Певність благословення

День двадцять другий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: Певність благословення.

«Зрозумієш тодї, що я Господь, і хто вповає на мене, не зазнає стиду.» — Ісаїї 49:23.

«Блажен, хто вповає на його.» — Ісаїї 30:18.

ЯКІ обітниці! Як Бог прагне притягнути нас до чекання на Нього найпевнішим запевненням, що воно ніколи не може бути марне: «Хто вповає на мене, не зазнає стиду.» Як дивно, що, хоч ми мали б так часто це переживати, ми все ж такі повільні навчитися, що це блаженне чекання мусить і може бути ніби самим подихом нашого життя, безнастанним спочинком у Божій присутності та в Його любові, невпинним віддаванням себе, щоб Він звершив у нас Своє діло. Послухаймо ще раз і поміркуймо, доки серце наше не скаже з новим переконанням: «Блажен, хто вповає на його!» У нашому уроці шостого дня ми знайшли в молитві псальми 25: «Нехай ніхто з тих, що покладаються на Тебе, не буде осоромлений.» Сама ця молитва показує, як ми боїмося, щоб так не сталося. Послухаймо ж Божу відповідь, доки не буде вигнано кожен страх і доки ми не відішлемо назад до неба слова, які Бог говорить: так, Господи, ми віримо тому, що Ти кажеш: «Хто вповає на мене, не зазнає стиду.» «Блажен, хто вповає на його.»

Кожен із цих двох уривків своїм оточенням вказує нам на часи, коли Церква Божа була у великій тісноті і людському окові не видно було ніякої можливості визволення. Але Бог утручається Своїм словом обітниці і закладає Свою Всемогутню Силу на визволення Свого народу. І саме як Бог, Який Сам узявся за діло їхнього відкуплення, Він кличе їх чекати на Нього і запевняє, що розчарування неможливе. Ми теж живемо в дні, коли в стані Церкви, з її визнанням і її обрядовістю, багато чого невимовно сумного. Серед усього, за що ми хвалимо Бога, є, на жаль, багато чого оплакувати! Якби не Божі обітниці, ми могли б добре впасти в розпач. Але у Своїх обітницях Живий Бог дав і зобов’язав Себе нам. Він кличе нас чекати на Нього. Він запевняє нас, що ми не будемо осоромлені. О, якби серця наші навчилися чекати перед Ним, доки Він Сам не відкриє нам, що означають Його обітниці, і в обітницях не відкриє Себе у Своїй прихованій славі! Нас непереможно потягне чекати на Нього Самого. Нехай Бог примножить число тих, хто каже: «Душа наша чекає на Господа; він наша поміч і щит наш.»

Це чекання на Бога за Його Церкву й народ вельми залежатиме від того, яке місце посіло чекання на Нього в нашому власному житті. Розум може часто мати прекрасні видіння того, що Бог обіцяв зробити, і уста можуть говорити про них зворушливими словами, але це не є справжня міра нашої віри чи сили. Ні; те, що ми справді знаємо про Бога у власному досвіді, — як Він перемагає ворогів усередині, царює й панує, відкриває Себе у Своїй Святості й Силі в самій нашій глибині, — оце й буде справжня міра духовного благословення, якого ми від Нього сподіваємося і яке несемо своїм ближнім. І в міру того, як ми знаємо, яким блаженним стало чекання на Бога для наших власних душ, ми впевнено надіятимемося на благословення, що має прийти на Церкву навколо нас, і ключовим словом усіх наших сподівань буде: Він сказав: «Хто вповає на мене, не зазнає стиду.» З того, що Він зробив у нас, ми довірятимемо Йому, що Він зробить могутні речі навколо нас. «Блажен, хто вповає на його.» Так, блаженні навіть тепер, у самому чеканні. Обіцяні благословення для нас самих чи для інших можуть забаритися; невимовне блаженство знати й мати Того, Хто обіцяв, — Божественного Благословителя, Живе Джерело прийдешніх благословень — уже тепер наше. Нехай же ця правда цілком заволодіє вашими душами: чекання на Бога само по собі є найвищий привілей створіння, найвище блаженство Його відкупленої дитини.

Як сонячне проміння входить зі своїм світлом і теплом, зі своєю красою й благословенням у кожну малу билинку трави, що підноситься вгору з холодної землі, так Вічний Бог зустрічає у величі й ніжності Своєї любові кожну дитину, що чекає, щоб засяяти в її серці «просьвіченнє розуміння слави Божої в лицї Ісус-Христовім». Прочитай ці слова знову, доки серце твоє не навчиться знати, що Бог чекає зробити тобі. Хто може виміряти різницю між великим сонцем і тією малою билинкою трави? А проте трава має все те сонце, якого може потребувати чи вмістити. Повір, що в чеканні на Бога Його велич і твоя малість дивовижно пасують і зустрічаються. Просто схились у порожнечі, і вбогості, і цілковитому безсиллі, у смиренні, і лагідності, і відданні Його волі перед Його великою славою — і втихни. Коли ти чекаєш на Нього, Бог наближається. Він відкриє Себе як Бог, Який могутньо сповнить кожну Свою обітницю. І нехай серце твоє знову й знову підхоплює пісню: «Блажен, хто вповає на його.»

«На одного Бога вповай, душе моя!»