Квакерська правда і квакерська служба

Такі певні були «Друзі», що їхня віра — то правдива віра, викладена в Біблії та проповідувана апостолами, що, говорячи про неї, вони завжди, за мого часу, звали її «Правдою», з великої «П», а релігійну працю товариства звали «служенням Правді».

Пам’ятаю, що батькові коні та повози звали «конями й повозами Правди», бо їх так безнастанно потребувано, щоб возити проповідників від одних зборів до других або справляти доручення для Старших чи Наглядачів. Із безсумнівною вірою дитинства я цілком у це вірила й зростала з виразною думкою, що ми, «Друзі», маємо практично монополію на «Ту Правду», з сильним наголосом на означеному артиклі, який цілком відрізняв її від володіння однією правдою серед багатьох. Наша була вся правда, і нічого крім правди, і поліпшити її було годі. Така була моя думка в дні моєї юності.

Що «Друзі» справді трималися великої правди (без жодного означеного артикля), заперечити не можна. Мало не кожний погляд на Божі речі, який я відтоді відкрила, і кожна реформа, яку я відтоді обстоювала, мали, як я тепер розумію, свої зародки в поглядах Товариства; і раз у раз, коли якесь нове відкриття чи переконання на мене находило, я ловила себе на словах: «Та це ж те саме, що мали на думці ранні Друзі, хоч я ніколи перед тим цього не розуміла.»

Багато з їхніх великих моральних і релігійних засад поступово перейняли й почали навчати інші християни, а саме: духовне тлумачення Біблії замість буквального; субота для чоловіка, а не чоловік для суботи; підпорядкованість символу тій духовній вірі, яку він символізує; порівняна неважливість віровизнань і догматів чи обрядів і церемоній; огида до невільництва; життява важливість поміркованості; і прямий доступ душі до Бога без людського посередника.

Але в той день, коли квакери вперше проголосили ці речі, вони здавалися твердими словами, які тільки небагато хто міг знести. І навіть ті з нас, кого виховувано з ними від самої колиски, потребували багатьох років духовного зросту та просвітлення, перше ніж могли їх цілком осягнути.

Однією з правд, що їх вони вхопили далеко наперед свого часу, була правда про рівність перед Богом між чоловіками та жінками. Вони давали своїм «жінкам-Друзям» рівне місце з «чоловіками-Друзями» в праці служби та в урядуванні Товариства.

Були жінки-Проповідниці, і жінки-Старші, і жінки-Наглядачки, що сиділи в рівній повазі з чоловіками-Проповідниками, Старшими й Наглядачами на піднесених лавах урочистими рядами, лицем до громади зборів, — чоловіки по один бік середнього проходу, а жінки по другий. Проповідники (або Служителі, як ми їх звали) сиділи на чолі цих урочистих рядів: найстарші й найповажніші найближче до верху, а далі поступово донизу до молодших новачків, чиї дари були «визнані» лише недавно.

Устрій служби серед Друзів був дуже відмінний від устрою всякої іншої церкви.

Вони глибоко вірили, що тільки Бог може зробити Служителя, і що жодна проповідь не є права, окрім такої проповіді, яка прямо й безпосередньо Ним надхнена. Вони приймали як єдине правдиве спорядження до праці служби те твердження, що міститься в Матвія 10:18–20, і вірили, що його обітниці буквально сповняться на кожній вірній душі, чи то чоловікові, чи жінці, чи молодому, чи старому, чи вченому, чи невченому: «і водити муть вас перед старших та перед царів за мене, на сьвідкуваннє їм і поганам. Як же видавати муть вас, не дбайте про те, як і що вам казати; бо дасть ся вам того часу, що вам казати. Не ви бо промовляти мете, а дух Отця вашого промовляти ме в вас.»

Ця обітниця містила для них квакерське «Покликання» та квакерське «Висвячення»; а «вчитися на служителя» по колегіях чи з книжок, або бути висвяченим накладанням людських рук, здавалося їм відкиданням єдиного Божественного покликання та висвячення й призводило до того, що вони звали «людськи зробленою службою». На їхній погляд, Служителів міг зробити тільки Бог, і сила проповідувати була прямим «даром», уділеним Ним одним.

Усе, що можна було зробити, — це щоб Старші та Наглядачі зборів пильнували розвитку цього дару; і коли їм здавалося, що промова несе безпомильні ознаки Божественного «помазання», вони сходилися разом і вирішували, записати чи ні у своїх зборових книгах, що вони «визнають» такого-то за Служителя. Цей акт «записання» чи «визнання» не робив промовців Служителями; це було лише визнання й потвердження того факту, що Бог уже зробив їх такими.

Коли це було вчинено, їх звали «визнаними Служителями», і ми, молодь, почували, що їх допущено до самої небесної єрархії.

Ба більше, оскільки Бог зробив їх Служителями, їхня платня чи винагорода мусіла приходити від Нього одного. Жодних утримань чи платень їм ніколи не давано, але їхня служба, вільно вділена згори, вільно роздавалася їхнім співчленам, без грошей і без ціни.

Через це всі квакерські Служителі далі займалися своїми звичайними заняттями, «вправляючи свої дари», живучи з власних прибутків або ведучи свої звичайні ремесла чи справи. Це часто лишало їм обмаль часу на навчання чи готування, але, оскільки жодного навчання чи готування не дозволялося, то це й не було вадою.

Не тільки не мало бути жодного особливого вишколу до служби, а й не вважалося за правильне готуватися до якоїсь окремої служби чи зборів. «Друзі» мали приходити на свої збори з порожнім розумом, готові прийняти всяку вістку, яку Святий Дух зволить уділити. Ніхто з них не міг сказати наперед, чи прийде до нього надхнення, чи ні; і обітниця була ясна, що коли воно прийде, то дасться їм того часу, що їм казати.

Тому всяке готування до проповіді почувалося зрадою Святому Духові й звалося «створінською діяльністю», тобто що це створіння в людині, а не Дух Божий, узяло провід. І жодна така проповідь ніколи не почувалася такою, що має те «помазання Духа», яке було квакерським випробуванням усякої служби.

Я знайшла в старій книзі вибраного з писань Ісаака Пеннінгтона таке про служителів, що ясно висловлює квакерський погляд.

«Не проповідування речей, які правдиві, робить правдивого Служителя, а прийняття своєї служби від Господа. Євангеліє є Господнє, і його треба проповідувати, і проповідувати його треба в Його силі; а служителі, що його проповідують, мають бути наділені Його силою й послані Ним. … Той, хто хоче бути правдивим Служителем, мусить дістати і свій дар, і свою службу, і вправу в обох від Господа, і мусить у своєму служінні неодмінно триматися в силі. … Він мусить у своїх різних вправах ждати, щоб бути наділеним змістом і силою згори, перше ніж відкриє уста на свідчення для Господа.»

Із таким поглядом на проповідь легко зрозуміти, що «стати до служби», як це чудно висловлювалося, почувалося б усіма не лише дуже поважним кроком, а й направду страшним. За моїх молодих днів про це завжди говорили як про «взяття хреста» і дивилися на це як на найвищу жертву, яку душа може принести. Мені завжди було тяжко зрозуміти це почуття, бо в моєму власному особистому досвіді проповідування було далеко більше втіхою, ніж жертвою. Але, певно, це могло бути через те, що я впустила більш-менш того, що ранні Друзі назвали б «створінням», у свою службу, і не приписувала своїм словам аж такого високого походження.

Старий лист моєї матері про «стаття до служби» її брата, мого дядька Джона Тейтема, проілюструє той стан почуттів, який я описала. Вона пише своїм батькові та матері про відвідини її дядька й каже: «Чи чули ви про ту жертву, яку недавно приніс любий брат Джон, піддавшись тому, що, як я вірю, було давно відчуваним враженням обов’язку, — віддавшися стати до прилюдного свідчення та благання на їхніх зборах? Це сталося вже після того, як ми там були, але нас обох особливо вразили ознаки змагання та смиренної відданості, що виявлялися в його щоденному ході та розмові. Сподіваюся, ми всі будемо готові подати йому силу нашого найніжнішого спочуття й молитися, щоб його вели, і провадили, і берегли на правій дорозі. Він, я вірю, часто почувається дуже самотнім. Він сказав мені: „Ах, моя дорога сестро, це був страшний час для мене останнім часом, коли мені доводилося шукати полів і лісів на самоті й мольно просити сили та збереження.“»

Не можу не думати, що це був хибний погляд на християнську службу, який приводив Друзів до таких змагань над тим, що нині приймається як славний привілей. Але все квакерство мого часу було більш-менш забарвлене цим аскетичним духом жертви, і це був так цілком звичний спосіб дивитися на справу, що кожний новий рекрут до служби несвідомо в нього впадав.

Що дехто з них час від часу мав проблиск у привілей служби, показує пригода, що сталася саме з цим дядьком Джоном кілька років пізніше. Він говорив із моїм братом про «релігійні відвідини», які недавно склав кільком сусіднім Зборам, і, коли вони розходилися, він сказав дуже поважним і жалібним тоном: «Отже, ти бачиш, любий Джеймсе, який тяжкий хрест на мене покладено.» Мій брат висловив своє спочуття, і вони розійшлися, пішовши різними дорогами.

Але за хвилину-другу мій дядько поспішно вернувся й, торкнувшись брата за руку, сказав: «Боюся, любий Джеймсе, що я передав хибне враження тим, що сказав про свою службу як про хрест. Правда змушує мене признатися тобі, що це зовсім не хрест, а вельми благословенний і втішний привілей. Боюся, що ми, проповідники, говоримо так, як говоримо, про хрест у проповідуванні радше за звичкою, ніж із якоїсь дійсності.»

Одначе все змовлялося, щоб зробити квакерську службу вельми таємничою та поважною справою для нас, молодих. Було щось невимовно привабливе в думці про пряме й безпосереднє надхнення наших проповідників. Ми наче жили, сказати б, на самому краю духовного світу, де щохвилини завіса могла піднятися, і ми могли б дістати якесь містичне об’явлення з того боку; і того палкого прагнення та водночас поважного трепету, з якими ми пильнували й ждали цих об’явлень, теперішнє покоління молодих людей, я певна, не могло б осягнути, навіть коли б вони самі були квакерами.

Трепет і таємниця оточували для нас кожного «служачого Друга», чи то чоловіка, чи жінку, чи багатого, чи вбогого, чи мудрого, чи простого; і це цілком незалежно від особи Служителя. Це завдячувалося лише й цілком тому фактові, що ми вірили, що Служителі є Богом обрані оракули, щоб проголошувати Божий розум, і що кожне слово, яке вони могли б сказати, було прямо надхнене й було мало не таке саме непомильне, як сама Біблія. Через це те, що когось із них могло бути «поведено» сказати тобі самій, було справою найживотнішої ваги й найглибшої віри. Тому однією з найбільших схвильованостей мого молодого життя була можливість, що щохвилини хтось із «служачих Друзів» особисто проповідуватиме мені або пророкуватиме про мене.