Щоб пізнати Його доброту

День двадцять четвертий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: Щоб пізнати Його доброту.

«Благий Господь до тих, хто надїється на його.» — Плач 3:25

«Нїхто не благий, тільки один, Бог.» «Милість твоя сягає на небеса.» «Як велика доброта твоя, що зберіг єси для боящихся тебе» «Спробуйте і дізнайтесь, що Господь благий!» І ось тепер правдива дорога, щоб увійти в цю доброту Божу й радіти нею, — чекання на Нього. Господь благий — навіть діти Його часто того не знають, бо не чекають у тиші, щоб Він це відкрив. Але тим, хто витриває в чеканні, чия душа таки чекає, це справдиться. Можна було б подумати, що саме ті, кому доводиться чекати, могли б у цьому сумніватися. Але це буває лише тоді, коли вони не чекають, а стають нетерплячі. Ті, що справді чекають, усі муситимуть сказати: «Благий Господь до тих, хто надїється на його.» Чи хочеш ти повно пізнати доброту Божу? Віддайся ще більше, ніж будь-коли, життю чекання на Нього.

На нашому першому вході в школу чекання на Бога серце звернене головно на ті благословення, яких ми чекаємо. Бог ласкаво вживає нашу потребу й бажання помочі, щоб виховати нас для чогось вищого, ніж ми думали. Ми шукали дарів; Він, Дарувальник, прагне дати Себе Самого й наситити душу Своєю добротою. Саме з цієї причини Він часто затримує дари і час чекання робиться таким довгим. Він увесь той час прагне здобути серце Своєї дитини для Себе. Він бажає, щоб ми не тільки казали, коли Він дарує дар: який добрий Бог! — а щоб задовго перед тим, як він прийде, і навіть якщо він ніколи не прийде, ми ввесь час переживали: «Добре тому, хто без нарікання дожидає рятунку від Господа.» «Господь благий до тих, хто надїється на його.»

Яким блаженним життям стає тоді життя чекання — безнастанним поклонінням віри, що вклоняється Його доброті й довіряє їй. Коли душа навчається цієї таємниці, кожен вчинок чи вправа чекання стає просто тихим входженням у доброту Божу, щоб дати їй чинити своє блаженне діло й задовольняти кожну нашу потребу. І кожен досвід Божої доброти надає праці чекання нової привабливості, і замість того, щоб тільки шукати схованки в час потреби, приходить велике прагнення чекати безнастанно й цілий день. І хоч би як обов’язки й справи займали час і розум, душа дедалі більше свикається з таємним мистецтвом завжди чекати. Чекання стає звичаєм і настроєм, самою другою природою і подихом душі.

Любий християнине! чи не починаєш ти бачити, що чекання — не одна з-поміж багатьох християнських чеснот, про яку треба думати вряди-годи, а що воно виражає той настрій, який лежить у самому корені християнського життя? Воно надає вищої вартості й нової сили нашій молитві й поклонінню, нашій вірі й відданню, бо злучає нас у незмінній залежності з Самим Богом. І воно дає нам безнастанну втіху з доброти Божої: «Благий Господь до тих, хто надїється на його.»

Дозволь мені ще раз наполягти на тому, щоб ти взяв час і труд плекати цей так вельми потрібний складник християнського життя. Ми забагато дістаємо релігії з других рук, з навчання людей. Те навчання має велику вартість, якщо воно, як і проповідь Івана Хрестителя відсилала його учнів від нього самого до Живого Христа, веде нас до Самого Бога. Чого потребує наша віра — це більше Бога. Багато з нас надто зайняті своєю працею. Як і в Марти, сама та служба, яку ми хочемо віддати Господеві, відлучає нас від Нього; вона ані Йому не до вподоби, ані нам не на користь. Чим більше праці, тим більша потреба чекати на Бога; тоді чинення Божої волі, замість виснажувати, було б нашою їжею й питтям, поживою, відсвіженням і силою. «Благий Господь до тих, хто надїється на його.» Який добрий — того ніхто не може сказати, крім тих, хто доводить це, чекаючи на Нього. Який добрий — того ніхто не може сказати повно, крім тих, хто випробував Його до краю.

«На одного Бога вповай, душе моя!»