Можливості віри

---

«Коли можеш у те вірувати, то все можливе віруючому.» — Марка 9:23.

Це сміливі й приголомшливі слова. Вони відчиняють скарбницю Вічного Царя перед грішними черв’яками і пропонують дітям глини привілей самого Божого всемогутства та всі можливості Його безмежних багатств. Пліч-о-пліч стоять ці два дивовижні проголошення: «у Бога ж все можливе»; «все можливе віруючому».

I. Розгляньмо можливості віри:

1. Спасіння можливе віруючому. Хоч яким мерзенним був би гріх, хоч якими численними чи тяжкими були б гріхи, хоч якою обтяженою була б провина, хоч якою глибокою — зіпсутість, хоч яким довгим — шлях нерозкаяності й злочину, скрізь і навіки правдиве: «Хто вірує в Сина, той має вічне життє»; «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся ти». І тільки так може спастися будь-яка душа, бо так само навіки правдиве, хоч би які чесноти мала душа — найвищу моральність чи найглибшу розбещеність: «а хто не вірувати ме, осудить ся». Цей благословенний текст відчиняє ворота Раю і всі можливості благодаті кожному й усякому грішникові, і кожен, хто хоче, може прийти: «хто хоче, нехай приймає воду життя дармо».
2. Освячення можливе віруючому. Слова «наслїддє між сьвятими вірою в мене» — це й досі напис над воротами нашого повного спадку. Слова «вірою очистивши серця» — це й досі Божий шлях повного спасіння. Лише так може освятитися душа. Це не діло, а дар благодаті, а вся благодать мусить бути через віру. Воно неможливе через болісну боротьбу; неможливе через покуту й самокатування; неможливе через хворобу, страждання чи саморозп’яття; неможливе через моральне переконування, дбайливе виховання, правильне навчання й досконалий приклад; неможливе навіть через темні, холодні води самої смерті. Душа, що вмирає неосвяченою, залишиться неосвяченою навіки: «хто сьвятий, нехай ще осьвячуєть ся»; «хто поганий, нехай ще опоганюєть ся». Але воно можливе віруючому. Це дар Ісуса Христа; це прихід і перебування в нас Ісуса Христа; це внутрішнє життя і Боже уділення Святого Духа, і воно мусить бути тільки через віру. І воно можливе для кожної душі, яка повірить, — хоч якою несвятою вона була, хоч якою розбещеною вона є; хай вона, можливо, така ж дріб’язкова й лукава, як Яків, така ж груба, як Давид у найтемнішому своєму гріху, така ж самовпевнена, як Симон Петро, така ж свавільна й самоправедна, як Павло, — її може бути і буде зроблено такою ж бездоганною, як Син Божий, такою ж святою, як святість Самого Ісуса, Який приходить перебувати всередині, — якщо тільки ми повіримо й приймемо.
3. Боже зцілення можливе віруючому. «молитва віри спасе болящого» — це й досі незмінне слово Учителя до Його стражденної Церкви. І ця віра мусить бути вірою того, хто приймає, бо в посланні сказано: «Нехай бо не думає такий чоловік, що прийме що від Бога». І досі це так само правдиве, як тоді, коли Учитель торкнувся очей сліпих, яким Він сказав: «По вірі вашій нехай станеть ся вам». Неважливо, яка тяжка недуга: вона може бути такою ж безнадійною, як у згорбленої жінки, що ніяк не могла випростатися; такою ж застарілою, як у розслабленого, що тридцять і вісім років лежав безпорадний біля купелі; таким же непомітним і зневаженим випадком, як бідні сліпі, що жебрали при дорозі і яких натовп вважав негідними Христової уваги, або як грішна жінка із Сирофінікії, яку навіть Спаситель назвав собакою, — і все ж до неї, як і до інших, прийшло зцілення, коли Він міг сказати: «велика віра твоя: нехай станеть ся тобі, як бажаєш». Зцілює не віра, а Бог, Якого віра торкається; але немає іншого способу торкнутися Бога, як тільки вірою, і тому, якщо ми хочемо прийняти Його всемогутній дотик, ми мусимо вірити.
4. Уся сила для служіння можлива віруючому. Дар Святого Духа приймається вірою. Сила апостолів була пропорційна їхній вірі. Стефан, «повний віри й сили», міг протистояти всій мудрості Савла з Тарса і синагоги кілікійців. Проста розповідь про Варнаву говорить, що «був чоловік добрий, повний Духа сьвятого й віри; і прихилилось доволї народу до Господа». Таємниця дієвої проповіді — не логіка, не риторика і не красномовство, а вміння сказати: «Я вірував, тим і глаголав». Успіх деяких євангелістів і християнських працівників зовсім не відповідає їхньому хистові чи здібностям у будь-якій царині, але вони мають один дар, який вірно використовують, — сподіватися, що Бог дасть їм душі; і тому вони ніколи не бувають розчаровані. Церква ще має побачити в нинішньому поколінні всі можливості віри в Господній праці. Приклади якогось Муді чи Гаррісона — лише прообрази того, що можливо для найскромнішого працівника, який, маючи око, звернене тільки до Божої слави, і в простій вірності Христовому Євангелію, наважиться очікувати наймогутніших плодів. Обидва ці приклади — мабуть, найвиразніші випадки широкої плідності в нинішньому поколінні — це люди без великих природних обдарувань чи освітніх переваг, і тому вони тим більше заохочують до діла віри. Скромний трудівнику в Господньому винограднику, чи підете ви назустріч усім можливостям віри у своїй праці для Нього, усвідомлюючи силу своєї немочі й могутність свого Бога? Бо сказано: «Нї військом, нї силою вашою, тілько моїм духом, говорить Господь сил небесних».

   Настав день, коли Бог має об’явити Себе через саму неміч Своїх знарядь і ще раз довести, що Він вибрав немудре світу, щоб осоромити мудрих, і немічне — щоб осоромити сильне.

5. Усі труднощі й небезпеки мусять поступитися перед всемогутністю віри. Вірою впали стіни Єрихону, після того як їх обходили сім днів, і досі наймогутніші твердині супротивника мусять поступитися перед непохитним і переможним походом віри. Вірою Даниїл загородив пащі левам і був урятований, як нам виразно сказано, бо повірив своєму Богові. Урятувала його не праведність життя чи мужня вірність, а його довіра до Єгови. Така віра провела відважного Арнота крізь джунглі Африки, і врятувала героїчного Пейтона від убивчої люті дикунів Танни, і відвернула удар смерті та загрозливе лихо від багатьох із нас у скромніших подіях нашого життя під Божим проводом. І досі Бог віри так само близький, так само могутній і так само вірний, як тоді, коли Він ходив з єврейськими юнаками серед вогню і беріг героїчного Павла серед усіх небезпек його мінливого життя. Немає труднощів, надто дрібних для її вияву, і немає кризи, надто страшної для її тріумфу. Чи вийдемо ми з цим щитом і обороною і випробуємо всі можливості віри? Тоді справді ми житимемо, мов зачаровані, навіть посеред самих полчищ пекла і знатимемо, що ми безсмертні, доки не завершимо своєї праці.
6. Усі перемоги молитви можливі віруючому. «все, чого ви просити мете в молитві, віруючи, одержите.» «Усе, чого молячись просите, віруйте, що одержите, й буде вам.» Перемагає не сила й не довжина молитви, а простота її довір’я. Саме молитва віри здобуває цілющу силу незмінного Спасителя. Саме молитва віри досягає душі, до якої, може, не наблизиться жодна людська рука, і часом зводить із Неба відповідь іще до того, як завмре луна прохання. Он там, у місті Клівленді, жінка з розбитим серцем молиться разом з євангелістом за душу свого чоловіка. Тієї самої години вплив, йому самому зовсім невідомий, приводить його опівдні на молитовне зібрання в Чикаго, і ще до кінця тієї молитви хори Неба співають над душею, що покаялася, а Святий Дух шепоче її серцю, що діло звершене, — і це так само певно, як і те, що назавтра швидка пошта принесе радісну звістку, написану його власною рукою. Молитва віри звела ті незнищенні пам’ятники на Ешлі-Даун, де дві тисячі сиріт щодня годує сама лише Божа рука у відповідь на смиренний, віруючий клич вірного служителя. Це лише взірці того, що Бог завжди був готовий учинити і в чому Йому перешкоджало тільки невір’я Його народу. Улюблені, ці можливості відкриті кожному з нас. Може, нас не покликано до публічного служіння, може, ми не здатні до повчальної мови, не наділені багатством і впливом, але кожному з нас дано силу торкнутися руки Всемогутнього і служити біля золотого жертовника переможної молитви. Лише одну кадильницю мусимо принести — золоту чашу віри; і коли ми наповнимо її палючим жаром вогню Святого Духа та пахощами великого Первосвященика, — о, тоді знову настане мовчання на Небі, бо Бог утишить усесвіт, щоб слухати, і тоді живий вогонь виллється на землю могутніми силами провидіння й благодаті, якими має бути започатковане Царство нашого Господа.
7. Увесь мир і вся радість можливі віруючому. Апостол молиться за римлян, щоб Бог надії сповнив їх усякою радістю й миром у вірі. Божа воля й Божий намір такі, що невіруюча душа буде нещасливою душею і що в досконалому мирі буде збережений той, чий розум зупинився на Богові й уповає на Нього. Чи хочете ви пізнати мир, «що вище всякого розуму»? «Не журіть ся нїчим», але непохитно вірте, що «Господь близько», що Він — понад кожною обставиною і що Він усе обертає на добро тим, хто Його любить. Чи хочете ви бути щасливими в найтемнішу годину? Тоді вповайте на Господа й покладайтеся на свого Бога. Чи хочете ви мати невичерпні переливи радості? Тоді навчіться казати: хоч ми нині й не бачимо Його, та, віруючи, радіємо «радістю невимовною і преславною». Радість самого лише пароксизмального почуття подібна до зрізаної квітки короткого зимового дня: відокремлена від кореня, вона в’яне, перш ніж зайде інше сонце. Радість віри — це плід і невпинне цвітіння, що вкриває живе дерево або пробивається з укоріненої рослини в зрошеному саду.

   «Знайшли мужі віри

   Вже тут почин слави —

   Небесний плід на ворожій землі

   Із віри й надії зростає.»

8. Євангелізація світу має бути дана вірі. Найуспішніша місійна праця сьогодні тримається цілком на вірі в Бога й на силі молитви. Якщо Китай буде євангелізований у нинішньому столітті, то це станеться завдяки вірі одного смиренного місіонера, який наважився братися до великих справ для Бога й очікувати від Нього великого. Немає для віри поля такого неосяжного й такого величного, як сьогоднішнє місійне поле, і немає меж можливостям, на які віра може претендувати. О, якби дехто з нас піднявся до величі цієї великої нагоди і став співробітником Божим у найбільшому звершенні всіх християнських століть!
9. Пришестя Господнє, безперечно, буде дане зрештою вірі. Буде покоління, яке скаже: «Ось він наш Бог! на його ми вповали» Поки що це наше блаженне вповання, але колись воно стане чимось більшим. І, читаючи і на землі, і на небі знаки Його пришестя, Його вичікувальна наречена почує радісний клич: «прийшло бо весїллє Агнця». Симеонові в давнину було відкрито, що він побачить «Христа Господнього», і декому буде дано в останні часи побачити Ранкову Зорю, що передуватиме світанку Тисячоліття. Нехай Господь допоможе нам так розуміти наші часи й ту працю, якої Учитель чекає від нас, щоб приготувати Його пришестя, аби нам було дозволено розділити його славну нагороду віри і навіть наблизити той радісний день.
10. Але понад усе сказане ця обітниця означає, що все можливе віруючому. Можна мати будь-яке чи навіть багато з названих звершень — і все ж проминути те «все», що є найвищою Божою волею. Повнота значення цієї обітниці полягає в тому, що віра може претендувати на завершене життя, на благословення, в якому нічого не бракуватиме, на закінчене служіння і на вінець, у якому не забракне жодного самоцвіту нагороди. Є життя, які не зовсім загинули, але й не спасені до кінця. Є веселки з переломленою дугою, але є й «веселка кругом престола», чиє досконале коло — прообраз завершеного шляху й безмежної нагороди. Багато хто з нас не досягає всього того, що Бог мав для нас у Своєму найвищому задумі. Коли цар Ізраїлю стояв біля ложа вмирущого Господнього пророка, Єлисей поклав свої руки на руки Йоаса і допоміг йому пустити стріли, що були символом віри й перемоги; але потім пророк зажадав, щоб цар довершив цей акт спільної віри ще й особистішим виявом міри власного очікування. Та, на жаль, як і в більшості з нас, його віра вивітрилася задовго до того, як було зроблено потрібну справу. Він «вдарив тричі, та й зупинивсь». Надто пізно було йому вертати втрачене благословення: засмучений і розгніваний пророк дорікнув йому за недбалість і вузькість серця і з сумом сказав, що його благословення буде обмежене мірою його власної малої віри. Ніколи не забуду тієї урочистості, з якою Бог поклав цей уривок мені на душу в переломну хвилину мого життя і спитав, скільки я візьму від Нього і як мало вдовольнить мою віру. Дякувати Богові, Він дав мені сказати з розривним серцем: «Ніщо менше, ніж уся Твоя найвища думка і воля, — саме оте „все“ найбільших можливостей віри». Нехай Господь допоможе нам завжди дивитися наперед, на той час, коли всі ці нагоди вислизатимуть з наших рук, і жити кожен день під силою тих святих прагнень, справжню ціну яких ми тоді зможемо збагнути, і повсякчас казати разом із тим, хто плекав ту саму високу мету: «не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій». Улюблені, чи не бракує вам чогось у вашому житті, у вашому єдиному дорогоцінному, короткому проміжку земної нагоди, у тій осі, довкола якої обертається вічність, у тій єдиній вічній можливості, яка вже ніколи не повернеться? Бог чекає, щоб дати вам усе, і «все можливе віруючому».

II. Розумність віри. Чому Бог ставить усе в залежність від нашої віри?

1. Бо загибель людського роду почалася з утрати віри, і її відновлення мусить прийти через дію віри. Отрута, яку сатана влив у кров Єви, була сумнівом у Божій вірності, і єдиний рецепт, який Євангелія дає неспасенним грішникам, — це: «Віруй в Господа Ісуса Христа, то спасеш ся ти».
2. Віра — це закон християнства, життєвий принцип євангельського устрою. Апостол називає її «законом віри» на відміну від закону діл. Господь Ісус висловив її в простій формулі, що стала мірилом відповідей на молитви та кожного благословення, яке ми отримуємо через ім’я Ісуса. Отже, Бог зобов’язаний діяти згідно з нашою вірою, а також згідно з нашим невір’ям.
3. Віра — єдиний відомий нам спосіб, яким ми можемо прийняти дар від Бога, і оскільки всі благословення Євангелії є дарами благодаті, вони мусять приходити до нас через віру і в міру нашої віри, якщо приходять узагалі.
4. Віра потрібна як суб’єктивний вплив, щоб приготувати наші власні серця до прийняття Бога і Його благодаті. Як може Отець передати Свою любов боязкому, тремтячому серцю? Як може Бог наблизитися до переляканої дитини? Я бачив, як маленька пташка померла від жаху в моїй руці, хоча я не бажав їй жодного зла, а лише марно намагався приголубити її і здобути її любов. Так і людське серце без віри померло б у Божій присутності від цілковитого жаху і не змогло б прийняти переповненої любові Отця, якої не могло б зрозуміти.
5. Віра — це справжня, духовна сила. Вона, без сумніву, є однією з властивостей Самого Бога. Ми бачимо її втілення в Ісусі в усіх Його чудах. Він пояснює Своїм учням, що саме цією силою Він засушив смоківницю і що цією ж силою вони могли б подолати й розвіяти наймогутніші перешкоди на своєму шляху. Немає сумніву, що коли душа силою Божою виявляє віру, яка велить те, що велить Бог, то в ту саму мить на перешкоду діє могутня сила, сила така ж реальна, як струми електрики чи потуга динаміту. Бог справді вклав у наші руки одне зі Своїх власних знарядь всемогутності й дозволив нам користуватися ним в ім’я Ісуса згідно з Його волею і для утвердження Його Царства.
6. Найголовніша причина, чому Бог вимагає віри, — у тому, що віра є єдиним шляхом, яким Сам Бог може мати повний простір для дії, бо віра — це саме та безбарвна і проста постава, у якій людина полишає власні діла і входить у Боже діло. Це різниця між людським і божественним, природним і надприродним. Тому причина, чому віра така могутня і навіть всемогутня, полягає в тому, що вона просто прокладає шлях для Божої всемогутності. Тож ці два речення дивовижно й точно паралельні: «все бо можливе в Бога»; «все можливе віруючому». Ту саму силу має Бог і той, хто вірує, а причина в тому, що віруючий розчиняється в Ньому і цілком із Ним ототожнюється. Як нам унаочнити величезну відстань між земним і небесним, людським і божественним, скінченним і безконечним? Хтось сказав: візьміть найпотужнішу гармату, зарядіть її по саме жерло порохом чи динамітом, вкладіть у неї найдосконалішу сталеву кулю, подбайте заздалегідь про всі найновіші вдосконалення, тоді вистреліть — і ваша куля промчить простором зі швидкістю шістсот футів за секунду. Але в ту саму секунду нехай Бог одним спалахом світла, без жодного зусилля і без звуку, пошле промінь від онде того сонця, чи зорі, чи нічного світильника, — і він пролетить шістсот тисяч миль. Шістсот футів — шістсот тисяч миль! Це лише слабкий образ різниці між людським і божественним. Та важка гармата з її повільною, але руйнівною силою — прообраз людських діл. Той лагідний сонячний промінь, світловий промінь, з його тихим, швидким, благодатним служінням — прообраз безмежних Божих ресурсів. Ось у який світ уводить нас віра. Зрікаючись власної недостатності, вона поєднується з Божою вседостатністю і рушає вперед, тріумфально вигукуючи: «Все здолїю в Христї, що мене покрепляє», а схвальне Небо відгукується луною: «все можливе віруючому».

III. Можливість віри. «Коли можеш у те вірувати».

1. Звісно, ледве чи треба казати, що віра залежить від послуху та правоти серця й життя. Ми не можемо довіряти Богові перед лицем свавільного гріха, і навіть неосвячений стан згубний для будь-якої високої міри віри, бо тілесне серце — не той ґрунт, на якому вона може зростати; вона — плід Духа, і її глушать бур’яни гріха та свавільного потурання собі. Причина того, що так багато християн мають так мало віри, — у тому, що вони живуть у світі й у собі і такою великою частиною свого життя відокремлені від Бога і святості. Коли на тихоокеанському узбережжі будували Лікську обсерваторію, треба було піднятися понад долини й низини узбережжя, де над землею важко нависали тумани й імла, і вибрати місце на вершині гори Гамільтон, вище туманів і випарів землі, з ясним, нічим не заступленим видом на небеса. Так і віра потребує для свого небесного бачення висот святості й відокремлення та ясного, чистого неба посвяченого життя.

   Любі, нехай ви знайдете в цьому пояснення багатьох своїх сумнівів і страхів: ваш рівень надто низький, ваше серце надто змішане, а ваше життя надто близьке до «сього віку лукавого».

2. Віру гальмує той слабкий і небіблійний спосіб, у який так багато людей виправдовують своє невір’я і легковажно думають та говорять про гріх сумніву в Богові. Якщо ми хочемо мати сильну віру, мусимо визнати її непорушним і священним обов’язком, і непохитно та твердо вірити Богові, і ніколи не дозволяти собі сумніватися в Ньому. Не кажімо, що не можемо вірити. Правда, самі з себе ми не можемо, але й це Бог також дає, і Він подбав про те, щоб ми мали силу вірити, якщо лише захочемо цього. Тож не виправдовуймо більше й не применшуймо своїх сумнівів як нешкідливих немочей і сумних нещасть, а остерігаймося, «щоб не було в кого з вас серце лукаве і невірне, та не відступило від Бога живого».
3. Вірі заважає опора на людську мудрість — чи то власну, чи то чужу. Першою принадою, яку диявол кинув Єві, була обіцянка мудрості, і за неї вона продала свою віру. «будете як боги», — сказав він, — «знающі добре й лукаве», і з тієї години, коли вона почала знати, вона перестала довіряти. Саме розвідники позбавили давній Ізраїль обітованого краю. Саме їхня безглузда пропозиція розвідати землю й дослідженням з’ясувати, чи сказав Бог правду, чи ні, призвела до страшного вибуху невіри, що зачинив двері Ханаану перед цілим поколінням. Дуже знаменно, що імена цих розвідників майже всі натякають на людську мудрість, велич і славу. Так само й за днів Христа саме рабство юдеїв у переданнях батьків та в людських думках не давало їм прийняти Його. «Як ви можете вірувати, — питав Він, — славу один од одного приймаючи, а слави, що від одного Бога, не шукаєте?» Це й сьогодні багато в чому обмежує віру церкви. Біблію міряють людською критикою, а Божі обітниці зважують на терезах природної ймовірності та людського розуму. Наша власна мудрість так само небезпечна, якщо вона стає на місце простого Божого слова, і тому, якщо ми хочемо надіятися «на Господа всїм серцем», ми мусимо не покладатися на власний розум.
4. Самовпевненість і опора на власну силу — теж перешкода для нашої віри.

   Тому Богові доводиться довести нас до безпорадності, перш ніж ми зможемо по-справжньому довіряти Йому. Година Його наймогутнішого втручання — це зазвичай час нашої найбільшої скрути.

   Один світський тижневик розповідає історію про маленького хлопчика, чий досвід схожий на досвід багатьох старших людей. Він дожив до тієї доби в житті хлопця, коли той отримує свої перші штани, і це піднесення похитнуло його духовну рівновагу. Досі він був побожним маленьким християнином і звичайно щоранку разом зі своєю сестричкою просив у Господа допомоги й благословення на день; але цього ранку, коли він глянув на свої нові штани й відчув себе чоловіком, він зупинив сестричку, щойно вона, як завжди, почала молитися за нього: «Господи Ісусе, бережи сьогодні Фредді й захисти його від лиха», — і, мов бідолашний Симон Петро у своїй самовпевненості, вигукнув: «Ні, Дженні, не кажи цього; Фредді тепер сам може про себе подбати». Маленька свята була вражена й налякана, але не знала, що робити. Так почався день; та ще до полудня обоє вилізли на вишню, і, тягнучись до спокусливих ягід, Фредді шкереберть полетів униз, у кут між деревом і парканом, і як він не борсався у відчаї, як не силкувалася налякана сестра, він ніяк не міг вибратися, і врешті глянув угору на Дженні з виразом, у якому змішалися сором і розуміння, і сказав: «Дженні, молися; Фредді все-таки не може сам про себе подбати». Якраз тоді дорогою йшов дужий чоловік, і відповідь на їхню молитву швидко прийшла: за кілька хвилин міцні руки розібрали паркан, і Фредді був вільний — і вийшов з цим уроком на все життя, щоб ходити, як Симон Петро, зі схиленою головою та в смиренній довірі до сили й опіки, могутніших за його власні.

   Справді, це і є ґрунт віри! Мудро сказав Авакум багато століть тому, протиставляючи гордість і довіру: «серце горде не буде мати спокою, а праведний буде вірою своєю жити».

   Улюблені, чи довів вас Бог до кінця вашої сили? Радійте й веселіться, бо це початок Його Всемогутності, якщо тільки віра впаде в Його могутні обійми й заволає, як ті давні: «Господи! чи ж се не в твоїй руцї, помогти чи сильному чи малосилому? допоможи ж нам, Господи, Боже наш», бо «в твоє імення вийшли ми проти сієї многоти».

5. Вірі заважають зір і чуття та наша безглузда залежність від зовнішніх доказів.

   Той самий доказ, у якому ми маємо жити й зростати, — це невидиме, і тому все зовнішнє мусить бути забране, перш ніж ми зможемо справді повірити; і коли ми дивимося не на видиме, а на невидиме, воно стає реальним, реальнішим за речі чуттів, і тоді Бог робить його реальним у дійсному здійсненні. Але віра мусить спершу ступити у велике невідоме й піти по воді, щоб прийти до Ісуса, ба навіть піти по повітрю; та там, де була сама порожнеча, вона знайде скелю під ногами, — як той мандрівник в Альпах, що дійшов до кінця гірської стежки, коли вона раптом зникла під великою масою льоду й снігу і стала підземним потоком, а попереду суворо здіймалася гора, і позаду лежали милі пустелі, які він пройшов. Що йому було робити? Раптом його провідник вигукнув: «За мною!» — і кинувся в потік, що спадав униз, і зник з його очей під великою горою, яку той потік пробив тунелем. Це був страшний ризик, але він мусив або йти слідом, або загинути; і коли він кинувся туди, був раптовий удар, і вир води, і темрява непроглядна, а потім спалах світла — і він лежав на березі тихого струмка по той бік гори, у милій долині внизу. Невидимий шлях привів до життя і світла.

   Так віра й досі часто ходить таємничими стежками, але Бог завжди зробить їх ясними. Чи не в тому перешкода вашій вірі, що ви вагаєтеся повірити, перш ніж наважитеся ступити на саме лише слово обітниці? Лише ваша віра є підставою того, на що сподіваєтеся, доказом речей невидимих. Нехай Бог допоможе нам ходити вірою, а не видінням!

   Тому Богові доводиться вчити нас дороги віри через труднощі, випробування й удавані відмови, доки ми, як та сирофінікіянка, просто не довірятимемо й далі та не відмовлятимемося прийняти відмову. Він завжди чекає, щоб винагородити нашу довіру радісними словами: «велика віра твоя: нехай станеть ся тобі, як бажаєш».

6. І нарешті, найбільше цій вірі заважає те, що ми називаємо «нашою вірою», і наші безплідні зусилля виробити віру, яка зрештою — лише вдавання й відчайдушна спроба довіряти Богові, що завжди мусить не сягати Його неосяжних і славних обітниць. Правда в тому, що дорівнятися приголомшливим обітницям Божим і безмірним потребам нашого життя може лише одна віра: треба мати «віру Божу», віру Самого Бога, ту саму довіру, яку Він вдихне в серце, що свідомо чекає від Нього сили вірувати, так само як і сили любити, слухатися чи виконувати будь-яку іншу справу нового життя.

Благословенне ім’я Його! Він не дав нам ланцюга, що сягає лише до однієї ланки від нашого бідного безпорадного серця, бо ця остання ланка зробила б марним увесь ланцюг. Ні, остання ланка, та, що кріпиться з людського боку, така ж Божественна, як і ланка, що прив’язує ланцюг обітниці до Його Престолу обітниці на небесах. «Майте віру Божу», — це Його велика заповідь. «живу вірою в Сина Божого», — це переможне свідчення того, хто довів, що це правда.

Улюблені, у світлі цього великого забезпечення послухайте тепер могутню обітницю й, у Його вірі, підніміться, щоб привласнити її: «Коли можеш у те вірувати, то все можливе віруючому», — і заволайте: «Вірую, Господи», — ні, не я, а Ти! — «поможи моєму недовірству».

А тепер, улюблені, цей могутній двигун духовної сили вкладено в наші руки Всемогутньою любов’ю. Чи привласнимо ми його і, з Божою допомогою, піднімемося до найвищих його можливостей, і чи спрямуємо ми його від цієї години, мов небесну зброю, на поле християнського життя та боротьби, і чи вживемо його на все, до чого Бог покликав нас у великих битвах цієї доби та для Царства нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа? Наша доля випала на доленосні часи; щойно почалося останнє десятиліття цього дивовижного століття, і воно застає Божу Церкву, що пробуджується до найбільшого походу християнських століть — до євангелізації світу, маючи на меті приготування до негайного приходу нашого Господа. Яка славна можливість! Це одна з можливостей віри.

Минулої ночі, коли я сидів біля свого відчиненого вікна до глибоких нічних сторож, з одного з тих котеджів я чув голос молитви, що лунав цілу ніч. Це був невпинний і могутній зойк, щоб могутній Бог діяв усією Своєю силою і славою; і хоча ті самі слова часто повторював той самий голос, він ніколи не здавався одноманітним, бо в тій молитві було стільки того, чого мова не могла висловити, що вона торкнулася мого серця ніжністю й урочистістю і здавалася пророцтвом того, що, як я вірю, має вийти з цього могутнього зібрання і бути підхоплене цілим світом, доки на нього не відповідять голоси небес угорі, проголошуючи: «царства сьвіта стали (царствами) Господа нашого й Його Христа», «Алилуя! обняв бо царство Господь Бог Вседержитель». О, чи візьмемо ми цей двигун всемогутності, молитву віри, і чи спрямуємо його до небес, і чи спрямуємо його на землю, і чи спрямуємо його проти кожного ворога, доки не переконаємося, що цілком правдиве слово: «все можливе віруючому»?

Запропоновано, щоб ми сьогодні утворили Молитовний союз за євангелізацію світу протягом цього нинішнього століття та за швидкий прихід нашого Господа Ісуса. Улюблені, чи може бути величніша нагода для практичного застосування цієї великої теми, і чи не візьмемося ж ми однодушно за руки у вірній молитві довкола світу, аж до того щасливого дня, коли ми знову візьмемося за руки довкола Тисячолітнього Престолу й прославимо Його за славне виконання?