Квакерські нагоди

Друзі за моїх днів мали звичай улаштовувати те, що звалося «Нагодами». Що це слово справді означало, я тепер гадаю, — це що вони мали нагоду «полегшити свій розум» від якоїсь «вістки», що їх обтяжувала. Але в ті дні жодне таке звичайне пояснення цього слова мені й на думку не спадало. «Нагода» здавалася вельми таємничою, Богом призначеною відправою, спорідненою з радою в самих небесних дворах; і одним прагненням і водночас страхом мого молодого життя було, щоб якийсь проповідник мав «Нагоду» зі мною.

За таких оказій проповідник, як гадалося, був по-Божому вповноважений заглянути в твої найтаємніші думки й нещадною рукою відкрити ті таємні гріхи, про які ти любо сподівався, що вони відомі лише тобі. Гадалося теж, що вони наділені силою читати майбутнє, і можна було сподіватися, що вони провістять усякі великі благословення чи люті нещастя, які тебе чекають. Тому схвильовання, коли «Подорожній Друг» приходив до дому й просив «Нагоди», було величезне.

Чи переважав страх, чи надія щодо об’явлень, які могли бути зроблені, — сказати важко; але хоч би які були наші почуття, жоден член родини, навіть найменший слуга, не смів бути відсутнім. Справді, коли час від часу обставини начебто робили бажаним, щоб хтось лишився осторонь, проповідник часто наче це відчував і поважно питав, чи нема ще когось, і відмовлявся вести «Нагоду» далі, поки відсутнього не покличуть.

На цих «Нагодах» від проповідника сподівалося, що він «промовить до стану» окремих присутніх, і велике схвильовання було в тому, чи промовлять до твого власного стану.

Із якою палкою надією та страхом я завжди ждала, чи промовить проповідник до мого стану, — жодні слова не можуть описати; але ні разу, скільки я пам’ятаю, цієї найвищої ласки мені не вділено. Жоден проповідник ніколи не зволив завважити мене якимось особливим чином, ані, здавалося, не був свідомий присутності палкої, голодної душі, що наосліп простягалася по Світло, — душі, якій кілька слів «просто від Бога» були б невимовним даром.

Правду кажучи, я завжди сподівалася, що про мене буде зроблено якесь чудесне пророцтво: що я маю стати великою проповідницею й учинити якусь велику працю для Бога. І хоч я жахалася тих об’явлень мого неправедного стану, які могли б бути зроблені, я почувала, що слава сподіваних пророцтв із лишком їх покриє. Добре пам’ятаю, як я, бувало, крутилася коло всяких «Подорожніх Друзів», що приходили до дому, у надії, що якоїсь несподіваної хвилі Боже надхнення на них зійде і та «вістка», якої я так прагнула, буде мені вручена.

Бо треба зрозуміти, що ці «Нагоди» ніколи й у жоден спосіб не влаштовувалися наперед. Їх завжди вводила урочиста тиша, що раптом спадала на товариство, і ця тиша могла надійти будь-якої хвилі, навіть найнезручнішої. Але де б це не було й що б не діялося, усе мусіло їй поступитися.

Я знала «Нагоди», що приходили серед товариського вечора, або навіть посеред трапези, або коли проповідник прощався з господою, або коли йшов із кимось на прогулянку, або коли лягав спати в одній кімнаті з приятелем. Вони часто приходили вкрай незручно, але ніщо не сміло стати на перешкоді.

Пам’ятаю, як одного разу я була при одній такій, коли супроводила тітку-проповідницю у відвідинах до дому одного Друга в Берлінгтоні, Нью-Джерсі. Ми спакували наші скрині, і вони вже були складені на повозі коло дверей, готові везти нас на потяг, коли раптом, саме як ми стояли, прощаючись із господарями, спала тиша, і на мою тітку зійшла «Нагода». Поки я стояла, тримаючи її шаль, у гарячці нетерплячки їхати, вона мусіла спинитися й виголосити свою вістку, незважаючи на жодні міркування про час і потяги. Я була вже на той час жінкою і трохи втратила свою віру в Боже походження цих «Нагод», і пам’ятаю, що не могла не докорити їй трохи, коли ми нарешті вирушили на потяг, за ту невчасну мить, яку вона обрала. Але її відповідь мене втихомирила, коли вона сказала з найбезхитрішою вірою: «Але ж, моя люба, я не могла не послухатися свого Провідника, і, як ти бачиш, Він таки привів нас на потяг вчасно.»

Ніхто, крім тих, хто їх зазнав, не міг би зрозуміти, яке глибоке враження ці «Нагоди» справляли на квакерське життя мого дитинства. І навіть донині, коли, як часом трапляється, на товариство раптом на мить спадає тиша, мій перший інстинктивний жах — щоб це не була «Нагода» і щоб комусь не довелося проповідувати.

Того трепету, який наганяли ці «Нагоди», і тієї цілковитої довіри, яку клали на вістки, отак виголошені, не можна краще проілюструвати, ніж тим, що сталося під час відвідин кількох «Англійських Друзів» на наших зборах у Філадельфії, коли мені було років сімнадцять. Треба тут сказати, що серед «Друзів» був звичай, щоб проповідники з різних місць мали те, що вони звали «релігійними клопотами», відвідувати інші Збори та околиці, — у, як вони чудно висловлювалися, «служенні Правді».

Ці відвідини завжди були нагодами великого зацікавлення для нас, молодих, навіть коли проповідник міг прибути й не з дуже далекої віддалі. Але коли вони приїздили з Англії, що була для нас незнаною землею величі й таємниці, наш трепет і шана не знали меж. «Англійські Друзі» здавалися нам мало не відвідувачами з ангельської сфери, і бути завваженим чи заговореним кимось із них давало щасливим одержувачам почуття, наче саме Небо до них зійшло.

Англійські Друзі, про яких я кажу, гостювали під час свого перебування у Філадельфії в Мармадюка та Сари Коуп, що жили на Філберт-стріт навпроти нашого дому. Їхня дочка Меджі була моєю близькою приятелькою, і одного ранку вона прийшла до мене в великому схвилюванні через незвичайну «Нагоду», яку, за її словами, один із «Англійських Друзів» мав напередодні ввечері з одним молодим чоловіком, якого ми обидві знали.

Вона сказала, що кілька Друзів заглянули провідати Англійських Друзів, і в перебігу вечора на них зійшла «Нагода», і один із подорожніх Друзів почав проповідувати. По короткому умовлянні він вирізнив цього молодого чоловіка й звернувся до нього вельми незвичайним чином, кажучи йому, що він дістав пряме покликання від Бога стати до служби, і пророкуючи, що він має стати великим проповідником і має відвідати далекі землі в «служенні Правді».

Я й донині живо пам’ятаю глибоке враження, яке справила на мене ця подія.

Проповідник, що виголосив ту вістку цьому молодому чоловікові, був той самий, на кого я покладала всі свої надії щодо прямої вістки, — і я була розчарована; а тепер він пророкував про молодого чоловіка, який, на мою думку, був не більше гідний за мене, саме те, чого я завжди хотіла, щоб якийсь проповідник напророкував про мене. Признаюся, я відчула глибокі уколи заздрості, що «Божа ласка» мене поминула і вділена була тому, хто справді здавався мені не більше гідним. Одначе це все було частиною великого роману нашого життя, і завжди лишалася можливість, що воно ще, якоїсь благословенної «Нагоди», буде вділене й мені, — і я ходила кілька днів, повна цього.

Через день чи два по тому, як це сталося, я їхала на прогулянку з дуже особливою приятелькою, тією самою, яка, як виявиться в іншій частині моєї розповіді, була знаряддям мого пробудження в шістнадцять. Мені було на той час майже сімнадцять, а моя приятелька була, може, на дев’ять чи десять років старша. Я мала до неї дуже обожнюючу дружбу й завжди виливала в її спочутливі вуха все, що мене займало. Бувши того дня повна цього, я, звичайно, переказала їй усю історію, надавши їй усієї тієї ваги, якої вона набула в моїх власних очах. Приятелька моя здавалася глибоко зацікавленою і ставила дуже багато питань щодо подробиць «вістки» і як вона вплинула на того молодого чоловіка. Небагато тижнів по тому вона сказала мені, що заручена з тим самим молодим чоловіком, і призналася, що на її рішення значною мірою вплинуло те, що я їй розповіла, бо вона була певна, що пророцтво, зроблене в тій «Нагоді», сповниться, і почувала, що буде великим привілеєм з’єднатися з тим, чиє майбутнє має бути таке повне праці в «служенні Правді».

Я завжди стежила за дорогою того молодого чоловіка з найглибшим зацікавленням, бо не могла тоді не почувати, що він дістав вістку, яка по правді мала б прийти до мене; і мушу признатися, що ті пророцтва, які так мене заздрили, у його випадку так ніколи й не справдилися. Тепер, коли ми обоє старі люди, я не можу не бачити, що моє життя підійшло до їхнього сповнення далеко ближче, ніж його. Він був вельми чесним, совісним чоловіком і по-справжньому релігійним у тихий спосіб, але він так ніколи й не став проповідником, ані не звершив жодної прилюдної християнської праці. Тим часом як я, без жодної «вістки» чи жодного «покликання», яких я завжди прагнула й які, гадала, конче потрібні, таки стала проповідницею й намагалася звіщати в багатьох країнах «добру новину євангелія Господа Ісуса Христа».

Отже, в цьому випадку «вістка», здається, не знайшла входу. Але в стількох випадках подібні вістки так дивно сповнялися, і оповіді про ці випадки так безнастанно нам переказувано на скріплення нашої віри, що не дивно, що ми зростали з глибокою вірою в їхню непомильність.

Я багато разів знала, як квакерський проповідник на «Зборах» чи «Нагоді» відкривав комусь із присутніх щось відоме лише тій особі, або пророкував щось на майбутнє окремій особі чи громаді, на що не було жодної теперішньої ознаки, але що справджувалося саме так, як було проголошено.

Я знала одну жінку-Друга, яка, здавалося, мала цей дар у незвичайній мірі. Пам’ятаю, як вона одного разу спинилася посеред проповіді, яку виголошувала на буденних зборах перед громадою цілком чужих людей, і сказала: «До цієї кімнати ввійшов молодий чоловік, що має в кишені деякі папери, за допомогою яких він має намір учинити великий гріх. Коли він прийде побачитися зі мною сьогодні по обіді до — (назвавши дім, у якому спинилася), я маю вістку від Господа, щоб дати йому, яка покаже йому вихід із його біди.» Тоді вона повела свою проповідь далі з того місця, де спинилася, і більше нічого про цю пригоду не сказала.

Мене це дуже зацікавило, і я простежила справу далі, і виявила, що якийсь чужий молодий чоловік справді того пообіддя завітав до проповідниці й признався, що має в кишені підроблений чек, який ішов розміняти, коли якийсь вплив, він не міг сказати який, спонукав його завернути до Зборового дому, проходячи повз. Імени його не питано й не названо, але вістку від Господа виголошено, і молодий чоловік роздер підроблений чек у присутності проповідниці й обіцяв повести нове життя. Кілька років по тому проповідниця зустріла його й довідалася, що ця обітниця сповнилася.

Іншого разу, коли ця сама проповідниця гостювала на селі в домі мого двоюрідного брата, вона зійшла одного ранку до сніданку й сказала, що Господь об’явив їй уночі, що вона має занести вістку одному чоловікові, який живе за кілька миль. Жодного імени їй не дано, ані жодної вказівки, де саме перебуває той чоловік, якого вона має побачити, але вона сказала моєму братові, що коли він повезе її своїм повозом, вона певна, що Господь покаже їм, у якому напрямі їхати.

Отже, вони вирушили, і проповідниця показувала одну дорогу за другою, якими їм треба їхати, і нарешті, коли вони були миль за шість від дому і в такій частині краю, про яку ні проповідниця, ні мій брат нічого не знали, вона показала на дім, який вони побачили вдалині, і сказала: «Ось той дім, і коли ми туди приїдемо, я знайду того чоловіка в садку, а ти можеш почекати на мене коло воріт.»

Вони відповідно спинилися коло цього дому, і поки мій брат чекав, проповідниця пішла просто через подвір’є в садок і виголосила свою вістку чоловікові, якого там знайшла. Вона сказала йому, що він задумує вельми лихий учинок, який накличе велику біду на нього самого та на його родину, але що Господь хоче його визволити й послав її відкрити йому очі на гріх і на небезпеку того, що він постановив зробити.

Чоловік був глибоко вражений і, повагавшись трохи, признався, що все, що вона сказала, правда, і що саме того дня мав здійснитися його задум, але що тепер він не насмілиться його виконати. Він тут-таки від нього відмовився й сказав, що після такого явного знаку Божого зацікавлення ним він віддасть усю справу в Його опіку й довірить Йому нею порядкувати.

І дальші події довели, що це справді було зроблено і що все обернулося далеко краще, ніж він міг сподіватися. Якби було місце, я могла б розповісти сотні подібних пригод, але цих буде досить. Проте легко зрозуміти, що перед лицем таких фактів не дивно, що ми були повні віри.

Аж до мого одруження Служитель був для мене особою, цілком віддаленою від звичайних лав чоловіків і жінок, істотою мало не з іншої сфери, без жодної зі звичайних людських слабостей, відділеною на Божественну працю й наділеною мало не Божественними прикметами. Коли я була дитиною, я, бувало, сиділа й дивилася на них на «зборах», як вони сидять довгими рядами на високих лавах лицем до слухачів — чоловіки по один бік, а жінки по другий, — щохвилини сподіваючись побачити відкрите сяйво, яке, я була певна, мусить оточувати їхні голови, хоч мені й невидиме. І часом, коли я втомлювалася чекати, я мружила очі, аж поки не витворювала свого роду сяйний кружок навколо кожної речі, на яку дивилася, і тоді пробувала себе переконати, що це і є те невидиме сяйво, яке я так прагнула побачити.

Коли я підростала, ці химери, звичайно, мене покинули, але ще багато років чудова таємниця й трепет оточували «галерейних Друзів»; і прихід «подорожнього Служителя» далі сповняв мене палкими та солодкими сподіваннями. Особливо це було так після мого пробудження в шістнадцять. У щоденнику я записала про того самого Служителя, що дав ту дивну вістку молодому чоловікові, ось що: «Одинадцятого місяця, 29-го, 1848. Я почула сьогодні найутішнішу новину, яку чула за довгий час. Англійських Друзів, любих Бенджаміна Зеебома та Роберта Ліндсея, чекають у місті на наступний Перший День. О! хіба ж це не радість! радість! Вони будуть на наших вечірніх зборах Першого Дня.

Ура! О! Я така рада, що ледве можу себе стримати. Я зовсім не така, якою була, коли вони були тут востання.

*Глибше, ніж позолочену поверхню, Бачило моє чуйне видіння, Далі, ніж вузьке теперішнє, Сягали мої мандрівки.

Я чула, серед порожніх видінь життя, Урочистий крок часу, І низькі таємничі голоси Іншого краю.

Уся таємниця Буття Тиснула на мій Дух; Думки, що, мов мандрівник Потопу, Не знаходять місця спочинку.»* Я цілком сподівалася, що ці надхненні Друзі знатимуть через внутрішнє об’явлення все, через що я пройшла, і, звичайно, сподівалася, що вони матимуть для мене Божественну вістку, просто від Бога. Жаданий Перший День настав, і я пішла на збори з братом, повна лячних, але солодких передчуттів. Але гай-гай! як завжди зі мною бувало, я була приречена на розчаровання. Усе ж воно могло прийти іншим разом, і я жила надією.

Саме це постійне очікування прямого слова від Бога й творило роман мого молодого життя, і воно, я певна, було однією з таємниць того великого впливу, який квакерство мало на молодь мого часу.

Але, крім цього надхненного проповідування, ми діставали від нашого Товариства дуже мало виразного релігійного навчання будь-якого роду. Ми не мали, як я вже казала, ні недільних шкіл, ні біблійних класів, а доктрини й догмати були, принаймні для мене, цілком незнаною величиною. Ми не мали Катехизму й не були навчені навіть Десяти Заповідей, бо їх почувано належними до старого юдейського порядку, що минувся в Христі.

Не гадаю, щоб мені коли-небудь так казали, але я мала виразне почуття дитиною, що Десять Заповідей, як і Господня Молитва, призначені для «чепурного» та «світського» вжитку. Я якось почувала, що вони належать тільки зовнішньому світові (себто всім, хто не Друзі), який, певно, потребує зовнішніх заповідей, щоб триматися добрим, тим часом як ми, Друзі, маємо бути добрі з глибших спонук. Бо не те щоб моральне навчання «Десяти Заповідей» перестало бути обов’язковим, а те, що Друзі вірили, що воно далеко повніше навчається в нових заповідях Христового порядку, які мають бути написані не на кам’яних скрижалях і навіть не на сторінках книги, а на духовних скрижалях наших сердець.

Вони вірили, що, через те що ми в Христі, ми маємо бути керовані законом ізсередини, а не законом ізнадвору; і для них буквально правдою було, що для людей, які водяться Духом, «нема закону». Вони навчали, що плід Духа, що живе всередині, конче буде сповненням закону і що тому жодного зовнішнього закону не потрібно; що, так само як чоловік, чесний серцем, не потребує закону, щоб утриматися від нечесності, так і коли чоловік справді християнин, він не потребуватиме закону, щоб змусити його чинити так, як християнин чинити повинен. Він робитиме це пориванням свого внутрішнього життя.

Ранні Друзі цілком вірили, що коли Бог посідає серце, то Він «робить у вас, щоб і хотїти вам і робити по Його вподобі», — і що зовнішній закон, отже, був би зайвиною. Через це нас скеровувано піддаватися цьому внутрішньому Божественному діянню й прислухатися до Голосу Святого Духа в наших серцях; і нас навчали, що коли цей Голос почуто, його треба беззастережно й вірно слухатись.

Ми мали сподіватися чути цей «внутрішній голос» будь-коли й повсякчас, і про все; але нас заохочувано шукати його особливо на наших «зборах для поклоніння», коли вся громада сиділа в мовчанці «перед Господом».

Квакерські збори завжди відбувалися на цій основі мовчазного ждання, щоб у мовчанці Святий Дух мав нагоду промовити просто до кожної окремої душі. Друзі визнавали невидиму, але живу присутність Христа на своїх зборах, і жодну особу не відділяно, щоб «провадити їхню відправу» чи бути посередником між їхніми душами та їхнім невидимим Учителем. Мовчанки не сміло порушити нікому, навіть «визнаному Служителеві», окрім як під почуттям прямого й безпосереднього проводу Духа; але під тим проводом кожен, навіть найубогіша праля чи найменша дитина, міг виголосити «вістку».

Це надавало нашим зборам таємничого й навіть романтичного зацікавлення, бо ми ніколи не знали, що може статися і кого — може, навіть нас самих — буде «поведено» взяти участь.

Не можу, одначе, сказати, щоб на якихось зборах до мене коли-небудь прийшло щось особливе. Час від часу проповідувано проповідь, що начебто пасувала до мого випадку, але ніколи не так разюче, щоб мене справді вразити; і час від часу траплялося, що якимось таємничим впливом моє серце «ум’якшувалося», як це звалося, і я на хвилинку почувала, наче Бог таки про мене дбає й допоможе мені. Але загалом мої «збори» здебільша минали в будуванні повітряних замків — заняття, яке я почувала вельми лихим, але яке мало для мене нездоланну принаду.

Дивна річ, ці мрії ніколи не набирали форми любовних історій, як це звичайно буває з юнацькими повітряними замками, — гадаю, через те, що мені ніколи не дозволяли читати романів і я ніколи не чула нічого про закохування. Але я завжди виставляла себе чимось вельми чудесним і величним, і предметом подиву всіх глядачів. Часом я мала стати проповідницею, чиє красномовство мало перевершити красномовство всіх проповідників від початку світу; часом я мала стати винахідницею чудесніших машин, ніж будь-коли винаходжено; але найчастіше я мала стати найдивнішою співачкою, яку світ коли-небудь знав.

І ті «збори», що виступають у моїй пам’яті виразніше за всі інші, були збори однієї особливої зими на чотирнадцятому році мого життя, коли я наділяла себе небаченим даром співу, що електризував усіх і кидав світ до моїх ніг. Чому я спинилася на співі для своїх мрій, не можу уявити, бо це була заборонена світськість серед квакерів і щось таке, чого я навряд чи коли чула — чи то прилюдно, чи то приватно. А сама я була така цілком позбавлена всякого музичного хисту, що за все своє життя не змогла заспівати ані ноти, ані навіть відрізнити одну мелодію від другої. Але так воно було, і там я, бувало, сиділа на лавці коло матері через багато довгих зборів — назовні скромна маленька квакерка, а всередині велика примадонна (не те щоб я себе так називала), — і все моє нерозумне маленьке серце набрякало й розривалося славою моїх тріумфів на сцені, яку, одначе, я ніколи навіть і не бачила!

Часом, одначе, сумління не дозволяло мені потурати своїм мріям, і тоді мої «збори» сповнювалися марними змаганнями проти блукаючих думок або даремними зусиллями опертися нездоланному бажанню спати, — бо «спати на зборах» ми всі почували мало не вінцем ганьби.

Чи були, загалом, ті довгі, урочисті збори, з їхніми великими просторами мовчанки та з проповідями — коли вони бували, — що мало прямо до мене промовляли, цінною частиною мого релігійного вишколу, чи ні, я не почуваюся готовою сказати. Але одно певне: чи то з проповідування на наших зборах, чи то з розмов наших старших, чи то з атмосфери навколо нас, — на мене справлено певні сильні враження, що живо виступають у моїй пам’яті.