У святому очікуванні

День двадцять шостий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: У святому очікуванні.

«Я ж буду споглядати до Господа, буду вповати на Бога рятунку мого: Бог мій почує мене.» — Михея 7:7.

ЧИ ЧИТАВ ти коли прекрасну книжечку Куток очікування? Якщо ні, дістань її; ти знайдеш у ній одну з найкращих проповідей на наш текст. Вона розповідає про короля, який приготував місто для декого зі своїх убогих підданих. Недалеко від них були великі склади, де постачали все, чого вони могли потребувати, аби тільки вони надіслали свої прохання. Але з однією умовою: щоб вони виглядали відповіді, так щоб, коли королівські посланці приходили з дарами, яких вони бажали, їх завжди заставали в чеканні й готовими прийняти. Розповідають сумну історію про одного зневіреного, який ніколи не сподівався одержати те, чого просив, бо був надто недостойний. Одного дня його завели до королівських складів, і там, на його подив, він побачив із його адресою на них усі пакунки, які були для нього складені й вислані. Була там одежа хвали, і єлей радощів, і масть на очі, і ще багато чого; вони приходили до його дверей, але знайшли їх зачиненими; він не виглядав. Відтоді він зрозумів урок, якого Михей хоче навчити нас сьогодні: «Я ж буду споглядати до Господа, буду вповати на Бога рятунку мого: Бог мій почує мене.»

Ми вже не раз казали: чекання на відповідь на молитву — не все чекання, а лише його частина. Сьогодні ми хочемо прийняти блаженну правду: це частина, і то вельми важлива. Коли ми маємо особливі прохання, у зв’язку з якими чекаємо на Бога, наше чекання мусить бути дуже виразно в упевненому запевненні: «Бог мій почує мене.» Святе, радісне очікування — то сама сутність правдивого чекання. І це не тільки щодо багатьох різноманітних прохань, які має складати кожен віруючий, а найособливіше щодо одного великого прохання, яке має бути головним, чого кожне серце шукає для себе: щоб Життя Боже в душі мало повну владу; щоб Христос повно вобразився всередині; і щоб ми наповнилися всякою повнею Божою. Ось що Бог обіцяв. Ось чого народ Божий замало шукає, дуже часто тому, що не вірить, що це можливе. Ось чого нам треба шукати й насмілитися сподіватися, бо Бог здатен і чекає, щоб учинити це в нас.

Але Бог Сам мусить це вчинити. І задля цього наше діяння мусить перестати. Ми мусимо побачити, наскільки цілком це має бути віра в дію Бога, Який воскресив Ісуса з мертвих, — так само, як і воскресіння, звершення Божого життя в наших душах має бути безпосередньо Його ділом. І чекання мусить стати більше, ніж будь-коли, перебуванням перед Богом у тиші душі, розраховуючи на Того, Хто воскрешає мертвих і зове те, чого нема, так як те, що є.

Зверни лише увагу, як троїсте вживання імені Божого в нашому тексті вказує нам на Нього Самого як на Того, від Кого одного наше очікування. «Я ж буду споглядати до Господа, буду вповати на Бога рятунку мого: Бог мій почує мене.» Усе, що є спасіння, усе, що добре й святе, мусить бути прямим могутнім ділом Самого Бога в нас. На кожну мить життя у волі Божій мусить бути безпосередня дія Божа. І одне, що я маю робити, ось що: споглядати до Господа; вповати на Бога рятунку мого; міцно тримати впевнене запевнення: «Бог мій почує мене.»

Бог каже: «Вгамуйтесь і пізнайте, що я Бог.»

Немає такої тиші, як тиша могили. У могилі Ісуса, у спільноті Його смерті, у смерті для себе з його власною волею й мудрістю, власною силою й енергією, є спокій. Коли ми перестаємо від себе і душа наша втихає до Бога, Бог устане й покаже Себе. «Вгамуйтесь і пізнайте,» — і тоді ти пізнаєш, «що я Бог.» Немає такої тиші, як тиша, що її дає Ісус, коли говорить: «Мовчи, перестань!» У Христі, у Його смерті і в Його житті, у Його звершеному відкупленні душа може втихнути, і Бог увійде, і заволодіє, і вчинить Своє досконале діло.

«На одного Бога вповай, душе моя!»