Тихо

День двадцять п’ятий. ЧЕКАННЯ НА ГОСПОДА: Тихо.

«Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа.» — Плач 3:26

«Бувай обачен і спокоєн; не лякайсь і нехай не заниває в тебе серце.» «Бо в тихостї і надїї вся ваша потуга.» Такі слова відкривають нам тісний зв’язок між тишею і вірою і показують, яка глибока потреба тиші як складника правдивого чекання на Бога. Якщо все наше серце має бути звернене до Бога, воно мусить бути відвернене від створіння, від усього, що займає й цікавить, чи то в радості, чи в скорботі.

Бог — Істота такої безмежної величі й слави, а наша природа так Йому відчужилася, що потрібне все наше серце й усі бажання, звернені до Нього, щоб хоч якоюсь малою мірою Його пізнати й прийняти. Усе, що не є Бог, що збуджує наші страхи, чи розворушує наші зусилля, чи будить наші надії, чи веселить нас, — заважає нам у досконалому чеканні на Нього. Ця звістка глибокого значення: «Бувай обачен і спокоєн;» «в тихостї і надїї вся ваша потуга;» «Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа.»

Як сама думка про Бога в Його величі й святості мала б нас змусити змовкнути, про це рясно свідчить Писання.

«А Господь — у храму свому сьвятому; нехай вся земля мовчить перед ним» (Аввакума 2:20).

«Замовкни перед лицем Господа Бога.» (Софонїї 1:7).

«Умовкни ж, усяке тіло, перед Господом! він бо підіймається з сьвятого пробутку свого» (Захарії 2:13).

Доки чекання на Бога вважають головно за засіб до дійовішої молитви й до одержання наших прохань, доти цього духа досконалої тиші не буде здобуто. Але коли видно, що чекання на Бога само по собі є невимовне блаженство, одна з найвищих форм спілкування зі Святим, тоді поклоніння Йому в Його славі неминуче впокорить душу у святу тишу, даючи Богові дорогу, щоб говорити й відкривати Себе. Тоді доходить до сповнення дорогоцінної обітниці, що все своє й усе власне зусилля буде впокорене: «І гординя людська нагнеться; один тілько Господь буде високий в той день.»

Нехай кожен, хто хотів би навчитися мистецтва чекати на Бога, пам’ятає урок: «Бувай обачен і спокоєн;» «Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа.» Візьми час, щоб відділитися від усіх приятелів і всіх обов’язків, усіх турбот і всіх радощів; час, щоб бути тихим і мовчазним перед Богом. Візьми час не тільки на те, щоб забезпечити тишу від людини й світу, а й від себе самого та своєї енергії. Нехай Слово й молитва будуть вельми дорогі; але пам’ятай, що навіть вони можуть заважати тихому чеканню. Діяльність розуму у вивченні Слова чи у висловлюванні його думок у молитві, діяльність серця з його бажаннями, надіями й страхами можуть так нас захопити, що ми не дійдемо до тихого чекання на Всеславного; усе наше єство не простягнеться в мовчанні перед Ним. Хоч спершу може здаватися важким знати, як отак тихо чекати, коли діяльність розуму й серця на час утихомирена, кожне зусилля до того буде винагороджене; ми виявимо, що воно в нас зростає, і мала часинка мовчазного поклоніння принесе мир і спокій, що дають благословення не тільки в молитві, а й цілий день.

«Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа.» Так, це добре. Тиша — це визнання нашого безсилля, що з усім нашим хотінням і бігом, з усім нашим думанням і молінням воно не станеться: ми мусимо прийняти це від Бога. Це визнання нашого вповання, що наш Бог у Свій час прийде нам на поміч, — тихий спочинок у Ньому Самому. Це визнання нашого бажання поринути у своє ніщо і дати Йому діяти й відкривати Себе. Тож чекаймо тихо. Нехай у щоденному житті в душі, що чекає, доки великий Бог учинить Своє дивне діло, буде тиха побожність, стале чування проти надто глибокого захоплення світом, — і вся вдача набуде прекрасного карбу: тихо чекаючи на спасіння Боже.

«На одного Бога вповай, душе моя!»