Табірні збори святості

Як можна собі уявити, ми палко хапалися за кожну нагоду довідатися більше про правди, які відкрили. І хоч Друзі справді їх навчали, саме серед методистів ми знайшли найясніше світло. Методисти говорили з великою певністю: вони навчали, що християнське життя включає два виразні досвіди — перший, виправдання; другий, освячення. Вони спонукали віруючих не вдовольнятися виправданням (себто прощенням), а посуватися до освячення, «другого благословення», як вони його звали. Я не висловила б тепер цієї правди достоту так, але на той час це було глибоко помічне.

Не всі методисти приймали це навчання; багато хто вважав його за занадто крайнє. Тих, хто приймав, звали «методистами святості», і саме від них ми дістали найбільшу поміч. Вони мали особливі «збори святості», присвячені цій темі, і ми з утіхою відвідували їх, коли лише могли. А над усе ми цінували їхні «табірні збори святості», що відбувалися влітку в затишних лісах або над морем. Ці зібрання — «збори для поширення святості» — були по правді великими конференціями просто неба, що збирали християн багатьох громад з усього краю, і всі прагнули глибшого спілкування з Богом. Живучи в наметах під деревами, ми проводили тиждень і більше, ждучи на Бога й ділячись глибокими речами Царства.

Жодні слова не передадуть надзвичайної сили, урочистості й водночас переважної радості тих зборів. Ми були відрізані від своїх звичайних занять і клопотів, і не мали чого робити, як тільки віддатися духовним впливам навколо й відкрити серця тому, що ми вважали за навчання Святого Духа. Таке товариство щирих християн, усі прагнучи наблизитися до Бога, творило атмосферу духовної напруги, якої годі забути. Свідчення радості лунали на кожних зборах, пісні хвали відлунювали лісом, а промінисті обличчя тих, кого ми стрічали, робили це так, наче ми стоїмо на самому порозі Неба. Не можу не жаліти християнина, який ніколи не знав таких пір чистої втіхи. Для мене вони були вершком тієї величної духовної романтики, якою релігія завжди для мене була, і я числю їх серед найчарівніших досвідів свого життя. Навіть тепер вигляд табірного крісла чи намету під деревами вертає щось із того найвищого щастя, яке сповняло кожну годину тих благословенних зібрань.

Одного разу наш приятель, не відаючи справжньої мети тих зборів, приїхав подивитися, які вони. Прибувши рано вранці, він стрів богомольців, що верталися з молитви.

Вражений їхніми промінистими виразами, він спитав нас: «Що таке з усіма цими людьми, що обличчя їхні так сяють? Мало не в кожного, кого я тут бачив, сяюче обличчя; але я стрів кількох, чиї обличчя не сяяли, і я хочу знати різницю.» Ми пояснили, що сяючі обличчя відбивають серця, що спочивають у Господі, а ті, що не мають такого промінювання, ще не відкрили благословенної таємниці. Він уважно вислухав, а тоді заявив: «Я постановив, що і я матиму сяюче обличчя, і лишуся тут, доки не матиму.» І справді, за кілька днів його обличчя засяяло радістю Божого спасення.

Я ніколи не забуду своїх перших табірних зборів, ані першого молитовного зібрання, на якому там була. Це були ранні ранкові збори в наметі. Знавши лише малі методистські збори в Міллвіллі, я не мала й уявлення про ту зворушену атмосферу, у яку ступила. Я усвідомила, запізно, що забула хусточку, — але, ніколи раніше не проливши сліз на зборах, я мало про це думала. А проте на тому зібранні джерела мого єства прорвалися, і потоки солодких сліз полилися з моїх очей. У розпачі я підняла сукню й витирала їх білою спідницею. Відтоді я ношу принаймні дві хусточки на кожні збори, хоч ніколи більше не була така переповнена зворушенням, як тоді.

Того ранку я вперше скуштувала чарівних радощів духовного зворушення й упивалася ним. Коли я виходила з намету, методистська «сестра святості», бачивши мої сльози, обняла мене, розповіла про власний досвід освячення й почала мене вести. Під її опікою я скоро навчилася, як діставати повну користь із зборів. Багато говорилося про «благословення освячення», і на кожному зібранні нас спонукали вийти вперед до «вівтаря» — простої лави, відставленої набік, — щоб його шукати. Я не цілком розуміла, що це за «благословеннє», але воно здавалося чимось відчутним, народженим із цілковитої посвяти й простої віри, і воно сповняло людей захопливою радістю. Моя сестра святості скоро й мене водила вперед до вівтаря, і я була постановила прийняти все, що Бог має дати. Захопливі свідчення, які я безнастанно чула, розпалювали мій запал, і я хапалася за кожну нагоду шукати благословення. Я надзвичайно тим тішилася, бо це, здавалося, підводило мене до самого краю незнаних духовних можливостей, готових щохвилини розкритися.

Окрім тих хвилин стояння, сказати б, на порозі, жодне особливе «благословеннє» ніколи не прийшло до мене з моїх відвідин вівтаря. Я не зворушлива від природи, і ті переважні почування, які інші описували як саму суть благословення, ніколи не припадали на мою частку. Що я таки дістала, так це ту величну правду, якої навчали на тих зборах, — що Господь Ісус Христос є Спаситель не лише від провини гріха, а й від його влади. Та правда ставала для мене чимраз дійснішою й чиннішою. Але щодо якогось благословення поза самою правдою — я не зазнала нічого. З часом я прийшла до того, щоб побачити, що пізнання правди і є всім тим благословенням, якого мені треба. Багато з того, що звалося «благословеннєм», здавалося мені просто зворушеною відповіддю зворушливих натур на відкриття пишної правди. Для мене воно прийшло з розумовим переконанням і втіхою; для інших — зі зворушеним переконанням і втіхою. Але в обох випадках правда була та сама, і саме правда, а не зворушення, визволяла душу.

Мій чоловік, одначе, бувши зворушливішої натури, таки дістав на одних із тих табірних зборів благословення на справжній методистський лад. Він вернувся додому промінистий, сповнений Божественним сяйвом, що торкалося кожного, кого він стрічав. Він не міг говорити про ті збори, не зворушивши нас до сліз, і було ясно, що він пережив дивовижний духовний досвід. Він розповів нам про особливе зібрання, присвячене молитві за Хрещення Духом. По ньому він відійшов сам у ліс, щоб молитися далі. Раптом від голови до ніг його струснуло тим, що почувалося як магнетичний дрож небесної втіхи. Потоки слави ринули крізь нього, тілом і душею, з внутрішньою певністю, що це справді те жадане Хрещення Святим Духом. Увесь світ наче перемінився: кожен листок і кожна стеблина трави мінилися вишуканою барвою, небо відкрилося перед ним як теперішнє володіння, і кожен, кого він бачив, здавався прекрасним, бо він наче бачив у них Божественного Духа. Цей захват тривав тижнями й позначив початок життя надзвичайної духовної сили й благословення.

Признаюся, я заздрила, що не дістала подібного благословення, бо почувала, що потребую його не менш за нього. Я поновила зусилля його дістати, але все марно. Я ніколи не перейшла з царини переконання в царину зворушення. Мої досвіди лишалися радше розумовими, ніж зворушеними. Нарешті я переконалася, що різниця лежить не в Божій прихильності, а в відмінних натурах приймачів. Зворушливі натури приймали правду з потоками втіхи; я приймала її спокійно, з розумовою радістю. Правда була та сама, різнився лише спосіб прийняття.

З часом я завважила, що зворушені досвіди часто менш тривкі й постійні за розумові. Зворушення за своєю природою хитаються, тим часом як правдиві переконання лишаються. Коли людина переконана, що два і два — чотири, то жодна недуга чи негода не захитає того переконання. А почування — на ласці незліченних впливів. Отож я навчилася шукати не зворушень, а переконань. На моє здивування й утіху, переконання принесли мені стійкішу й тривкішу радість, ніж, здається, знали багато моїх зворушливих приятелів. У часи напруги їхні зворушення слабшали чи щезали, і вони насилу уникали розпачу. Дехто був нарешті вдячний вернутися на твердий ґрунт переконання, який у їхні зворушені дні здавався безплідним.

Цього уроку я вчилася роками. Тим часом радість і сила славної таємниці, яку ми відкрили, ставали чимраз практичніші. Душа моя навчилася спочивати в цілковитій певності щодо береженої і спасаючої сили Господньої. Спокуси не припинилися, ані не осягли ми «безгрішної досконалості». Спокуси поставали, поразки траплялися. Але ми відкрили вихід — дорогу віри. Ми навчилися, що Христос є Визволитель не лише від майбутньої кари за гріх, а й від його теперішньої влади. Ми усвідомили, що нам уже не треба бути рабами гріха. Наскільки ми хапалися за це визволення вірою, настільки ми були визволені. Ми не сховали святості в кишеню як постійне володіння, але ми відкрили дорогу святості й навчилися таємниці нею ходити. Коли ми нею йшли, ми мали перемогу; коли збочували, стрічали поразку. По роках блукання пустелею ми ввійшли в обітовану землю й знайшли правдивим те, що Бог сказав Ізраїлеві колись: «Усяке місце, де ступите підошвою ноги вашої, надїлю вам.» Уся земля була наша; треба було лише піти й посісти її.

Ми відкрили, що слова Біблії — факт: «Силен же Бог всякою благодаттю збогатити вас, щоб у всьому всякого часу всякий достаток маючи, збагачувались ви всяким добрим дїлом.» І ми довели на досвіді, що Бог справді сильний, коли лише ми охочі. Христос відкрився нам не просто як наш майбутній Спаситель, а як наш теперішній і повний Спаситель, що може оберегати нас без спотикання й визволяти від усіх наших ворогів.

Для мене це був початок романтики, перед якою всі інші блідли. Це було наче досліджувати самі двори неба. Кожен день приносив свіже об’явлення. Слів мені бракує. Я часто звала це «пташиним життям», бо почувалася як пташка, випущена на волю, що злітає вгору в блакить незглибимого неба.

Колись я була птицею в клітці, задоволеною, бо нічого не знала про волю поза нею. Тепер усі перепони щезли, і душа моя була вільна зрозуміти з усіма святими, що таке ширина, й довжина, й глибина, й висота любові Христової, що перевисшує всякий розум. Те, що колись здавалося незглибимим, тепер відкрилося безоднею втіхи.

Я виявила, що Сам Бог є досить. Навіть Його обітниці блідли поруч утіхи Його присутності. Що з того, коли я не могла знайти обітниці, яка пасувала б до мого випадку? Я знайшла Обітувача, і Він був безмежно більший за всі Свої обітниці. Дитиною, коли я була в біді, сама присутність батька чи матері приносила негайну полегшу. Їм не треба було пояснювати чи обіцяти; їхня присутність була досить певністю. Наскільки ж більше це правдиве про нашого Небесного Отця, чиє саме ім’я — Любов. Його присутність — усе, чого нам треба. Знову й знову в Писанні Він утихомирює страхи Своїх людей простими словами: «Я буду з тобою.» Це значить, що вся Його мудрість, любов і сила запряжені задля нас.

Я навчилася, що вдача Божа є нашим місцем спочинку. Його шляхи чи обітниці ми можемо не так зрозуміти, але Його доброта не може бути хибно зрозуміла. Коли Він добрий, люблячий, мудрий, справедливий, усемогутній і всюдиприсутній, то все мусить бути влаштоване для нас як слід. Позірність може дурити, але глибша дійсність певна. Як казав Джордж Макдоналд, нам потрібні «очі, що можуть бачити під поверхнями». Коли ми відкриваємо цілковиту несебелюбність Божу, ті очі відкриваються, і всі таємниці Його поводження дістають відповідь навіки.

Не диво, що Псалмоспівець знову й знову радів із Божої доброти: «Хвалїте Господа! Він бо благий.» «Щасливий чоловік той, що вповає на него.» «Спробуйте і дізнайтесь, що Господь благий.» Оточений народами, чиї боги були жорстокі, самолюбні й байдужі, Ізраїль тріумфував тим, що міг без страху оголосити, що його Бог добрий. І почуваю, що не менший це тріумф і сьогодні, у світі, який Його не розуміє й на Нього зводить наклепи, — могти сказати з цілковитим переконанням: «Прийдїть, спробуйте і дізнайтесь, що Господь благий!»