Мої батьки

Я народилася у Філадельфії, в Пенсильванії, 1832 року. Мої батьки були суворі квакери, і аж до мого одруження в дев’ятнадцять я не знала жодної іншої релігії. Дитинство й дівоцтво в мене були цілком щасливі. Я так думаю тепер, оглядаючись назад, і мій щоденник, що його я вела від шістнадцяти років, показує, що я так думала й тоді. Один із перших моїх записів, зроблений 1848 року, був такий: «Минуло шістнадцять років мого життя, і, коли я оглядаюсь на ясні й щасливі дні мого дитинства та на тихіші, але поважніші втіхи моєї юності, серце моє мало не розривається від вдячності до мого доброго й ласкавого Творця, що наповнив чашу моєї радості майже через край. Справді, життя моє було однією чарівною картиною сонця та квітів.»

Це може здатися надто рожевим поглядом на власне життя, і його можна було б приписати запалові та чарові юності. Але, оглядаючись тепер, у сімдесят років, я можу сказати те саме.

Під датою 10-го міс., 7-го, 1849, коли мені було сімнадцять, я написала: «Я не можу цього зрозуміти. Я думала, що коли не прийдуть випробування та скорботи, щоб відлучити мене від радощів цього життя, я ніколи не шукатиму вищих і святіших радощів Неба. Але замість скорбот кожного дня побільшуються мої благословення. Усе довкола мене сприяє моєму щастю; світ дуже гарний, друзі мої найлюбіші й найласкавіші, яких будь-хто мав, і навряд чи яке випробування чи прикрість набігає хмарою на мою стежку. І це щастя, ця доля щастя, як я мало не назвала б її, сягає навіть найдрібніших обставин. Хоч би що я лишила Богові вирішити за мене, Він завжди вирішує саме так, як я хочу… «У серці моїм безнастанне плескання в долоні та гомін радісних голосів, і кожний подих майже відчувається так, наче мусить закінчитися усмішкою щастя. Мати каже, що я забагато сьміюся, але сьміх у мені, і він вийде, і я не можу з тим нічого вдіяти.»

Того самого року, під датою 12-го міс., 29-го, я написала: «Який щасливий, щасливий дім у нас. Я не могла не подумати про це сьогодні, коли веселі жарти й тони щирої втіхи лунали навколо нашого родинного столу. І цього вечора теж, коли ми зібралися разом у нашій простій, але затишній вітальні, воно найшло на мене цілковитим спалахом радості. Батько сидів на одному кінці канапи, спершись головою на одну руку, а другу поклавши на коліна матері; вона сиділа поруч, і моя голова була в неї на колінах, а решту канапи займала я, — без сумніву, зграбно й добре. Салі сиділа в кріслі на краю канапи, схиливши голову батькові на плече, а Кирпоноса (моя сестра Мері) сиділа в ногах у нас усіх, спираючись то на одну, то на другу.

«Усі ми говорили щосили й почували, що бракує тільки нашого відсутнього, гаряче любленого брата Джіма, аби щастя наше було повне. Багато хто, може, всьміхнувся б із таких тихих, невибагливих утіх, але як на мене, це саме ті втіхи, якими я тішуся найщиріше й найповніше. Ми ніколи не можемо ними втомитись, ані відчути, що первісна їхня краса минула, — навпаки, кожний наступний день робить їх глибшими й поважнішими. Може, я слабка й нерозумна, що знаходжу таку втіху в речах, із яких стільки людей сьміється як із негідних думки. Я знаю, що я лише дитина, і тішуся, як тішаться діти, дуже малими речами. І все ж для мене вони не малі. Кілька приємних батькових жартів, сказаних, коли я вранці чищу йому капелюха чи сурдут, наповнять моє серце сонцем на цілий день. І я щаслива, коли можу вголос читати матері якусь книжку, що її люблю, або навіть коли можу сидіти зовсім тихо й думати. О, я люблю свій дім більше за всяке інше місце, яке знаю! Цікаво, чи не занадто я його люблю. Часом боюся, що так, бо навіть коли покидаю його на одну ніч, я тужу за домівкою дужче, ніж хотіла б, аби хто знав, окрім тих, за ким тужу. Навіть коли просто йду на прогулянку, я часто мало не почуваю, що могла б заплакати, аби вернутися додому. Це дуже нерозумно, але я не можу з тим нічого вдіяти. Я вмерла б, коли б не мала кого любити, не мала дому!

«Коли б не одна річ, я була б цілком щаслива, — батько й мати, дорожчі та шляхетніші, ніж я можу висловити; брат і сестри, дядьки й тітки, двоюрідні й друзі, — усі, щоб любити мене, і, що набагато краще, усі, щоб я любила їх; із цими безцінними благословеннями я не могла б не бути щаслива. Одна річ, кажу я, цьому перешкоджає, але перешкоджає лише дуже трохи. Це знання, що я не приготована до вічності, і мала надія, що коли-небудь буду. Я хотіла б, щоб це завдавало мені більше неспокою і щоб я відчувала пекучу потребу діяти. Але я не можу примусити себе це відчути, і так іду далі, така безжурна й байдужа, наче й не лежить на мені вічне спасення моєї душі. Я знаю, що це вельми небезпечно, але я справді нічого не можу вдіяти, щоб себе розбудити; і, попри те, я щаслива — щаслива в собі, щаслива в своєму домі, у моєму власному дорогому домі, — щаслива в моїх батьках, у братові й сестрах, і в моїх друзях; щаслива в цьому прекрасному світі, де мене поставлено, — коротко кажучи, щаслива скрізь і в усьому, слава Богу!»

1850 року, коли мені було вісімнадцять, під датою 4-го міс., 25-го, 1850, я написала: «Я думала сьогодні про своє теперішнє життя й ледве могла знайти слова, щоб висловити його щастя. Родичі, друзі й обставини — усе майже досконале. Зовні мені навряд чи є чого бажати, хіба що доволі грошей, аби роздавати їх і купувати квіти.

«Мене вінчають благословення щодня й цілий день. О, ніколи ніхто не був такий благословенний!… Усе таке гарне, і всі такі милі, і я можу цим тішитися, і тішуся, усім до самого краю. Часом у мене бувають такі, як я їх називаю, пориви серця, що я ледве можу себе стримати. Я їх ніжно люблю, і все ж, кінець кінцем, може, вони трохи нерозумні.

Їх спричиняють такі дрібні речі: стеблина трави, лист, що колишеться на вітрі, ясна, весела золота кульбаба; навіть стара бочка, чи купа каміння, чи скрип черевика, часто торохтіння воза або якийсь такий самий звичайний звук дає мені на мить почуття найвишуканішого щастя. Чому — не можу сказати. Це не краса видовища й не гармонія звуку, а тільки щось — не знаю що, — що змушує моє серце радісно здійматись, а саму душу мою розширятись. Часом думаю, що це, певно, якийсь спогад, — але з чим? Я не люблю ні скрипучих черевиків, ні торохтючих возів, і все ж часто, йдучи вулицею, я щиро сьміюся від внутрішньої втіхи з чогось у тому скрипі чи торохтінні. Це не завжди. Сто черевиків можуть скрипіти, і сто возів торохтіти, і сто бочок чи куп каміння можуть бути навколо мене й боляче різати вухо та око; але раз у раз приходить той один — і тоді приходить порив серця. Сьогодні крапля дощу впала мені на чоло, і я могла б засьміятися вголос. Але це було дуже безглуздо; і я взагалі нерозумна дитина, і боюся, що завжди такою буду… «Учора ми ходили з матір’ю до Притулку (домівки для маленьких кольорових сиріт). Там усе було дуже цікаво, але ніщо не потішило мене так, як коли маленькі чорнявки проказували: „Блись, блись, водичко чиста, брудних рук я не терплю,“ — з усіма тими самими жестами й рухами, які я так часто робила сама в Дитячій школі. Це дало мені справді щирий порив серця. Я наче побачила себе в короткій сукенці й панталончиках, у білому фартушку та в одній із тих (як ми гадали) незрівнянних сіточок із гарним бантом збоку, що її мати вважала мало не занадто чепурною, — сіточці, яка охоплювала моє неслухняне волосся, — як сиджу на найвищій лавці в школі і почуваюся, та й, без сумніву, виглядаю, гордою, мов королева.»

Знову, під датою 7-го міс., 9-го, 1850 (по описі втіхи від невеликої подорожі з дому): «І все ж найприємніше було вернутися додому вчора ввечері. Дім є дім, і немає місця, подібного до нього. З кожним днем я тішуся ним усе більше, і з кожним днем я щасливіша. Вчора ввечері я почувалася майже надто щасливою. Я просто хотіла перекинутися сторч головою від надміру, і таки скрикнула з захвату. І все без жодної особливої причини; тільки впливи навколо мене були такі прекрасні, і тоді здавалося таким славним жити — жити, і терпеливо страждати, і працювати щиро та шляхетно, і бадьоро вірити, роками й роками, аж поки прийде славний кінець і принесе нагороду миру та вічного щастя.»

Пізніше того самого року я пишу під датою 7-го міс., 16-го: «За два тижні ми вирушаємо в подорож по Новоанглійських Штатах і до Ньюпорта. Це чудово, цей задум їхати до Ньюпорта — саме те місце, яке я поклала собі відвідати цього літа, хоч зовсім того не сподівалася. Але якось — ледве можу сказати як — щоразу, коли я на чомусь покладаю серце, я майже завжди дістаю бажане. Від дитинства так було. Ледве чи пригадую, щоб коли-небудь дуже розчарувалася, і певна, що кожний крок мого життя досі був крізь сонце та квіти. Але я з того не дивуюся. З такими добрими й ласкавими батьками інакше й бути не могло. Вони справді не могли б робити більше, ніж роблять, аби нас ущасливити, і це їм чудово вдається… Гадаю, я не знаю дітей, що мали б стільки втіх, зібраних у своєму домі, хоч знаю багатьох, чиї батьки далеко заможніші.»

Я могла б множити ці виписки мало не безконечно, бо мої щоденники до дев’ятнадцяти років — за винятком моїх релігійних змагань (які здавалися дуже трагічними, але насправді не дуже впливали на мій настрій) — це одна довга радісна пісня щастя. У дев’ятнадцять я вийшла заміж, і почалося для мене нове життя, що мало свої зріліші радощі; але дівоцтво минуло, і його проста дівоча «доля щастя», як я її називала, змінилася на жіноче життя поважних обов’язків та вагомих, хоч і втішних, турбот.

Оглядаючись тепер, я бачу, що ця «доля щастя» була створена двома причинами: моїм здоров’ям і моїми батьками. Щодо здоров’я, то за всі перші вісімнадцять років мого життя (крім одного разу, коли я мала напад жовчної гарячки) я не знала, що то значить бодай нездужати. У мене ніколи не боліла голова, я не знала, що маю спину, я ніколи не втомлювалася, мала досконале травлення, і ніщо ніколи не коштувало мені втрати бодай години сну. Ба більше, я була обдарована тим, що нині звуть «la joie de vivre», і саме тільки життя часто здавалося мені щастям достатнім.

Але найбільшою принадою мого життя було те, що я мала найчудовіших батька й матір, які будь-коли жили. У вузькому квакерському колі, в якому я народилася, дуже мало з тих нагод до розваги чи збудження, що припадають молодим людям нині, було нам відкрито, і вся втіха, яку ми могли видобути з життя, була найпростішого та найневиннішого роду. Але з такими батьком і матір’ю, як наші, жодних зовнішніх утіх не було потрібно. Вони так спочували нам і так любили нас і так цілковито стояли на нашому боці за всяких обставин, що ми дивилися на них не як на незручних, осудливих «дорослих», а майже як на дітей, подібних до нас самих, із тими самими смаками й зацікавленнями, що й наші. Ми вважали їх куди кращими товаришами, ніж усі інші, кого знали, і жодна втіха, яку міг запропонувати світ, не була для нас і вполовину така принадна, як тиха розмова з нашою матір’ю або добра гра в пустощі з нашим батьком-жартівником.

Вони часто казали, що хочуть, аби їхні діти мали щасливе дитинство «за пазухою», бо були певні, що це зробить із нас кращих чоловіків і жінок, — і вони подбали, щоб ми мали цей безцінний дар. Оглядаючись назад, мені здається, що над небом мого дитинства не було геть жодної хмари.

Одна з дуже розважених молодих осіб теперішнього часу сказала мені якось із відтінком жалю: «Мені здається, ви не мали багато розваг, коли були молоді.» — «Нам їх і не треба було, — відказала я вмить. — У нас були батько й мати, і вони були всіма розвагами, яких ми потребували. Вони робили наше життя суцільним сонцем.»

Я хотіла б передати іншим той живий образ їхньої невимовної чарівності, який маю. Ми знали до самого дна наших сердець, що вони на нашому боці проти цілого світу й будуть нашими оборонцями в усяку годину потреби. Ніхто не міг нас утискати — ні товариші в грі, ні друзі, ні вороги, ані навіть наші вчителі (ці платні гнобителі дітей, якими ми відчували всіх учителів), ані будь-хто в цілому світі — без того, щоб не мати справу з тими дорогими оборонцями вдома; і певне переконання в цьому оточувало нас такою бронею оборони, що ніщо не мало сили надто нас турбувати. «Ми скажемо батькові» або «Ми скажемо матері» — це був наш незрадливий рятунок і потіха в кожнім горі. Справді, я була така певна їхнього заступництва, що коли хтось із моїх друзів чи шкільних товаришок був у біді, я казала: «Ну нічого, ходім зі мною додому й розкажімо моїм батькові та матері,» — певна, що ті дорогі батько й мати могли б виправити цілий світ, аби тільки їм дали нагоду. А коли приходила відповідь, як часто бувало: «О, з того не буде користі, бо твої батько й мати не можуть зробити всього,» — я казала з глибоким жалем до їхнього невідання: «Ах, ви не знаєте мого батька й моєї матері!»

Одна з моїх сестер до самої смерті пам’ятала з глибокою вдячністю визволення, яке дав їй наш батько від гнітюче довгого уроку, коли їй не було ще й шести років. Дитячих садків тоді ще не вигадали, і від усіх дітей вимагали вчити абстрактні уроки так, як нині вважали б мало не нелюдським. Моя сестра мучилася над задачею з безнадійним почуттям неспроможності, і сльози текли їй по щоках, коли батько ввійшов до кімнати й сказав: «Ого, Лайні, що це негаразд?» Вона розповіла йому, як уміла, і каже, що ніколи не могла забути того його тону цілковитого розуміння та спочуття, коли він мовив: «Та певно ж, це завдалеко для моєї маленької Салі Ямочки; але не журись, відклади це, а я все залагоджу з твоєю вчителькою.» І сестра каже, що такої сили переконання про батькове заступництво прийшло до неї тієї хвилі, що вона пройшла крізь усю решту свого шкільного життя з цілковитим почуттям захисту, яке зробило неможливим, щоб будь-які «важкі уроки» коли-небудь ще її турбували.

Не те щоб наші батько чи мати заохочували нас ухилятися від якогось обов’язку, що його, на їхню думку, ми були спроможні виконати. Але вони так нам спочували й мали таке почуття справжньої справедливості в поводженні з нами, що, здавалося, завжди вміли розрізнити можливе й неможливе, і захистити нас від другого, бадьоро підохочуючи наші зусилля до першого. Вони ніколи не брали за річ певну, як то роблять стільки «дорослих», що коли ми діти, то неодмінно мусимо бути неправі; вони судили справу по її власній вартості.

Я вірю, що саме ця певність їхньої справедливості була для нас сталою потіхою більше, ніж мало не будь-що інше, і я цілком певна, що це допомогло мені зрозуміти досконалу справедливість мого Небесного Отця так, як інакше я не змогла б.

Як я кажу, вони завжди підохочували нас до всякого правого зусилля, але це ніколи не було наказами чи гострою наганою, а завжди спочуттям і заохоченням. Вони визнавали нашу окремішність і шанували її, даючи нам радше засади для проводу, ніж багато обтяжливих правил. Наскільки було можливо, вони покладали відповідальність за нашу поведінку на нас самих. Такий ступінь особистої свободи був конечністю для моєї свободолюбної вдачі. За всякого іншого ладу я змарніла б і зів’яла; або ж — що, гадаю, певніше — відкрито збунтувалася б. Але як воно було, то хоч би як я опиралася якомусь завданню чи хоч би як зневірялася перед труднощами, бадьорий батьків голос, що повторював одне з його простацьких прислів’їв: «Ну ж бо, ну ж бо, Ган, стій до ясел, є паша чи нема,» — завжди проганяв усю мою нехіть; і зневіра танула, мов сніг перед сонцем, перед його додаючим відваги твердженням: «Що зробив чоловік, те чоловік і може,» — і (додавав він лукаво) «а отже, й жінка.» Жодна дитина не могла б устояти перед такою надихаючою відвагою.

Власне батькове життя було живою ілюстрацією тієї відваги, яку він так безнастанно намагався в нас улити. Коли він був хлопцем шістнадцяти років, його батько втратив велику частину свого маєтку в якихось вест-індських оборудках, і синам довелося робити, що могли, задля власного прожитку. Мій батько зі своїм відважним духом обрав море; і, почавши з найнижчого місця, він так швидко пробився вгору, що в ранньому віці двадцяти чотирьох років його зроблено капітаном ост-індського корабля, на той час найбільшого судна в порту Філадельфії; і його плавання на цьому кораблі були надзвичайно успішні. Він завжди приписував свій успіх опіці та проводові свого Небесного Отця, на якого покладався в усіх своїх справах і чиєї особливої помочі завжди просив — і вірив, що завжди дістає — в усяку годину потреби.

У віці двадцяти дев’яти років він покинув море й пішов у справи в Філадельфії, і тут та сама енергія й та сама покладеність на Божу поміч так йому поспіяли, що він спромігся здобути затишний достаток на схилі віку.

Добре пам’ятаю, як маленькою дівчинкою часто гадала, яким хлопцем був мій батько, і вирішувала, дивлячись на пустотливі іскринки в кутиках його ясних сірих очей і на веселі зморшки навколо його привітних уст, що він, певно, був чудовим хлопцем — і саме таким, якого я хотіла б за товариша в грі. Бо хоч він і наближався до середніх літ, коли ми були малі, ми вважали його найкращим товаришем у грі, якого ми, діти, будь-коли мали. Дехто з його давніх приятелів, що пам’ятали його хлопцем, розповідав нам, що він був заразом найдразливішим і найулюбленішим хлопцем у цілому їхньому колі. Ніхто не міг гніватися на нього довше, як хвилину. Хоч би які прикрі були його витівки — а він, кажуть, був повний і аж по вінця налитий пустощами цілий божий день, — жоден гнів не міг устояти перед його щирим і відкрито висловленим жалем за всяку прикрість, яку він міг заподіяти, і перед сердечним та щедрим відшкодуванням, яке він завжди готовий був запропонувати, ані перед веселим вибухом сьміху, що проривався тієї ж хвилини, коли його вибачення приймали. Він завжди перший спішив на поміч у всякій потребі, і кожен, друг чи ворог, знав, що може покластися на нього щодо всякої послуги, яку він спроможен зробити. Усі його приятелі любили й подивляли його, навіть тоді, коли його сварили, і звичайно ловили себе на сьміхові саме тієї хвилини, коли думали бути найсуворішими та найпохмурішими.

Від дитинства до старості ця сила здобувати любов і схвалення лишалася при ньому, і веселість його хлоп’яцтва, розвинувшись у привітну веселість упокореного християнського серця, надала його зрілому характерові невимовної принади.

Справді, я не вірю, щоб коли-небудь була заразливіше весела істота, ніж наш батько. Ніхто не міг не почуватися щасливішим через його присутність. Саме його потиск руки був піднесенням і якось наче робив світ яснішим, ніж він був перед тим, і настроював тебе прихильніше до себе самого й до всіх навколо. Багато моїх друзів казали мені, що вони радше мали б від нього потиск руки, ніж дістати цінний дарунок від іншого, бо якось у тому потискові його серце наче йшло просто до їхніх сердець із силою потішити й помогти. Добре пам’ятаю, як, бувало, коли небо мого дитинства затьмарювала якась тяжка дитяча біда, бадьоре «Ну, Броуді» його сердечним голосом або якийсь мимохідь сказаний жарт із пустотливою іскринкою його люблячих сірих очей за мить прояснювали моє небо й знову робили життя суцільним сонцем. І навіть коли я підросла, його сила потішати не змаліла, і в мене цілком увійшло у звичку, коли я опинялася в глибинах, поставити себе якось йому на дорозі, певна, що навіть мить погляду на його дуже, бадьоре обличчя мене звідти витягне. Пам’ятаю навіть, що за його відсутності вигляд і дотик його дорогого старого пальта якось прояснювали все і відсилали мене підбадьореною, щоб бути хоробрішою й сильнішою. Робити життя щасливішим для кожного, з ким він стикався, здавалося його метою та його покликанням, і рідко кому це так добре вдавалося. Хтось сказав мені, багато років по його смерті, що «Джон М. Вайтол був найулюбленішим чоловіком у Філадельфії», — і в певних колах, я певна, це була правда.

Наша мати була так само добре люблена. Вона була найчудовішою матір’ю, може, не така повна веселощів, як наш батько, але завжди готова обстоювати справу своїх дітей скрізь і завжди, і незрадлива скеля притулку для нас у всякій пригоді. Лагідність і добрість, чистота й правда наче випромінювалися з її ласкавої присутності; і для кожного, хто з нею стикався, вона була надхненням до всього шляхетного й доброго.

Люди говорять нині про атмосферу, що оточує кожного з нас, — щось на кшталт того сяйва, яке завжди малюють круг голів святих. Кажуть, воно наче огортає всю постать і впливає на добро чи на зло на всіх, хто до нього наближається. Це зветься «аура» і є виявом характеру та найглибшої особистості кожного. Одні аури, кажуть нам, темні й похмурі й справляють гнітючий чи навіть лихий вплив, тим часом як інші — рожеві, або золоті, або опалові, або небесно-блакитні й повні світла, і вплив їхній звеселяє та підносить; і все це, може, без жодного сказаного слова в обох випадках. Коли ця теорія правдива, я певна, що мої батько й мати мали «аури», повні небесного сонця, і, не знаючи причини, їхні діти жили в невпинній радості.

Що таке прожите дитинство не могло не мати величезного впливу на дальшу історію всякої душі — здається мені незаперечним, і я приписую своє остаточне вдоволяюче відкриття мого Небесного Отця значною мірою тому, що я знала про добрість моїх земних батьків. Вони ніколи не говорили багато про релігію, бо квакерський страх устрявати між душею та її Творцем витворив звичку стриманості, яку нелегко було зламати, але вони ясно показували, що їхні життя прожиті в обширі глибокої віри у вседприсутнього Бога.

Ми не могли не бачити, що Він був для них дійсністю понад усі інші дійсності. Релігійного навчання ми мали мало; але релігійного прикладу та впливу ми мали невичерпний запас.

Не розмовами, а щоденним життям робилися враження на наших дитячих серцях.

Пам’ятаю, одначе, один раз, коли батько таки заговорив із повноти свого серця, і коли сказане ним справило на мене глибоке й тривке враження. Я була дуже уявливою дитиною, а тому дуже боялася темряви, яку заселяла всякими страшними потворами, що чаїлися під ліжками чи за дверима, готові вискочити й пожерти мене щохвилини. Певна річ, із глибокою дитячою замкнутістю я ніколи про це не говорила, але якось батько нарешті довідався, що я боюся темряви, і замість висьміяти мій страх чи насварити мене, як я в своєму бідному нерозумному серденьку почувала, що заслужила за таку метушню, він любо взяв мене, посадив на коліна і, обнявши своєю дорогою міцною рукою, сказав тоном найглибшого переконання: «Та що ти, Ган, хіба ти не знала, що боятися ніколи нема чого? Хіба ти не знала, що твій Небесний Отець завжди з тобою і що Він, звичайно, завжди про тебе дбатиме?» А коли я все ще тремтіла й трусилася, він додав, наче здивований, що на світі може бути хтось, хто цього не знає: «Я думав, дитино, що ти, звичайно, це знаєш.»

Я ніколи не забуду глибокого враження, яке це на мене справило, ані негайної та тривкої полегкості від страху, яку воно мені дало; і я завжди була певна, що це одне ствердження факту, який був для мого батька найбільшою дійсністю його життя, більше за все інше спричинилося до того вдоволяючого почуття Божої присутності, яке так довго було моєю часткою. Це не була релігійна догма, що її батько виголосив тієї пам’ятної нагоди, а простий, незаперечний факт, якого, як він дивувався, я не знала; і, бувши ствердженням факту, воно було далеко потішніше, ніж могла б бути будь-яка проповідь чи будь-який доказ.

Бог був зі мною, і цього було досить; бо, звичайно, бувши зі мною, Він природно мав про мене дбати.

Пам’ятаю, що коли батько зняв мене з колін і бадьоро сказав бігти собі й більше не лякатися, я відійшла якось велично, почуваючись так, наче я якимось чином у безпеці всередині невидимої твердині, звідки можу сьміятися з усіх причаєних потвор темряви й незворушно слухати їхнє сердите шелестіння.

Смію гадати, що рідкість усякого прямого релігійного навчання від наших батьків допомагала зробити ті нечисленні нагоди, коли вони таки говорили, більш вражаючими; але хоч би як воно було, я можу правдиво сказати, що, дарма що часом на якийсь час затьмарювані, переконання тієї нагоди завжди були зі мною в глибині, і тисячі разів у моєму житті відтоді батькові слова тоді приносили мені поміч.