Христос — дорогий для віруючих

«Оце ж вам віруючим, — дорогий.» — 1 Петра 2:7.

ЦЕЙ ТЕКСТ нагадує мені початок мого служіння. Минуло вже близько восьми років відтоді, як я, шістнадцятилітній хлопець, уперше в житті став проповідувати Євангелію в сільській хаті перед жменькою бідних людей, що зібралися на богослужіння. Я відчував власну неспроможність проповідувати, але наважився взяти цей текст: «Оце ж вам віруючим, — дорогий.» Не думаю, що зміг би сказати бодай щось на будь-який інший текст, але Христос був дорогий душі моїй, і я був у розквіті своєї юнацької любови, і не міг мовчати, коли предметом був дорогий Ісус. Я щойно втік з єгипетської неволі, ще не забув розбитих кайданів; ще пам'ятав те полум'я, що, здавалося, палало довкола стежки моєї, і ту пожираючу безодню, що роззявляла пащу свою, ніби готова поглинути мене. З усім цим, ще свіжим у юному серці моєму, я міг говорити про Його дорогість — Того, Хто був моїм Спасителем, і вихопив мене, як головню з вогню, і поставив мене на скелю, і вклав нову пісню в уста мої, і утвердив ходу мою. А що ж скажу тепер, цієї години? «Що вчинив Господь!» Як се з малого сталася тисяча, а з найменшого — великий народ? І що скажу про цей текст, як не те, що коли Господь Ісус був дорогий тоді, то Він так само дорогий і нині? І коли я міг проголосити тоді, що Ісус — жадання душі моєї, що задля Нього я сподівався жити і задля Нього готовий був умерти, то хіба не можу сказати, — і Бог мені свідок, — що нині Він дорожчий мені, ніж будь-коли? У згадці про Його незрівнянну милість до найпершого з грішників я мушу наново присвятити себе Йому і знову віддати серце своє Тому, Хто є Господь і Цар.

Це зауваження сказане як вступ; воно може видатися себелюбним, але тут я нічого не вдію. Я мушу віддати славу Богові серед великого зібрання і сповнити обітниці мої Господеві нині серед усіх святих Його, серед тебе, Єрусалиме.

Мій текст стверджує певний факт, а саме: Христос дорогий для віруючих. Це буде перша частина нашої проповіді; у другій же ми спробуємо відповісти на запитання: чому Ісус Христос такий дорогий для віруючого люду Свого? А завершимо, вказавши ознаку, за якою ви можете випробувати себе, чи ви віруючі, чи ні; бо коли ви віруєте в Христа, то Христос дорогий для вас, а коли ви мало думаєте про Нього, то будьте певні, що не маєте істинної й спасенної віри в Нього.

I. По-перше, це певний факт, що ДЛЯ ВІРУЮЧИХ ІСУС ХРИСТОС ДОРОГИЙ. Сам собою Він неоціненно дорогий, бо Він — істинний Бог від істинного Бога. Ба більше, Він — досконала людина без гріха. Дорогоцінне дерево ґофер Його людськости вкрите щирим золотом Його божественности. Він — копальня самоцвітів і гора коштовних каменів. Він увесь любий, але, гай-гай! цей сліпий світ не бачить краси Його. Розмальовані принади тієї пані Мани — ось що світ бачити може, і всі люди задивляються на неї. Це життя, його радощі, його похоть, його зиски, його почесті — усе це має красу в очах невідродженої людини, але в Христі вона не бачить нічого, чим могла б захоплюватися. Ім'я Його вона чує як звичайне слово, а на хрест Його дивиться як на річ, до якої їй байдуже; нехтує Його Євангелією, зневажає Його Слово і, може, виливає люту злобу на людей Його. Та не так віруючий. Людина, приведена до пізнання, що Христос — єдина основа, на якій душа може збудувати свій вічний дім, той, кого навчено, що Ісус Христос є перший і останній, Альфа і Омега, починатель і звершитель віри, — той не думає легковажно про Христа. Він називає Його всім спасінням своїм і всім жаданням своїм; єдиним славним і любим.

Отож, це факт, доведений в усі віки світу. Погляньте на початок появи Христа на землі. Ба більше, ми могли б сягнути й далі назад і побачити, який дорогий був Христос у передбаченні для тих, хто жив перед Його втіленням; але, кажу, відколи Він прийшов у світ, які рясні маємо докази, що Він дорогий для народу Свого! Знаходилися люди, готові розлучитися з домами, і землями, і жінкою, і дітьми, і батьківщиною, і добрим ім'ям, і честю, і багатством, ба навіть із самим життям задля Христа. Таку принаду мав Христос для давніх християн, що коли треба було зректися спадщини своєї та земного достатку задля Нього, вони робили це радо й без нарікання. Ба більше, вони могли сказати, що те, що було їм надбанням, вони вважали за втрату ради Христа і мали все за сміття, аби тільки придбати Христа і знайтися в Ньому.

Ми говоримо про ці речі легковажно, але то були не абиякі жертви. Полишити супутницю серця свого, зазнати зневаги від тієї, що мала б шанувати його, бути обпльованим власними дітьми, вигнаним своїми земляками, і чути ім'я своє за посміховисько, і докір, і приказку, — це нелегко знести; а проте християни перших віків узяли цей хрест і не лише несли його терпляче, а несли його радісно, радіючи в утисках, коли ті утиски спадали на них задля Христа й Євангелії. Ба більше, Сатані було дозволено простягнути руку свою й торкнутися людей Христових не тільки в їхньому майні та їхніх родинах, а й у кості їхній та в тілі їхньому. І погляньте, як учні Христові не мали нічого за втрату, аби тільки придбати Христа. Розтягнені на дибі, їхні напружені жили лише змушували їх співати гучніше, немов вони були струнами арфи, настроєними аж тоді, коли їх натягнуто до краю. Їх катували розпеченим залізом і кліщами; спини їхні орано бичами, — та коли ви бачили, щоб хтось із правдивих послідовників Христових здригнувся в годину болю? Вони знесли все це й викликали своїх гонителів чинити ще більше, вигадувати нові хитрощі та засоби, нові жорстокості й випробовувати їх. Христос був такий дорогий, що ввесь тілесний біль не міг змусити їх зректися Його, і коли нарешті їх виводили на ганебну смерть, — нехай сокира й колода, нехай хрест розп'яття, нехай спис, нехай вогонь і паля, нехай дикий кінь і пустеля засвідчать, що віруючий завжди був людиною, яка радше знесе все це й багато більше, ніж будь-коли зречеться довіри своєї до Христа. Погляньте на Полікарпа перед левами, коли його виводять на середину зборища й вимагають, щоб він зрікся Бога свого. Тисячі лютих очей дивляться на нього згори, і він стоїть там, немічний чоловік, сам на арені, але каже їм, що «знає Господа свого багато вже років, і Той ніколи не вчинив йому прикрости, і він не зречеться Його наостанок». «До левів!» — кричать вони, — «До левів!» — і леви кидаються на нього, і його швидко пожирають; та все це він радше зніс би в пащах тисячі левів, якби мав тисячу життів, ніж помислив би щось лихе проти величі Ісуса Назарянина. Уся історія давньої Церкви Христової доводить, що Ісус був предметом найвищої шани народу Свого; що вони нічого не ставили в суперництво з Ним, а радо й охоче, без нарікання чи вагання, віддавали все за Ісуса Христа й раділи, роблячи так.

І це так само правдиве нині, як було тоді. Якби завтра можна було поставити палю в Смітфілді, християни готові стати паливом для полум'я. Якби знову встановили колоду на Тауер-Гілл і винесли сокиру зі схову її, голови людей Христових були б радо віддані, аби тільки увінчати голову Ісуса й оборонити справу Його. Ті, хто твердить, що давня звитяга Церкви відійшла, не відають, що кажуть. Церква на словах, можливо, втратила свою мужню силу; ісповідники цих днів, можливо, лише зманіжені карлики, нащадки славних батьків; але істинна Церква, вибрані з-поміж церкви на словах, останок, що його обрав Бог, так само закохані в Ісуса, як святі Його в давнину, і так само готові страждати й умирати. Ми кидаємо виклик пеклу та його втіленому представникові, самому старому Римові; нехай будує свої темниці, нехай відновлює свої інквізиції, нехай знову здобуде владу в державі, щоб різати, і калічити, і палити, — ми все ще здатні володіти душами своїми в терпінні. Часом нам здається, що було б добре, якби знову настали дні гонінь, щоб іще раз випробувати Церкву, і розвіяти полову, і зробити її подібною до доброї купи пшениці, чистої й непорочної. Гнилі гілки лісу можуть тремтіти під ураганом, бо їх буде змито геть, але ті, що мають сік у собі, не тремтять. Коріння наше сплетене зі Скелею Віків, і сік Христовий тече в нас, і ми — гілки живої лози, і ніщо не відлучить нас від Нього. Ми знаємо, що ані гоненнє, ані голод, ані нагота, ані біда, ані меч не розлучать нас од любови Христової, бо в усьому тому ми будемо, як була Церква, більш ніж переможцями через Того, Хто полюбив нас.

Чи гадає хтось, що я перебільшую? Зважте ж: коли те, що я сказав, неправда, то Христос зовсім не має Церкви; бо церква, не готова страждати, спливати кров'ю й умирати за Христа, не є Церквою Христовою. Бо що каже Він? «Хто любить батька або матїр більш мене, недостоєн мене; і хто не візьме хреста свого, й не пійде слїдом за мною, недостоєн мене.» — Маттея 10:37-38. Хоча Христос, може, і не піддасть нас випробуванню сповна, проте, коли ми правдиві, мусимо бути готові до випробування; і коли ми щирі, то, хоч і тремтимо на саму думку про це, не тремтітимемо, зносячи його. Не один чоловік, що каже в серці своєму: «Я не маю мученицької віри», насправді має цю шляхетну чесноту; хай-но лише дійде до скруту — і світ побачить благодать, що була схована, як велетень підводиться зі сну свого. Віра, що витримує розніженість світового сонця, витримала б і різкий мороз світового гоніння. Не треба нам боятися: коли ми правдиві нині, будемо правдиві завжди.

Це не просто вигадка — багато є доказів, що Христос і досі дорогий. Чи розповісти вам про мовчазних страдників за Христа, які нині зазнають мучеництва, про яке ми не чуємо, але яке правдиве й дійсне? Скільки є юних дівчат, що йдуть за Христом посеред безбожної родини; батько дорікає їй, сміється з неї, глузує з її святости й пронизує її серце своїм глумом! Брати й сестри звуть її «пуританкою», «методисткою» та подібним, і день у день їй дошкуляє те, що апостол зве «наругами». Але вона зносить усе це, і хоч сльоза інколи мимоволі витискається їй з ока, проте, хай би й кров'ю плакала, вона «аж до крови стояла б, борючись проти гріха». Ці страдники незаписані, їх не вносять до Книги мучеників. Немає в нас Фокса, щоб написав їхній мартиролог; вони не мають утішного для тіла знання, що будуть прилюдно вшановані; але вони страждають самотньо й невідомо, усе ще молячись за тих, хто сміється з них: схиляючись перед Богом на колінах своїх у муці — не через гоніння, а в муці душевній за самих гонителів, щоб ті спаслися. Скільки є таких юнаків по майстернях, наймитів у великих закладах, що ввечері прихиляють коліно біля ліжка свого у великій кімнаті, де багато глузливців. Дехто з нас зазнав цього в юні дні свої й мусив це терпіти; але Христос дорогий у мовчазних стражданнях народу Свого; ці невшановані мучеництва доводять, що Церква Його не перестала любити Його й мати Його за дорогого.

Скільки ж є, до того, — скільки тисяч невидимих і невідомих трудівників для Христа, чиїх імен тут не назвати. Вони працюють від ранку до ночі цілий тиждень, і суботній день мав би бути для них днем відпочинку; але в суботу вони працюють більше, ніж будь-якого іншого дня. Вони відвідують ложа недужих; ноги їхні втомлені, і природа каже: спочинь, — але вони йдуть у найнижчі закутки й притони міста, щоб говорити з невігласами й намагатися ширити ім'я та честь Ісуса там, де про Нього не знали. Багато є таких, що тяжко трудяться для Христа, хоч Церква ледве й відає про це. І скільки ж, до того, є таких, що доводять свою любов до Христа безнастанною щедрістю приношень своїх. Багато бідних людей я знайшов, що відмовляли собі в тому й тому, бо хотіли служити справі Христовій. І багато є таких, — час від часу ми їх виявляємо, — із середніх верств суспільства, що дають на справу Христову у сто разів більше, ніж багато хто з заможних і багатих; і якби ви знали, до яких дрібних злиднів вони доведені, до яких хитрощів змушені вдаватися, щоб служити Христові, ви сказали б: «Людина, здатна на таке, ясно доводить, що Христос їй дорогий». І зважте на це: причина, чому Церква не старанніша, не щедріша в дарах своїх до приношення Спасителеві, саме така — бо церква нинішня не є Церквою Христовою у своїй масі та громаді. Є Церква Христова всередині неї, але видима церква, як вона стоїть перед вами, не має вважатися Церквою Христовою; ми мусимо провести її крізь вогонь і третю частину провести крізь полум'я; бо нині той день, коли жужелиця змішана зі золотом. Як потьмяніло щире золото, як відійшла слава! Сіон під хмарою. Але зважте: хоч ви й не бачите цього, є Церква, схована Церква; непорушне осереддя серед розростання визнавства, є життя всередині цього зовнішнього нарісту християнства, що розростається; є життя, яке всередині, і тому схованому воїнству, тій вибраній дружині Христос дорогий — вони доводять це щодня терплячими стражданнями своїми, старанними зусиллями своїми, постійними приношеннями своїми до Церкви Христової. «Оце ж вам віруючим, — дорогий.»

Скажу вам одну річ, що доводить — доводить до очевидности, — що Христос і досі дорогий для народу Свого, і ось вона: пошліть когось із людей Христових послухати найзнаменитішого проповідника доби, хоч би хто то був; він виголошує вельми вчену проповідь, дуже вишукану й пишну, але в тій проповіді немає ні слова про Христа. Припустімо, що так і є, — і християнин вийде та скаже: «Мені й на шеляг не була цікава промова того чоловіка.» Чому? «Бо взято Господа мого, й не знаю, де положено Його. Я не почув нічого про Христа.» Пошліть того чоловіка суботнього ранку послухати якогось простацького проповідника з-під тину, такого, що спотворює королівську англійську як тільки може, але проповідує Ісуса Христа, — і ви побачите сльози, що котяться по обличчю того чоловіка, а коли він вийде, то скаже: «Не до вподоби мені погана граматика того чоловіка; не до вподоби мені численні помилки, яких він наробив, але ж — о! — воно потішило моє серце, бо він говорив про Христа.» Це, зрештою, і є головне для християнина: він хоче чути про Господа свого, і коли чує, як Його возвеличують, то не зважить на сотню огріхів. Далебі, ви побачите, що всі християни згодні: найкраща проповідь та, що найповніша Христом. Вони ніколи не люблять слухати проповіді, коли в ній немає чогось про Христа. Один валлійський служитель, що проповідував минулої суботи в каплиці дорогого брата мого, Джонатана Джорджа, казав, що Христос — це суть і сутність Євангелії, і розповів таку історію: один юнак проповідував у присутності поважного богослова, а скінчивши, підійшов до старого служителя й спитав: «Що ви думаєте про мою проповідь?» «Вельми вбога проповідь, далебі», — сказав той. «Убога проповідь?» — мовив юнак, — «я довго її студіював.» «Атож, певна річ.» «Чому ж, хіба ви не визнали моє пояснення тексту дуже добрим?» «О так, — сказав старий проповідник, — дуже добрим.» «Ну то чому ж ви кажете, що це вбога проповідь? Хіба ви не визнали метафори влучними, а докази переконливими?» «Так, вони були дуже добрі, наскільки це стосується, та все ж це була вельми вбога проповідь.» «Чи скажете ви мені, чому вважаєте її вбогою?» «Бо, — сказав він, — не було в ній Христа.» «Ну, — мовив юнак, — Христа не було в тексті; ми не маємо проповідувати Христа завжди, ми мусимо проповідувати те, що в тексті.» Тоді старий сказав: «Хіба ви не знаєте, юначе, що з кожного міста, і кожного села, і кожного хутірця в Англії, хоч би де воно було, є дорога до Лондона?» «Так», — сказав юнак. «Ага! — мовив старий богослов, — так само з кожного тексту Писання є дорога до столиці Писань, а то Христос. І, дорогий брате мій, твоє діло, коли доходиш до тексту, — сказати: „Яка ж дорога до Христа?“ — а тоді проповідувати проповідь, що біжить по дорозі до великої столиці — Христа. І, — сказав він, — я ще ніколи не знайшов тексту, у якому не було б дороги до Христа, а коли й знайду колись такий, що не має в собі дороги до Христа, я її прокладу; піду через тин і рів, аби лиш дістатися до Владики мого, бо проповідь не дасть ніякої користи, коли в ній немає воні Христової.» Отож, коли ви кажете на це амінь і заявляєте, що бажаєте чути Ісуса Христа, текст доведено: «Оце ж вам віруючим, — дорогий.»

А коли хочете випробувати це знову й довести, — підіть навідайте когось із наших недужих і вмираючих друзів; заговоріть до них про Білль про реформу, і вони глянуть вам у вічі та скажуть: «О, я відходжу з цього дочасного стану: мені байдужісінько, чи ухвалять той Білль про реформу, чи ні.» Ви не побачите, щоб їх дуже займала ця справа. Ну, тоді сядьте й побалакайте з ними про погоду й про те, як ідуть посіви: «Що ж, добрий цьогоріч вигляд на пшеницю.» А вони скажуть: «Ах, мій ужинок дозріває у славі.» Заведіть найцікавішу тему, яку тільки можете, — і віруючий, що лежить на межі вічности, не знайде в ній нічого дорогого; але сядьте біля ліжка цього чоловіка, — а він, може, вже зовсім близький до відходу, майже непритомний, — і почніть говорити про Ісуса, згадайте те дороге, душу-оживляюче, душу-скріпляюче ім'я Ісус — і ви побачите, як зблисне око його, а зблідла щока знову зашаріється: «Ах, — скаже він, — дорогий Ісусе, ось ім'я, що втишує мої страхи й велить смуткам моїм ущухнути.» Ви побачите, що дали цьому чоловікові міцний підкріпний засіб і що все єство його на мить ожило. Навіть коли він умирає, думка про Ісуса Христа й сподівання побачити Його роблять його живим посеред смерти, сильним посеред немочі й безстрашним посеред тремтіння. І це доводить, досвідом народу Божого, що для тих, хто вірує в Нього, Христос є і завжди мусить бути дорогим Христом.

II. Друга річ ось яка: ЧОМУ ХРИСТОС ДОРОГИЙ ДЛЯ ВІРУЮЧОГО? Зауважую — і пробіжу ці подробиці дуже стисло, хоч вони були б варті довгої-предовгої проповіді, — Ісус Христос дорогий для віруючого тому, що Він дорогий сам собою. Але дозвольте тут провести вас через вправу з граматики; ось прикметник, пройдімо його ступенями. Він дорогий у звичайному ступені; Він дорожчий за все у вищому ступені; Він найдорожчий з усього й найдорожчий навіть тоді, коли б усе злучити воєдино й поставити на суперництво з Ним; отак Він дорогий у найвищому ступені. Мало є речей, з якими можна так повестися. Ви кажете: чоловік добрий, він добрий у звичайному ступені; і кажете, що він набагато кращий за багатьох інших — він добрий у вищому ступені; але ви ніколи не зможете правдиво сказати про будь-кого, що він добрий у найвищому ступені, бо там він усе ж виявився б недосконалим. А Христос добрий у звичайному, вищому й найвищому ступені.

Чи добрий Він у звичайному ступені? Вибрання — річ добра; бути обраним Богом і дорогим; але ж ми вибрані в Христі Ісусі. Усиновлення — річ добра; бути прийнятим у Божу родину — річ добра; ах, але ж ми усиновлені в Христі Ісусі й зроблені співспадкоємцями з Ним. Прощення — річ добра, — хто ж скаже інакше? — так, але ж ми прощені дорогоцінною кров'ю Ісуса. Виправдання — хіба ж не шляхетна це річ, бути зодягненим у досконалу праведність? — так, але ж ми виправдані в Ісусі. Бути збереженим — хіба не дорога це річ? — так, але ж ми збережені в Христі Ісусі й бережені силою Його аж до кінця. Досконалість — хто скаже, що вона не дорога? Що ж, але ж ми досконалі в Христі Ісусі. Воскресіння — хіба ж воно не славне? Ми воскресли з Ним. Зійти на висоту — хіба не дорога це річ? Але Він підняв нас і посадив разом із Собою на небесних місцях у Христі Ісусі, — тож Христос мусить бути добрий у звичайному ступені, бо Він — усі найкращі речі в одному. І коли все це добре, то напевно й Він мусить бути добрий, у Кому, і Ким, і для Кого, і через Кого всі ці дорогі речі.

Але Христос добрий у вищому ступені. Принесіть сюди що завгодно й порівняйте з Ним. Одна з найясніших перлин, які ми можемо мати, — це воля. Коли я не вільний, то краще вмерти. Накиньте зашморг мені на шию, але не кладіть кайданів на зап'ястя моє — вільним я мушу бути, поки живу. Хіба не скаже патріот, що віддав би кров свою, щоб купити волю, і вважав би це дешевою ціною? Так, але поставте волю поряд із Христом — і я носив би кайдани задля Христа й радів би ланцюгові. Сам апостол Павло міг сказати: «Бажав би я, щоб усі стались такими, як я», — і міг би додати: «окрім оцих кайданів», — але хоч він робив виняток з кайданів для інших, для себе він їх не виймав, бо радів ланцюгові й мав його за знак чести. Окрім волі, яка ж дорога річ — життя! «Шкуру за шкуру, а за свою душу оддасть чоловік усе, що має.» Але дайте християнинові — правдивому християнинові — раз обрати між життям і Христом: «Ні, — каже він, — я можу вмерти, але не можу зректися; я можу згоріти, але не можу відступити. Визнаю Христа й гину в полум'ї; але не можу зректися Христа, навіть коли б ви піднесли мене на престол.» Не було б вибору між цими двома. І хоч би яке земне добро постало в порівнянні з Христом, свідчення віруючого доводить, що Христос дорогий у вищому ступені, бо немає нічого, що могло б із Ним зрівнятися.

А тоді, щоб піднятися ще вище, — Христос добрий у найвищому ступені. Найвище з усього — це небо, і якби можна було поставити Христа на суперництво з небом, християнин ні на мить не завагався б у виборі своєму: він радше був би на землі з Христом, ніж на небі без Нього. Ба навіть, не знаю, чи не сягнув би він майже так далеко, як Резерфорд, що сказав: «Господи, я радше був би в пеклі з Тобою, ніж на небі без Тебе; бо коли б я був на небі без Тебе, воно було б мені пеклом, а коли б я був у пеклі з Тобою, воно було б мені небом.» Ми можемо сказати так, і кожен християнин під цим підпишеться. А тепер прийдіть, посланці світу, і візьміть на рамена свої всі його скарби. Кесаре, висип золото своє однією блискучою купою; Кесаре, склади тут почесті свої однією пишною грудою; сюди, Тиберію, принеси всі втіхи капрійської похоті й розпусти; Соломоне, принеси сюди всі скарби мудрости; Олександре, принеси всі свої тріумфи; Наполеоне, принеси свою розлогу імперію й свою славу, покладіть їх усі тут, усе, що земля зве добром; а тепер прийди, Ти, скривавлений Агнче Божий, Ти, зранений і незрівнянний Спасителю, прийди сюди й потопчи це під ногами Своїми, бо що все це проти Тебе? Я виливаю зневагу на все це. Нині я мертвий для всього світу, і ввесь світ мертвий для мене. Уся царина природи мала в порівнянні з Тобою, мов крапля в цебрі проти безмежного океану. Отже, Ісус Христос дорогий у найвищому ступені.

2. Що ще можемо сказати? Аби ще раз відповісти на це запитання: чому Христос дорогий віруючому більше, ніж будь-якому іншому чоловікові? Тому, що саме потреба віруючого робить йому Христа дорогим. Це одна відповідь. Останнім часом випав у нас невеликий дощ, і, смію сказати, мало хто з вас був за нього вдячний, бо він трохи промочив вас дорогою сюди. Але уявіть, що той дощ міг би впасти на пустелю Аравії, — якою дорогою річчю він був би! Так, кожна дощова крапля була б варта перлини; а щодо зливи — хай би навіть падав золотий пил, той багатий осад не зрівнявся б із потоком, коли він сходить з висоти. Але яка причина, що вода там така дорога? Просто тому, що вона така рідкісна. Уявіть, що я в Англії: води вдосталь, і я не можу її продати; вода така звична, а тому така дешева. Але поставте чоловіка в пустелі, і хай висохне бурдюк з водою, хай він прийде до криниці, де сподівався знайти воду, а вона підвела його, — чи не збагнете ви, що та мала крапля води могла б бути варта царського викупу? Ба навіть, що чоловік ховав би її й таїв від усіх товаришів своїх, бо від тієї малої краплі води залежало життя його? Спосіб оцінити воду — це шанувати її язиком, наче головня, і устами, наче піч. Тоді я можу оцінити її вартість, коли знаю потребу в ній. Так і з Христом. Мирянин не дбає про Христа, бо ніколи не голодував і не спраг за Ним; але християнин спраглий Христа; він у землі сухій і спраглій, де немає води, і серце його й тіло його прагнуть Бога, так, Бога живого; і як спрагла душа, вмираючи, кличе: води, води, води, — так християнин кличе: Христа, Христа, Христа! Це одне на потребу мені, і коли я не маю Його, ця спрага мусить погубити мене.

Зважте також, що віруючого можна побачити в багатьох станах, і ви завжди виявите, що потреби його роблять йому Христа любим. Ось чоловік, якому мають судити його життя. Перше ніж він учинив злочин, він, бувало, казав: «Правники, повірені, оборонці — геть їх, який з них пожиток?» Тепер, потрапивши до в'язниці, він міркує зовсім інакше. Він каже: «Якби ж мені дістати доброго оборонця, щоб вів мою справу»; і перебігає список, шукаючи найкращого, хто заступився б за нього. Нарешті він каже: «Ось чоловік; якби він повів мою справу, я міг би сподіватися врятуватися, але немає в мене грошей, щоб найняти його»; і каже дружині своїй: «Жінко, ми мусимо продати наш дім»; або: «Мусимо якось роздобути грошей, бо мене судять на життя, і я мушу мати оборонця.» А чого лишень не зробить жінка, щоб дістати оборонця чоловікові своєму? Та вона заставить останню ганчірку, яку має, аби здобути його. Отож, хіба не почувається віруючий саме в такому становищі? Він — бідний грішник, якому судять життя, і йому потрібен оборонець; і щоразу, дивлячись на Христа, що обстоює справу його перед престолом Отця, він каже: «О, який дорогий Христос для бідного, знищеного гріхом грішника, бо Він обстоює справу його перед престолом!»

Але припустімо інший випадок — чоловіка, взятого до війська. За таких часів люди завжди шукають замісників. Пам'ятаю, коли надходив жереб до ополчення, як кожен вступав до клубу замісників, щоб, коли випаде йому жереб, не йти самому. Уявіть тепер, що чоловікові випав жереб, — яким цінним був би замісник, бо жоден при здоровому розумі не хоче бути харчем для пороху; він радше волів би, щоб пішов на таке діло хтось безмозкий, а себе він цінує надто дорого. Але припустімо, що його не лише взяли до війська, а й засудили на смерть. Погляньте на того бідолаху, що сходить сходами до шибениці; хтось шепоче йому: «Що дав би ти тепер за замісника? Що дав би за когось, хто прийшов би й поніс цю кару?» Гляньте, як око його закочується в нестямі на саму думку. «Замісника? — каже він. — Я не купив би його за цілий світ. Хто став би замісником за мене, щоб гойднутися у вічність під ревисько юрби?» Але припустімо — а ми лише припускаємо те, що справді сталося, — припустімо, що цей чоловік побачив перед собою не тільки шибеницю й помост, а й пекельний вогонь, і сказано було б йому: «Ти мусиш горіти в ньому повіки, якщо не знайдеш замісника», — хіба не був би той дорогий? Отож зважте: саме таке наше становище. Християнин відчуває, що пекло перед ним, коли б не те, що він має славного замісника. Ісус виступив наперед і сказав: «Я понесу ту кару; вилий пекло на Мене, Отче Мій, дай Мені випити прокляття до дна»; і Він учинив це; Він зніс усі ті муки, чи рівнозначне їм; Він страждав замість бунтівника; і нині, через Нього, замісника, ми виправдані й вільні. О, хіба не мусить Він бути дорогим Христом?

Але подумайте про Христа знову, а тоді подумайте про потреби віруючого. Спробую пробігти кількома з них. Віруючий — нерозумна вівця. Яка ж дорога річ — пастир, і які дорогі зелені пасовиська й тихі води. Віруючий — мов покинута жінка. Яка ж дорога річ — чоловік, що подбає про неї, і потішить, і пригорне її. Віруючий — прочанин, і пекуче сонце палить його. Яка ж дорога річ — тінь від високої скелі в землі безводній. Віруючий з природи своєї — раб-невільник. Яка ж дорога річ — сурма ювілею й ціна викупу, що дає йому волю. Віруючий з природи своєї — людина, що тоне й потопає. Яка ж дорога йому та дошка вільної благодаті, хрест Христів, на яку він кладе свою бідну тремтячу руку й запевняє собі славу. Але що ще скажу? Забракло б мені часу розповісти про всі потреби віруючого й про рясні та вічно текучі струмені любови, що пливуть від Христа, джерела, яке наповнює віруючого по вінця. О скажіть, діти Божі, хіба ж, поки ви в цих низинах нужди й страждання, не є Він для вас незбагненно, невимовно, найвищою мірою дорогим?

3. Але ще раз. Погляньте на віруючого не лише в потребах його, а й у найвищому земному стані його. Віруючий — це людина, що колись була сліпа, а тепер бачить. І яка ж дорога річ — світло для того, хто бачить. Коли я, як віруючий, маю око, як же потрібне мені, щоб сонце сяяло. Коли я не маю світла, око моє стає мукою, і краще б мені бути сліпим. А коли Христос дає зір сліпим, Він робить народ Свій народом видющим. Ось тоді вони й дізнаються, яка дорога річ — зір, і як приємно людині глядіти на сонце. Віруючий — це людина оживлена. Мертве тіло не потребує одежі, бо не чує холоду. Хай-но людину оживлять — і вона бачить себе нагою й потребує одежі. Із самого того, що християнин — оживлена людина, він цінує ризу праведности, накинуту на нього. Христос торкається вух народу Свого й відкриває їх; але краще б людині бути глухою, ніж повіки чути тужливі стогони й сичання. А саме такою вона й мусила б бути, вічно це чуючи, коли б не Христос, що грає їй щодня солодку музику й ллє потоки мелодії у вуха її через обітниці Свої. Так, кажу, самі новонароджені сили християнина були б лише річищами для нещастя, коли б не Христос. Навіть у найвищому стані своєму християнин мусить відчувати, що Христос потрібен йому, а тоді мусить дійти висновку, що Христос дорогий йому.

Але, віруючий, який дорогий тобі Христос у годину усвідомлення гріха, коли Він каже: «Оставляють ся гріхи твої многі.» Який дорогий тобі в годину недуги, коли приходить до тебе й каже: «Усе лїговиско твоє переміню в недузї твоїй.» Який дорогий тобі в день випробування, коли каже: «Усе допомагає тобі до доброго.» Який дорогий, коли ховають друзів, бо Він каже: «Я воскресеннє і життє.» Який дорогий у сивій старості твоїй: «до старостї твоєї, до сивого волоса носити му тебе.» Який дорогий у самотній оселі смерти, бо: «не боюся жадного лиха, ти бо єси зо мною; твоя палиця і підпора дає менї духа.» Але, наостанок, який дорогий буде Христос, коли ми побачимо Його, як Він є. Усе, що ми знаємо про Христа тут, — ніщо проти того, що пізнаємо потім. Віруючий, коли ти бачиш обличчя Христове нині, ти бачиш його лише крізь покривало — Христос такий славний, що, мов Мойсей, змушений покласти покривало на лице Своє, бо бідний народ Його, поки вони тут, такий немічний, що не міг би глядіти на Нього лицем до лиця. І коли Він любий тут, зранений і обпльований, яким любим Він мусить бути, коли Йому вклоняються й поклоняються. Коли Він дорогий на хресті Своєму, наскільки ж дорожчий, коли сидить на престолі Своєму. Коли я можу плакати перед Ним, і любити Його, і жити для Нього, бачачи Його як зневаженого мужа з Назарету, — о, як же прив'яжеться до Нього дух мій, як же поглинеться серце моє любов'ю до Нього, коли я побачу лице Його й погляну на вінець слави Його, коли завважу гру на арфах невпинних арфістів, що виграють хвалу Йому! Почекай трохи, християнине. Коли Він дорогий віруючому нині, то, коли віра обернеться на видіння, Він буде ще дорожчий. Вийди з цієї зали й вигукни: «Господи Ісусе, я мушу любити Тебе, я мушу краще служити Тобі, я мушу жити для Тебе; я мушу бути готовий умерти за Тебе — бо

„Ти дорогий душі моїй,

моя відрада й надія моя.“»

Це підводить мене до завершення — і тут я хочу вашої урочистої та щирої уваги, поки кожен сам за себе відповість на це запитання: слухачу мій, чи дорогий тобі Христос? Мій юний брате, ти, одноліток мій, чи дорогий тобі Ісус у юності твоїй? Чим очистить юнак путь свою? Тільки пильнуючи її за словом Христовим і ходячи слідами Його. Ви, чоловіки й жінки середнього віку, чи дорогий вам Христос? Пам'ятайте, що цей світ — лише сон, і коли не маєте чогось відраднішого за нього, будете розчаровані, хоч би й досягли понад найвищі свої бажання. І ви, сивоголові мужі, що дибаєте, хилячись, до могил своїх, чиє життя — мов недогарок свічки, що майже гасне, мов світильник, у якому вигоріла олива. Чи дорогий вам Христос, ви, з лисою головою й сивим пасмом, чи дорогий Ісус душі вашій? Пам'ятайте: від вашої відповіді на це запитання залежить стан ваш. Ви віруєте, коли Він дорогий вам, а коли Він не дорогий, то ви не віруючі, і ви вже осуджені, бо не віруєте в Сина Божого. То як же воно? О, здається мені, дехто з вас почувається так, ніби міг би зірватися з місць своїх і сказати: «Так, Він дорогий мені, я не можу цього заперечити.» Був колись добрий служитель, що навчав катехізису свій клас, і сказав молоді: «Запитання, яке я маю поставити, таке, що я хочу, аби ніхто з вас не відповідав, окрім тих, хто може відповісти від серця.» Зібрання зійшлося, і він поставив їм таке запитання про Христа: «Уявіть, що Христос був би тут і сказав би: „Чи любиш мене?“ — що ви відповіли б?» Він озирнувся, і глянув на всіх юнаків та дівчат, і сказав: «Ісус промовляє до вас перший раз і каже: „Чи любиш мене?“ Він промовляє вдруге й каже: „Чи любиш мене?“» Настала врочиста мовчанка, і ніхто не відповів; і зібрання дивилося на клас, і нарешті служитель мовив ще раз: «Ісус промовляє через мене втретє й каже: „Чи любиш мене?“» Підвелася молода жінка, що не могла вже всидіти, і, залившись слізьми, сказала: «Так, Господи, Ти все знаєш; Ти знаєш, що люблю Тебе.» Тож скільки є тут таких, що могли б сказати це? Хіба не могли б і ви нині, коли б настав час, — хоч би й соромилися серед стількох людей, — хіба не могли б ви, якби Христос поставив вам це запитання, сміливо сказати, хоч би й серед ворогів: «Так, Господи, Ти все знаєш; Ти знаєш, що люблю Тебе.» Що ж, коли ви можете дати таку відповідь, ідіть додому й моліться, щоб і інших приведено було полюбити Його, бо ви самі спасенні; але коли ви змушені мовчати на таке запитання, — о, нехай Бог приведе вас шукати Христа, нехай і вас пригнано буде до хреста, нехай там побачите ви дорогі скривавлені рани Його, нехай угледите відкритий бік Його і, впавши до ніг Його, скажете: «Довіряю Тобі, покладаюся на Тебе, уповаю на Тебе», — і Він скаже: «Я спас тебе»; і тоді ви зірветеся на ноги й скажете: «Господи, я люблю Тебе, бо Ти перше полюбив мене.» Нехай таким буде кінець цієї проповіді, і Богові вся слава.