давніх днів, і знову навідаєш мене тими спонуками Твого Духа, які я колись відчувала, я послухаюся, хоч би мені довелося й померти, силкуючись це зробити. Мені байдуже; я послухаюся». Проте Господь не навідав мене знову одразу. Він дав мені одужати, і я знову почала виходити з дому. Приблизно через три місяці після того я пішла до каплиці, де мій чоловік був служителем, і він мав там надзвичайне богослужіння. Уже тоді він завжди пробував щось нове, щоб привернути тих, хто стояв осторонь. Відбувалися збори, на яких виступали служителі й друзі з міста, і всі свідчили й промовляли за Бога. Я сиділа на лаві служителя з моїм старшим хлопчиком, якому тоді було чотири роки, і присутніх було щось із тисячу душ. На душі в мене було куди тяжче, ніж зазвичай, і я не чекала нічого особливого, але, коли свідчення тривали, я відчула, як Дух зійшов на мене. Лише ви, ті, хто це відчував, знаєте, що це означає. Цього не описати. Я відчула це аж до кінчиків пальців на руках і ногах. Здавалося, ніби якийсь голос сказав мені: «Ну ж бо, якби ти вийшла й засвідчила, ти знаєш, Я благословив би це і для твоєї власної душі, і для душ людей», — і в мене знову перехопило подих, і я сказала в душі: «Так, Господи, я вірю, що Ти благословив би, але я не можу цього зробити». Я забула про свою обітницю — вона зовсім не спала мені на думку. Аж раптом, щойно я сказала це Господеві, мені здалося, що я бачу ту спальню, де лежала, і бачу себе, ніби я знову там, простерта перед Господом, обіцяю Йому те, — і тоді голос немовби сказав мені: «Чи узгоджується це з тією обітницею?» — і я мало не підскочила й сказала: «Ні, Господи, це знову те саме, давнє, але я не можу цього зробити», — і відчула, що радше померла б, ніж зробила це. А тоді диявол сказав: «До того ж ти не готова говорити. Ти матимеш вигляд дурної і не матимеш що сказати». Він помилився. Цього разу він перестарався. Саме це слово все й вирішило. Я сказала: «А! Отут-то й уся річ. Я ще ніколи не хотіла бути дурною задля Христа, — тепер я буду нею»; і, не гаючи більше ані хвилини, я підвелася з місця й пішла проходом каплиці вперед. Мій любий чоловік саме збирався закінчувати. Він подумав, що зі мною щось сталося, і люди подумали так само. Ми були там уже два роки, і вони знали мою несміливу, соромливу вдачу. Він зійшов униз, щоб спитати мене: «Що сталося, моя люба?» Я сказала: «Я хочу сказати слово». Він був такий вражений, що зміг тільки мовити: «Моя люба дружина хоче сказати слово», — і сів. Він десять років намагався переконати мене це зробити. Він і одна пані з церкви тільки того самого тижня намагалися умовити мене піти й промовити на невеличких зборах у хатині, перед якимись двадцятьма робітниками, але не змогли. Я встала — один Бог знає як, — і якщо хтось зі смертних будь-коли справді тримався за руку Всемогутнього, то це була я. Я почувалася так, ніби чіплялася за якусь людську руку — а проте то була рука Божа, — що мене тримала. Я просто встала й розповіла людям, як усе це сталося. Я визнала свою провину, як, на мою думку, мав би робити кожен, хто помилявся і хибно являв релігію Ісуса Христа. Я сказала людям, що хоч я й обіймала всі звичайні становища дружини служителя, хоч була тоді ще молода, я робила набагато більше, ніж робить у Божій церкві не одна старша, — провадила зібрання віруючих, відвідувала домівки й працювала за лаштунками, — тож усі вони вважали мене дуже відданою жінкою, і я їм так і сказала. Я сказала: «Мабуть, багато хто з вас дивився на мене як на дуже віддану жінку, яка вірно живе для Бога, але я збагнула, що жила в непослуху і цим навела на свою душу темряву й виснаження; та я пообіцяла Господеві три чи чотири місяці тому і не смію не послухатися. Я прийшла сказати вам це і пообіцяти Господеві, що буду слухняна небесному видінню».

Та ох! як мало я тоді бачила, що це за собою потягне. Я й не уявляла, в яке публічне життя це мене заведе, а також у яке життя випробувань; бо відтоді мені вже ніколи не випало жодної тихої неділі, доки я могла говорити чи стояти на ногах. Тоді я ступила лише теперішній крок. Наперед я не бачила, але Господь, як Він завжди чинить, коли Його народ чесний перед Ним і слухняний, відчинив небесні вікна й вилив таке благословення, що не було де його вмістити.

Того дня, казали, у каплиці плакали більше, ніж будь-коли перед тим. Багато хто саме від тієї хвилини відлічував своє оновлення в праведності й почав життя відданості та посвяти Богові.

Ось я могла б і досі говорити їм гарні слова, і цього ніколи не сталося б. Те чесне визнання, те, що я вийшла й засвідчила правду, зробило те, чого не зробили б і двадцять років розмов.

Праця йшла далі. Хоч би коли я говорила, каплиця бувала переповнена вщерть, і багато хто навертався. Не мені, а Богові вся слава. Сором мені, що я не почала раніше. Не я це зробила, а Святий Дух, Святий Дух Божий.

Господь повівся зі мною дивовижно. Через три місяці по тому мій дорогий чоловік уперше захворів, і йому довелося виїхати на село. До мене прийшла делегація просити, щоб я взяла на себе його служіння в місті. Я сказала, що й подумати про таке не можу. Що я робитиму з тим величезним зібранням? Хай вони мене про це не просять, — і вони пішли. Згодом вони прийшли знову довідатися, чи не візьму я вечірні служіння, і так благали й допрошувалися, аж поки я не пообіцяла. Тож бачите, Бог змусив мене почати думати й працювати. Я мусила — і робила це з чотирма маленькими дітьми, коли найстаршому було тоді чотири роки й три місяці. Здавалося б, невчасна пора починати проповідувати, чи не так? Здавалося, ніби Господь, мабуть, помилився. Проте Він дав мені благодать і силу й уможливив мені це робити; і, годуючи немовля, я не раз обмірковувала, що скажу наступної неділі, а в перервах записувала олівцем думки, як вони спадали мені на гадку. А тоді я, бувало, виходила з начерком, нашкрябаним олівцем, уповаючи на Господа, що Він дасть мені силу Свого Святого Духа; і, гадаю, можу сказати, що від того дня — а минуло вже близько дев’ятнадцяти років і дев’яти місяців — Він жодного разу не дав мені розтулити уст, не подавши мені знаків Своєї присутності й благословення. Хіба ви не бачите, що, доки диявол тримав мене в мовчанні, він тримав мене майже безплідною; а тепер я маю підставу надіятися й сподіватися зустріти у Славі сотні тих, у чиєму спасінні Бог учинив мене Своїм знаряддям. Господь поводився зі мною дуже ніжно: давав мені велике підбадьорення, але дещо спершу було для мене жахливим. Я не сходила на амвони, аж поки люди того не вимагали. А коли я вперше побачила своє ім’я на стіні! Ніколи не забуду того почуття. Тоді мій дорогий чоловік сказав: «Коли ти віддала себе Господеві, хіба не віддала ти Йому й свого імені?» Так він, бувало, вів мене від одного до іншого, аж поки я тепер не навчилася хвалитися хрестом. Коли днями один дорогий друг говорив про те, яке це величезне підприємство — поїхати до Франції й почати там, я сказала: «Мій дорогий пане, я хвилювалася б не більше, якби мала поїхати до Франції й відкрити там справу наступної неділі, ніж тоді, коли маю виступити в Сент-Ендрюс-Голлі, — просто тому, що вірю: Бог той самий у кожному місці, і та сама віра, і ті самі істини, і та сама вірність приведуть Його нам на поміч». «Ви сьвідки мої», — говорить Господь, — «І ось я з вами ПО ВСЇ ДНЇ!»

Чи підбадьоритеся ви, сестро моя? Не зважайте на тремтіння. Я тремтіла. Не зважайте на те, як калатає ваше серце. Моє ледь не вибивалося з грудей. Не зважайте на те, які ви слабкі. Я не раз ішла з ліжка на амвон і з амвона назад до ліжка. Не людською силою, мудрістю, могуттю чи міццю, а «тілько моїм духом, говорить Господь». Він любить уживати немічне, щоб було видно, що ця велич — від Бога. Якби ваші сусіди захворіли на якусь нищівну пошесть, а ви могли б піти й допомогти їм, хіба ви цього не зробили б? Хіба ви сказали б: «Я лише жінка, і я не можу»? «О, — сказали б ви, — пустіть мене, як міс Найтінгейл пішла до хворих і поранених солдатів. Пустіть мене». А тут ідеться не про тіла, а про душі. Вони гинуть. Вони йдуть на вічну смерть. Хіба ви не повстанете? О! припустімо, що всі християни в цьому залі сьогодні ввечері почали б, від цієї самої години, бути вірними й неухильно свідчити всюди про Ісуса, — яке збурення настало б! Скільки, як ви гадаєте, навернулося б за місяць? Як би вони почали злітатися, мов голуби до вікон? Як би деякі зі служителів почали прокидатися? Люди ходили б і благали їх уранці, опівдні й увечері. Бог хоче, щоб ви свідчили відкрито всюди — і в найтемніших дворах та завулках, і так само на Оксфорд-стріт. Почніть, і Дух Божий зійде на вас, і хоч як вони намагатимуться позбутися Святого Духа, їм це не вдасться, коли Бог їх ухопив. Так ми ловимо тисячі людей, які зовсім не збиралися навертатися. З кожним днем мого життя я дедалі більше переконуюся, що якби Божі люди були у відчайдушній ревності, тисячі було б здобуто; але навряд чи їх здобуде той благопристойний спосіб подавати їм правду — такий поширений нині, — бо ніхто не думає, що вони в якійсь небезпеці! Якщо ви в це вірите, починайте. Апостол каже, що ви маєте бути добрими, хоробрими воїнами Ісуса Христа: такими були всі давні християни; вони воювали доброю війною і перемогли диявола «кровю Агнця, і словом сьвідчення свого». Будьте воїнами Господніми, і Він дасть перемогу, і ви підете й братимете полонених. Великі здоровенні велетні, чорносерді невірні, чорносерді богохульники впадуть перед вами, мов малі діти, бо Господь Саваот вкладе у вас Свого Духа. «Ви сьвідки мої». Свідчіть! СВІДЧІТЬ!! про Мене всюди й завжди. Хай Господь допоможе вам. Амінь.