Радість Господня

---

«радощі перед Господом се піддержка ваша.» Неємії 8:10.

Немає виразнішої відмінності між християнством і всіма іншими релігіями, ніж стихія радісності.

Природне обличчя язичництва похмуре, а часто й глибоко сумне. Справжній вираз посвяченого обличчя — сяйво й веселість. Щоправда, це не завжди здійснюється так, як мало б, але коли Святий Дух сяє в посвяченому серці, обличчя відбиватиме його славу і, як у Стефана, часто буде подібне до обличчя ангела. Репортер одного тижневика, описуючи богослужіння на одному з наших радісних з’їздів, якось зауважив: «Одне, що вирізняло всі обличчя, — це їхня дивовижна радісність». Безперечно, так має бути завжди! Погляньте на цих двох сестер: народжені однією матір’ю, колихані в одній колисці, навчені в одній школі, вони тепер розлучені відстанню, куди більшою, ніж можна виміряти милями. Молодша сестра багата, успішна, нею захоплюється широке коло друзів, її любить кожен у родині, і їй не відмовлено в жодній утісі, яку може дати становище в суспільстві чи великі статки. Друга бідна; її життя — боротьба з обставинами, її час переповнений працею й турботами; найдорожчі друзі часто не розуміють її релігійної постави і брутально дорікають їй саме за те, що є найвищим служінням і найвищими жертвами її любові. І все ж її обличчя сяє глибокою, прозорою радістю, у порівнянні з якою обличчя другої тьмяне й мляве. Донька багатства й достатку так звикла до свого оточення, що воно важить для неї не більше, ніж скромні обставини для її сестри. Зовнішня розкіш давно їй приїлася, а глибших джерел у її порожньому серці так і не відкрилося. Погляньте на неї, коли обставини змінюються! Іншої опори вона не має. Втрата близьких і смерть застають її без розради, і, втрачаючи землю, вона втрачає все, що мала, а розлука тим страшніша, чим більшою була втіха від посідання. А друга має внутрішнє джерело миру й щастя, якого не можуть торкнутися зовнішні мінливості долі. Випробування ще цілковитіше кидають її на те приховане джерело радості, і коли все інше огорнуте темрявою, ви часто можете бачити її обличчя, наче обличчя ангела; а коли довкола її смертного ложа звідусіль чути ридання й сльози, її голос мелодійно лунає хвалою, а обличчя сяє відбитою славою вічного дня.

Хіба ж може бути інакше? «Бог сьвітло, і нїякої у Нього темряви.» Благословенний Бог неодмінно є джерелом блаженства. Його Улюблений Син, наш Взірець і наш Спаситель, — це Князь миру і Царствений Жених, Якого Бог помазав «єлеєм радости» більше, ніж Його товаришів; і, певно ж, Його спасіння має бути радісним спасінням; Його дотик має приносити радість і сонячне світло, а ті, хто йде за Ним, мають відповідати Його власному ідеалові того щасливого гурту, що «із радісними піснями прийдуть на Сион» з вічною радістю: «радощі й веселощі знайдуть вони, а смуток і воздиханнє від них віддаляться». Оглядаючи землю, ми бачимо, що Бог вклав красу й веселість усюди, де тільки міг. Він створив нас, щоб ми були щасливі, і послав відкуплення, щоб відновити й довершити нашу радість, тож Його велике спасіння нерозривно пов’язане з радісним духом. Щоправда, воно може схилитися до смутку; воно ввійде в найсумнішу оселю і в найтемнішу північ, але не може жити з похмурістю. Воно мусить вигнати і смуток, і гріх, і жити у світлі радості.

Тож ми мусимо облишити спроби поєднати релігію з меланхолією, бо Христос хоче мати лише щасливий народ. Навіть давній юдаїзм, щойно мав нагоду, вбирався в весільні шати й виходив із піснями радості. За Мойсеєвим законом свята безупинно змінювали одне одне, і весь народ мусив раз у раз вирушати на великий релігійний пікнік, щоб не загрузнути в себелюбстві й меланхолії. А на завершальному святі священного року вони мали провести цілий тиждень у найромантичніших і наймальовничіших релігійних торжествах, живучи в сільських куренях і єднаючись у святкових богослужіннях, священних піснях і обрядах, — і це, мабуть, було величне й вражаюче видовище всенародного радування.

Саме це свято Кущів і справляли тепер Неемія та народ, але, як дехто з нас, вони прийшли з похмурими обличчями й вважали за доречне відзначити цю подію кількома належними слізьми, згадуючи спустошення Сіону, які щойно було усунуто, а Сіон відбудовано. Та Неемія сказав їм, що це не час для жалоби — уже тому, що це святий день, а святість і сльози погано пасують одне одному; що смутки минули, а отже, немає більше причини тужити, натомість це день для веселості й хвали, і дух хвали потрібен навіть для того, щоб вони самі були готові й сильні для справ, за які взялися; «бо радощі перед Господом», — проголошує він, — «се піддержка ваша».

1. Те саме правдиве й щодо нас, навіть у звичайних обов’язках щоденного життя. Скільки людина здатна зробити, коли серце легке й вільне, і якою довгою та важкою стає найлегша праця, коли вона обтяжлива! Мати може трудитися пів ночі, батько може обливатися потом увесь день — з радості, що це все для дитини, яку він любить. Послухайте, що вигукують моряки, коли закидають важкі вантажі в трюм онде того судна, а приспів їхній буває часом лише на два склади; та хоч би то було тільки «Го-гей», вони співають його, і співають в один голос, і великі паки в їхніх руках здаються пір’ям. Погляньте на вояків, як вони долають довгий перехід у багато миль! Але бій барабана чи приспів бойових пісень полегшує їм увесь труд дороги.

   Старий дивак Джон Беньян влучно говорить про це, коли розповідає, як писав «Шлях паломника» у своїй давній бедфордській темниці. «Отож відвели мене назад до в’язниці, — розповідає він далі, — і я сів, і писав, і писав, бо радість спонукала мене писати». Стара темниця зі скупими променями світла, незграбним столом, дерев’яним ослінчиком і солом’яною підстилкою була для нього небом, бо радість паломника, і паломникової домівки, і паломникової повісті переповнювала його щасливе серце. О, як потрібна нам ця радість серед буденного тягла й виснажливої праці тих ста сорока чотирьох годин кожного тижня — на фабриці, у крамниці, за прилавком, на кухні, за письмовим столом, на вулиці, на полі, а додамо ще — і в тих місцях громадського життя, які часто бувають ще тяжчими, і в утомливій одноманітності людського розголосу, і серед великого, бездушного, гамірного світу! Але — слава Богу! — обставини мало що важать там, де в серці б’ють вічні джерела з глибокої криниці Його радості.

   Радість Господня — нам сила в житейських тягарах,

   І кожному ділу дає вона присмак небесний;

   Працю трудящого в пісню солодку складає

   І м’яко стелить трудареві спочинок чесний.

   Давид прекрасно висловив це поєднання буденного життя з небесною веселістю в одному з псалмів, де каже: «Устави твої були пїснями для мене в стороннїй оселї моїй.» Устави — це просто приписи щоденного обов’язку, і Давид тішився ними, перекладаючи їх на музику й обертаючи на невпинну хвалу. Ось, одним словом, і весь зміст сто дев’ятнадцятого псалма. Він увесь про обов’язок, а проте побудований найвишуканіше в усьому єврейському Псалтирі. Як влучно сказано, це обов’язок, покладений на музику.

   Ось так обов’язок стає легким і приємним Богові. Я знав служницю, чиє життя було нестерпним, а господиню її мали за дрібну тиранку; та коли вона прийняла хрещення Святим Духом, то стала така щаслива в тому самому домі й з тією самою жінкою, що не проміняла б свого місця ні на яке інше; а господиня її навіть прийшла до неї спитати, що сталося, і через цю дивовижну переміну сама стала щиро шукати Бога.

   Улюблені, понесімо радість Господню в темні місця, і в тяжкі місця, і в низькі місця, і на курні, брудні вулиці й провулки життя! Насаджуймо квіти довкола маленької хатини так само, як і довкола великого палацу! Нехай лунає спів птахів понад дорогою, і навіть уночі, а не лише в позолоченій клітці вітальні та в ясному сонячному світлі дня! Радіймо у світлі повсякчас і йдімо стежками буденного життя, такі сповнені Духом, що, мов люди, сп’янілі небесним вином, ми будемо чутні, як, «бесїдуючи між собою псальмами, та гимнами, та піснями духовними», «у благодатї сьпіваючи» в серцях своїх Господеві; і тоді справдиться, що все, що ми робимо «словом або дїлом», ми робитимемо «усе в імя Господа Ісуса, дякуючи Богу» через Нього.

2. Радість Господня — наша сила у випробуваннях життя. Є два способи зносити випробування: один — дух стоїчного терпіння, а другий — через протидійні сили святої й переможної радості. Саме так Христос, заради радості, що була перед Ним, витерпів хрест, і тоді Він міг знехтувати сором і не дозволити, щоб на Його одежі лишився бодай запах вогню. У першому розділі Послання до колосян ми читаємо молитву апостола за громаду святих, які вже досягли такої міри святості, що мали частку «в наслїддю сьвятих у сьвітлї»; але для них було дещо вище й краще, а саме: щоб вони кріпшали «по потузї слави Його на всяке видержуваннє і довготерпіннє з радощами». «видержуваннє» — щоб зносити випробування, які приходять із Божої руки, і «довготерпіннє» — щоб зносити ті, що приходять від людей, і те, і те зносити зі справжньою радістю. Власне кажучи, коли серце сповнене радості, то й зносити нема чого. Вона цілком підносить нас над випробуванням, і ми навіть не помічаємо, що нас утискають чи кривдять. Блаженство справжньої самопожертви в тому, щоб бути настільки сповненим Богом, що жодної жертви в нас уже не буде. Яка це розкіш благодаті — бути так піднесеним над усім, що могло б хоч трохи випробувати серце! Каміння з дна потоку не забирають, але благословенні води піднімаються так високо, що кораблі пливуть далеко над ним у течії великої Божої радості. Тож і апостол так пояснює свої самопожертви заради филип’ян: «Та хоч і приносять мене в жертву і служеннє віри вашої, я (тим) радуюсь і веселюсь із усїма вами.»

   Євреїв-християн хвалили за те, що вони, отримавши на те силу, «жакуваннє маєтків» своїх «з радістю приймали». Це не надто поширений досвід. Деякі добрі жінки втрачають своє освячення через набір посуду, який розбила недбала служниця, або через каву, розлиту на нову скатертину чи сукню, або через плями на сукенках неуважних дітей; а деякі чоловіки страшенно гніваються через помилки чи недогляди службовців або слуг, що шкодять їхній справі чи коштують великих грошей.

   Сер Ісаак Ньютон якось утратив усі обчислення двадцяти п’яти років, коли через необережність маленького песика згоріла купа паперів; і світ згадує його з більшим подивом, ніж за всі його відкриття, бо він тільки й сказав: «Бідолашне створіння! Ти й не знаєш, якої шкоди накоїв».

   Радість Господня завжди розраховує на щось краще за те, що ми втрачаємо, і пам’ятає, що є Той угорі, Хто є великий Відплатник і Відновитель, і згодом дасть за одну перемогу терпіння й любові в тисячу разів більше, ніж вартий сьогодні цілий світ.

   Так, радість Господня — нам сила в життєвих випробах,

   Вона підіймає розбите серце над горем і болем,

   Мов пісня соловейка, лунає вона й у пітьмі

   І радіє, хоч всохла смоківниця й гола у полі.

3. Радість Господня — наша сила в спокусі. «Усяку радість майте», — каже Яків, — «коли впадаєте в різні спокуси». Одна з причин цього та, що це найкращий спосіб їх зустрічати. Диявол завжди бере гору над похмурою душею. Зневіра завжди веде до капітуляції. Сатана так мало звик до радості у власному домі, що щасливе обличчя завжди відлякує його. Амалик напав на задніх у таборі Ізраїля — на знеохочених, що пленталися позаду й нарікали на спеку та на важку дорогу, якою мусили йти. Таким людям дорога завжди видається ще важчою, поки вони дійдуть до кінця. Вогняні змії, ці розвідники диявола, жалили ремствуючі натовпи, і саме погляд угору, на мідного змія, зціляв їх. Війська Йосафата йшли до битви й перемоги з вигуками віри та піснями хвали, — і так само й досі радість Господня є найкращим спорядженням для великої боротьби. Але апостол, безперечно, має на увазі й те, що спокуса — не причина для зневіри, а радше велика нагода для духовного поступу. Це випробування нашого обладунку і явний знак того, що диявол бачить у нас щось, що варто спробувати вкрасти; і ми можемо бути цілком певні: де отаборилося військо ворога, там близько й військо Господнє. Випробування нашої віри «робить терпіннє»; «терпіннє ж нехай має звершене дїло». Пройдімо ж крізь усе це навчання й засвоймо все, чого воно має нас навчити, — і, витримавши випробування, ми приймемо «вінець життя, що обіцяв Бог тим, що люблять Його».

   Тож вийдімо назустріч боротьбі, що чекає на нас, без страху й без жодної хмарки; а коли не можемо відчути радості, а ходимо, «смуткуючи у всяких напастях», — вважаймо це за «усяку радість» і скажімо: «буду веселий в Господї», і «звеселиться душа моя Богом моїм».

   Радість Господня — нам сила в спокусі,

   І має її за гарт терпіння й благодаті;

   Іде вона в битву з кличами спасіння,

   І мчить над ворогами в колісницях хвали.

4. Радість Господня — наша сила для тіла. «Веселе серце — як лїк, добродїйне». Це Божий рецепт для немічного тіла. І навпаки: зневіра й пригніченість духу спричиняють нервовість, головний біль, розбите серце й низьку життєву силу тіла. Слово підбадьорення й порив надії та веселості часто ламають силу недуги.

   Пам’ятаю одного вмирущого, якого я відвідав у найперші роки мого служіння; лікарі від нього відмовилися й визнали його безнадійним, тож облишили лікування й чекали його смерті тієї ж ночі. Але коли я відвідав його — як гадав, востаннє, — і лагідно привів його до Спасителя, і коли він прийняв Євангеліє й сповнився миром Божим і радістю спасіння, зійшло на нього таке хрещення слави й таке натхнення самого захвату неба, що він годинами тримав нас біля свого ліжка, вигукуючи й співаючи те, що всі ми вважали початком небесних пісень; і ми попрощалися з ним далеко за північ, цілком певні, що наступна наша зустріч буде вже там, угорі. Та таким могутнім було піднесення тієї душі, що його тіло, непомітно для нього самого, скинуло силу недуги, і наступного ранку він уже одужував, на подив своїх лікарів, а за кілька днів був цілком здоровий. Я тоді нічого не знав про Божественне зцілення, а просто з подивом і захватом був свідком того, як Божественна радість зціляє недугу. Відтоді я багато разів бачив, як зцілення й веселість Ісуса разом приходять до душі й тіла і як ніч плачу обертається на ранок радості. Багато разів я бачив, як темно затьмарений і хворий мозок осявала радість Господня і як його рятувало від божевілля хрещення святою веселістю.

   Правда, є глибша причина й божественніша сила, ніж самий лише природний вплив радості. Невиліковна недуга може поступитися тільки справжньому дотикові Божого всемогутства, але радість — це русло, яким течуть цілющі води, і переповнення життя Христового і в душі, і в тілі. Якщо хочете жити вище за свої тілесні обставини, якщо хочете безупинно відновлювати свою силу й підноситися на крилах, як орли, бігти — і не вмучитися, іти — і не втомитися, якщо хочете носити у своїх жилах бадьорість і запал невтомної юності й свіжості, якщо хочете вже тут пізнати в усій повноті передсмак воскресінського життя у своєму тілі, якщо хочете бути озброєні проти диявольських стріл недуги й болю і відкидати його стріли від свого тіла, як розпечене залізо відштовхує воду, що не може на ньому втриматися, — тоді, улюблені, «Радуйте ся завсїди в Господї, і знов кажу: радуйте ся».

   Повернімося до нашого образу: найпростіша господиня знає, що вода не може втриматися на розпеченій до червоного кришці плити, а підскакує й танцює на ній у сум’ятті й розлітається вибухами безпорадного шипіння. Так і диявол марно намагатиметься лити холодну воду на ваше життя, і працю, і навіть на ваше тіло, якщо ви постійно перебуватимете в білому жарі небесної радості.

5. Радість Господня — наша сила для служіння й свідчення. Вона робить усю нашу працю легкою і радісною. Вона дає невичерпну наснагу на найтяжчих нивах християнського служіння. Вона йде разом із міським місіонером і з тим, хто працює ночами в кублах і нетрях, і забирає природну відразу до занепалих і нечистих, жах перед брудом і паразитами, страх перед жорстокими й лихими людьми і всю відштовхувальність і потворність довколишніх картин; і вона робить працю, що за природою викликала б огиду, справжнім захопленням, і дає посвяченому серцю змогу сказати: «Та нї про що я не дбаю, й не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса, щоб сьвідкувати євангелию благодати Божої».

   Вона не тільки дає нашому служінню спонукальний мотив, а й наділяє його божественною дієвістю і силою. Вона осяває обличчя світлом неба і розтоплює серце звуками ніжності й любові. Вона надає нашим словам ваги й переконливої сили, якій люди не можуть заперечити. Вони знають, що ми маємо таємницю, якої вони не знають, і наша веселість пробуджує в них тугу розділити нашу радість. Сяйне обличчя і променистий дух варті тонни логіки, риторики й красномовства. Бідна, скалічена свята душа, що встає на зібранні й розповідає, що Бог зробив для її душі, з обличчям, божественно прекрасним при всій його простоті, приведе до Христа більше душ, ніж красномовство дюжини випускників коледжу без радості Господньої.

   Один учений пастор якось прочитав цикл лекцій про «Докази християнства» з особливою метою — переконати й навернути заможного і впливового скептика зі своєї громади. Цей пан відвідував його лекції і навернувся, і через кілька днів пастор наважився спитати його, яка ж із лекцій справила на нього вирішальне враження. «Лекції! — відповів той пан. — Мій дорогий пане, я навіть не пам’ятаю тем ваших лекцій і не можу сказати, що вони мали якийсь вирішальний вплив на мій розум. Мене навернуло свідчення милої старої темношкірої жінки, що відвідувала ці зібрання і яка, шкандибаючи сходами поруч зі мною, з радісним обличчям, світлим, як небо, все повторювала: „Мій благословенний Ісус! Мій благословенний Ісус!“ — а обернувшись до мене, питала: „А ви любите мого благословенного Ісуса?“ — і оце, пане, і був мій доказ християнства».

   Благословенний Господь! Ми всі можемо так сяяти, бути такими, про яких сказано: «сьвітильник горючий і сьвітючий», і запалювати серця заразливістю нашої радості. Світ шукає щастя, і якщо знайде його таємницю в справжньому вигляді, то спробує її здобути. Чарлз Фінней розповідає, як добрі диякони, коли він за своїх безбожних днів ходив на молитовні зібрання, бувало, питали його, чи не хоче він, щоб вони помолилися за нього. «Ні, — відповідав він, — мені було б дуже прикро, якби ви молилися за мене. Бо, по-перше, якби я навернувся через ваші молитви, я був би таким самим нещасним, як ви; а по-друге, я не вірю, що ваші молитви мали б якусь силу привести до мого навернення, і підозрюю, що ви самі були б неабияк здивовані, якби вони її мали, бо ви молитеся тим самим похмурим ладом, відколи я приїхав до цього міста, про пробудження, і я бачу з вашого голосу й облич, що ви й гадки не маєте, що воно колись настане. Коли я навернуся, я хочу віри, яка зробить мене щасливим, і Бога, Який робитиме те, про що я Його проситиму».

   Улюблені, нехай Господь збереже нас від релігійної меланхолії і пошле нас працювати для Нього із сяйними обличчями, переможними словами і серцями, що переповнені заразливою радістю. Тоді ми, як Стефан, зможемо дивитися в обличчя наших ворогів і бентежити їх самим виразом наших облич, і змусимо світ пізнати, що й ми «були з Ісусом».

   «Хай радість Господня буде силою нашого служіння,

   Як вона промовляє в наших обличчях і в словах любові,

   Як вона приводить сумний світ до повноти Ісуса

   І спонукає голодні серця спізнати Його спасіння».

II. Таємниця цієї радості.

1. Вона виростає з певності спасіння. Це радість спасіння. Її щаслива пісня:

   «Певність блаженна: Ісус мій навік!

   О, що за захват божественної слави!

   Спадкоємець спасіння, Богом викуплений,

   Духом Його народжений, Кров’ю Його обмитий.

   Це моя повість, це пісня моя:

   Славлю Спасителя я цілий день».

   Якщо ви хочете її пізнати, ви мусите прийняти Його обітницю в повній певності віри і спочити на Його слові без вагання і без сумніву.

2. Це радість Святого Духа. «А овощ духа: любов, радощі». Вона не родом із земного ґрунту; це рослина небесного походження. Вона належить до Божого Царства, яке є «правда, і впокій, і радощі в Дусї сьвятім». Щоб пізнати її, ми мусимо прийняти хрещення П’ятидесятним Духом у повному посвяченні й простій вірі. Ознака всіх, хто приймає це хрещення, — вони знають радість Господню, і доки ми не приймемо цього вічного джерела в серце, усі наші спроби радості — лише поверхові колодязі; їхні води часто осквернені, а дно часто сухе. Це великий артезіанський потік, що його дає Ісус і що стає в нас «жерелом води, що тече в життє вічнє».
3. Це радість віри. «Бог же вповання нехай сповнить вас усякими радощами й упокоєм у вірі». Є, звісно, глибока втіха, коли Бог відповів на молитву і радість здійснення та володіння переливається вдячністю, але є ще палкіша радість, коли серце вперше віддає себе Його голій обітниці і, стоячи на Його простому слові всупереч природній неймовірності чи навіть удаваній неможливості, проголошує: «хоч би не цьвіла фиґовина, не родив виноградник», — «я й тодї буду веселий в Господї, й радуватись буду Богом спасення мого». Якщо ви сумніваєтеся в Богові, то не дивуйтеся, що ваша радість уривчаста. Свідчення Духа завжди йде за вчинком довіри. «Твердого духом хорониш ти в повному впокої, за те, що він на тебе вповає», але так само правдиве й це: «Як ви не вірите, так і не остоїтесь».
4. Радість Господня підтримується Його словом і живиться Його обітницями, що є «найбільші і дорогі». «Радїю словом твоїм, як той, хто здобич велику находить», — вигукує Псалмоспівець. О, яка багата втіха — бачити у світлі Святого Духа небесний краєвид істини, що відкривається перед духовним зором, наче якась обітована земля, що сяє в славі сонячного світла, і вся Біблія здається подібною до видіння, яке Мойсей бачив з вершини Пісги! Ми знайшли велику здобич, і вся вона наша. Ми прийняли «Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога», і можемо воістину сказати, як той самий Псалмоспівець: «Сьвідчення твої» — «радість серця мого». Який солодкий голос, яким Дух промовляє обітниці до зажуреного серця і робить це дорогоцінне слово живим голосом нашого Улюбленого!

   Дорогі друзі, чи знаєте ви радість, що прихована на цих занедбаних сторінках, мед, який ви могли б пити з цього Господнього саду, з цих квітів істини й обітниці? О, беріть свої Біблії як живі любовні листи Його серця до вас і просіть Його промовляти їх до вас у радості, і вірі, і духовному просвітленні, як солодку манну життя вашого духа і мед зі Скелі Віків!

5. Це радість молитви. Її стихія — потаємна кімната, а джерело — Престол милосердя. Жодне життя без молитви не може бути щасливим. Той, «хто на Бога вповає», «підніме крила, як орел». «Просїть, то й приймете, щоб радість ваша була повна.»

   «Ось місце, де Ісус щоразу

   Олію веселості ллє на нас;

   Це місце, над усе солодше, —

   Престол милосердя, кров’ю куплений».

6. Це радість лагідності й любові. Бо «будуть страдаючі що-раз більше радуватись у Господї», а люблячий дух завжди переконується, що «Більше щастє давати, нїж приймати». Себелюбство — це нещастя, любов — це життя й радість. Лагідний, смиренний, упокорений дух знайде всі квіти в цвіту й води, що течуть у долинах смирення. Безкорисливе серце неодмінно пересвідчиться в правдивості обітниці: якщо «голодному віддаси серце твоє, та нагодуєш душу злиденника», то Господь «буде часу засухи насичувати душу твою», «і будеш ти, мов сад, підсичуваний водою, й мов криничина, що в неї вода нїколи не зсякає».

   Улюблені, чи знаєте ви ту веселість, що приходить, коли скоряєшся волі Божій або терпляче зносиш кривду, коли мовчиш під словом докору, коли відплачуєш добром за зло, коли мовиш слово, що втішає засмучене серце, коли подаєш іншому чашу холодної води, коли відмовляєшся від власної втіхи, щоб заощаджене віддати Йому? О, саме тоді чути, як тихо дзвонять усі дзвони радості, а Учитель шепоче серцям, що тремтять від її веселості: «менї чинили».

7. Це радість служіння, і особливо — радість здобувати душі. Усяка справжня праця є природною втіхою, але праця для Бога в правдивому дусі й у силі Святого Духа — це саме спільництво в Його радості, Того, Чиєю їжею й питвом було виконувати волю Того, Хто послав Його, і довершити Його діло. Якщо хочете мати життя, піднесене понад тисячу спокус і дрібних клопотів, будьте ревні для свого Учителя, і нехай кожна мить бачить

   «Якесь діло любові розпочате,

   Якийсь вчинок доброти звершений,

   Якогось блукальця, знайденого й здобутого,

   Щось для Тебе».

   Ми не можемо донести Живої Води до іншого серця, щоб самим не напоїтися дорогою. Немає радості вишуканішої, ніж радість привести душу до Христа. Вона подібна до дивного, інстинктивного захвату матері над її новонародженим немовлям. Днями одна дорога нам подруга перейшла крізь ворота за кілька хвилин після того, як народилося її дитя, але в годину своєї муки найпершим її словом було: «Як моє дитятко?» То був перший трепет тієї дивної втіхи, яка є самим дотиком любові, що її Святий Дух дасть нам до душ, які Він дозволяє нам здобути для Христа. Це справді духовне материнство, і в ньому вся радість і весь біль материнської любові.

   Улюблені, чи знаєте ви той захват, коли відчуваєте, як нове життя безсмертного духа струменить самими вашими жилами, коли, стоячи на колінах біля того, хто щойно народився, щоб уже ніколи не вмирати, ви кладете його, мов новонароджене немовля, на лоно вашого Спасителя? Ви можете пізнати цю радість, і кожен християнин повинен знати її стократ. Це радість ангелів, від якої дзвенять усі арфи небесні, і, певно, було б дивно, якби вона не була ще вищою радістю викуплених святих.

8. Це радість вірного слуги. У певному сенсі навіть тут, щоразу, коли ми вірні Богові й вірні покликові обов’язку та нагоди, Його Дух дає нам теперішню нагороду й хрещення радістю та шепоче вірному серцю: «Гаразд, слуго добрий і вірний» — «Увійди в радощі пана твого.»
9. Це радість надії. Ми «хвалимось упованнєм слави Божої». Це відбите світло прийдешнього Сходу Сонця й Тисячолітнього Дня. Окрім смерті й воскресіння Ісуса та хрещення Святим Духом, ніщо не проливає в серце божественнішої веселості, а на чоло — святішого світла, ніж блаженна надія на Пришестя Господнє. Це справді світильник, що «сьвітить в темному місцї», сама Ранкова Зоря, що віщує Схід Сонця. Тож підіймімо в цій блаженній надії наші голови, бо «наближилось викупленнє» наше.
10. І нарешті, це радість Самого Христа в нас. «Се глаголю вам, щоб радощі мої пробували в вас, і щоб радощі ваші сповнились.» Це найглибша таємниця духовної радості; це Христос, що перебуває в нас, Сам радіє в серці, як Він радів на землі навіть у найтемнішу годину Свого життя, і як нині, на небі, Він бачить здійснення Своїх власних месіанських слів у шістнадцятому псалмі: «Тому радується серце моє, і веселиться душа моя, й тїло моє спочине у певнотї. Ти бо не оставиш душі моєї в підземній пропастї, і не даси твому побожному бачити зотлїння. Ти вкажеш менї дорогу життя; перед лицем твоїм повнота радощів, по правицї твоїй блаженство по всяк час.» У повноті радості Він царює нині, і її припливи здіймаються й підносяться до того самого рівня в кожному серці, в якому Він перебуває.

    Ідучи океанським пляжем за сотні футів від води, ви можете викопати в сухому піску невеличку ямку, і вона наповниться водою. Під піском течуть води й наповнюють калюжку до рівня свого джерела. Так і життя, сховане з Христом у Богові, перебуває в постійному зв’язку з джерелом життя, і хоч світ не завжди бачить переповнення, однак глибини серця завжди наповнюються, і нам треба лише звільнити місце, — і ось! — порожнеча, велика вона чи мала, сповнена до міри повноти Божої. Ось чому, улюблені, ми благаємо вас прийняти Христа, що перебуває в серці. Він — джерело Ріки Води Життя, що випливає з Престолу Бога й Агнця, і ті, чиї серця — Його храм, можуть співати, хоч би як шаленіли бурі й в’янула смоковниця,

    «Бог — Скарб моєї душі,

    Джерело тривкої радості;

    Радості, якої час не здатен ушкодити,

    Ані сама смерть знищити».