Потреба кожної людини в притулку

«І буде чоловік, мов затула од вітру й захист в негоду; мов джерела води в пустинї й тїнь від високої скелї в землї безводній.—Ісаїї 32:2.

Маю сьогодні ввечері дуже дорогоцінний текст зі Старого Завіту — я люблю Старий Завіт, він сповнений Христа, — Ісаїї 32:2: «І буде чоловік, мов затула од вітру й захист в негоду; мов джерела води в пустинї й тїнь від високої скелї в землї безводній».

Багато років тому я подорожував континентом, оглядаючи деякі картинні галереї Німеччини, і в новій галереї в Мюнхені побачив картину, що справила на мене дуже глибоке враження. На ній було зображено наближення бурі: грозові хмари насувалися, густі й зловісні; дерева гнулися під першим подихом бурі, що надходила. Коні й худоба в страху мчали полями, а невеличкий гурт чоловіків, жінок і дітей, згорблених, з пополотнілими обличчями, з жахом у кожному погляді й русі, тікав перед бурею, шукаючи сховку. Не думаю, що художник мав такий намір, але мені завжди здавалося, що ця картина точно зображує кожне людське життя. Кожен чоловік і кожна жінка потребують сховку. Ви питаєте: сховку від чого? Сховку від чотирьох речей.

1. Сховок потрібен від докірливого сумління.—Насамперед кожен із нас потребує сховку від звинувачень власного сумління. Кожен чоловік і кожна жінка тут сьогодні мають сумління, і кожен чоловік і кожна жінка тут сьогодні грішили проти власного сумління. Немає муки, подібної до муки докірливого сумління. Нам не треба йти до Божого Слова, щоб це дізнатися. Ми знаходимо це й у поганській літературі. Не християнський поет, а поганин, що жив приблизно за часів Христа, латинський поет Ювенал, сказав:

«Повір: жодна з катівень, що вигадав поет,

Не зрівняється з лютим, невимовним болем

Того, хто вдень і вночі, не знаючи спокою,

Носить у грудях свій власний рахунок».

Інший поганський поет, хоч він і жив у християнській країні, поет лорд Байрон, написав:

«Так темні душею вмирають

Або живуть, як скорпіон у вогняному колі;

Так корчиться душа, розтерзана каяттям,

Непридатна для землі, не засуджена ще до неба;

Над ним темрява, під ним розпач,

Довкола нього морок, у ньому смерть».

Але нам не треба йти до поетів, щоб дізнатися про муки докірливого сумління. Ми бачимо їх щодня довкола себе в живому житті й досвіді. Одного вечора по закінченні служби в церкві, де я тепер пастор у Чикаго, до мене підійшла жінка з переслідуваним обличчям і сказала: «Я хотіла б побачитися з вами наодинці». Я відповів: «Якщо ви прийдете завтра о другій годині дня до мого кабінету, там буде й пастор; і якщо маєте щось сказати, ми радо вислухаємо».

Наступного дня о другій годині жінка прийшла до мого кабінету; був там і пан Гайд, пастор, і я сказав жінці: «Ну, що вас гнітить?» Вона спробувала заговорити, але не змогла. Я знову сказав: «Що вас гнітить?» Вона знову спробувала і знову не змогла. Утретє я сказав: «Що вас гнітить? Ми не можемо вам допомогти, якщо ви не скажете нам, у чому ваша біда». Тоді вона видихнула: «Я вбила людину. Це було чотирнадцять років тому, за Атлантичним океаном, на батьківщині, у темряві лісу: я встромила кинджал чоловікові в горло, кинула кинджал і втекла. Його знайшли в лісі з кинджалом поруч. Ніхто мене не запідозрив, усі думали, що він сам наклав на себе руки. Я прожила там ще два роки, і ніхто ніколи мене не запідозрив; але я знала, що це зробила я, і була нещасна, і нарешті приїхала до Америки, щоб побачити, чи не знайду миру тут. Спершу я поїхала до Нью-Йорка, а потім до Чикаго, і ось уже дванадцять років я тут, але миру не знайшла. Я часто ходжу до озера, стаю на пристані й дивлюся в темні води внизу, і я стрибнула б, якби не боялася того, що може чекати по смерті». Переслідувана й гнана власним сумлінням чотирнадцять років! Пекло на землі! Що ж, хтось скаже: я цілком розумію, чому людину, яка вчинила такий жахливий учинок, заплямувавши руки людською кров’ю, переслідує сумління. Але я ніколи нічого подібного не робив. Можливо, але ви грішили; а коли сумління вказує на нас пальцем звинувачення, ми вже не дуже зважуємо, великий чи малий наш гріх. Але ви кажете: «Моє сумління мене не турбує». Можливо, бо загальновідомий психологічний факт, що сумління часом спить; але сумління ніколи не вмирає. Настане день, коли ваше заснуле сумління прокинеться, і ваше сумління вкаже на вас пальцем звинувачення, і горе тому, чиє сумління прокинеться, а сховку від власного сумління він не має. У місті Торонто багато років тому була молода дівчина, що прибилася туди з села. Вона чула про розваги того міста, покинула свій дім і приїхала туди задля життя в утіхах, ходила до театрів, на танці й подібні розваги, і, як багато інших, що їдуть до великого міста з тією самою метою, її захопив вир міських гріхів, і вона пішла вниз, вниз, вниз, у життя ганьби. Сумління її не турбувало; але одного вечора в Торонто співали «Фіскські ювілейні співаки», і якісь знайомі запросили дівчину піти їх послухати, і вона пішла. Нарешті вони дійшли до того гімну з дивним приспівом:

«Моя мати раз, моя мати двічі,

Моя мати зрадіє;

У небі раз, у небі двічі,

Моя мати зрадіє».

Бідна дівчина сиділа нагорі, на галереї, і коли почула, як звуки того приспіву линуть до неї, повернулися всі спогади її дитинства: вона знову була дитиною, знову вдома, у старому домі. Був вечір; на столі стояла лампа, і її мати з лагідним обличчям сиділа там із розгорненою Біблією на колінах, а вона, чотирирічна дівчинка з золотим волоссям, стояла навколішки біля материних колін і вчилася молитися.

Усе це повернулося до неї знову. Знову ювілейні співаки дійшли до того приспіву:

«Моя мати раз, моя мати двічі,

Моя мати зрадіє;

У небі раз, у небі двічі,

Моя мати зрадіє».

І коли ці слова знову долинули до неї, гаряча кров ударила дівчині в щоки, вона схопилася на ноги й кинулася вниз сходами на вулиці великого міста. Далі, далі, далі, так швидко, як тільки могли нести її ноги, що вже втомлювалися, за межі газових ліхтарів, у поле; а наступного ранку, коли один фермер вийшов на поріг свого дому, там лежала бідна дівчина, вчепившись у поріг, мертва! Загнана на смерть власним сумлінням.

О, є тут сьогодні чоловіки й жінки, чиє сумління спить, але чиє сумління колись прокинеться, і горе тому чоловікові чи жінці, чиє сумління прокинеться, а сховку від нього не буде.

II. Сховок потрібен від сили гріха в нас самих.—По-друге, ми потребуємо сховку від сили гріха в нас самих. Кожен чоловік і кожна жінка тут сьогодні, хто хоч трохи знає себе, добре знають, що в них самих перебувають сили зла, яких вони не можуть подолати власною силою. Якщо є чоловік чи жінка, що думають, ніби цілком панують над собою, якщо є людина, яка думає, що має силу власною силою вирватися з гріха, що в ній, то це гірко ошукана людина. Є тут сьогодні люди з непереборною жагою до міцних напоїв. Є інші, яких це зовсім не вабить, але які поневолені іншими гріхами. Інші мають пристрасть до азартних ігор. Інших не вабить ні те, ні те, але вони люблять інші речі. В одного це неприборканий норов; в інших — гострий, недобрий, осудливий язик. В одних одне, в інших інше. Але в кожному чоловікові й кожній жінці з нас у цих чотирьох стінах є сила гріха в нас самих, якої ми не можемо подолати власною силою. Ми потребуємо сховку від сили гріха всередині.

Пам’ятаю, як одного вечора по закінченні такого самого зібрання в Міннеаполісі, в Америці, до мене підійшов молодий чоловік і сказав: «Я чув, як ви сьогодні проповідували на вулиці, і сказав собі: „Цей чоловік може мені допомогти“, — і прийшов сюди й залишився на всю службу. Чи допоможете ви мені тепер?» Я сказав, що дуже радо допоможу, якщо зможу. Він сказав: «Слухайте: я працював у Пенсильванії й почав жити розгульним життям. А ви ж знаєте, — сказав він, — що розгульне життя коштує грошей. Воно коштувало більше, ніж я заробляв, і я запустив руку в касу свого господаря й узяв його гроші. Звісно, мене спіймали, але мій господар був добра людина. Він міг би посадити мене до в’язниці; натомість він сказав: „Тобі треба їхати на Північний Захід. Це новий край; почни там життя наново“. Мене послали сюди, і тепер я маю добру посаду, як ви бачите з мого мундира», — і він показав на нього. «Але, — сказав він, — я йду в Міннеаполісі тим самим шляхом, яким ішов у Пенсильванії. Я боюся сьогодні вийти з цієї зали. Не встигну я відійти від неї й на квартал, як зустріну когось, хто мене знає, і тоді я напевно пропав».

Можливо, у вас немає тієї слабкості, що була в цього молодого чоловіка, а можливо, і є; але кожен чоловік і кожна жінка тут мають у собі силу гріха, якої не можуть подолати власною силою. Ми потребуємо сховку від сили гріха всередині.

III. Сховок потрібен від сили диявола.—По-третє, ми потребуємо сховку від сили диявола. У нашій країні є дуже багато людей, надто мудрих, щоб вірити в існування особового диявола. Я вірю в існування особового диявола. Скажу вам чому. По-перше, тому, що так каже Стара Книга, а я переконався, що людина, яка вірить Біблії, завжди врешті-решт виграє, а людина, надто мудра й надто передова, щоб вірити Божому Слову, врешті-решт щоразу програє. Був час, коли я був такий мудрий, що вірив Біблії лише настільки, наскільки вона була досить мудра, щоб погоджуватися зі мною. Дякувати Богові, той час минув. Дякувати Богові, Він відкрив мені очі й вуха, і я дійшов до того, що знаю — шкода, що не маю часу розповісти вам, звідки знаю, — що ця Книга від першого розділу до останнього є справжнє Боже Слово. І ця Книга навчає нас, що є особовий диявол. Розгорніть 1 Петра 5:8: «бо противник ваш, диявол, як лев рикаючий, ходить, шукаючи кого пожерти». Єфесян 6:11, 12: «Одягнїть ся у всю зброю Божу, щоб змогли ви стояти проти хитрощів дияволських. Бо наша боротьба не з тїлом і кровю, а з князївствами, і з властями і з миродержителями тьми віка сього, з піднебесними духами злоби». Але, друзі, є й інша причина, чому я вірю в особового диявола, а саме — те, чого навчає мене власний досвід і здоровий глузд. Багато років тому один великий французький учений перетинав Аравійську пустелю під проводом провідника-араба. Коли сонце сідало на заході, провідник розстелив на землі свій молитовний килимок і почав молитися. Коли він закінчив, учений стояв, дивлячись на нього зі зневагою, і спитав, що він робить. Той сказав: «Я молюся». «Молишся! Кому ж ти молишся?» «Аллахові, Богові». Учений сказав: «Ти коли-небудь бачив Бога?» «Ні». «Ти коли-небудь чув Бога?» «Ні». «Ти коли-небудь простягав руки, торкався Бога й відчував Його?» «Ні». «Тоді ти великий дурень, що віриш у Бога, якого ніколи не бачив, Бога, якого ніколи не чув, Бога, якого ніколи не торкався рукою». Провідник-араб нічого не сказав. Вони лягли спати, рано-вранці встали, і трохи перед сходом сонця вийшли з намету. Учений сказав провідникові-арабові: «Минулої ночі довкола цього намету ходив верблюд». З особливим поглядом араб сказав: «Ти бачив верблюда?» «Ні». «Ти чув верблюда?» «Ні». «Ти простягав руку й торкався верблюда?» «Ні». «Ну, то ти дивний учений, що віриш у верблюда, якого ніколи не бачив, верблюда, якого ніколи не чув, верблюда, якого ніколи не торкався руками». «О, але ж, — сказав той, — ось його сліди довкола всього намету». Саме тоді сходило сонце в усій своїй східній пишноті, і граціозним помахом своєї варварської руки провідник сказав: «Дивись на сліди Творця і знай, що є Бог». Думаю, неосвічений дикун переміг у цій суперечці. Друзі, ми бачимо скрізь у величному всесвіті сліди Творця. Але, на жаль! ми бачимо скрізь у людському суспільстві сліди ворога. Та вам досить лише пройтися вулицями Джордана, і ви побачите сліди сатани; ви бачите їх у ваших кублах розпусти, на обличчях чоловіків і жінок на вулицях, і, на жаль! на жаль! ви бачите сліди сатани в домах культури й вишуканості. Що означає те, що освічені чоловіки й жінки, вишукані чоловіки й жінки підпадають під владу всіх цих дивних омань — Християнської науки, теософії і всієї такої нісенітниці? Це означає, що є диявол — хитрий, підступний, майстерний, дивовижний, — сильніший за вас і мене і хитрістю, і силою. Ми потребуємо сховку від підступності, хитрості, сили диявола.

IV. Сховок потрібен від майбутнього гніву.—По-четверте, ми потребуємо сховку від майбутнього гніву. Дуже багато людей не вірять, що є «настигаючий гнїв». Я вірю. Чому? Знову ж таки, тому, що так каже Стара Книга. Стара Книга каже, як я показав вам учора ввечері, що Бог «призначив день, в котрий судити ме вселенну правдою», і Бог дав запевнення в цьому, воскресивши Ісуса Христа з мертвих. Стара Книга каже: «Настане день гніву й об’явлення праведного суду святого й зневаженого Бога!» Я вірю в це, бо так каже Біблія.

Інша причина, чому я вірю, що є «настигаючий гнїв», — це те, що так каже мені здоровий глузд. Погляньте: ось людина, що багатіє, ошукуючи своїх ближніх, багатіє, обкрадаючи вдову й сироту. Вона робить це законними засобами. О так, вона надто хитра, щоб потрапити під дію закону. Але вона багатіє, роблячи бідними інших людей. Її багатство зростає, її шанують і поважають. Коли вона їде вулицями у своєму розкішному екіпажі, якийсь пан на вулиці обертається й каже синові: «Он їде пан Такий-то, людина рідкісного ділового хисту, тепер один із наших провідних капіталістів. Сподіваюся, мій хлопчику, коли ти виростеш, ти будеш такий самий успішний, як він». Він живе в пошані, помирає в пошані, помирає шанований усіма — майже. А жертви його захланності, жертви його гноблення, жертви його нечесності лежать там, біліючи на гончаревій ниві, куди вони зійшли передчасно через його грабунок. Невже ви скажете мені, що не настане день, коли ці люди, які жили з багатства, вичавленого з бідної вдови й сироти, муситимуть стати перед праведним Богом і відповісти за це, і отримати те, чого ніколи не отримали в цьому світі, — заслужену відплату за свою нечесність? Звісно, є день суду; звісно, є пекло. А якби не було, то мало б бути. Погляньте: ось людина, що проходить через життя, не віддаючи Богові жодної думки з року в рік. Вона залишає Бога поза своїми справами, залишає Бога поза своїм товариським життям, залишає Бога поза своїм навчанням, залишає Бога поза своїми втіхами і робить Божий день днем утіх; Божа книга ніколи не розгортається, Божий Син потоптаний ногами. І так ця людина жила, і так вона помирає, проходячи світом і нехтуючи Богом, що створив її і дав Свого Сина вмерти на хресті, щоб спасти її. Невже ви скажете мені, що не настане день, коли ця людина муситиме стати перед праведним Богом і відповісти на такі питання: «Що ти зробив із Моїм днем?» «Що ти зробив із Моїми законами?» «Що ти зробив із Моїм Словом?» «Що ти зробив, понад усе, з Моїм Сином?» Звісно, є день суду. І ми з вами потребуємо сховку від нього, кожен із нас, бо кожен із нас згрішив і позбавлений Божої слави. Отож є ці чотири речі, від яких ми потребуємо сховку: власне сумління, сила гріха всередині, сила й підступність диявола і майбутній гнів.

Чи є сховок? Я знову читаю свій текст: «І буде чоловік, мов затула од вітру й захист в негоду; мов джерела води в пустинї й тїнь від високої скелї в землї безводній». Буде чоловік — хто цей чоловік? Є лише один чоловік, що є сховком, — Богочоловік Ісус Христос. Він — сховок від сумління. Я розповів вам частину історії, а тепер розповім решту. Коли та жінка прийшла й розповіла мені, як її чотирнадцять років переслідувало сумління, я взяв Біблію і сказав їй: «Чи вірите ви тому, що написано в цій книзі?» Вона сказала: «Так, пане, я вірю всьому. Я виросла в лютеранській церкві!» «Гаразд, — сказав я, — слухайте!» (Ісаїї 53:6) «„Всї ми блукали, як вівцї“?» Я сказав: «Чи це правда про вас?» «О, пане, — сказала вона, — правда». «„кожен ходив своєю дорогою“». «Чи це правда про вас?» «О, так, у цьому й біда. Це правда». Я сказав: «Хто ж ви?» Вона сказала: «Я пропаща». «Дуже добре, слухайте ж решту: „провини ж усїх нас вложив Господь на него одного“. Ну, — сказав я, — хто цей „він“?» Вона сказала: «Це Ісус Христос». «Добре, слухайте: „провини ж усїх нас вложив Господь на Ісуса Христа“. А тепер, — сказав я, — нехай моя Біблія означає ваш гріх, нехай моя права рука означає вас, а ліва — Ісуса Христа». Я закрив Біблію й повторив текст: «Всї ми блукали, як вівцї, кожен ходив своєю дорогою». І я поклав Біблію на другу руку й сказав: «Де тепер ваш гріх?» Вона сказала: «Він на мені». «Добре, слухайте: „провини ж усїх нас вложив Господь на него одного“». І я переклав Біблію на іншу руку. «Де тепер ваш гріх?» Вона завагалася, а тоді сказала: «Він на Ісусі Христі». «Правильно! — сказав я. — Чи він тоді ще на вас?» Минуло кілька хвилин, перш ніж вона заговорила, а тоді вибухнула радісним вигуком: «Ні, він на Ісусі Христі!» «Та жінка, яку чотирнадцять років переслідувало сумління, вийшла того дня з мого кабінету з Божим миром у серці. Чи є тут чоловік чи жінка, яких переслідує спогад про минуле? Христос — сховок, і для вас є сьогодні мир у Ньому.

Христос — сховок від гріха всередині. Я знав молодого чоловіка з доброї родини, високоосвіченого, зі шляхетними прагненнями, але цілком поневоленого гріхом в одній із його найогидніших форм. Він намагався вирватися, намагався бути чоловіком, але не зміг, і пішов униз, глибше, і глибше, і глибше, аж нарешті впав у розпач і опинився на краю могили самогубця; і однієї страшної ночі, коли розпач оселився в його душі, він закликав до Бога заради Христа, і Христос визволив його. І жодного разу більше він не впав у той гріх.

По-третє, Він — сховок від сили гріха. Я знаю одного чоловіка в нашій рідній країні — думаю, я ніколи в житті не знав людини, що була б так цілковито у владі сатани, як він, — чоловіка блискучих розумових обдарувань, найвизначнішого промовця, якого я будь-коли чув, і все ж він пішов униз і потрапив у владу сатани, пішов униз так, що всі друзі покинули його, аж його дружина й діти стали блукальцями, а він — бродягою на вулицях. Цей чоловік упав так низько, що одного разу, як мені розповіли, він кинув свою бідну дружину на підлогу (одну з найшляхетніших жінок, що будь-коли стояли поруч із занепалим чоловіком) і топтав її підбором. Я сказав йому: «Джоне, тобі слід покаятися». Він сказав: «Ну, я не вірю так, як ви. Я не вірю ні в Бога, ні у вашу Біблію». «Але, — сказав я, — Джоне, це нічого не змінює; якщо ти приймеш Ісуса Христа як свого Спасителя, Він спасе тебе, а якщо не приймеш Його, ти пропав». Через кілька місяців, в іншому місті, він пішов до свого вбогого горища й кинувся до Христа, і Ісус Христос зустрів його, і спас його, і перемінив його, і сьогодні він один із найшанованіших людей у нашій країні. Немає жодних голих домислів щодо віри Ісуса Христа. Це сьогоднішня реальність, яку можна довести. Не лише те, що Христос спасав людей дев’ятнадцять століть тому; Він спасає їх сьогодні в Лондоні.

І ще: Христос — сховок від майбутнього гніву. Звісно, я не можу довести цього з досвіду, бо це лежить у майбутньому; але я можу довести це аргументом, на який немає відповіді. Ось цей аргумент: Христос, що має силу спасати людей від сили гріха тепер, безперечно має силу спасти їх від наслідків гріха потім. Хіба це не добрий аргумент? Дозвольте додати, що будь-яка релігія, яка не спасає вас від сили гріха сьогодні, не спасе вас і від наслідків гріха у вічності. У цьому світі багато релігії, яка цілковито нічого не варта. Люди кажуть вам, що вони християни і що вони релігійні. Вони відмовляють свої молитви й роблять усілякі речі. Я поставлю вам питання: «Чи маєте ви таку віру в Ісуса Христа, яка спасає вас від сили гріха сьогодні?» Якщо маєте, то маєте таку віру в Ісуса Христа, яка спасе вас від наслідків гріха потім. Але якщо ви маєте таку віру в Ісуса Христа, яка зрештою не є вірою, яка не спасає вас тепер, то маєте таку віру в Ісуса Христа, яка не спасе вас від кари за гріх потім.

Друзі, Ісус Христос — притулок, сховок від досвіду та його звинувачень, від сили гріха всередині, від сили сатани, від майбутнього гніву, від усього, від чого людина потребує сховку. Хто прийде до цього сховку сьогодні ввечері?