У смиренному страху й надії

День десятий. ЧЕКАННЯ НА БОГА: У смиренному страху й надії.

«Ось бо Господнї очі на тих, що бояться його,

на тих, що вповають на милосердє його,

Щоб рятувати душу їх од смертї,

і спасти життє під час голоднечі.

Душа наша чекає на Господа;

він наша поміч і щит наш.

Ним звеселиться серце наше,

бо ми вповали на сьвяте імя його.

Милосердє твоє, Господи, нехай буде над нами,

ми бо вповали на тебе.»

— Псальма 33:18-22.

ОКО Боже — на Його народі; їхнє око — на Ньому. У чеканні на Бога наше око, зведене вгору, зустрічає Його око, схилене вниз до нас. У цьому й блаженство чекання на Бога: воно відводить наші очі й думки від нас самих — від наших потреб і бажань — і займає нас Богом. Ми поклоняємося Йому в славі Його й любові, а Його всевидяще око чуває над нами, щоб задовольнити всяку нашу потребу. Розгляньмо ж цю дивну зустріч Бога зі Своїм народом і добре зауважмо, чого нас тут навчено про тих, на кому спочиває око Господнє, і про Того, на кому спочиває наше око.

«Господнї очі на тих, що бояться його, на тих, що вповають на милосердє його.» Страх і надію звичайно вважають за такі, що суперечать одне одному; у присутності Божій і в поклонінні Йому вони стоять поруч у досконалій і прекрасній злагоді. І це тому, що в Самому Бозі примирені всі позірні суперечності. Праведність і мир, суд і милосердя, святість і любов, безмежна сила й безмежна лагідність, велич, вивищена над усі небеса, і поблажливість, що схиляється дуже низько, — зустрічаються і цілують одне одного. Є справді страх, що має муку і що його цілковито виганяє досконала любов. Але є страх, який знаходять і в самих небесах. У пісні Мойсея та Агнця співають: «Хто не убоїть ся Тебе, Господи, і не прославить імени Твого?» І від самого престолу пролунав голос: «Хвалїте Бога нашого, всї слуги Його, і боящі ся Його.» Тож у нашому чеканні прагнімо завжди боятися «сього славного і страшного іменї Господа, Бога твого». Чим глибше ми схиляємося перед Його святістю у святому страху й побожному трепеті, у глибокій пошані й смиренному самоприниженні — так, як ангели закривають обличчя свої перед престолом, — тим більше Його святість спочиватиме на нас, і тим здатнішою стане душа до того, щоб Бог відкрив їй Себе; і чим глибше входимо ми в істину, «щоб не величалось нїяке тїло перед Ним», тим більше буде дано нам побачити Його славу. «Господнї очі на тих, що бояться його.»

«на тих, що вповають на милосердє його.» Правдивий страх Божий не тільки не стримує нас від надії, а будить її і зміцнює. Чим нижче схиляємося, тим глибше відчуваємо, що вповати нам немає на що, окрім Його милосердя. Чим нижче схиляємося, тим ближче підходить Бог і робить серця наші сміливими вповати на Нього. Нехай кожна вправа чекання, нехай увесь наш звичай чекання на Бога буде пройнятий рясною надією — надією світлою й безмежною, як милосердя Боже. Батьківська доброта Божа така, що в якому б стані ми не прийшли до Нього, ми можемо впевнено вповати на Його милосердя.

Такі вони — ті, що чекають на Бога. А тепер подумай про Бога, на якого чекаємо. «Господнї очі на тих, що бояться його, на тих, що вповають на милосердє його, щоб рятувати душу їх од смертї, і спасти життє під час голоднечі.» Не щоб відвернути небезпеку смерті й голоду — вона часто потрібна, щоб спонукати нас чекати на Нього, — а щоб рятувати й зберігати живими. Бо небезпеки часто дуже справжні й темні; становище, чи то в дочасному, чи то в духовному житті, може здаватися цілком безнадійним; та завжди є одна надія: око Господнє на них.

Те око бачить небезпеку, і бачить у ніжній любові Своє тремтяче дитя, що чекає, і бачить ту мить, коли серце дозріло для благословення, і бачить дорогу, якою воно має прийти. Цього живого, могутнього Бога — о, будьмо ж боятися Його й вповати на Його милосердя. І скажімо смиренно, але сміливо: «Душа наша чекає на Господа; він наша поміч і щит наш. Милосердє твоє, Господи, нехай буде над нами, ми бо вповали на тебе.»

О, блаженство чекання на такого Бога! на поміч, завжди готову в годину скорботи; на щит і оборону проти всякої небезпеки. Діти Божі! чи не навчитеся поринути в цілковиту безпорадність і безсилля і в тиші чекати й бачити спасіння Боже? У найбільшому духовному голоді, і коли здається, що смерть бере гору, — о, чекай на Бога. Він таки рятує, Він таки зберігає живими. Кажи це не лише на самоті, а й одне одному — псалом говорить не про одного, а про народ Божий: «Душа наша чекає на Господа; він наша поміч і щит наш.» Зміцнюйте й підбадьорюйте одне одного у святій вправі чекання, щоб кожен міг сказати це не лише про себе, а й про братів своїх: «на його ми вповали, то й радуватись і веселитись мемо спасеннєм його!»

«На одного Бога вповай, душе моя!»