Розділ 27 · 3 хв читання · 4 хв слухання
Дружба Христа: її джерело
Більшої сієї любови нїхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх—Йоана 15:13
У трьох наступних віршах наш Господь говорить про Своє ставлення до учнів у новому світлі — як про дружбу. Він указує нам на любов, у якій вона з Його боку має своє джерело (в. 13); на послух з нашого боку, яким вона підтримується (в. 14); і тоді — на святу близькість, до якої вона веде (в. 15).
Наше ставлення до Христа — це ставлення любові. Говорячи про це раніше, Він показав нам, якою була Його любов у її небесній славі: тією самою любов’ю, якою Отець любив Його. Тут ми бачимо її в земному виявленні: віддати Своє життя за нас. «Більшої сієї любови нїхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх». Христос справді прагне, щоб ми знали: таємний корінь і сила всього, чим Він є і що робить для нас як Лоза, — це любов. Коли ми навчимося в це вірити, то відчуємо, що тут є щось таке, про що нам треба не лише думати й знати, — це жива сила, божественне життя, яке нам треба прийняти в себе. Христос і Його любов нероздільні; вони тотожні. Бог є любов, і Христос є любов. Бога, Христа і божественну любов можна пізнати, лише маючи їх, коли їхнє життя і сила діють у нас. «Се ж життє вічнє в тому, щоб знали Тебе»; Бога не можна пізнати інакше, як маючи життя; лише життя, що діє в нас, дає пізнання. Так само й любов: якщо ми хочемо пізнати її, мусимо пити з її живого потоку, мусимо мати її вилитою в нас Святим Духом.
«Більшої сієї любови нїхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх». Життя — найдорожче, що має людина; життя — це все, чим вона є; життя — це вона сама. Це найвища міра любові: коли людина віддає своє життя, вона нічого не притримує, вона віддає все, що має і чим є. Саме це наш Господь Ісус хоче зробити для нас зрозумілим щодо Своєї таїни Лози: з усім, що Він має, Він віддав Себе в наше розпорядження. Він хоче, щоб ми вважали Його цілком своїм; Він хоче бути цілком нашим надбанням, щоб ми були цілком Його надбанням. Він віддав за нас Своє життя в смерті не просто як минущий вчинок, який, звершившись, скінчився; ні, а як віддання Себе нам навіки. Життя за життя: Він віддав Своє життя, щоб ми ним володіли, аби ми віддали своє життя, щоб Він ним володів. Саме цього навчає притча про Лозу й вітку в їхньому дивовижному ототожненні, у їхній досконалій єдності.
Коли ми хоч трохи пізнаємо це — не розумом і не уявою, а глибоко в серці й житті, — тоді почнемо бачити, яким має бути наше життя як віток небесної Лози. Він віддав Себе на смерть; Він втратив Себе, щоб ми знайшли життя в Ньому. Це і є правдива Лоза, Яка живе лише для того, щоб жити в нас. Це початок і корінь тієї святої дружби, до якої Христос нас запрошує.
Справдї велика се тайна благочестя! Визнаймо своє незнання і невіру. Перестаньмо покладатися на власне розуміння і власні зусилля, щоб її опанувати. Чекаймо на Святого Духа, Який живе в нас, щоб Він її відкрив. Довірмося Його безмежній любові, яка віддала за нас своє життя, щоб вона заволоділа нами і з радістю зробила нас цілком своїми.
Своє життя за Своїх друзів. Які дивовижні уроки Лози, що віддає віткам саме своє життя! І Ісус віддав Своє життя за Своїх друзів. І ця любов віддає себе їм і в них. Моя небесна Лозо, о, навчи мене, як цілковито Ти прагнеш жити в мені!