Ходіння з Богом

«І ходив Генох з Богом, і не стало його: бо взяв його Бог.»

Різні бувають відмовки й докази, які люди зі зіпсованим розумом нерідко висувають, щоб не коритися справедливим і святим заповідям Божим. Та, мабуть, одне з найпоширеніших їхніх заперечень таке: заповіді нашого Господа, мовляв, нездійсненні, бо суперечать плоті й крові, а отже, Він — «жорстокий єси чоловік, що жнеш, де не сїяв, і збираєш, де не розсипав». Такі думки, як бачимо, плекав той лукавий і лінивий слуга, про якого йдеться в 25-му розділі Євангелія від святого Матвія; і, без сумніву, такі самі думки обстоює багато хто в нинішньому лукавому й перелюбному роді. Святий Дух, передбачаючи це, подбав надихнути святих мужів давнини записати приклади багатьох святих чоловіків і жінок, які навіть за старозавітного устрою дістали силу радо взяти на себе ярмо Христове і вважали служіння Йому досконалою свободою. Великий перелік святих, ісповідників і мучеників, складений в 11-му розділі Послання до євреїв, щедро засвідчує правдивість цього спостереження. Яка велика хмара свідків постає там перед нашим зором? Усі вони славні своєю вірою, але одні сяють яскравіше за інших. Попереду йде первомученик Авель. А слідом за ним згадано Еноха — не лише тому, що він був наступний за часом, а й через його високу побожність; у словах нашого тексту про нього сказано вельми незвичайно. Маємо тут коротку, але дуже повну і славну розповідь і про його поведінку в цьому світі, і про тріумфальний спосіб, у який він увійшов у світ прийдешній. Перше міститься в цих словах: «І ходив Генох з Богом». Друге — в цих: «і не стало його: бо взяв його Бог». Не стало його — тобто його не знайшли, його забрано не звичайним способом, він не побачив смерті; бо Бог переніс його. (Євреїв 11:5.) Хто був цей Енох, не видно так ясно. Мені здається, що він був особою публічною; гадаю, як і Ной, проповідником праведності. І, якщо вірити апостолові Юді, він був полум’яним проповідником. Бо той наводить одне з його пророцтв, де він каже: «Ось, ійде Господь із тисячами сьвятих своїх, зробити суд над усїма, і докорити між ними усїх безбожних, за всї дїла безбожностї їх, що безбожно накоїли, і за всї жорстокостї, що говорили проти Нього грішники безбожні». Та чи був він особою публічною, чи приватною, живі слова Божі дають йому шляхетне свідчення. Автор Послання до євреїв каже, що перед перенесенням він мав таке свідчення: «що угодив Богу»; а саме його перенесення було тому доказом поза всяким сумнівом. І зауважу, що то була дивовижна мудрість Божа — перенести Еноха та Іллю ще за старозавітного устрою, щоб згодом, коли буде засвідчено, що Господа Ісуса взято на небо, це не здавалося юдеям чимось цілком неймовірним, адже вони й самі визнавали, що двох їхніх власних пророків було перенесено за кілька сотень років перед тим. Але я не маю наміру довше затримувати вас, розлого говорячи чи роблячи зауваги про короткий, але всеосяжний опис Еноха: моя мета — виголосити, наскільки Господь дасть сили, слово на вагому й дуже важливу тему, а саме: ходіння з Богом. «І ходив Генох з Богом». Якщо бодай це можна буде правдиво сказати про вас і про мене після нашої смерті, ми не матимемо жодної причини нарікати, що прожили марно.

Розглядаючи намічену тему, я,

По-перше, постараюся показати, що містять у собі ці слова: ходив з Богом.

По-друге, вкажу деякі засоби, належно дотримуючись яких, віруючі можуть підтримувати й зберігати своє ходіння з Богом. І,

По-третє, наведу деякі спонуки, щоб збудити нас, — якщо ми ніколи досі не ходили з Богом, — прийти й ходити з Богом тепер. А завершиться все кількома словами застосування.

По-перше, маю показати, що містять у собі ці слова: «ходив Генох з Богом»; або, інакше кажучи, що ми маємо розуміти під ходінням з Богом.

І по-перше, ходіння з Богом передбачає, що панівну силу ворожнечі людського серця усуває благословенний Дух Божий. Декому це, може, здасться жорстоким словом, але наш власний досвід щодня доводить те, що Писання стверджує в багатьох місцях: тілесний розум — розум ненаверненої природної людини, ба навіть розум відродженого, наскільки якась його частина лишається неоновленою, — це ворожнеча, не просто ворог, а сама ворожнеча проти Бога; тож він не кориться Божому законові, та й не може. Справді, можна лише дивуватися, що будь-яке створіння, а надто те прекрасне створіння — людина, створена на образ самого свого Творця, — взагалі може мати якусь ворожнечу, а тим паче панівну ворожнечу, проти того самого Бога, в Кому вона живе, і рухається, і існує. Та леле! так воно і є. Наші прабатьки набули її, коли відпали від Бога, скуштувавши забороненого плоду, і гірка та згубна зараза її перейшла на все їхнє потомство й цілком охопила його. Ця ворожнеча виявилася в тому, що Адам намагався сховатися між деревами саду. Почувши голос Господа Бога, він, замість того щоб побігти з відкритим серцем, кажучи: Ось я, — леле! — тепер уже не хотів жодного спілкування з Богом; а ще більше виявив свою щойно набуту ворожнечу виправданням, яке дав Всевишньому: «Жінка (або: ця жінка), що дав єси бути зо мною, вона дала менї з дерева, я й попоїв». Кажучи так, він, по суті, складає всю вину на Бога, ніби сказав: Якби Ти не дав мені цієї жінки, я не згрішив би проти Тебе, тож за мій переступ можеш дякувати Самому Собі. Так само ця ворожнеча діє в серцях Адамових дітей. Раз у раз вони помічають, як щось у них повстає проти Бога і каже навіть Самому Богові: Що Ти робиш? «Вона гордує (каже вчений доктор Овен у своєму чудовому трактаті про гріх, що живе в людині) будь-яким суперником, меншим за Самого Бога». Її наказ подібний до наказу сирійців щодо Ахава — стріляйте тільки в царя. І вона б’є по всьому, що має вигляд справжньої побожності, як сирійці стріляли в Йосафата в його царських шатах. Але опір ущухає, коли вона бачить, що то лише видимість, — так само як сирійці перестали стріляти в Йосафата, щойно збагнули, що стріляють не в Ахава. Ця ворожнеча виявилася в проклятому Каїні: він зненавидів і вбив свого брата Авеля, бо Авель любив свого Бога і був особливо Ним уподобаний. І ця сама ворожнеча панує й переважає в кожній людині, що природно народжена з Адамового роду. Звідси та неохота до молитви й святих обов’язків, яку ми бачимо в дітях, а дуже часто й у дорослих, хоч їх і було благословлено релігійним вихованням. А весь той відкритий гріх і нечестя, що, мов потоп, залили світ, — це лише численні струмені, які течуть із цього страшного зараженого джерела; я маю на увазі ворожнечу безнадійно лукавого й підступного людського серця. Хто не може приставити до цього своєї печатки, той ще нічого не знає спасенно ні про Святе Письмо, ні про силу Божу. А всі, хто це знає, охоче визнають, що перш ніж можна буде сказати про людину, що вона ходить з Богом, панівну силу цієї сердечної ворожнечі треба знищити: бо ті, хто плекає непримиренну ворожнечу й ненависть одне до одного, не мають звичаю ходити й товаришувати разом. Зважте: я кажу, що усунути треба панівну силу цієї ворожнечі; бо сама її присутність у нас ніколи не буде цілком викорінена, доки ми не схилимо голови й не віддамо духа. Апостол Павло, без сумніву, говорить про себе, і то не тоді, коли був фарисеєм, а як справжній християнин, коли скаржиться, що, «коли хочу робити добре, передо мною лежить лихе», — лихе, яке не панує над ним, але протидіє і опирається його добрим намірам і вчинкам, так що він не міг чинити того, що хотів, з тією досконалістю, якої прагнула нова людина. Це він і називає гріхом, що живе в ньому. І це те φρόνημα σαρκός, яке (кажучи словами дев’ятого артикулу нашої церкви) «одні тлумачать як мудрість, інші — як чуттєвість, ще інші — як прихильність, а ще інші — як пожадання плоті, і яке лишається навіть у тих, що відроджені». Що ж до її панівної сили, то вона знищена в кожній душі, справді народженій від Бога, і поступово дедалі більше слабне, коли віруючий зростає в благодаті, а Дух Божий здобуває в серці дедалі більшу владу.

Але, по-друге, ходити з Богом означає не лише те, що панівну силу ворожнечі людського серця знято, а й те, що людина справді примирена з Богом Отцем у всевистачальній праведності й викупленні Його дорогого Сина і через них. «Хиба пійдуть двоє укупі, як не згодились на се?» — каже Соломон [насправді Амоса 3:3]. Ісус — наш мир, а також наш Миротворець. Коли ми виправдані вірою в Христа, тоді, але не раніше, маємо мир із Богом; а отже, доти й не можна сказати, що ми ходимо з Ним, бо ходити з кимось — це знак і ознака того, що ми тій людині друзі або принаймні що, хоч ми й були в розбраті, тепер примирилися й знову стали друзями. Це і є те велике доручення, з яким посилають служителів Євангелії. Нам доручено служіння примирення; як посли від Бога, ми маємо замість Христа благати грішників примиритися з Богом; і коли вони відгукуються на це благодатне запрошення й вірою справді приведені до стану примирення з Богом, тоді, і не раніше, можна сказати про них, що вони бодай починають ходити з Богом.

Далі, по-третє, ходити з Богом означає мати усталене, постійне спілкування й єднання з Богом, або те, що в Писанні названо Духом Святим, Який «живе в нас». Це те, що обіцяв наш Господь, коли сказав Своїм учням про Святого Духа: «з вами пробуває і в вас буде», — і то не як подорожній, що зупиняється лише на ніч, а щоб замешкати й зробити Свою оселю в їхніх серцях. Саме це, я схильний вірити, хоче, щоб ми розуміли, апостол Йоан, коли говорить про людину, що «в Ньому пробуває», тобто в Христі, і що вона повинна, «яко ж Той ходив, і він так ходити». І саме це особливо мається на увазі в словах нашого тексту: «І ходив Генох з Богом», тобто він підтримував і зберігав святе, усталене, звичне, хоч, безперечно, не зовсім безперервне спілкування й єднання з Богом у Христі Ісусі і через Нього. Отже, підсумовуючи сказане в цій частині першого загального пункту, ходіння з Богом полягає передусім у твердому, звичному спрямуванні волі до Бога, у звичній залежності від Його сили й обітниці, у звичному добровільному посвяченні всього нашого Його славі, у звичному зважанні на Його заповідь у всьому, що ми робимо, і в звичному вдоволенні Його волею в усьому, що ми терпимо.

По-четверте, ходіння з Богом означає, що ми робимо поступ, просуваємося вперед у божественному житті. Ходіння вже в самому першому значенні цього слова, здається, передбачає рух уперед. Людина, що йде, хоч би й рухалася повільно, однак посувається вперед і не стоїть на одному місці. Так і з тими, хто ходить з Богом. Вони йдуть, як каже псалмоспівець, від сили до сили; або, мовою апостола Павла, переходять «від слави в славу, яко ж від Господнього Духа». Правда, в одному сенсі божественне життя не допускає ні зростання, ні зменшення. Коли душа народжена від Бога, вона в усіх відношеннях є Божою дитиною; і хоч би людина дожила до віку Мафусаїла, то й тоді була б, зрештою, лише Божою дитиною. Але в іншому сенсі божественне життя допускає і занепад, і прирощення. Тому й бачимо, що Божому народові дорікають відступництвом і втратою першої любові. І тому чуємо про немовлят, юнаків і батьків у Христі. І через це апостол напучує Тимофія словами: «щоб успіх твій явен був у всїх». А те, чого тут вимагається від Тимофія зокрема, святий Петро заповідає всім християнам загалом, коли каже: «а ростїть в благодатї і знанню Господа нашого і Спаса Ісуса Христа». Бо нове створіння зростає в духовному зрості; і хоч людина може бути лише новим створінням, та все ж є такі, що більше уподібнені до Божого образу, ніж інші, і по смерті будуть допущені до більшої міри блаженства. Через те що не помічають цієї відмінності, навіть деякі благодатні душі, в яких серце краще, ніж голова (так само як і люди зіпсованого розуму, негідні щодо віри), непомітно для себе впали у відверто антиноміанські принципи, заперечуючи будь-яке зростання благодаті у віруючому чи те, що в Писанні істини подано якісь ознаки благодаті. Від таких принципів, а надто від учинків, що природно випливають із таких принципів, нехай визволить нас Господь над усіма володарями!

Отже, зі сказаного ми можемо тепер знати, що мається на увазі в словах «ходив Генох з Богом», а саме: що панівну ворожнечу наших сердець знято силою Божого Духа; що ми справді примирені й з’єднані з Ним вірою в Ісуса Христа; що ми маємо й підтримуємо усталене спілкування та єднання з Ним; і що ми щодня поступаємо вперед у цьому єднанні, щоб дедалі більше уподібнюватися до Божого образу.

Як це відбувається, або, іншими словами, якими засобами віруючі підтримують і зберігають своє ходіння з Богом, — це ми розглянемо в нашому другому загальному пункті.

І, по-перше, віруючі підтримують і зберігають своє ходіння з Богом читанням Його святого слова. «Прослїдїть писання», — каже наш благословенний Господь, — «й ті сьвідкують про мене». І царствений псалмоспівець каже нам, що Боже слово — «сьвітильник перед ногами моїми, і сьвітло на стежцї моїй»; і однією з ознак доброї людини він називає те, що вона «в законї Господа любується й розмишляє о законї його день і ніч». «пильнуй читання», — каже Павло Тимофієві; «Сю книгу закону», — каже Бог Ісусові Навину, — «повсячасно мусиш держати в устах». Бо все, що було написано давніше, написано нам на науку. І Боже слово корисне для докору, для виправлення і для навчання в праведності, і цілком достатнє, щоб кожна справжня Божа дитина була досконало приготована до всякого доброго діла. Якщо ми колись піднесемося над своїми Бібліями й перестанемо вважати написане Боже слово єдиним правилом і віри, і життя, то незабаром станемо відкриті для всякої омани й будемо у великій небезпеці зазнати корабельної аварії у вірі й добрій совісті. Наш благословенний Господь, хоч і мав Божого Духа без міри, завжди керувався словами «Писано» і ними ж воював з дияволом. Це апостол називає «меч духовний». Ми можемо сказати про нього, як Давид сказав про Голіятів меч: «Такого другого й не знайти». Писання названо живими Божими словесами не лише тому, що ними здебільшого користується Бог, щоб породити в нас нове життя, а й для того, щоб підтримувати й примножувати його в душі. Апостол Петро у своєму другому посланні ставить його навіть вище за те, що бачив Христа, переображеного на горі. Бо після того, як сказав (розд. 1:18): «сей голос чули ми, як сходив з неба, бувши з Ним на горі сьвятій», — він додає: «Ще ж маємо певнїще слово пророче, і ви добре робите, вважаючи на него, як на сьвітильника, що сьвітить в темному місцї, аж день засияє, і денниця зійде в серцях ваших»; тобто доки ми не скинемо цих тіл і не побачимо Ісуса лицем до лиця. А доти ми мусимо бачити Його й розмовляти з Ним через дзеркало Його слова. Ми мусимо зробити Його свідчення своїми порадниками і щодня, як Марія, сидіти біля ніг Ісуса, вірою слухаючи Його слово. Тоді ми на щасливому досвіді пізнаємо, що воно — дух і життя, справжня їжа і справжній напій для наших душ.

По-друге, віруючі підтримують і зберігають своє ходіння з Богом потаємною молитвою. Дух благодаті завжди супроводжується духом благання. Молитва — це сам подих нового створіння, віяло божественного життя, яким іскру святого вогню, запалену в душі Богом, не лише підтримують, а й роздувають у полум’я. Нехтування потаємною молитвою часто відчиняло двері багатьом духовним недугам і мало згубні наслідки. Оріген зауважив, «що того дня, коли він приніс кадило ідолові, він вийшов зі своєї комірчини, не вдавшись до потаємної молитви». Це одна з найшляхетніших частин духовної зброї віруючого. «молячись всякого часу», — каже апостол, — «Всякою молитвою і благаннєм». «Пильнуйте та молїть ся», — каже наш Господь, — «щоб не ввійшли в спокусу.» І Він сказав притчу про те, що Його учні повинні молитися й не занепадати духом. Не те щоб наш Господь хотів, аби ми завжди стояли на колінах чи сиділи в своїх комірчинах, нехтуючи іншими своїми обов’язками щодо ближніх. Але Він має на увазі, що наші душі повинні перебувати в молитовному настрої, щоб ми могли сказати, як сказав одного разу своїм друзям на смертному ложі один добрий чоловік у Шотландії: «Якби ці завіси або ці стіни могли говорити, вони розповіли б вам, яке солодке спілкування мав я тут зі своїм Богом». О молитво! Молитво! Вона зводить і тримає разом Бога й людину. Вона підносить людину до Бога і зводить Бога до людини. Тож якщо ви, о віруючі, хочете зберегти своє ходіння з Богом, — моліться, моліться безперестанку. Багато перебувайте в потаємній, призначеній молитві. А коли ви зайняті звичайними життєвими справами, багато моліться короткими молитвами-зітханнями і час від часу посилайте до неба короткі листи, мов пошту, на крилах віри. Вони досягнуть самого серця Божого і повернуться до вас, навантажені духовними благословеннями.

По-третє, ще один благословенний засіб, яким віруючий підтримує свою ходу з Богом, — це святе й часте роздумування. «Молитва, читання, спокуса й роздумування, — каже Лютер, — роблять служителя». І вони ж творять і вдосконалюють християнина. Роздумування для душі — те саме, що травлення для тіла. Святий Давид пізнав це, тому й часто віддавався роздумам, навіть уночі. Читаємо також, що Ісаак вийшов увечері в поле роздумувати, або, як сказано на берегах, молитися. Бо роздумування — це свого роду мовчазна молитва, у якій душа часто ніби виноситься поза себе до Бога і певною мірою уподібнюється тим блаженним духам, що якимось безпосереднім спогляданням завжди бачать обличчя нашого Небесного Отця. Ніхто, крім тих щасливих душ, які звикли до цього божественного заняття, не може сказати, яким благословенним рушієм божественного життя є роздумування. Давид каже: «від думок моїх огонь займився». І коли віруючий роздумує над ділами й словом Божим, особливо над тим ділом із діл, тим чудом із чудес, тією тайною благочестя — «Бог явив ся в тїлї», — над Агнцем Божим, закланим за гріхи світу, він часто відчуває, як займається в ньому вогонь божественної любові, так що мусить заговорити своїм язиком і розповісти про милість Господню до його душі. Тож часто роздумуйте, усі ви, що прагнете підтримувати й зберігати близьку й незмінну ходу з Всевишнім Богом.

По-четверте, віруючі підтримують свою ходу з Богом, пильно стежачи за Його провиденційним поводженням із ними й зауважуючи його. Якщо ми віримо Писанню, то мусимо вірити й тому, що наш Господь у ньому проголосив: що в Його учнів «і все волоссє на голові перелїчене» і що й горобець «не впаде на землю» (чи то щоб підібрати зернину, чи то підстрелений птахоловом) без відома нашого Небесного Отця. У кожному хресті є поклик, і кожне окреме Боже провидіння має якусь особливу мету в тих, кому його послано. Якщо воно гірке, то Бог тим самим каже: Сину Мій, бережи себе від ідолів; якщо ж щасливе, то Він ніби тихим лагідним голосом каже: «Оддай менї твоє, мій сину, серце». Тож якщо віруючі хочуть підтримувати свою ходу з Богом, вони мусять час від часу слухати, що Господь говорить про них голосом Свого провидіння. Так, ми бачимо, що Авраамів слуга, коли пішов шукати дружину для свого пана Ісаака, пильно придивлявся до Божого провидіння й стежив за ним, і таким чином знайшов ту, що була призначена в дружини його панові. «Бо й малого натяку провидіння, — каже благочестивий єпископ Голл, — досить, щоб віра мала чим живитися». І як, на мою думку, частиною нашого щастя на небі буде оглядати й озиратися на різні ланки золотого ланцюга, що привів нас туди, так і ті, хто найбільше зазнає неба тут, унизу, будуть, я вірю, найуважніше зауважувати різне поводження Боже з ними в Його провиденційних діях тут, на землі.

По-п’яте, щоб тісно ходити з Богом, Його діти мусять стежити не лише за рухами Божого провидіння довкола них, а й за рухами Його благословенного Духа в їхніх серцях. Усі, хто є синами Божими, «Духом Божим водять ся» і віддаються під провід Святого Духа, як мала дитина подає руку нянці чи батькові, щоб ті її вели. Безперечно, саме в цьому сенсі ми маємо навернутися й стати як малі діти. І хоча прагнути, щоб тебе провадив Дух без написаного Слова, — це сама суть фанатизму, проте святий обов’язок кожного християнина — бути провадженим Духом разом із написаним Божим Словом. Тож пильнуйте, благаю вас, о віруючі, рухи благословенного Божого Духа у ваших душах і завжди випробовуйте ті навіювання чи враження, які ви будь-коли можете відчути, непомильним мірилом найсвятішого Божого Слова; а якщо вони не узгоджуються з ним, відкидайте їх як диявольські й оманливі. Дотримуючись цієї перестороги, ви пройдете середнім шляхом між двома небезпечними крайнощами, у які багатьом у цьому поколінні загрожує впасти; я маю на увазі фанатизм, з одного боку, і деїзм та відверте невірство — з другого.

По-шосте, ті, хто хоче зберігати святу ходу з Богом, мусять ходити з Ним у Божих установах так само, як і в провидіннях тощо. Тому й записано про Захарію та Єлизавету, що вони жили, «ходячи у всїх заповідях та наказах Господнїх безпорочні». І всі правильно навчені християни дивитимуться на установи Божі не як на мізерні стихії, а як на стільки ж водоводів, якими безмежно поблажливий Єгова передає Свою благодать їхнім душам. Вони дивитимуться на них як на хліб дітей і як на свої найвищі привілеї. Тож вони радітимуть, коли почують, як інші кажуть: «Ходїм до дому Господнього!» Вони з радістю відвідуватимуть місце, де перебуває Божа слава, і дуже прагнутимуть використати кожну нагоду, щоб звіщати смерть Господа Христа, доки Він прийде.

По-сьоме й нарешті, якщо ви хочете ходити з Богом, ви водитиметеся й товаришуватимете з тими, хто з Ним ходить. Святий Давид каже, що «уся моя радість» — у тих, хто вирізняється чеснотою. Вони були в його очах величними на землі. І перші християни, безсумнівно, зберігали свою снагу й першу любов, перебуваючи в спільноті одне з одним. Апостол Павло добре це знав, тому й закликає християн дбати про те, щоб не покидати своїх зібрань. Бо як може зігрітися хтось сам? І хіба не сказав нам наймудріший із людей: «Як залїзо гострить залїзо, так гострить чоловік зір друга свого»? Тож якщо ми заглянемо в церковну історію або уважно придивимося до наших часів, то, гадаю, побачимо, що в міру того, як переважає сила Божа, пропорційно поширюються й християнські товариства та зібрання для спільноти. А коли занепадає одне, то непомітно в той самий час занепадає й марніє друге. Так конче потрібно тим, хто хоче ходити з Богом і зберігати життя віри, сходитися разом, коли мають нагоду, щоб заохочувати одне одного до любові та добрих діл.

Перейдімо тепер до третього загального пункту, який ми запропонували: навести деякі спонуки, щоб заохотити всіх прийти й ходити з Богом.

І, по-перше, ходити з Богом — річ дуже почесна. Це зазвичай сильна спонука для людей усіх станів, що підштовхує їх до будь-якої важливої справи. О, коли б вона мала належну вагу й вплив на вас щодо справи, яка тепер перед нами! Гадаю, ви всі вважали б дуже високою честю бути допущеними до таємної ради земного володаря, мати довіру до його таємниць і завжди, в усяку пору, мати до нього доступ. Видно, так думав і Аман, коли хвалився (Естер 5:11), що, крім того, що цар «підвисшив його над князями та слугами царськими», ба більше, «цариця Естер нїкого не запросила з царем у гостину, що наготувала, окрім мене; та й на завтра я запрошений до неї з царем». А коли згодом цьому самому Аманові поставили питання (розд. 6:6): «Що б зробити тому чоловікові, що царь хоче його відзначити почестю?» — він відповів (вірш 8): «Нехай принесуть убраннє царське, в яке вдягається царь, і приведуть коня, що на йому їздить царь, надїнуть царський вінець на голову його, І нехай дадуть убраннє й коня в в руки одному з перших князїв царських, — і вберуть того чоловіка, що його царь хоче пошанувати честю, і вивезуть його на конї на міський майдан, і покликають перед ним: Так робиться тому чоловікові, що його царь хоче відзначити почестю!» Оце, видно, і все, чого міг попросити честолюбний Аман, і найцінніше, що, на його думку, міг дати Ахашверош, найбільший володар на землі. Але, на жаль, що ця честь у порівнянні з тією, якою тішиться найменший із тих, хто ходить з Богом! Чи вважаєте ви, панове, дрібницею мати з собою таємницю Господа господів і зватися друзями Божими? А таку честь мають усі Божі святі. «Довірність Господня для тих, що його бояться»; і благословенний Ісус каже: «Вже більш вас не зву слугами», а друзями, «бо слуга не знає, що робить пан його». Що б ви про це не думали, святий Давид так глибоко відчував честь, яка супроводжує ходу з Богом, що заявляє: «волю лучше у порога стояти в домі Бога мого, як жити у шатрах беззаконних». О, коли б усі були однодумні з ним!

Але, по-друге, ходити з Богом не лише почесно, а й радісно. Наймудріший з людей сказав нам про мудрість, що «шляхи її — шляхи приятні, і всї стежки її — задоволеннє». І пам’ятаю, як побожний пан Генрі, коли вже конав, сказав одному другові: «Ви чули передсмертні слова багатьох людей, а ось мої: життя, проведене в спілкуванні з Богом, — найрадісніше життя на світі». Певен, що можу приставити до цього свою печать: це правда. Справді, я записаний під прапор Ісуса лише кілька років; але за одну мить спілкування з моїм Богом я зазнав більшої й міцнішої втіхи, ніж зазнав би чи міг би зазнати на дорогах гріха, хоч би й тисячі років ще ходив ними. І хіба не можу я покликатися на всіх вас, що боїтеся Бога й ходите з Ним, щоб ви засвідчили правдивість цього? Хіба один день у дворах Господніх не був для вас кращий, ніж тисяча? Хіба, зберігаючи Божі заповіді, ви не знайшли вже тепер нагороди, і то дуже великої? Хіба Його слово не було для вас солодше за мед і за стільниковий мед? О, що ви відчували, коли, наче Яків, боролися зі своїм Богом? Хіба Ісус не зустрічав вас часто, коли ви роздумували в полі, і хіба не давався вам пізнати знову й знову при ламанні хліба? Хіба Святий Дух не виливав часто щедро в ваші серця божественної любові й не сповнював вас радістю невимовною, радістю, повною слави? Знаю, що на всі ці запитання ви відповісте ствердно і щиро визнаєте, що ярмо Христове любе, а Його тягар легкий; або (кажучи словами однієї з наших колект) що «служіння Йому — досконала свобода». То чого ж нам іще треба, щоб спонукати нас ходити з Богом?

Але, здається, я чую, як дехто з вас каже: «Як це може бути? Бо коли ходити з Богом, як ви кажете, така почесна й радісна річ, то чому ім’я людей цього шляху відкидають як лихе і всюди йому противляться? Чому вони так часто зазнають скорбот, спокус, нужди й мук? Оце така честь, оце така радість, про яку ви говорите?» Відповідаю: так. Зупиніться на хвилину; не поспішайте надто. Не судіть з вигляду, а судіть судом праведним, і все буде добре. Правда, ми визнаємо, що люди «путя того», як називаєте їх ви, а перед вами й Павло, коли був гонителем, мають ім’я, відкинуте як лихе, і що це секта, якій усюди противляться. Але хто ж так чинить? Вороги Всевишнього Бога. І невже ви думаєте, що це ганьба — зазнавати від них лихослів’я? Благословенний Бог, не так ми навчилися Христа. Наш царствений Учитель проголосив блаженними тих, кого гонять і на кого кажуть «усяке лихе слово не по правдї». Він звелів їм: «Радуйтесь і веселїтесь», бо це привілей їхнього учнівства, і нагорода їхня буде велика на небі. З Ним Самим так поводилися. І чи може бути більша честь для створіння, ніж уподібнитися до повіки благословенного Сина Божого? Далі: так само правда, що люди цього шляху часто зазнають скорбот, спокус, нужди й мук. Але що з того? Хіба це руйнує радість ходіння з Богом? Ні, ніяк; бо ті, хто ходить з Богом, силою Христа, що зміцнює їх, можуть радіти навіть у скорботі й тішитися, коли впадають у різні спокуси. І, гадаю, можу покликатися на досвід усіх щирих і близьких ходаків з Богом: чи не бували часи їхніх страждань часто найсолодшими часами, і чи не найбільше втішалися вони Богом тоді, коли люди найбільше їх відкидали й зневажали? Так, бачимо, було з першими слугами Христовими, коли юдейський синедріон погрожував їм і наказував більше не проповідувати в ім’я Ісуса: вони раділи, що сподобилися зазнати ганьби за Ісуса. Павло й Сила співали хвалу навіть у в’язниці; а обличчя Степана, славного первомученика Христової церкви, сяяло, як обличчя ангела. І Ісус тепер такий самий, яким був тоді, і так дбає підсолоджувати Своєю любов’ю страждання й скорботи, що Його учні з щасливого досвіду пізнають: як рясніють скорботи, ще рясніше рясніє розрада. Тож ці заперечення не руйнують, а лише посилюють наведені вище спонуки, щоб ви ходили з Богом.

Та припустімо, що ці заперечення справедливі і що ті, хто ходить з Богом, такі зневажені й нещасні, якими ви хотіли б їх показати; однак я маю запропонувати третю спонуку, яка, коли зважити її на вагах святині, переважить усі заперечення, а саме: наприкінці цієї дороги — небо. Бо, кажучи словами побожного єпископа Беверіджа, «хоч дорога й вузька, та не довга; і хоч ворота й тісні, та відчиняються в життя вічне». Енох так і знайшов. Він ходив з Богом на землі, і Бог узяв його, щоб він сидів з Ним повіки в Царстві Небесному. Не те щоб ми мали сподіватися, що нас буде взято, як його: ні, гадаю, усі ми помремо звичайною смертю всіх людей. Але по смерті духи тих, хто ходив з Богом, повернуться до Бога, Який їх дав; а вранці воскресіння душа й тіло будуть повіки з Господом; їхні тіла стануть подібні до славного тіла Христового, а їхні душі сповняться всією повнотою Божою. Вони сидітимуть на престолах; вони судитимуть ангелів. Їм дано буде силу понести безмірну й вічну вагу слави, тієї самої слави, яку Ісус Христос мав у Отця перше, ніж постав світ. «O gloriam quantam et qualem», — сказав учений і побожний Арндт якраз перед тим, як схилив голову й віддав духа. Сама думка про це може змусити нас, як висловився добрий доктор Воттс, «прагнути перескочити наші сімдесят років» і вибухнути палкою мовою царственого псалмоспівця: «Душа моя жадає Бога, живого Бога; коли ж прийду і явлюся перед лицем Божим?» Не дивуюся, що відчуття цього, коли воно приходить із незвичайно сильним осяянням і напливом божественного життя й любові, доводить декого до непритомності, так що вони навіть на якийсь час тратять владу над своїми чуттями. Менше видовище, ніж це, — лише вид Соломонової слави — вразило царицю Савську; а ще менше видовище — вигляд Йосипових возів — змусило святого Якова зомліти й на якийсь час немов умерти. Даниїл, коли йому дано було здалеку побачити цю превелику славу, упав до ніг ангела, як мертвий. І коли навіть видіння цієї слави здалеку таке чудове, то яким же має бути справжнє володіння нею? Коли перші плоди такі славні, то наскільки ж безмежно переважатиме їх славою жнива?

І тепер що ще скажу я або, справді, що ще можу сказати, щоб спонукати вас, саме вас, хто ще чужий Христові, прийти й ходити з Богом? Якщо ви любите честь, радість і вінець слави, — прийдіть, шукайте їх там, де тільки й можна їх знайти. Прийдіть, зодягніться в Господа Ісуса. Прийдіть, поспішіть і ходіть з Богом, і не дбайте більше про тіло, щоб виконувати його похоті. Стій, стій, о грішнику! Наверніться, наверніться, о ви, ненавернені люди, бо кінець тієї дороги, якою ви тепер ідете, хоч би якою правильною вона здавалася вашим осліпленим очам, — смерть, і то вічна погибель і тіла, і душі. Не баріться більше, кажу вам: заклинаю вас, бо йдеться про вашу загибель, — не ступайте ані кроку далі тією дорогою, якою тепер ідете. Бо звідки ти знаєш, о чоловіче, чи не буде наступний твій крок у пекло? Смерть може схопити тебе, суд застати тебе, і тоді велика безодня ляже між тобою та безкінечною славою на віки віків. О, подумайте про це, всі ви, що не хочете ходити з Богом. Покладіть це собі на серце. Будьте мужами і в силі Ісусовій скажіть: Прощавай, похоте тіла, я більше не ходитиму з тобою! Прощавай, похоте очей, і ви, гордощі життя! Прощавайте, тілесні знайомі й вороги хреста, я більше не ходитиму з вами й не буду з вами близький! Вітаю Тебе, Ісусе, вітаю Твоє слово, вітаю Твої постанови, вітаю Твого Духа, вітаю Твій народ, — відтепер я ходитиму з вами. О, коли б у вас був такий намір! Бог поставить на ньому Своє всемогутнє «нехай буде» і запечатає його великою печаттю неба, печаттю Свого Святого Духа. Так, Він це зробить, хоч би ви від самого народження ходили з задумами й бажаннями своїх безнадійно лукавих сердець і йшли слідом за ними. Великий Єгова, «високий, величній, вічно живущий», каже, що живе «з тими, в кого дух сокрушен, в кого серце смиренне», і спогляне «на того, що тремтить перед словом моїм». Кров, саме дорогоцінна кров Ісуса Христа, якщо ви прийдете до Отця в Ньому і через Нього, очистить вас від усякого гріха.

Але текст спонукає мене говорити і до вас, святих, а не лише до вас, явних і ненавернених грішників. Мені не треба казати вам, що ходити з Богом не лише почесно, а й радісно та корисно; бо ви знаєте це з щасливого досвіду і щодня пізнаватимете це дедалі більше. Дозвольте мені лише збудити нагадуванням ваш чистий розум і благати вас милосердям Божим у Христі Ісусі: пильнуйте себе й ходіть зі своїм Богом ближче, ніж ходили досі; бо що ближче ви ходите з Богом, то більше втішатиметеся Тим, Чия присутність — життя, і то краще будете приготовані до того, щоб стати по Його правиці, де блаженство повіки. О, не йдіть за Ісусом здалека! О, не будьте такі формальні, такі мертві й байдужі, коли берете участь у святих обрядах! Не покидайте так ганебно ваших спільних зібрань і не будьте такі скупі чи байдужі до Божих справ. Пам’ятайте, що каже Ісус про Лаодикійську церкву: «Тим то, яко ж лїтний єси, і нї зимний нї гарячий, викину тебе з уст моїх». Думайте про любов Ісусову, і хай ця любов спонукає вас триматися близько до Нього; і хоч би вам довелося й померти за Нього, не зрікайтеся Його, ніяк не тримайтеся від Нього віддалік.

Одне слово до моїх братів у служінні, присутніх тут, — і я скінчу. Ви бачите, брати мої, моє серце сповнене; я майже міг би сказати, що воно надто переповнене, щоб говорити, і все ж надто переповнене, щоб мовчати, не зронивши вам слова. Бо хіба цей текст не промовляє особливим чином до тих, хто має честь зватися посланцями Христовими й домоправителями Божих таїн? Я зауважив на початку цієї проповіді, що Енох, найімовірніше, був особою публічною і полум’яним проповідником. Хоч він і вмер, чи ж не промовляє він ще до нас, щоб розпалити нашу ревність і зробити нас дієвішими в служінні нашому славному й повіки благословенному Владиці? Як проповідував Енох! Як ходив Енох з Богом, хоч і жив у лукавому й перелюбному поколінні! Тож наслідуймо його, як він наслідував Ісуса Христа, і незабаром, де він, там будемо й ми. Він уже ввійшов у свій спочинок: ще трохи — і ми ввійдемо в наш, і то значно скоріше, ніж він. Він перебував тут, на землі, триста років; але, благословенний Бог, дні людини тепер скорочено, і за кілька днів наша хода скінчиться. Суддя стоїть перед дверима: Той, Хто має прийти, прийде і не забариться: Його нагорода з Ним. І всі ми (якщо ревнуємо за Господа Саваота) незабаром засяємо, як зорі на небозводі, в Царстві нашого Небесного Отця, на віки віків. Йому, і благословенному Ісусові, і Вічному Духові — вся честь і слава нині й на всю вічність. Амінь, і амінь.