Квакерський провід

Найсильніше враження, справлене на моє молоде серце, було про той найвищий привілей, яким ми, квакери, тішилися в нашому знанні «відчутного проводу» Святого Духа, і про життяву конечність послуху цьому проводові. Ми, молоді Друзі, цілком вірили, що наше «Товариство» є єдиним сховищем цього знання; і хоч воно здебільша було для нас великою таємницею, ми все ж не могли не почувати певної гордості з такого відмітного посідання.

Що Друзі вважали це за річ вельми справжню, доводилося тим фактом, що до всього, що видавало себе за наслідок цього проводу, ставилися з найглибшою повагою та увагою. Коли навіть дитина могла сказати, що почуває Боже «поведення» в якомусь напрямі, до того поведення старші Друзі ставилися з люблячою увагою, і, коли воно не було явно недоречним, йому ніжно давали дорогу здійснитися. Друзі вірили, що їхні діти залічені до ягнят отари і мають ті самі привілеї чути голос Доброго Пастиря, які мають їхні батьки.

Вельми разючий приклад цієї пошани до всього, що почувалося як від Божого проводу, стався двісті років тому в історії нашої власної родини. Тіткою одного з наших прапрадідів була така собі Елизабет Геддон, дочка заможного Друга на ім’я Джон Геддон, що жив у Розергайті, тепер передмісті Лондона. Джон Геддон купив був трохи землі в Нью-Джерсі, маючи намір перебратися туди з родиною, і навіть послав уперед ремісників, які збудували відповідний дім і надвірні будівлі. Але тим часом обставини змусили його лишитися в Англії.

Його молода дочка Елизабет, якій щойно минуло вісімнадцять і яка вірила, що відчула покликання працювати в Нью-Джерсі, була вельми розчарована. Але, молячись про це, вона наче почула внутрішній голос, що казав їй, що вона мусить узяти на себе родинний тягар і сама переїхати до Нового Світу й розвинути там маєток. Вона скликала родину й розповіла їм про свої враження щодо обов’язку. Вона була дуже молода, край був невлаштований, і батьки її злякалися. Але вони були стійкі квакери й завжди навчали своїх дітей беззастережного послуху тому, чого міг вимагати голос Господень, і вони не насмілилися противитися тому, що їхня молода дочка так сильно почувала за свій обов’язок. Хоч і в великому страху та тремтінні, вони влаштували її переїзд.

Це було 1701 року. Вона застала край у вельми дикому стані, але прожила там досить довго, щоб побачити, як уся околиця, значною мірою через її власне знаряддя, перемінилася на вельми заможну громаду, для якої вона багато років була несказанним благословенням. Містечко, що виросло поблизу її дому, назвали Геддонфілд на її честь, і багато років наш батько мав недалеко звідти заміський дім, де ми входили в плоди праці нашої прабабусиної сестри.

Один американський історик, оповідаючи її історію, каже: «Серед багатьох незвичайних виявів сильної віри та релігійної ревності, пов’язаних із залюдненням цього краю, мало є визначніших за добровільну розлуку цієї вісімнадцятилітньої дівчини із заможним домом та всіма зв’язками дитинства, щоб їхати до далекого й невлаштованого краю сповнити те, що вона вважала за релігійний обов’язок; а смиренна, самозреченна віра батьків, які віддали свою любу дитину з такою побожною ніжністю до порухів її власного сумління, має в собі щось піднесено прекрасне, коли дивитися на це в його власному чистому світлі.»

Ця цілковита незалежність у всіх справах відчутого обов’язку завжди здавалася мені одним із найбільших наших квакерських привілеїв. Вона лишала кожну людину вільною служити Богові так, як їй здавалося правильним, без часто доброзичливого, але заважаючого втручання тих, хто навколо. Сказати просто: «Я почуваю за праве вчинити так і так», — незмінно втихомирювало всі заперечення.

І це було так не лише в духовних справах, а й у земних теж, і це давало кожній людині те становище незалежності, яке завжди, на мою думку, здавалося однією з найживотніших людських потреб. І я дивлюся на те почуття особистої власності, породжене всім цим, як на один із найбезцінніших з усіх дарів, які принесла мені моя квакерська спадщина.

Пам’ятаю, коли я вперше прокинулась до несправедливостей становища жінок у зовнішньому світі, я могла безнастанно вітати себе з тим, що серед «Друзів» це було куди краще; і що навіть найтиранічніший «чоловік-Друг», хоч би й хотів, ніколи не насмілився б обмежити свободу своїх жінок, аби лише вони могли сказати, що «почувають клопіт» щодо якогось напряму дій.

Утручатися між душею та її Божественним Провідником, окрім як під Божественним примусом, вважалося Друзями за одну з найтяжчих кривд, які одна людина може заподіяти іншій; і за всього мого досвіду квакерства в мої молоді дні я не пам’ятаю, щоб це коли-небудь було вчинено, окрім як Старшими та Наглядачами. Квакерський «клопіт» був, на мою думку, зодягнений навіть більшим авторитетом, ніж Біблія, бо Біблія була Божим голосом давнього часу, тим часом як «клопіт» був Його голосом у теперішню мить і, як такий, мав далеко більшу теперішню вагу.

Не гадаю, щоб хтось коли-небудь виразно навчав мене, що це так, але вся атмосфера навколо мене й проповідь, яку я чула, безперечно розраховані були на те, щоб піднести «внутрішній голос» та його повідомлення понад усі інші голоси й дати нам почуття, що, оскільки Бог говорить до нас прямо, нам не треба доскіпуватись у те, що Він міг би сказати комусь поза нашою священною кошарою.

Природно було б подумати, що ця свобода в особистому проводі призвела б до надмірностей, і в ранні дні Товариства це часом ставалося. Але за мого часу Друзі оберігали своїх членів від цієї небезпеки, вимагаючи, щоб усі «клопоти» чи «поведення», хоч трохи незвичайні, виносилися перед Старших і Наглядачів і суджені були ними в урочистій порі ждання на Бога, щоб Він навчив. І так переконані були всі Друзі, що збірний голос Святого Духа на зборах має більший авторитет, ніж приватний голос до окремої людини, що рішення, дійдені за таких обставин, завжди приймалися як остаточні, а сумління тієї людини, чиє «поведення» відкинуто, почувалося звільненим від тягаря. Це було чудове застереження, і за всі роки мого тісного зв’язку з Товариством я не знала жодного випадку поважної надмірності.

Окрім цього навчання про відчутний провід Святого Духа, нічого дуже виразного чи відчутного нас не вчили. Наскільки я пам’ятаю, нам ніколи не казали, що ми мусимо бути «наверненими» чи «народитися згори», і моє власне враження було, що це речі, які, може, потрібні «світовим людям», але цілком непотрібні нам, що були членами Товариства Друзів від народження і вже народилися в Царство Боже, а потребували лише умовляння жити відповідно до нашого високого покликання.

Вірю, що це було через одну із засадничих засад квакерства, а саме віру у вселенське батьківство Боже й визнання того факту, що Христос з’єднав Себе з людськістю й обняв увесь світ у Своєму Божественному братерстві, так що кожна народжена душа належить Йому й може претендувати на синівство з тим самим Отцем. «Отця мого й Отця вашого», — каже Він, і ранні Друзі приймали це як правду й тому вважали б за оманливе намовляти нас стати тим, чим ми вже були.

Нам завжди проповідувано як «ягнятам отари», яким треба лише слухатися голосу Доброго Пастиря, якому ми вже належимо. Друзі не зачиняли своїх дітей назовні, а навпаки, з люблячою ніжністю зачиняли їх усередині небесної кошари; і все їхнє навчання йшло в цьому напрямі.

Якийсь час, у мої дні серед Плімутських Братів, я дивилася на це як на страшну єресь; але пізніше я навчилася тієї благословенної істини, висловленої Павлом поганським ідолопоклонникам в Атенах, що ми всі, навіть погани включно, — «Його бо й рід ми». І я усвідомила, що, оскільки Він наш Творець, Він, звичайно, наш Отець, а ми, так само звичайно, Його діти. І я навчилася дякувати й благословляти тих великих старих квакерів, що зробили це відкриття, бо їхнє навчання полегшило мені відкинути обмежуючі, звужуючі думки, які я була спершу перейняла, і допомогло мені осягнути ту славну істину, що в Богові ми всі «живемо й двигаємось, і єсьмо», і що тому ніхто не може зачинити другого назовні.