Щоб Він відкрив Себе

День вісімнадцятий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: Щоб Він відкрив Себе.

«І скажуть того дня: Ось він наш Бог! на його ми вповали, й він спас нас! Ось він Господь, на його ми вповали, то й радуватись і веселитись мемо спасеннєм його!» — Ісаїї 25:9.

У ЦЬОМУ уривку ми маємо дві дорогоцінні думки.

Одна — що це мова народу Божого, який спільно чекав на Нього; друга — що плодом їхнього чекання стало те, що Бог так відкрив Себе, що вони могли радісно сказати: ось він наш Бог, ось він Господь. Сила й благословення спільного чекання — ось чого нам треба навчитися.

Зверни увагу на двічі повторене: «На його ми вповали.» У якийсь час скорботи серця людей були стягнені докупи, і вони, переставши від усякої людської надії чи помочі, одним серцем поставили себе чекати на свого Бога. Хіба ж це не саме те, чого нам треба в наших церквах, на наших з’їздах і молитовних зібраннях? Хіба потреба Церкви й світу не досить велика, щоб цього вимагати? Хіба немає в Церкві Христовій лих, яким не рівна ніяка людська мудрість? Хіба не маємо ми обрядовості й раціоналізму, формалізму й світськості, що грабують Церкву її сили? Хіба не маємо ми культури, і грошей, і втіх, що загрожують її духовному життю? Хіба сили Церкви не цілком недостатні, щоб змагатися з силами невірства, беззаконня й нужди в християнських краях і в поганстві? І хіба немає в обітниці Божій і в силі Духа Святого приготування, що може задовольнити потребу і дати Церкві спокійну певність, що вона робить усе, чого сподівається від неї її Бог? І хіба спільне чекання на Бога, щоб Він подав Свого Духа, не видавалося б найпевніше потрібним благословенням? Ми не можемо в цьому сумніватися.

Мета виразнішого чекання на Бога на наших зібраннях була б майже та сама, що й в особистому поклонінні. Вона означала б глибше переконання, що Бог мусить і буде робити все; смиренніший і сталіший вхід у нашу глибоку безпорадність і в потребу цілковитої й безнастанної залежності від Нього; живішу свідомість того, що річ істотна — дати Богові Його місце честі й сили; упевнене сподівання, що тим, хто чекає на Нього, Бог Своїм Духом дасть таємницю Свого вподобання й присутності, а тоді, свого часу, і об’явлення Своєї спасенної сили. Головним прагненням було б привести кожного в молитовному й поклонному товаристві під глибоке відчуття Божої присутності, щоб, розходячись, вони мали свідомість, що зустріли Самого Бога, що лишили в Нього кожне прохання і що тепер чекають у тиші, доки Він звершує Своє спасіння.

Саме цей досвід означено в нашому тексті. Сповнення цих слів може часами бути в таких разючих втручаннях Божої сили, що всі можуть пристати до вигуку: «Ось він наш Бог! Ось він Господь!» Вони можуть так само справдитися й у духовному досвіді, коли народ Божий у свої часи чекання стає так свідомий Його присутності, що у святому трепеті душі відчувають: «Ось він наш Бог! Ось він Господь!» Саме цього, на жаль, надто бракує на наших зібраннях для поклоніння. Побожний служитель не має важчого, урочистішого, блаженнішого завдання, ніж вивести свій народ назустріч Богові і, перше ніж узагалі проповідувати, привести кожного в дотик із Ним. «Нинї ж усї ми перед Богом стоїмо.» — ці слова Корнилія показують, як слухачі Петра були приготовані на прихід Духа Святого. Чекання перед Богом, і чекання на Бога, і чекання Бога — ось єдина умова, щоб Бог явив Свою присутність.

Товариство віруючих, зібране з однією метою, помагаючи одне одному короткими проміжками мовчання чекати на Самого Бога, відкриваючи серце на все, що Бог може мати, — на нові відкриття зла, Своєї волі, на нові двері в праці чи в способах праці, — скоро мало б підставу сказати: «Ось він наш Бог! на його ми вповали, й він спас нас! Ось він Господь, на його ми вповали, то й радуватись і веселитись мемо спасеннєм його!»

«На одного Бога вповай, душе моя!»