Квакерство

Перше ніж перейти до теми впливу квакерства на моє молоде життя, я хочу, щоб було цілком зрозуміло, що я не намагаюся в жодному змислі дати правдивий образ квакерства, як його розуміли й ним жили мої старші, а лише таким, як воно впливало на нерозвинену, палку дівчину, що мала виразно релігійний бік своєї вдачі, але була надто повна життя й запалу, щоб дуже поважно займатися якимись відстороненими питаннями поза своїми щоденними обов’язками та втіхами.

Я не можу простежити своїх уявлень до якогось певного навчання, і на той час я їх не формулювала, але враження, які я зберегла з тих днів, здаються мені тепер такими, що постали із загальної атмосфери, яка мене оточувала. Мої дорослі родичі та друзі, певно, й гадки не мали творити таку атмосферу, і, коли б жили тепер, дуже здивувалися б деяким моїм тлумаченням. Але лишається фактом, що квакерство мого молодого життя лишило ті сильні враження, які я записую, і я хочу подати їх якомога правдивіше, як частину моєї власної особистої історії, а зовсім не як авторитетний виклад квакерських поглядів.

Простежуючи лінію наших предків, ми знаходимо, що вони приїхали з Англії протягом сімнадцятого століття разом із великою громадою квакерів, які, не спромігшись знайти у власній землі того духа релігійної свободи, що був засадничим членом їхньої віри, шукали притулку в новому Західньому світі, сподіваючись заснувати там державу, де їхні діти могли б тішитися тією свободою поклонятися Богові за велінням власного сумління, якої відмовлено було їм самим у старому світі.

Ці квакери оселилися здебільша в колоніях, заснованих Вільямом Пенном у Філадельфії та навколо неї, по обидва боки річки Делавер, і стали на той час, коли я народилася, вельми впливовою та шанованою громадою.

Чимало з їхньої ранньої свіжості та запалу, одначе, минулося, і лишилася дуже тверезого, тихого роду релігія, що допускала мало вияву й була далеко цілковитіше внутрішньою, ніж, як мені тепер здається, було мудро. Від давніших днів лишилася тверда віра в те, що завжди звалося «відчутним проводом Святого Духа», тобто виразний і свідомий голос Божий у серці; і вірна відданість тому, що звалося «свідченнями Друзів», — а ті свідчення були зовнішнім виявом тих переконань правди, які, як вони вірили, були безпосередньо об’явлені «внутрішнім світлом» Джорджеві Фоксові, засновникові товариства, та його раннім послідовникам.

Багато з цих переконань суперечили звичайним поглядам людей навколо нас, і дотримання їх робило тому квакерів мого часу дуже осібними. Але нас учили, що велика честь бути Божим «осібним народом», і я, наприклад, цілком вірила, що саме нас, квакерів, мають на думці там, де в Второзаконню сказано: «Ти бо люд сьвятий у Господа, Бога твого; і вибрав він тебе, щоб ти був людом наслїддя із усїх народів, які на лицї земному.»

Перед лицем такої честі ті речі, в яких ми були «осібні» і які, признаюся, часто завдавали нам чималого збентеження й навіть випробування, здавалися свого роду «пробірним знаком» особливої Божої ласки; і замість соромитися своїх осібностей, квакери мого часу потай ними пишалися й пишалися тією одмінністю, яку вони спричиняли. Ми, квакерські діти, дещо з цього почуття всотали, і коли ми йшли вулицями в нашому чудному квакерському вбранні і вуличні хлопчаки гукали нам услід, як вони часто робили: «Квакер, квакер, товчена картопля!» — ми відчували підтримуюче почуття вищості, що виймало трохи жала з навмисної образи й давало нам змогу відгукнутися з тонкою погордою, наче маючи в справі далеко кращий бік: «Голландчик, голландчик, товчений мазанчик!» Коли ми були квакери, то вони, може, були нащадками ранніх німців, або, як їх звали, «голландських викупних», що були слугами перших колоністів; і хоч би там як, ми поклали собі, щоб вони знали, що ми так думаємо.

Пам’ятаю, що після того, як я з сестрами відкрила цю дієву відповідь, ми змогли втихомирити більшість наших переслідувачів. Але часом нам, квакерським дітям, було дуже тяжко мусіти брати свою частку переслідування «задля сумління», бо це було сумління наших старших, а не наше власне; і, поряд із нашою гордістю бути Божим осібним народом, ми теж часто мали почуття відлученості, якого, як я почуваю, оглядаючись, не слід було вимагати від нас терпіти.

Усе ж я не маю сумніву, що це надало нашим характерам свого роду міцної незалежності, яка була нам справжньою вартістю в дальшому житті. Я, наприклад, завжди була вдячна за визволення від страху перед людиною. За ту байдужість до критики, яка, я переконана, була породжена в моєму дусі цими ранніми переслідуваннями «задля сумління».

Було, як я вже казала, дуже мало прямого релігійного навчання молодих квакерів мого часу.

Нам іноді проповідували на наших зборах, коли якийсь Друг на галереї умовляв «любих молодих людей» бути вірними своєму Божественному Провідникові, — але жодних доктрин чи догматів нас ніколи не вчили. Коли когось якось особливо не пробуджувано, жодне з питань, що займають розум молодих людей нині, навіть і не снилося молодим людям мого кола, принаймні наскільки я знала. Створіння, цілковитіше невідоме всякої так званої релігійної правди, ніж була я до шістнадцяти років, коли прийшло моє пробудження, навряд чи можна було б уявити в нинішні часи. Усе релігійне питання для мене було просто в тому, чи я досить добра, щоб іти до неба, чи така неслухняна, що заслуговую на пекло. Що ж до того, що є якийсь «план спасення» чи якась така річ, як «оправдання вірою», — про це серед нас ніколи й не чули.

Одним життяво важливим пунктом у наших уявленнях про релігію було те, чи шукаємо ми й чи слухаємось того «відчутного проводу» Святого Духа, до якого нас безнастанно скеровували; і єдине виразне навчання, яке ми діставали щодо нашого релігійного життя, було вміщене в «свідченнях Друзів» та в «запитаннях», що їх читано й на які відповідано щомісяця на «місячних зборах у справах», які регулярно відбувала кожна квакерська громада.

Ми не мали ні недільних шкіл, ні біблійних класів; справді, як я вже казала, це вважалося за форму «створінської діяльності», яку можна вибачити лише «світовим людям» (під якими ми розуміли всякого, хто не був квакером), бо вони перебували, як ми вірили, в невіданні щодо далеко вищого навчання Святого Духа, яке було нашою особливою спадщиною. Не вчило нас наше Товариство й жодних постійних молитов, бо Друзі вірили, що можуть молитися прийнятно лише тоді, коли Дух порушить їх до молитви. Малими дітьми батьки навчили нас дитячої молитви, яку ми повторювали щовечора, коли нас укладали в ліжко, перед останніми прощальними поцілунками.

Але коли ми підростали і батьки все більше визнавали нашу особисту незалежність, ці вечірні дитячі молитви занехаяно, і квакерська атмосфера щодо молитви поступово взяла гору; і з часом я, принаймні, дійшла до почуття, наче через мою легковажну безжурність і байдужість мені мало не гріх пробувати молитися.

Чого цей квакер учив про молитву, можна побачити з такого уривка з писань Ісаака Пеннінгтона. Він каже: «Молитва є дар. Чоловік не може молитися, коли схоче; але має чувати й ждати, поки Отець розпалить у ньому живі подихи до Себе.»

Через це ми не знали жодних усталених молитов і навіть не були навчені Господньої Молитви. Аж поки я стала жінкою, я справді не знала її напам’ять, і навіть донині я часто на мить збиваюся, коли пробую її проказати. Правда та, що дитиною я якось дістала враження, ніби Господня Молитва «чепурна», і що тільки «чепурні» люди мають її вживати. Під «чепурним» ми розуміли все, що не було квакерським. Квакери були «прості», а вся решта світу, і навіть Церкви, була «чепурна».

Мені навіть здавалося, що виразно «чепурно» ставати на коліна до молитви. Ми, Друзі, завжди стояли, коли на наших зборах підносили молитву, і коли ми взагалі молилися, лягаючи ввечері, це робилося вже після того, як ми залізли в ліжко. А коли, як часом бувало, одна з нашого малого кола наважувалася стати навколішки коло свого ліжка на вечірню побожність, ми завжди почували, що це жалюгідне піддавання світському духові і що це треба оплакувати як відступлення від правдивої віри.

Фактично, усі церковні чи каплиці служби здавалися нам дуже чепурними та світськими, і брати в них участь здавалося мало не гріхом; і аж до мого одруження я справді ніколи не входила до жодного місця поклоніння, окрім Зборових домів Друзів. Я почувала б це виразним «відпаданням від благодати».

Не пам’ятаю, щоб нас виразно вчили чогось із цього або щоб хтось коли-небудь сказав мені стільки слів, що квакери є той «осібний народ», про який Біблія говорить як про особливо дорогий Богові. Але той рід проповідей, яких ми слухали й розуміли, звичайно, лише наполовину, щодо привілеїв та благословень наших осібностей, справив на моє молоде невідання враження, що якимось чином, через наші «осібності», ми були предметом особливої Божої ласки. Дуже добре пам’ятаю, як мала виразне почуття, що ми — ті правдиві Ізраїльтяне, про яких говорила Біблія, і що всі, хто не квакери, належать до «зовнішніх поган». Щоб сказати всю правду, я мала дитиною сплутану гадку в голові, що ми, квакери, маємо іншого й далеко вищого Бога, ніж інші, і що той Бог, якому поклоняються інші християни, є одним із тих «богів поган», яких Біблія осуджує.

Що я не була одинока в цих почуттях, покажуть такі виписки з нещодавно виданих спогадів одного американського Друга, що є визначним педагогом нинішнього часу.

Він каже: «Я цілком певен, що жоден Ізраїльтянин у дні Ізраїлевого добробуту не мав певнішого переконання, що належить до осібного народу, який Господь обрав Собі за власний, ніж мав його я. Для мене був цілковитий розрив між „нами“ і будь-ким іншим. Цього фарисейства мене ніхто не вчив і ніхто просто не заохочував, але я його однаково мав. Коли я мав чим-небудь у світі величатися, то це тим, що я квакер. Інші навколо мене мали чимало більше відчутного, ніж я. Життя їхнє було легше, і їм не доводилося так тяжко змагатися, щоб дістати те, чого вони хотіли, як нам. Але вони не були „обрані“, а ми були! Скільки сягаю пам’яттю назад, я знаходжу це почуття вищості — свого роду право народження в Божу ласку та прихильність. Гадаю, воно почасти прийшло від вражень, які я діставав від „подорожніх Друзів“, чиї відвідини мали на мене невимовний вплив. Це, звичайно, здаватиметься дуже вузьким поглядом, і таким воно й було, але вплив його на мене був виразно важливий. Воно надавало певної гідності моєму маленькому життю — почувати, що я належу до Божого власного народу; що з цілого світу нас вибрано бути Його, і що Його чуда чинилися для нас, і що ми предмет Його особливої любові та піклування.

«Усі вдома, як і багато хто з наших гостей, безоглядно вірили в безпосередній Божий провід. Ті, хто виходив із наших зборів на розлогу релігійну службу — а таких відвідин чинилося багато, — завжди здавалися так само прямо обраними на ці важливі місії, як і пророки давнини. Скільки сягаю пам’яттю назад, я бачу Друзів, що сидять і розмовляють із моєю бабусею про якийсь „клопіт“, що був „тяжкий на них“, і вся справа здавалася такою важливою, наче їх покликав земний цар вести справи імперії. Почасти саме ці випадки Божого вибору й постійне враження, що Бог уживає цих людей, яких я знав, за Своїх посланців, зробили мене таким певним того факту, що ми Його обраний народ. Хоч би там як, а я зростав із сією думкою твердо вкоріненою.»

Вірю, що кожний молодий «Друг» у тому колі, до якого я належала, признався б до тих самих почувань. Ми були Божим «обраним народом» і, як такі, належали до релігійної аристократії, такої самої справжньої, як будь-яка земна аристократія могла бути; і не думаю, щоб якийсь граф чи князь коли-небудь пишався своїм земним аристократичним становищем більше, ніж ми своїм небесним.