Моє квакерське дитинство

Наступним за впливом моїх батьків на моє молоде життя був вплив релігійного Товариства, членом якого я була від народження. Не думаю, щоб я могла висловити словами, який сильний і всепроникний був цей вплив. Кожне слово, кожна думка й кожний вчинок нашого життя були просякнуті квакерством. Ні на одну мить ми від нього не втікали.

Не те щоб ми хотіли, бо нічого іншого ми не знали; але, як покаже моя розповідь, кожний атом нашої свідомості був ним просякнутий і опанований. Щодня я дякую Богові, що це був такий праведний і облагороджуючий вплив.

Але хоч і таке всесильне в нашому житті, квакерство мого часу досягало свого впливу не якимось великим зовнішнім навчанням. Одним із найглибших його переконань було переконання про безпосереднє внутрішнє навчання Святого Духа кожній душі, а це стримувало від великого навчання людськими устами. Квакери приймали як буквально правдиве твердження апостола Йоана, що є «сьвітло правдиве, що просьвічує кожного чоловіка, що приходить на сьвіт,» — і засадничим їхнім ученням було, що це «Сьвітло», коли його вірно шукати й слухатись, приведе кожного чоловіка до всякої правди. Тому вони почували, що втручатися з якимось самим лише людським навчанням означало б стати між душею та її Божественним Провідником і Учителем. Вони вчили нас прислухатися до Божого голосу в наших душах і слухатись його, і вірили, що коли ми це робитимемо в міру нашого найкращого знання, наш Божественний Провідник навчить нас усього, що нам конче треба знати про доктрини чи догмати.

Було щось велике в цьому визнанні людської окремішності. Воно лишало кожну душу в цілковитій незалежності перед її Творцем, готову бути навченою просто від Нього, без утручання жодної людської істоти, — хіба що та людська істота була б Ним самим натхнена. І хоч у мої молоді дні я цього свідомо не формулювала, атмосфера, яку воно творило, і та особиста гідність, якою воно наділяло кожну людську душу — чи мудру, чи просту, чи багату, чи вбогу, чи вчену, чи невчену, чи стару, чи молоду, — змушувала кожного з нас від найраніших днів відчувати царську внутрішню незалежність, якої ніхто, навіть наші батьки, не міг торкнутися.

Коли нам читали Біблію, що робилося часто, надто по обідах «Першого Дня», майже ніякого пояснення ніколи не робилося. Натомість наприкінці читання завжди дотримувано кількох хвилин глибокої мовчанки, щоб «Внутрішнє Світло» могло, коли б на те була Божа воля, відкрити нам змисл прочитаного. Боюся, однак, що особисто я була ще надто непробуджена, щоб мені багато коли-небудь відкривалося. Але таке сильне було це почуття серед квакерів мого часу, що пряме релігійне навчання з уст людських істот, окрім натхненної проповіді, завжди здавалося мені чимось із світу — світським. Я почувала, що воно добре лише для «світових людей», які, через своє невідання щодо внутрішнього світла, конче мусіли шукати навчання назовні. Справді, усі пояснення Біблії, окрім таких, що могли б бути безпосередньо натхненні, відчувалися світськими; а біблійні класи та недільні школи вважалися місцями світської розваги, до яких жоден правдивий квакер не повинен ходити. Наше навчання мало приходити до нас не з уст людських учителів, а від внутрішнього голосу Самого Божественного Учителя.

У цьому ранні Друзі вірили тільки в те, чого навчав святий Августин, коли казав: «Це внутрішній Учитель навчає, це надхнення навчає; де надхнення й помазання бракує, там даремно вбивають ізнадвору слова.»

Тим-то їхня проповідь складалася здебільша з умовлянь прислухатися до цього «внутрішнього голосу» й слухатись його, коли почуєш; і жодного разу за всі мої молоді дні я не пам’ятаю, щоб чула якусь іншу проповідь. Не те щоб її не могло бути, — може, була й доктринальна проповідь, коли б я мала вуха, щоб її чути; але фактично жодні релігійні питання, окрім одного переважного переконання, що я мушу так чи інакше зуміти бути доброю, не займали мого розуму аж до шістнадцяти років. Я жила тільки в тому дивному, таємничому світі дитинства, такому віддаленому від «дорослого світу» довкола нього, де все зовні здавалося тільки минущим видовищем. У моєму світі все було просте й ясне, і не було потреби ні про що питати. Дорослі люди навколо мене, здавалося, мали свої смішні клопоти й свої нерозумні турботи, але для мене в моїй зачарованій сфері це було ніщо.

Часом, коли хтось із цих дурненьких дорослих натякав, що прийде час, коли і я стану дорослою, мене проймав біль від цієї страшної думки, і я поставала відсунути той лихий день якнайдалі, відмовляючись підбирати волосся у вузол на потилиці чи носити сукні нижче колін. Я мала думку, що дорослі люди хочуть жити дитячим життям, і бавитися дитячими іграми, і мати дитячі втіхи, так само як ми, діти, — але що є закон, який це забороняє. І коли люди в моїй присутності говорили про конечність «узяти хреста», коли підростеш, я думала, що вони мають на думці, що доведеться перестати лазити по деревах, котити обручі, бігати наввипередки чи ходити по вершечках парканів, — хоч увесь час хотітимеш робити це так само, як і давніше; і моє дитяче серце часто сповнювалось глибоким жалем до бідолашних нещасних дорослих навколо мене.

Я була дике, шалапутне створіння, і аж до шістнадцяти років була не чим іншим, як безжурною, безвідповідальною дитиною, що поклала собі видобути з життя всю втіху, яку тільки можна, і без тієї хворобливої самосвідомості, що так часто буває мукою для молодих людей.

Річ у тім, що, наскільки я можу пригадати, я навряд чи коли взагалі думала про себе — про себе саму. Мої давні приятельки кажуть мені тепер, що мене вважали дуже гарненькою дівчиною, але я про це ніколи не знала. Питання про мою зовнішність ніколи мені й на думку не спадало. Єдине питання, яке мене справді займало, було про мою втіху, а як я виглядаю чи що про мене думають люди — це, здавалося, анітрохи мене не обходило.

Виразно пам’ятаю, як такі питання вперше набридливо втрутились, і той обурений спосіб, яким я їх відкинула. Гадаю, мені було років одинадцять. Мати послала мене до вітальні побачитися з якимись своїми приятельками, що про мене питали. Без страху я покинула свої уроки й пішла до вітальні; коли раптом, саме як я мала ввійти, мене цілком заскочив і збив із пантелику напад сором’язливості. Я ніколи перед тим цього почуття не мала, і воно здалося мені вкрай неприємним. І, повертаючи клямку, я сказала собі: «Це безглуздо.

Чому б мені боятися тих людей там усередині? Я певна, що вони мене не застрелять, і не вірю, щоб вони взагалі про мене щось думали; а навіть коли й думають, то це не може зашкодити, і я просто не буду лякатися.» І, сказавши це, я навмисне відкинула свою сором’язливість за спину й безстрашно ввійшла до кімнати, лишивши її всю за дверима.

Я зробила відкриття — хоч тоді й не вміла його сформулювати, — що сором’язливість є просто думанням про себе, і що забути себе є певним ліком; і я не пам’ятаю, щоб коли-небудь справді потерпала від сором’язливості знову. Коли вона й приходила, я просто відкидала її за спину, як зробила першого разу, і буквально відмовлялася звертати на неї увагу.

Отже, наскільки я можу пригадати, моє життя аж до шістнадцяти років, коли прийшло моє релігійне пробудження, було цілком безтурботним дитячим життям. Самозаглиблення та самоперевірка були речами, про які я нічого не знала, а релігійні питання мені навіть не снилися. Оглядаюсь із подивом, що таке безтурботне створіння могло бути так збережене від явних гріхів, як була я, — але визнаю, що за це я мушу дякувати тій великій, усеогортаючій квакерській атмосфері добра та праведності, в якій я жила і яка робила всякі такі вибухи мало не неможливими.

Я говорила про Церкву, в якій народилася, як про релігійне товариство. За моїх молодих днів її завжди звали «Релігійне Товариство Друзів», і ніколи випадково не називали, як часто називають тепер, «Квакерською Церквою».

Ранні квакери мали сильне свідчення проти того, щоб звати себе Церквою, бо вони не вважали себе Церквою ані в якомусь виключному, ані у включному змислі цього слова. Церква, на їхній погляд, була невидимим тілом віруючих, що належать до кожного віросповідання та кожного народу, а вони, як «Друзі», були лише «Товариством» у цій великій вселенській невидимій Церкві.

Свою назву вони взяли зі слів нашого Господа в Йоана 15:14–15: «Ви други мої, коли робити все, що я заповідаю вам. Вже більш вас не зву слугами, бо слуга не знає, що робить пан його; вас же назвав я другами, бо все, що чув я від Отця мого, обявив вам.» Єдиною метою їхнього життя було робити все, що заповідав Господь, і тому вони вірили, що їх допущено до цього священного кола Божественної дружби. Спершу вони не мали й гадки утворювати окрему секту, але їхнє об’єднання було в їхньому розумінні лише товариством друзів (ні з великої Т, ні з великої Д), які сходилися разом, щоб ділитися, як друг із другом, тими Божественними об’явленнями, що їх діставав кожен, і щоб підбадьорювати одне одного змагатися до тієї праведності, якої вимагала Божественна дружба.

Що це «товариство друзів» поступово присвоїло собі означений артикль і великі літери й стало «Релігійним Товариством Друзів» та розвинулось в окрему секту, було, гадаю, конечним наслідком усіх таких рухів. Але мені це завжди здавалося відпаданням від простоти й вселенськості первісної думки.

Назву квакерів надано їм у ранні їхні дні через те, що, проповідуючи на своїх Зборах, вони, як бачили, тряслися чи тремтіли під тим, що вони вважали силою Святого Духа. Я сама, навіть у спокійніші часи, коли була дитиною, часто бачила проповідників на наших Зборах, що тремтіли й трусилися з голови до ніг, і, зізнаюся, я завжди почувала, що вістки, виголошені в такому стані, мають особливе надхнення й помазання, далеко понад усі інші. Справді, коли проповідник не мав бодай стільки цього «тремтіння», щоб серце йому калатало, а ноги трусилися, багато хто не вважав, що він узагалі має справжнє «покликаннє» до служби, — і тому не дивно, що назва «квакер» причепилася до товариства.

Але назва, обрана ними самими, була далеко щасливіша й далеко краще описувала те, чим вони справді були. «Тремтіння» було, кінець кінцем, лише випадковістю в їхній релігії, а дружність була самою її сутністю. Через те, що вони вірили, що вони друзі Божі, вони усвідомлювали, що мусять бути, у найправдивішому змислі, друзями всіх створінь, які Він сотворив. Вони вірили, що буквально правда, що Він «зробив з однієї крови ввесь рід чоловічий,» — і що всі, отже, їхні брати. Не можна було не відчути цього почуття вселенської дружби через усе поклоніння й усю працю товариства, і особисто на моє молоде життя воно було так глибоко закарбоване, що донині бути членом Товариства Друзів означає для мене бути кожному другом. І щоразу, коли десь у світі є якийсь утиск чи страждання, я інстинктивно певна, що серед перших, хто поспішить на рятунок, буде комітет Товариства Друзів.

Вони справді мають постійний комітет, який регулярно сходиться, щоб розглядати випадки кривди та потреби, і зветься він промовисто «Зборами для Страждань». Товариство є і завжди було другом усіх пригноблених. Тому, хоч зовнішній світ звичайно зве їх «квакерами», я рада, що самі вони стійко трималися ласкавої назви «Друзі».