По настанову

День пʼятий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: По настанову.

«Господи, вкажи менї дороги твої,

і навчи, де стежки твої!

Веди мене в правдї твоїй, і навчи;

ти бо єси Бог спасення мого;

на тебе цїлий день я вповаю.» — Псальма 25:4,5.

Я ГОВОРИВ про військо, що має ось-ось увійти у ворожі землі, і про відповідь на питання про причину затримки: «Чекає на постачання.» Відповідь могла б бути й така: «Чекає на настанови», або «Чекає на накази.» Якби не було одержано останнього послання з кінцевими наказами головнокомандувача, військо не сміло б рушити. Так само й у християнському житті: така сама глибока, як потреба чекати на постачання, є потреба чекати на настанови.

Погляньте, як прекрасно це виступає в Псальмі 25. Той, хто писав, знав і надзвичайно любив Божий закон і роздумував над тим законом день і ніч. Але він знав, що цього не досить. Він знав, що для правильного духовного розуміння правди і для правильного особистого прикладення її до власних окремих обставин йому потрібне безпосереднє Божественне навчання.

Ця псальма завжди була вельми улюбленою через свій повторюваний вияв відчутої потреби Божественного навчання і дитячої певності, що те навчання буде дане. Вивчайте цю псальму, доки ваше серце не сповниться двома думками — цілковитої потреби і цілковитої певності Божественного проводу. І завважте тоді, як цілком саме в цьому звʼязку він каже: «на тебе цїлий день я вповаю.» Чекати проводу, чекати настанови ввесь день — це вельми блаженна частина чекання на Бога.

Отець на небі так зацікавлений Своєю дитиною і так прагне мати її життя на кожному кроці у Своїй волі й Своїй любові, що Він хоче тримати її провід цілком у Своїй власній руці. Він так добре знає, що ми не спроможні чинити те, що справді святе й небесне, хіба що Він чинить це в нас, що Він хоче, аби самі Його вимоги стали обітницями того, що Він зробить, пильнуючи й ведучи нас увесь день. Не лише в особливих труднощах і в часи скрути, а у звичайному плині щоденного життя ми можемо покладатися на Нього, що Він навчить нас Своєї дороги і покаже нам Свою стежку.

І чого треба в нас, щоб прийняти цей провід? Одного: чекати настанов, чекати на Бога. «На тебе вповаю ввесь день.» Ми хочемо в часи нашої молитви дати ясний вияв нашому чуттю потреби і нашій вірі в Його поміч. Ми хочемо виразно усвідомити своє невідання щодо того, якою може бути Божа дорога, і потребу Божественного світла, що сяє всередині нас, якщо наша дорога має бути як сонце, що світить дедалі більше аж до повного дня. І ми хочемо тихо чекати перед Богом у молитві, доки нас не наповнить глибока, спокійна певність: буде дано — «покірних веде він дорогою.»

«На тебе цїлий день я вповаю.» Особлива віддача Божественному проводові в наші часи молитви мусить плекати — і за нею мусить іти — звичне поглядання вгору «ввесь день». Так само просто, як тому, хто має очі, ходити ввесь день у світлі сонця, так просто й утішно може стати душі, навченій чекати на Бога, ходити ввесь день у втісі Божого світла й проводу. Що потрібне, щоб допомогти нам до такого життя, — лише одне: справжнє знання й віра в Бога як єдине джерело мудрості й доброти, як завжди готового і вельми охочого бути для нас усім, чого ми тільки можемо потребувати, — так! оце те одне, чого нам треба. Якби ми тільки побачили нашого Бога в Його любові, якби ми тільки повірили, що Він чекає, щоб змилуватися, що Він чекає, щоб бути нашим життям і чинити все в нас, — як це чекання на Бога стало б нашою найвищою радістю, природним і мимовільним відгуком наших сердець на Його велику любов і славу!

«На одного Бога вповай, душе моя!»