George Whitefield — життєпис і проповіді

Він був найгучнішим голосом свого століття, а починав із того, що носив кухлі з пивом. Перш ніж Джордж Вайтфілд став на пагорбі під Бристолем і заговорив до двохсот вуглекопів, — перш ніж поля двох континентів заповнилися людьми, які ніколи й не переступали порога церкви, — він був хлопцем у синьому фартусі, що мив швабри в материному заїзді. Він так ніколи й не забув цього. З усього, що можна сказати про людину, яка допомогла розпалити Велике пробудження, сам він наполягав на одному: Бог знайшов його внизу й підняв.

Хлопець у синьому фартусі

Вайтфілд народився в грудні 1714 року в заїзді «Дзвін» на Саутгейт-стріт у Глостері, де господарювала його мати. Навчання його скінчилося рано. Статки матері танули, і хлопець, що мав хист до промов і акторської гри, вирішив, що зайва латина лише зіпсує його для ремесла. Тож він пішов працювати в родинну справу і описав це падіння, не здригнувшись:

Я надів свій синій фартух і нарукавники, мив швабри, прибирав кімнати і, одним словом, майже півтора року був звичайним шинкарем.

— Джордж Вайтфілд, Коротка розповідь про Божі діла з преподобним паном Джорджем Вайтфілдом

Та навіть тут були знаки. На його руках «часом була турбота про весь дім», і все ж у вільні години він склав дві чи три проповіді й одну з них присвятив старшому братові. Шинкар, що пише проповіді в заїзді, — постать або комічна, або пророча, і минули роки, перш ніж з’ясувалося, котра саме.

Оксфорд і довга дорога до благодаті

У листопаді 1732 року він вступив до Пембрук-коледжу в Оксфорді як сервітор — найнижчий розряд студентів, що платили за навчання, прислуговуючи багатшим. Він знову був слугою, тільки в мантії. Але в Оксфорді він знайшов невелике осміяне товариство, відоме як «Святий клуб», а через Чарльза Веслі — книжку, яка його зламала: Життя Боже в душі людини Генрі Скугала. Вона сказала йому, що справжня віра — не в ділах, а в єднанні: це Христос, що сформувався всередині.

Це відкриття прийшло не як полегшення. Воно прийшло як вимога, і Вайтфілд, будучи Вайтфілдом, кинувся на неї всім тілом. Він постив по середах і п’ятницях увесь Великий піст, по тридцять шість годин поспіль. Він молився, лежачи ниць під деревами на лузі Крайст-Черч. Він роздавав гроші, відмовлявся від фруктів, носив брудні рукавички й латані черевики заради смирення і так виснажив себе, що навесні 1735 року його здоров’я зламалося, і довелося покинути університет. Із справжньою мужністю й цілковитою марністю він намагався заробити те, що можна було тільки отримати в дар.

Коли ж воно прийшло, то прийшло тихо, і він так і не оговтався від цього.

Але о! якою радістю — радістю невимовною, радістю, повною слави й переповненою славою, — сповнилася моя душа, коли тягар гріха спав і непохитне відчуття прощальної любові Божої та повна певність віри увірвалися в мою безутішну душу! Воістину то був день мого заручення, день, вартий вічної пам’яті.

— Джордж Вайтфілд, Коротка розповідь про Божі діла з преподобним паном Джорджем Вайтфілдом

Кожна проповідь, яку він виголосив за наступні тридцять чотири роки, була певною мірою спробою передати той ранок комусь іншому.

Кригу зламано

Єпископ Мартін Бенсон висвятив його на диякона в Глостері 20 червня 1736 року. Йому був двадцять один рік. Першу проповідь він виголосив наступної неділі в церкві Святої Марії-де-Крипт, де його колись хрестили, перед громадою, повною людей, які пам’ятали його ще дитиною. Вийшло доволі вдало. Згодом до нього дійшла чутка, і він переказував її з неприхованою втіхою: єпископові поскаржилися, що він довів до божевілля п’ятнадцятьох людей. Шановний владика, як йому переказали, побажав, щоб це божевілля не минуло до наступної неділі.

Слава прийшла майже одразу, а з нею — зачинені двері. Церкви, що юрмилися послухати юного проповідника, почали замикатися від його вчення про нове народження. І ось похмурого лютого 1739 року, позбавлений кафедр і не бажаючи мовчати, він зробив те, що змінило все. Він поїхав до Кінгсвуда, де жили вуглекопи — люди, яких мали трохи не за язичників і яким ніхто не завдавав собі клопоту благовістити, — вийшов на пагорб і проповідував під відкритим небом близько двомстам із них.

Благословен Бог, що тепер я зламав кригу! Вірю, що ніколи я не був такий угодний моєму Господареві, як тоді, коли стояв і навчав тих слухачів у відкритому полі. Дехто може мене осуджувати; але коли б я так людям угождав, то не був би слугою Христовим.

— Джордж Вайтфілд, Журнали, 17 лютого 1739

За кілька тижнів дві сотні перетворилися на тисячі, а згодом, за помірним підрахунком, — майже на двадцять тисяч. То були люди, яким не треба було берегти релігійної репутації чи боронити власної праведності, і Вайтфілд помітив, що саме тому вони швидко вірили. Його розповідь про побачене пережила майже все інше, що він написав:

Не маючи власної праведності, від якої треба було б зректися, вони радо слухали про Ісуса, Котрий був друг митникам і не прийшов кликати праведників, а грішників до покаяння. Першою ознакою того, що їх зворушено, були білі борозни від сліз, які рясно котилися по їхніх чорних щоках, коли вони виходили зі своїх шахт.

— Джордж Вайтфілд, цит. за: Джон Гілліс, Спогади про життя преподобного Джорджа Вайтфілда (1772)

Варто тут зупинитися. Цей образ живе не тому, що він драматичний, а тому, що він точний: благодать — це те, що проступає чистою смугою на брудному обличчі. Він вийшов у поле — і вже ніколи з нього не пішов.

Атлантика і Пробудження

Вайтфілд перетинав океан у часи, коли це було випробуванням: сім поїздок до Америки, тринадцять переходів через Атлантику, місяцями на дерев’яному кораблі. У 1739–40 роках він проїхав від Джорджії до Нової Англії й назад, проповідуючи щодня, і розрізнені місцеві релігійні пориви злилися за ним у те, що ми нині звемо Великим пробудженням. Він проповідував у полях, зі сходів судів, на вулицях Філадельфії, де Бенджамін Франклін — ненавернений, прихильний і скептичний — вимірював, як далеко лине його голос, і друкував його журнали. По суті, він став першою людиною, яку особисто знало все узбережжя, і знали його за одну звістку: Мусите ви народити ся звиш.

Бетесда та її тінь

Тягарем його життя став сирітський притулок. Він почав будувати Бетесду поблизу Саванни 25 березня 1740 року і тридцять років просив на неї, збирав на неї, обстоював її рахунки й вкладав у неї власні гроші. Деякі з його найзворушливіших проповідей були збором коштів, і він був у цьому бездоганно сумлінний: ревізії під присягою підтвердили, що він не взяв собі жодного пенні й не записав на притулок жодних своїх дорожніх витрат.

І саме тут чесність вимагає найважчого абзацу. Бетесда коштувала дорого, і Вайтфілд переконав себе, що вона не виживе на вільній праці. 1747 року він використав £300, подаровані йому в Чарлстоні, щоб купити плантацію в Південній Кароліні й поневолених людей, які працювали б на ній на утримання притулку, і писав, що «мешканцям неможливо прожити без рабів». Засновницька хартія Джорджії забороняла рабство; Вайтфілд домагався від опікунів скасувати цю заборону, доводячи їм, що «якби дозволили негрів, я мав би тепер досить, щоб утримувати безліч сиріт», і що Джорджія «ніколи не стане квітучою провінцією, якщо не використовувати негрів». Заборона впала 1751 року. Він боровся за це, він цьому радів, і до самої смерті він володів поневоленими чоловіками й жінками.

Його не можна виправдати тим, що ніхто тоді не знав краще; він сам знав краще. Він писав, що поневолених «привезено з рідної землі неправедним шляхом» і що це «торгівля, якої не можна схвалити», — а тоді розміркував, що оскільки вона все одно триватиме, то він може й мати з неї зиск, і благовістити людям, яких купує. Раніше він друковано докоряв південним плантаторам за жорстокість до тих, кого вони тримали. Саме це й робить його вину звинуваченням, а не просто трагедією: людина, що бачила через увесь океан, що й вуглекоп має душу, подивилася рабству просто в очі, назвала його злом — і все одно збудувала на ньому свою доброчинність. Євангеліє, яке він проповідував, згодом озброїть аболіціоністів. До його власних рахунків воно не дійшло. Будь-яка чесна любов до Вайтфілда мусить тримати це, нічого не пом’якшуючи.

Двоє друзів, одне Євангеліє

Дружба з Джоном Веслі була великою любов’ю і великою раною його громадського життя. Вони були братами у «Святому клубі»; саме Вайтфілд передав Веслі поля під відкритим небом у Кінгсвуді. Але Веслі проповідував і видав Вільну благодать проти вчення про приречення, а Вайтфілд — переконаний кальвініст — відповів у грудні 1740 року листом-докором. Розрив був публічним, болісним, і менші люди з обох боків ним скористалися. Згодом Вайтфілд глибоко шкодував про той галас і не дав розколові застигнути у ворожнечу. Вони знову проповідували з кафедр один одного. Вони розходилися в поглядах до кінця — і до кінця любили один одного.

Доказ прийшов після смерті. Його друг Роберт Кін часто питав його напівжартома, хто ж виголосить його похоронну проповідь, якщо він помре за морем, — невже його давній друг пан Джон Веслі? Вайтфілд щоразу відповідав чотирма словами: «Він і є та людина». І коли звістка дійшла до Лондона, виконавці заповіту запросили Веслі, і в неділю 18 листопада 1770 року він став у власній каплиці Вайтфілда на Тоттенгем-Корт-роуд перед незліченним натовпом, що зібрався з усіх кінців міста, і виголосив похоронну проповідь за своїм суперником. Веслі записав, що то була грізна година; всі мовчали, як ніч. Хоч би хто з них мав рацію щодо обрання, ця сцена — один із найпрекрасніших аргументів на користь віри, яку вони поділяли.

Втомлений у праці, але не від праці

У розмах його праці важко повірити. Його друг Генрі Венн свідчив, що багато років Вайтфілд проповідував від сорока до шістдесяти годин щотижня. Цифра, яку найчастіше пов’язують з його іменем, — що він виголосив понад вісімнадцять тисяч проповідей, — потребує обережності, а не повторення. Це не сучасна здогадка: Огастес Топледі, який знав його, повідомляв, що вона походить із книжки, в якій Вайтфілд сам занотовував час і місця свого служіння, і те саме число згодом викарбували на його кенотафі. Та все ж це твердження спирається на записи, яких ми вже не можемо перевірити, і чесно сказати так: сучасник, посилаючись на власний нотатник Вайтфілда, оцінив загальне число в понад вісімнадцять тисяч. Назвімо це оцінкою з надійного джерела, а не підрахованим фактом. Правда, на яку вона вказує, сумніву не викликає.

Це коштувало йому тіла. Хворий на астму і виснажений у п’ятдесят п’ять, він чув умовляння сповільнитися — і не хотів. Коли йому казали проповідувати рідше, він просто відповідав, що краще зноситися, ніж заіржавіти.

У суботу 29 вересня 1770 року він проїхав п’ятнадцять миль від Портсмута до Ексетера й проповідував у полі перед великим натовпом. Перед тим як вийти, друг на ім’я Кларксон, бачачи, що йому гірше, ніж звичайно, сказав, що йому краще до ліжка, ніж на кафедру. «Правда, пане», — відповів Вайтфілд, а тоді відвернувся, склав руки, звів очі вгору й помолився:

Він проповідував дві години. Тоді пообідав, поїхав далі до Ньюберіпорта, з’їв скромну вечерю, сказав, що втомився, і піднявся нагору. Він читав Біблію, поруч лежали розгорнуті псалми доктора Ваттса, став на коліна біля ліжка й завершив вечір молитвою. Прокинувшись уночі від задухи, він знову молився — щоб Бог поблагословив проповіді, які він уже виголосив, і ту, яку збирався виголосити того дня, аби більше душ було приведено до Христа; і щоб благословив його Бетесду. Він помер близько шостої ранку 30 вересня 1770 року в пасторському домі Старої південної пресвітеріанської церкви.

З власного бажання його поховали там, де він спочиває й досі, — у склепі під кафедрою в Ньюберіпорті, під місцем проповіді, і це цілком доречно. Він просив ще однієї проповіді, а тоді спочинку, і отримав і те, і те; і людина, що тридцять чотири роки казала незнайомцям у відкритих полях, що вони мусять народитися згори, пішла дізнатися, чи казала вона їм правду.

Читайте його заради вогню і заради радості, з якої той вогонь спалахнув. Але читайте й з відкритими очима. Він був сервітором, що став голосом для мільйонів і ніколи не переставав дивуватися благодаті, — і він був людиною, що тримала людей як власність, проповідуючи, що Христос помер за них. І те, і те правда. Він першим сказав би вам, що все добре в ньому було позичене, — і останнім заявив би, що ця позика зробила його гідним її.