На обітницю Отця

День двадцять дев’ятий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: На обітницю Отця.

«Заповів їм, з Єрусалиму не виходити, а дожидатись обітування Отця.» — Дїяння 1:4.

ГОВОРЯЧИ про святих у Єрусалимі при народженні Христа, про Симеона й Анну, ми бачили, що, хоч відкуплення, якого вони чекали, прийшло, клич до чекання не менш настійний тепер, ніж був тоді. Ми чекаємо повного об’явлення в нас того, що прийшло до них, але чого вони ледве могли збагнути. Так само й з чеканням на обітницю Отця. В одному розумінні сповнення ніколи не може прийти знову так, як воно прийшло в П’ятдесятницю. В іншому розумінні, і то в такій же глибокій дійсності, як у перших учнів, ми щодня потребуємо чекати, щоб Отець сповнив Свою обітницю в нас.

Дух Святий не є особа, відмінна від Отця так, як відмінні дві особи на землі. Отець і Дух ніколи не бувають один без одного чи окремо один від одного: Отець завжди в Дусі; Дух не чинить нічого інакше, як Отець чинить у Ньому. Кожної миті той самий Дух, що в нас, є і в Бозі, і той, хто найповніше сповнений Духом, першим найщиріше чекатиме на Бога, щоб Він далі сповнював Свою обітницю і ще могутньо зміцнював його Своїм Духом у внутрішній людині. Дух у нас — не сила в нашому розпорядженні. І не є Дух незалежною силою, що діє окремо від Отця й Сина. Дух — це справжня жива присутність і сила Отця, що діє в нас, і тому саме той, хто знає, що Дух у ньому, чекатиме на Отця задля повного об’явлення й досвіду того, чим є Духове перебування в ньому, задля Його зросту й дедалі більшого достатку.

Побач це в апостолах. Вони сповнилися Духом у П’ятдесятницю. Коли вони невдовзі, повернувшись із ради, де їм заборонили проповідувати, наново молилися про сміливість говорити в Його ім’я, — нове зіслання Духа Святого було новим Отцевим сповненням Його обітниці.

У Самарії словом і Духом багато хто навернувся, і все місто наповнилося радістю. На молитву апостолів Отець ще раз сповнив обітницю. Так само і в товаристві, що чекало, — «Нинї ж усї ми перед Богом стоїмо» — у домі Корнилія. І так само в Дїяннях 13. Саме тоді, коли мужі, сповнені Духом, молилися й постили, обітниця Отця сповнилася наново, і провід Духа був даний з неба: «Відлучіть менї Варнаву та Савла.»

Так само ми бачимо, як Павло в Посланні до ефесян молиться за тих, хто був запечатаний Духом, щоб Бог дав їм духа просвітлення. А далі — щоб Він дав їм по багатству слави Своєї утвердитися силою через Духа Його у внутрішній людині.

Дух, даний у П’ятдесятницю, не був чимось таким, з чим Бог розлучився на небі й вислав геть із неба на землю. Бог не дає — і не може давати — нічого таким способом. Коли Він дає благодать, чи силу, чи життя, Він дає це, даючи Себе Самого, щоб її чинити: усе це нерозлучне від Нього Самого. (Див. примітку про Ло, Сила Духа, наприкінці цього тому.) Тим більше це так із Духом Святим. Він є Бог, присутній і діючий у нас: правдиве становище, в якому ми можемо розраховувати на це діяння з безнастанною силою, — це коли ми, хвалячи за те, що маємо, все ж безнастанно чекаємо, щоб обітниця Отця сповнилася ще могутніше.

Якого нового значення й якої обітниці надає це нашому життю чекання! Воно навчає нас завжди тримати те місце, де учні перебували біля підніжжя Престолу. Воно нагадує нам, що, так само безпорадні, як були вони, щоб зустріти своїх ворогів чи проповідувати ворогам Христовим, доки не зодягнулися силою, — так само й ми можемо бути сильні в житті віри чи в праці любові лише тоді, коли ми в безпосередньому спілкуванні з Богом і Христом і коли вони підтримують у нас життя Духа. Воно запевняє нас, що Всемогутній Бог через прославленого Христа чинитиме в нас силу, яка може здійснити речі несподівані, речі неможливі. О, чого тільки не зможе Церква, коли її окремі члени навчаться жити своїм життям, чекаючи на Бога, і коли разом, віддавши в огні любові все своє й увесь світ, вони єдинодушно з’єднаються в чеканні на обітницю Отця, колись так славно сповнену, але й досі невичерпану.

Прийди, і нехай кожен із нас утихне в присутності незбагненної величі цієї перспективи: Отець, що чекає наповнити Церкву Духом Святим. І готовий наповнити мене — нехай скаже кожен.

З цією вірою нехай зійде на душу тиша і святий страх, коли вона в мовчанні чекає, щоб усе це прийняти. І нехай життя чимраз більше стає глибокою радістю в надії на дедалі повніше сповнення обітниці Отця.

«На одного Бога вповай, душе моя!»