Божа любов до грішного світу

Гріх — найдорожча річ у всесвіті. Ніщо інше не може коштувати так багато. Прощений чи непрощений, він коштує безмежно дорого. Якщо гріх прощено, ціна його лягає переважно на великого Заступника, що приніс спокуту; якщо не прощено — вона мусить упасти на голову винного грішника.

Існування гріха — це факт, який усюди переживають і всюди спостерігають. Гріх є в нашому роді, повсюди, і в жахливо обтяжених формах.

Гріх — це порушення безмежно важливого закону, закону, задуманого й пристосованого для того, щоб забезпечити найвище благо всесвіту. Послух цьому законові за самою природою речей необхідний для блага творінь. Без послуху не могло б бути блаженства навіть у небі.

Оскільки гріх є порушенням надзвичайно важливого закону, до нього не можна ставитися легковажно. Жоден уряд не може дозволити собі вважати непослух дрібницею, бо все — увесь добробут правління і всіх підвладних — залежить від послуху. Що цінніші інтереси, поставлені на карту, то більша необхідність стояти на сторожі закону й карати непослух.

Божий закон не може бути збезчещений нічим із того, що Він чинить. Його вже збезчестив непослух людини; тим більше потрібно, щоб Бог став на його захист і відновив його честь. Найбільше безчестя закону завдають тим, що відрікаються від нього, не слухаються його і зневажають його. Усе це грішна людина вчинила. Отже, оскільки цей закон не лише добрий, а й за своєю суттю необхідний для щастя підвладних, понад усе необхідно, щоб Законодавець оборонив Свій закон. Він мусить зробити це будь-що.

Тож гріх утягнув Боже правління у величезні витрати. Або закон має бути виконаний коштом добробуту всього людського роду, або Бог мусить погодитися зазнати найгірших наслідків неповаги до Свого закону — наслідків, які в тій чи іншій формі неминуче означають величезні витрати.

Візьміть для прикладу будь-який людський уряд. Припустімо, що від праведних і необхідних законів, які він установлює, відрікаються і їх безчестять. У такому разі порушений закон мусить бути вшанований виконанням його кари, або ж доведеться зазнати чогось іншого, не менш дорогого, а ймовірно, й значно дорожчого. Переступ мусить коштувати щастя — десь і в величезній мірі.

У Божому правлінні визнали за мудре дати заміну — таку, що послужила б і спасінню грішника, і вшануванню закону. Коли це було вирішено, постало наступне велике питання: як покрити ці витрати?

Біблія розповідає нам, як це питання насправді було розв’язане. Добровільним набором — чи назвати це так? — чи пожертвою? Хоч як назвімо, це була добровільна жертва. Хто очолить список жертводавців? Хто почне там, де треба зібрати так багато? Хто перший принесе жертву? Хто зробить перший крок у такій величезній справі? Біблія нам це відкриває. Почалося з безмежного Отця. Він зробив перший великий дар. Він дав Свого єдинородного Сина — і це лише для початку, — а давши Його першим, Він щедро дає й усе інше, чого тільки може вимагати потреба справи. Спершу Він дав Свого Сина, щоб той приніс спокуту, належну законові; потім дав і послав Свого Святого Духа, щоб Він опікувався цією справою. Син зі Свого боку погодився стати представником грішників, щоб ушанувати закон, постраждавши замість них. Він пролив Свою кров, ціле життя страждань приніс добровільним даром на вівтар, — не відвернув лиця Свого від заплювання, ані спини від ударів, — не ухилився від найтяжчої наруги, яку тільки могли скупчити на Ньому лихі люди. Так само й Святий Дух безустанно віддає Себе найсамовідданішим зусиллям, щоб досягти цієї великої мети.

Було б дуже короткою дорогою просто повернути руку на нечестивих нашого роду й усіх їх швидко скинути до пекла, як Він колись учинив, коли деякі ангели «не схоронили свого начальства». Повстання спалахнуло в небі. Недовго Бог терпів його довкола Свого високого престолу. Але щодо людини Він змінив Свій шлях — не послав їх усіх до пекла, а задумав величезний задум, що охоплював найдивовижніші самозречення й самопожертви, аби повернути людські душі до послуху й до неба.

За кого було зроблено цей великий дар? «Так бо полюбив Бог сьвіт» — тобто весь людський рід. Під словом «сьвіт» у цьому місці не можна розуміти лише якусь окрему частину, а весь рід. Не лише Біблія, а й сама природа справи показує, що спокута мусила бути вчинена за весь світ. Бо цілком ясно: якби її не було вчинено за весь рід, жодна людина з цього роду ніколи не могла б знати, що її вчинено й за неї, а отже, жодна людина не могла б увірувати в Христа в тому сенсі, щоб вірою прийняти благословення спокути. — Коли ж цілковито невідомо, хто саме охоплений тими обмеженими постановами, які ми тепер припускаємо, весь дар мусив би пропасти, бо розумна віра, щоб його прийняти, була б неможлива. Припустімо, що якийсь багач складає заповіт і відписує певне майно певним невідомим особам, позначеним лише назвою «вибрані». Їх не описано інакше, як цим словом, і всі погоджуються, що хоча заповідач мав на думці цілком певних людей, він не залишив про них жодного опису, який могли б зрозуміти чи то самі ці особи, чи суди, чи будь-хто з живих. Такий заповіт неминуче цілком нікчемний і недійсний. Жодна жива людина не може нічого вимагати за таким заповітом, і справа анітрохи не покращиться, якщо цих вибраних описано як мешканців Оберліна. Оскільки заповіт не охоплює всіх мешканців Оберліна і не визначає, котрих із них, — усе втрачено. Коли всі мають рівне право і ніхто не має певного права, ніхто не може успадкувати. Якби спокуту було вчинено таким чином, жодна жива людина не мала б жодної слушної підстави вірити, що вона належить до вибраних, перш ніж прийме Євангеліє. Отже, вона не мала б права увірувати й прийняти його благословення вірою. Насправді за такого припущення спокута мусила б бути цілком недійсною — хіба що тим особам, для яких її призначено, дано було б особливе об’явлення.

Але насправді сам той факт, що людина належить до роду Адама, — той факт, що вона людина, народжена від жінки, — цілком достатній. Він уводить її в межі обітниці. Вона — частина того світу, за який Бог дав Свого Сина, «щоб кожен, віруючий в Него, не погиб, а мав життє вічнє».

Внутрішнім мотивом у Божому розумі для цього великого дару була любов — любов до світу. «Так бо полюбив Бог сьвіт, що Сина свого єдинородного дав» — на смерть за нього. Бог любив і всесвіт, але цей дар Його Сина виріс із любові до нашого світу. Правда, у цьому великому вчинку Він подбав і про інтереси всесвіту. Він пильно стежив, щоб не зробити нічого, що бодай трохи применшило б святість Його закону. Він найретельніше намагався запобігти хибному розумінню того, як Він шанує Свій закон і високі інтереси послуху та щастя у Своєму моральному всесвіті. Він хотів раз і назавжди усунути небезпеку, щоб жодна моральна істота не спокусилася недооцінити моральний закон.

Більше того, Він віддав Свого Сина на смерть не лише з любові до душ, а й із пошани до духу закону Свого власного вічного розуму. Саме звідси й походив намір віддати Сина. Закон Його власного розуму мусить бути шанований і вважатися святим. Він не може робити нічого, що суперечило б його духові. Він мусить зробити все можливе, щоб запобігти вчиненню гріха та здобути довіру й любов Своїх підданих. Так свято шанував Він ці великі цілі, що радше охрестив би Свого Сина в Його власній крові, ніж наразив би на небезпеку благо всесвіту. Поза всяким сумнівом, саме любов і турбота про найвище благо всесвіту спонукали Його принести в жертву Свого власного улюбленого Сина.

Розгляньмо тепер уважно природу цієї любові. Текст робить на цьому особливий наголос: «Так бо полюбив Бог» — Його любов була такої природи, така дивовижна й така особлива за своїм характером, що спонукала Його віддати Свого єдиного Сина на смерть. У цьому виразі, очевидно, закладено більше, ніж сама лише її величина. Вона надзвичайно особлива за своїм характером. Якщо ми цього не зрозуміємо, то ризикуємо впасти в дивну помилку універсалістів, які безнастанно говорять про Божу любов до грішників, але чиї уявлення про природу цієї любові ніколи не ведуть ні до покаяння, ні до святості. Вони, здається, вважають цю любов просто добродушністю і уявляють Бога лише дуже добродушною істотою, якої нікому не треба боятися. — Такі уявлення анітрохи не сприяють святості, а якраз навпаки. Лише тоді, коли ми збагнемо, якою є ця любов за своєю природою, ми відчуваємо її моральну силу, що веде до святості.

Можна слушно запитати: якщо Бог так полюбив світ любов’ю, що відзначається величиною і тільки величиною, — то чому ж Він не спас увесь світ, не жертвуючи Своїм Сином? Уже саме це питання показує нам, що в слові «Так» закладено глибокий зміст, і має спонукати нас уважно цей зміст дослідити.

1. Ця любов за своєю природою — не вподобання, не захоплення характером людського роду. Інакше й не могло бути, бо в їхньому характері не було нічого гідного любові. Якби Бог полюбив такий рід із вподобанням, це було б для Нього безмежною ганьбою.

2. Це не було лише хвилювання чи почуття. Це не був сліпий порив, хоч багато хто, здається, так думає. Часто, схоже, припускають, ніби Бог діяв так, як діють люди, коли їх захоплює сильне почуття. Але в цьому не могло б бути жодної чесноти. Людина могла б під таким сліпим поривом почуття роздати все, що має, і не стати від того ані трохи доброчеснішою. Кажучи це, ми, однак, не виключаємо всякого почуття з любові доброзичливості, ані з Божої любові до загиблого світу. Він мав почуття, але не лише почуття. Справді, Біблія скрізь навчає нас, що Божа любов до людини, загиблої у своїх гріхах, була батьківською — любов’ю батька до свого потомства, а в цьому разі — до потомства бунтівного, норовливого, блудного. У цій любові, звісно, мусить поєднуватися найглибше співчуття.

3. З боку Христа, якщо розглядати Його як Посередника, ця любов була батьківською. «не соромить ся братами звати їх». З одного погляду Він діє задля братів, з іншого — задля дітей. Отець віддав Його на цю справу і, звісно, поділяє любов, що відповідає її стосункам.

4. Ця любов мусить бути цілком безкорисливою, бо Йому не було на що сподіватися і чого боятися — жодної вигоди не мав Він здобути зі Своїх дітей, якби вони були спасенні. Справді, неможливо уявити Бога себелюбним, бо Його любов охоплює всі творіння і всі інтереси відповідно до їхньої справжньої цінності. Безперечно, Він радів, спасаючи наш рід, — та й чому б Йому не радіти? Це велике спасіння в усякому сенсі, і воно величезно примножує блаженство неба; — воно величезно вплине на славу й блаженство безмежного Бога. Він вічно шануватиме Себе за таку безкорисливу любов. Він знає також, що всі Його святі творіння вічно шануватимуть Його за цю справу і за любов, що дала їй початок. Але треба сказати й те, що Він знав: вони не шанували б Його за цю велику справу, якби не побачили, що Він учинив її для блага грішників.

5. Ця любов була палкою — не тим холодним станом душі, який дехто собі уявляє, не абстракцією, а любов’ю глибокою, палкою, щирою, що горить у Його душі, як вогонь, якого ніщо не може загасити.

6. Ця жертва була найвищим самозреченням. Невже Отцеві нічого не коштувало віддати Свого власного улюбленого Сина на страждання і на таку смерть? Якщо це не самозречення, то що ж тоді? Так віддати Свого Сина на такі страждання — хіба це не найшляхетніше самозречення? Всесвіт ніколи не мав би уявлення про велике самозречення, якби не такий приклад.

7. Ця любов була особистою, бо була вселенською, і вселенською, бо була особистою. Бог полюбив кожного грішника зокрема, а тому полюбив усіх. Оскільки Він полюбив усіх неупереджено, без жодного «вважання на лиця», тому Він полюбив кожного зокрема.

8. Це була найтерплячіша любов. Як рідко знайдеш батька чи матір, що так люблять свою дитину, що ніколи не втрачають терпцю! Дозвольте мені пройти між вами і спитати: скільки з вас, батьки, можуть сказати, що люблять усіх своїх дітей так добре, такою великою любов’ю і любов’ю, що так мудро панує над собою, що ніколи не відчували нетерплячки до жодного з них; — так, що можете взяти їх в обійми за найбільших провокацій і перемогти їх любов’ю, вивести їх любов’ю з гріхів, привести любов’ю до покаяння і до синівського духу? Про котру зі своїх дітей ви можете сказати: «Дякую Богові, я ніколи не дратувався на цю дитину»? Про котру, якби ви зустріли її в небі, могли б ви сказати: «Я ніколи не довів цю дитину до роздратування»? Часто я чув, як батьки кажуть: «Я люблю своїх дітей, але як же мені бракує терпцю!» А коли любі діти помирають, можна почути їхні гіркі стогони: «О душе моя, як я міг завдати своїй дитині стільки спотикань і стільки гріха!»

Але Бог ніколи не дратується — ніколи не буває нетерплячим. Його любов така глибока й така велика, що Він завжди терплячий.

Буває, що коли в батьків нещасні діти, бідолашні, гідні співчуття, вони можуть стерпіти від них що завгодно; але коли діти дуже лихі, батьки, здається, вважають, що їм цілком простимо бути нетерплячими. У Божому випадку це не нещасні діти, а вкрай лихі, свідомо лихі. Але о, яке дивовижне Його терпіння — Він так прагне їхнього добра, так бажає їхнього найвищого благополуччя, що хоч як вони Його ображають, Він усе одно береться їх благословляти, — і перемагає їх Своїми сльозами, перемагає Своєю кров’ю, перемагає смертю Свого Сина замість них!

9. Це ревнива любов — не в поганому, а в доброму сенсі: в тому сенсі, що вона надзвичайно пильнує, щоб не сталося нічого, що зашкодило б тим, кого Він любить. Так само як чоловік і дружина, що щиро люблять одне одного, ревниво й невсипуще дбають про добро одне одного, завжди намагаючись зробити все, що можуть, для справжньої користі одне одного.

Цей дар уже зроблено — зроблено чесно, — не лише обіцяно, а й справді дано. Обітницю, дану задовго перед тим, виконано. Син прийшов — помер, заплатив викуп і живе, щоб пропонувати його, — готове спасіння для всіх, хто його прийме.

Син Божий помер не для того, щоб угамувати помсту, як дехто, здається, це розуміє, а під вимогами закону. Закон було збезчещено його порушенням. Тому Христос узявся вшанувати його, віддавши його вимогам Своє життя страждань і Свою смерть, що принесла спокуту. Це було не для того, щоб угамувати мстивий дух у Бозі, а щоб забезпечити найвище благо всесвіту в устрої милосердя.

Відколи цю спокуту вчинено, всі люди в людському роді мають на неї право. Вона відкрита кожному, хто її прийме. Хоча Ісус і далі залишається Сином Отця, проте з милостивого права Він у важливому сенсі належить людському родові — кожному, тож кожен грішник має частку в Його крові, якщо тільки смиренно вийде вперед і заявить на неї право. Бог «післав Сина, Спасителя сьвіта» — Спасителя кожного, хто увірує і прийме це велике спасіння.

Бог дає Свого Духа, щоб прикласти це спасіння до людей. Він приходить до дверей кожної людини і стукає, щоб, коли можливо, увійти й показати кожному грішникові, що той може тепер мати спасіння. О, яка це праця любові!

Це спасіння можна прийняти, якщо взагалі прийняти, тільки вірою. Це єдиний можливий шлях. Боже правління над грішниками моральне, а не фізичне, бо грішник сам є моральною, а не фізичною істотою. Тому Бог не може впливати на нас ніяк інакше, як тільки якщо ми віддамо Йому свою довіру. Він ніколи не може спасти нас, просто забравши нас до якогось місця, що зветься небом, — ніби зміна місця змінила б добровільне серце. Отже, немає й не може бути іншого шляху до спасіння, як проста віра.

Не помиляйтеся ж і не думайте, що прийняти Євангеліє — це просто повірити в ці історичні факти, не прийнявши по-справжньому Христа як свого Спасителя. Якби такий був задум, то Христові досить було б зійти й померти, потім повернутися до неба й спокійно чекати, хто повірить у ці факти. Але наскільки інакше насправді! Нині Христос сходить, щоб наповнити душу Своїм власним життям і любов’ю. Грішники, що каються, чують правду про Ісуса і вірять їй, а потім приймають Христа в душу, щоб Він жив і царював там понад усе й навіки. У цьому багато хто помиляється, кажучи: «Якщо я вірю у факти як в історичні події, цього досить». Ні! Ні! Зовсім не в цьому річ. «Серцем бо віруєть ся на праведність». Спокуту справді було вчинено, щоб приготувати шлях, аби Ісус міг зійти до людських сердець і привести їх до єдності й співчуття з Собою, — аби Бог міг простягти руки Своєї любові й обійняти грішників, — аби закон і правління не були збезчещені такими знаками приязні, виявленими Богом до грішників. Але спокута аж ніяк не спасе грішників інакше, як тим, що приготує їм шлях увійти в серцеве співчуття і спілкування з Богом.

Ось Ісус приходить до дверей кожного грішника і стукає; — чуєте? — що це? що це? Навіщо цей стукіт? Чому Він не пішов собі й не залишився в небі, якби такий був устрій, поки люди просто повірять в історичні факти й охрестяться, як дехто думає, для спасіння? Але тепер подивіться, як Він сходить, — розповідає грішникові, що Він учинив, — відкриває всю Свою любов, — каже йому, яка вона свята й священна, така священна, що Він аж ніяк не може діяти, не зважаючи на святість Свого закону й чистоту Свого правління. Так закарбовуючи в серці найглибші й найширші уявлення про Свою святість і чистоту, Він наполягає на потребі глибокого покаяння і на священному обов’язку зректися всякого гріха.

ЗАУВАЖЕННЯ.

1. Біблія навчає, що грішники можуть утратити своє первородство і поставити себе поза досяжністю милосердя. Не так давно я говорив вам про очевидну необхідність того, щоб Бог оберігав Себе від зловживань Своєю любов’ю. Обставини такі, що створюють найбільшу небезпеку такого зловживання, і тому Він мусить дати грішникам знати, що вони не можуть зловживати Його любов’ю і що це не минеться їм безкарно.

2. Під Євангелієм грішники перебувають в обставинах найбільшої можливої відповідальності. Їм загрожує найбільша небезпека потоптати ногами самого Сина Божого. Вони кажуть: «ходїмо вбємо його, то й наше буде наслїдство». Коли Бог насамкінець посилає Свого власного улюбленого Сина, що вони роблять? До всіх своїх інших гріхів і бунтів додають найтяжчу образу цьому славному Синові! Припустімо, що щось подібне сталося б за людського правління. У якійсь із провінцій спалахує бунт. Цар посилає свого власного сина — не з військом, щоб швидко порубати бунтівників, — а він лагідно, сумирно, терпляче йде між них, пояснюючи закони царства і закликаючи до послуху. Що ж вони роблять? Одностайно змовляються схопити його і вбити!

Але ви заперечуєте, що це стосується вас, і питаєте мене: «Хто вбив Сина Божого? Хіба не юдеї?» Так, а ви, грішники, хіба не мали участі в цьому вбивстві? Хіба ваше ставлення до Ісуса Христа не показало, що ви цілковито співчуваєте давнім юдеям у їхньому вбивстві Сина Божого? Якби ви були там, хіба хтось кричав би голосніше за вас: «Візьми, візьми розпни Його!»? Хіба ви завжди не казали: «йди геть від нас, не хочемо знати доріг (законів) твоїх!»?

3. Про Христа сказано, що Він «задля вас зʼубожів, бувши багатим, щоб ви убожеством Його збагатились». Яка це разюча правда! Наше відкуплення коштувало Христові життя; воно застало Його багатим, а зробило бідним; воно застало нас безмежно бідними, а зробило багатими — аж до всіх скарбів неба. Але цих багатств ніхто не може скуштувати, поки кожен сам за себе не прийме їх у законний спосіб. Їх треба прийняти на запропонованих умовах, інакше пропозиція зовсім минає, і ви залишаєтеся біднішими навіть, ніж якби таких скарбів ніколи не було покладено до ваших ніг.

Багато людей, здається, цілком хибно розуміють цю справу. Вони, схоже, не вірять тому, що каже Бог, а все кажуть: «Якби, якби, якби тільки було якесь спасіння для мене — якби тільки була приготована спокута для прощення моїх гріхів!» Це була одна з останніх речей, що прояснилися в моєму розумі, перш ніж я цілком довірив свою душу Богові. Я вивчав спокуту; я бачив її розумові підстави — бачив, чого вона вимагає від грішника; але це мене дратувало, і я казав: «Якщо я стану християнином, звідки мені знати, що Бог зі мною зробить?» У цьому роздратуванні я говорив нерозумні й гіркі речі проти Христа, — аж поки моя власна душа не жахнулася своєї нечестивості, і я сказав: «Я все це владнаю з Христом, якщо тільки це можливо».

Так багато хто наближається до підбадьорень Євангелія, ніби це лише якесь «можливо», експеримент. Кожен крок уперед вони роблять якнайобережніше, зі страхом і трепетом, ніби є найбільший сумнів, чи може бути для них якесь милосердя. Так було й зі мною. Я йшов до своєї контори, коли переді мною постало питання: «Чого ти чекаєш? Не треба здіймати такого клопоту. Усе вже зроблено. Тобі лише треба погодитися на пропозицію — віддати їй своє серце відразу, — і це все». Саме так воно і є. Усі християни й грішники мають зрозуміти, що весь задум завершено, — що весь Христос: Його характер, Його діло, Його смерть, що принесла спокуту, і Його вічно живе заступництво — належить кожній людині, і треба лише прийняти це. Тут — повний океан. Ось він. Ви цілком можете взяти — нема причини не взяти. Це так, ніби ви стоїте на березі океану м’якої, чистої води, вмираючи від спраги; вам дозволено пити, і не треба боятися, що ви вичерпаєте той океан чи залишите когось без води, напившись самі. Не треба думати, що вам не дано вільного доступу до того океану вод; вас запрошують і наполегливо просять пити — так, пити вдосталь! Цей океан задовольняє всі ваші потреби. Вам не потрібно мати в самих собі властивостей Ісуса Христа, бо Його властивості на ділі стають вашими для всякого можливого вжитку. Як каже Писання, Він «став ся нам премудростю від Бога, і праведностю, і освяченнєм, і викупленнєм». Чого вам треба? Мудрості? Ось вона. Праведності? Ось вона. Освячення? Ось воно. Усе — у Христі. Чи можете ви придумати хоч одну річ, потрібну для вашої моральної чистоти чи вашої корисності, якої немає тут, у Христі? Нічого. Усе тут приготовано. Тож вам не треба казати: «Піду помолюся й спробую», як у гімні —

«Піду до Ісуса, хоч мій гріх

Горою виріс наді мною;

Можливо, вислухає Він мене;

Можливо, прийме мій благальний зов».

Немає жодної потреби в цьому «можливо». Двері завжди відчинені. Як двері Бродвейської скинії в Нью-Йорку, зроблені так, щоб розчинятися й закріплюватися відчиненими, аби вони не могли захряснутися назад і зачинитися перед натовпами людей, що тиснуться пройти крізь них. Коли їх мали робити, я сам пішов до робітників і сказав їм будь-що влаштувати їх так, щоб вони мусили розчинятися й закріплюватися в такому положенні.

Так і двері спасіння відчинені завжди — закріплені відчиненими, і «нїхто не може зачинити їх» — ні навіть Папа, ні диявол, ні жоден ангел із неба чи з пекла. Ось вони стоять, розчинені навстіж, і прохід широко відкритий для кожного грішника нашого роду, щоб увійти, якщо він захоче.

Ще раз: гріх — найдорожча річ у всесвіті. Чи добре ти знаєш, о грішнику, яку ціну заплачено за тебе, щоб ти був відкуплений і став спадкоємцем Бога й неба? О, яка дорога для тебе справа — потурати гріхові!

І який величезний податок заплатило Боже правління, щоб відкупити цю провінцію від її загибелі! Говоріть про податок на бідних у Великій Британії, а до нього додайте ще й податки всіх інших народів; — усе це ніщо порівняно з податком на гріх у правлінні Єгови — тим страшним податком на гріх! Подумайте, скільки механізмів приведено в рух, щоб спасти грішників! Син Божий був посланий на землю; ангели — «служебні духи, посилаємі на служеннє про тих, що хочуть наслїдувати спасеннє»; посилають місіонерів, християни трудяться, і моляться, і плачуть у глибокій і тривожній турботі — усе для того, щоб «шукати й спасати погибше». Який дивовижний, який величезний податок накладено на доброзичливість усього всесвіту, щоб усунути гріх і спасти грішника! Якби цю ціну можна було обчислити в щирому золоті, яка гора його була б — суцільна куля завбільшки зі світ! Який ряд праці й витрат — від ангелів, Ісуса Христа, Божого Духа і живих людей! Сором грішникам, що тримаються гріха всупереч усім цим доброзичливим зусиллям їх спасти! — які замість того, щоб із сорому покинути гріх, кажуть: «Нехай Бог сплачує цей податок — кому яке діло! Нехай місіонери трудяться, нехай побожні жінки до кісток стирають собі пальці, збираючи кошти, щоб уся ця людська машина рухалася; байдуже: що мені до всього цього? Я любив свої втіхи, і за ними піду!» Яке ж це нечутливе серце!

Грішники цілком можуть дозволити собі жертвувати, щоб спасти своїх ближніх-грішників. Павло міг — заради своїх ближніх-грішників. Він відчував, що зробив свою частку, плодячи грішників, і тепер йому належало зробити свою частку й у тому, щоб навертати їх назад до Бога. Але подивіться ось — той юнак думає, що не може дозволити собі стати служителем, бо боїться, що його не утримуватимуть як слід. Хіба він нічим не завдячує благодаті, що спасла його душу від пекла? Хіба не має він принести якісь жертви, коли Ісус приніс стільки за нього, — та й християни, що були в Христі перед ним, — хіба вони не молилися, не страждали й не трудилися заради спасіння його душі? Щодо небезпеки залишитися без хліба на Господній праці, нехай довіриться своєму великому Учителеві. Проте дозвольте мені сказати й те, що церкви можуть бути тяжко винні, коли не утримують своїх пасторів належно. Нехай знають: Бог неодмінно заморить їх голодом, якщо вони морять голодом своїх служителів. Їхні власні душі й душі їхніх дітей будуть безплідні, як смерть, якщо вони зі скупості морять голодом тих, кого Бог у Своєму провидінні посилає годувати їх хлібом життя.

Скільки коштує звільнити суспільство від певних форм гріха — як-от, наприклад, рабства! Скільки вже витрачено, і скільки ще доведеться витратити, перш ніж це тяжке зло, і прокляття, і гріх буде викорінено з нашої землі! Це частина великого Божого задуму, і Він доведе його до завершення. Але якою дивовижною ціною! Скільки життів і скільки муки, щоб позбутися цього одного гріха!

Горе тим, хто наживається на людських гріхах! Подумайте лише про торговця ромом — він спокушає людей, тоді як Бог намагається відмовити їх від того, щоб мчати шляхами гріха й смерті! Подумайте про провину тих, хто отак ставить себе в бойовий стрій проти Бога! Отож Христос мусить боротися з торговцями ромом, які роблять усе, що можуть, щоб перешкодити Його ділу.

Наша тема разюче показує природу гріха як чистого себелюбства. Йому байдуже, скільки гріх коштує Ісусові Христові, — скільки коштує церкві, як він обтяжує доброзичливе співчуття й самовіддану працю всіх добрих на землі чи в небі; — байдуже; грішник любить потурати собі і матиме це, поки може. Скільки з вас коштували своїм друзям незліченних сліз і клопотів, щоб повернути вас із ваших грішних доріг? Хіба вам не соромно, що коли для вас зроблено так багато, вас неможливо переконати покинути свої гріхи й навернутися до Бога і святості?

Усе зусилля Бога заради людини — це страждання і самозречення. Почавшись жертвою Його власного улюбленого Сина, воно триває з дедалі новими жертвами і тяжкими трудами — дуже й дивовижно дорогою ціною. Подумайте лише, як довго ці зусилля вже тривають, — скільки сліз, пролитих, мов вода, це коштувало, — скільки болю в багатьох формах ця справа спричинила й коштувала, — так, той самий гріх, який ви тримаєте під язиком, мов солодкий шматок! Бог цілком може ненавидіти його, коли бачить, скільки він коштує, і казати: — О, «Не чинїте сих поганих речей, ненавидних менї»!

Проте Бог не нещасний у цих самозреченнях. Така велика Його радість із наслідків, що всі страждання Він вважає порівняно дрібницею, — так само як земні батьки радіють зусиллям, які докладають, щоб ощасливити своїх дітей. Погляньте на них: вони мало не до кісток стирають собі руки; — матері ночами сидять за голкою, аж поки не хитаються від утоми й не сліпнуть, — але якби ви побачили їхню працю, ви часто побачили б і їхню радість, так палко вони люблять своїх дітей.

Така праця, радість і самозречення Отця, Сина і Святого Духа в їхньому великому ділі людського спасіння. Часто їм болить, що так багато людей відмовляються бути спасенними. Трудячись далі в спільному співчутті, вони не мають нічого — в розумних межах, — чого не зробили б і не витерпіли б, щоб довершити своє велике діло. Дивовижно подумати, як усе творіння теж співчуває цьому ділу та його неминучим стражданням. Поверніться до місця Христових страждань. Чи могло сонце на небі спокійно дивитися на таку картину? О ні, воно навіть не могло на неї глянути — а закрило своє обличчя від цього видовища! Уся природа немов зодягнулася в найглибшу жалобу. Ця картина була нестерпна навіть для неживої природи. Сонце відвернулося й не могло дивитися згори на таке видовище!

Ця тема переконливо показує цінність душі. Невже ви думаєте, що Бог зробив би все це, якби мав про це такі низькі уявлення, які зазвичай мають грішники?

Мученики й святі радіють своїм стражданням — доповнюючи в собі «недостаток горювання Христового»; не в самій спокуті, а в підрядних частинах діла, яке належить виконати. Природа справжньої віри — любити самозречення.

Наслідки цілком виправдають усі витрати. Бог добре обрахував ціну, перш ніж почав. Задовго до того, як Він утворив моральний всесвіт, Він досконало знав, чого Йому коштуватиме відкупити грішників, і знав, що наслідок щедро виправдає всю ціну. Він знав, що буде вчинено диво милосердя, — що страждання, яких вимагатимуть від Христа, хоч які великі, будуть витерплені; і що з них виростуть безмежно славні наслідки. Він дивився вздовж шляху часу в далекі віки — де, коли котяться цикли, можна побачити радість відкуплених святих, які співають свої пісні й знову й знову торкаються своїх арф, співаючи вічну пісню, крізь довгу, довгу, ДОВГУ вічність свого блаженства; — і хіба цього не досить, щоб серце безмежної любові тішилося? А що ти думаєш про це, християнине? Чи скажеш ти тепер: «Мені соромно просити прощення. Як я можу витримати, приймаючи таке милосердя! Це ціна крові, як же я можу її прийняти? Як я можу завдати Ісусові таких витрат?»

Ти маєш рацію, кажучи, що коштував Йому великих витрат, — але ці витрати покрито з радістю, — біль уже повністю витерплено, і його не треба буде терпіти знову, і це не коштуватиме анітрохи більше, якщо ти приймеш, ніж якщо відмовишся; і понад те, зважмо ще й на те, що Ісус Христос не вчинив нерозважливо; Він не заплатив занадто багато за відкуплення душі — ні на одну муку більше, ніж вимагали інтереси Божого правління і ніж виправдовувала цінність душі.

О, коли ти побачиш Його віч-на-віч і скажеш Йому, що ти про це думаєш, — коли ти будеш на кілька тисяч років старший, ніж тепер, — чи не поклонишся ти тій мудрості, що керує цим задумом, і безмежній любові, в якій він народився? О, що ти тоді скажеш про ту дивовижну поблажливість, що привела Ісуса вниз тобі на порятунок! Скажи, християнине, хіба ти не виливав часто свою душу перед своїм Спасителем, визнаючи, чого ти Йому коштував, і хіба тоді не було ніби якогось піднесення, наче саме дно твоєї душі мало піднятися, і ти вилив би все своє серце? Якби хтось тебе побачив, він здивувався б, що з тобою сталося, що так розтопило твою душу вдячністю й любов’ю.

Скажіть же тепер, грішники, чи продасте ви своє первородство? Скільки ви за нього візьмете? Скільки візьмете за свою частку в Христі? За скільки продасте свою душу? Продати свого Христа! Колись Його продали за «трийцять срібняків»; і відтоді небеса ллють криваві сльози на наш винний світ. Якби диявол попросив вас назвати суму, за яку ви продали б свою душу, яку ціну ви назвали б? Лоренцо Доу якось, їдучи безлюдною дорогою на призначену зустріч, стрів одного чоловіка й сказав йому: «Друже, ти колись молився?» — «Ні». — «Скільки ти візьмеш, щоб ніколи більше не молитися?» — «Один долар». Доу заплатив його й поїхав далі. Чоловік поклав гроші до кишені й пішов своєю дорогою, замислившись. Що більше він думав, то гірше йому ставало. «Ось, — сказав він, — я продав свою душу за один долар! Мабуть, я зустрів диявола! Ніхто інший не спокушав би мене так. Усією душею я мушу покаятися, або буду проклятий навіки!»

Як часто ви торгувалися, щоб продати свого Спасителя менш ніж за «трийцять срібняків»! Ба навіть за найменшу дрібницю!

Нарешті, Богові потрібні добровольці, щоб допомогти в цьому великому ділі. Бог віддав Себе, і віддав Свого Сина, і послав Свого Духа; — але потрібно ще більше робітників; а що дасте ви? Павло сказав: «я рани Господа Ісуса на тїлї моїм ношу». Чи прагнете ви такої честі? Що ви зробите — що ви витерпите? Не кажіть: «Мені нічого дати». Ви можете віддати себе — свої очі, свої вуха, свої руки, свій розум, своє серце, усе; і певно ж, ніщо з того, що ви маєте, не є надто святим і надто добрим, щоб бути присвяченим такому ділу на такий заклик! Скільки юнаків готові піти? і скільки дівчат? Чиє серце підстрибує, вигукуючи: «Ось я, пошли мене!»?