Бог нашого спасіння

День перший. ЧЕКАННЯ НА БОГА: Бог нашого спасіння.

«Тілько на Бога вповає тихо душа моя [марг.: мовчить перед Богом]; від него моє спасеннє.» — Псальма 62:1.

ЯКЩО спасіння справді приходить від Бога і є цілком Його ділом, так само як було наше створіння, то само собою випливає, що наш перший і найвищий обовʼязок — чекати на Нього, щоб Він чинив те діло, як Йому вгодно. Чекання стає тоді єдиною дорогою до досвіду повного спасіння, єдиною дорогою справді пізнати Бога як Бога нашого спасіння. Усі труднощі, які висувають як те, що стримує нас від повного спасіння, мають свою причину в одному: у хибному знанні й хибному вправлянні в чеканні на Бога. Усе, чого Церква та її члени потребують для виявлення могутньої Божої сили у світі, — це повернення на наше правдиве місце, місце, що належить нам і у створінні, і у викупленні: місце цілковитої й безнастанної залежності від Бога. Постараймося побачити, які складники творять це найблаженніше й найпотрібніше чекання на Бога: це може допомогти нам відкрити причини, чому цю благодать так мало плекають, і відчути, як безмежно бажано, щоб Церква, щоб ми самі, за всяку ціну навчилися її блаженної таємниці.

Глибока потреба цього чекання на Бога лежить однаково і в природі людини, і в природі Бога. Бог як Творець сформував людину, щоб вона була посудиною, у якій Він міг би виявити Свою силу й доброту. Людина не мала мати в собі джерела життя, чи сили, чи щастя: вічно живий і єдиний живий Той мав щохвилини бути тим, хто уділяє їй усе, чого вона потребує. Слава й блаженство людини були не в тому, щоб бути незалежною або залежною від себе самої, а в тому, щоб залежати від Бога таких безмежних багатств і любові. Людина мала мати радість приймати щохвилини з повноти Божої. Це було її блаженство як неполеглого створіння.

Коли вона відпала від Бога, вона стала ще цілковитіше залежною від Нього. Не було й найменшої надії на її відновлення зі стану смерті, окрім як у Бозі, у Його силі й милосерді. Це Бог один почав діло викуплення; це Бог один провадить і несе його щохвилини в кожному окремому віруючому. Навіть у відродженій людині немає в ній самій сили добра: вона має і може мати лише те, що щохвилини приймає; і чекання на Бога так само конечне, і мусить бути так само безнастанне й нерозривне, як дихання, що підтримує її природне життя.

Отже, саме тому, що християни не знають у своєму ставленні до Бога власної цілковитої вбогості й безпорадності, вони не мають чуття потреби цілковитої й безнастанної залежності, ані невимовного блаженства безнастанного чекання на Бога. Але коли віруючий раз почне це бачити й погодиться з тим, що він Святим Духом мусить щохвилини приймати те, що Бог щохвилини чинить, чекання на Бога стає його найяснішою надією й радістю. Коли він оцінює, як Бог — як Бог, як Безмежна Любов — тішиться уділяти Свою власну природу Своїй дитині так повно, як тільки може, як Бог не втомлюється щохвилини дбати про його життя й силу, він дивується, що коли-небудь думав про Бога інакше, ніж як про Бога, на якого треба чекати цілий день. Бог безнастанно дає й чинить; Його дитина безнастанно чекає й приймає: оце блаженне життя.

«Тілько на Бога вповає тихо душа моя, від него моє спасеннє.» Спершу ми чекаємо на Бога задля спасіння. Потім ми довідуємося, що спасіння лише на те, щоб привести нас до Бога і навчити нас чекати на Нього. Тоді ми знаходимо те, що ще краще: що чекання на Бога само по собі є найвищим спасінням. Це приписування Йому слави бути Усім; це досвід того, що Він є Усе для нас. Нехай Бог навчить нас блаженства чекати на Нього.

«На одного Бога вповай, душе моя!»