Таємниця щасливого життя

Це нове духовне життя, у яке я ввійшла, мало багато різних назв. Методисти звали його «Другим Благословенням» або «Благословенням Освячення». Пресвітеріани воліли «Вище Життя» або «Життя Віри». Друзі говорили про нього як про «життє, поховане з Христом у Бозї». Хоч би яка була назва, правда за кожним висловом була достоту та сама, і її можна звести до чотирьох простих слів: «не я, а Христос».

У кожному випадку осереддям справи була віддача — передання себе Господеві, щоб Він робив у нас, формуючи і наші бажання, і наші вчинки за Своєю волею. Це означало брати Його на слово: довіряти Йому не лише спасти нас від кари за гріх, а й від влади гріха, і вірити Його обітниці дати нам благодать і поміч у кожну хвилину потреби.

Особисто я волію звати це просто «життям віри», бо це найпростіший опис.

Але в книжці, де я виклала це найповніше, я назвала це «Таємницею щасливого життя», бо так довго воно направду було таємницею для мене — і бо, боюся, воно й досі таємниця для сотень Божих дітей, які хитаються під тими самими тяжкими тягарями, які колись несла я. Воно було таємницею не тому, що Бог його ховав, а тому, що я його ще не відкрила. Воно завжди було відкритою таємницею, ясно розстеленою по сторінках Писання, — коли б лише я мала духовний зір її побачити.

«Таємниці богів іздавна є, / Навік стережені й навік повідані; / Розбовкані всім вухам, та виголошені мовою, / Чий зміст лиш боги можуть розкрити.»

Віл і філософ можуть дивитися на те саме поле, а бачити цілком різні речі. Так само перед цим славним відкриттям і по ньому я дивилася на ту саму Біблію і навіть читала ті самі вірші — але бачила їх цілком іншими очима. Писання, як і природа, відкрите всім, але не всі його справді бачать. Закон тяжіння діяв ясно перед людством віками, але тільки Ньютон його розпізнав. Так само закон віри був ясно написаний у Біблії, хоч я його й не розгледіла. Сили, які ми запрягаємо в природі, не нами створені, а лише відкриті; вони існували так само справді до відкриття, як і по ньому. І я певна, що жоден науковий відкривач ніколи не почував більшої втіхи, розкриваючи таємниці природи, ніж почувала я, розкриваючи «таємниці Божі».

Радість моя була така велика, що я почувалася приневоленою говорити про це кожному — наполягати, щоб мене слухали. Спочатку мій чоловік, щирий і успішний християнський працівник, був дещо стривожений. Він боявся, що я радію з якоїсь помилки, що зашкодить мені, а може, й іншим.

Він часто вертався до доводу, що «давнього чоловіка» в нас ніколи не можна цілком подужати в цьому житті і що він завжди мусить тримати нас у певній мірі неволі.

Одного ранку, коли ми це обговорювали, я сказала: «Ну, можливо се чи нї, а Біблїя се напевно каже. Що ти робиш із сим місцем у Римлян 6: „знаючи, що давнього нашого чоловіка з Ним розпято, щоб зникло тїло гріховне, щоб не служити нам більш гріху“? Що ж инше се може значити, як не те, що владу гріха справдї має бути подужано, так що нам уже не треба йому служити?»

Вражений раптовим світлом, що наче блиснуло з тих слів, він сказав: «Нема такого місця в Біблії.»

«О так, є», — відповіла я. Я розгорнула Біблію й показала йому. Це був вірш, який він, звісно, знав роками, а проте тієї хвилини він постав перед ним із таким новим і разючим значінням, що йому здалося, ніби він ніколи його раніше не бачив. Це принесло з собою глибоке переконання, і від тієї хвилини він не спочив, доки не відкрив цієї правди для себе.

Його власна розповідь про це відкриття, надрукована 1868 року, була така. Описавши ту нестачу, яку почував у своєму християнському житті, він провадив: «Я знав, що Біблія, здається, обіцяє християнинові краще життя, ніж те, яке я знав, і роками в мені зростало переконання, що є якась частина Божої правди, яку я ще маю відкрити. Я почував, що чогось істотного бракує в тому, як я розумію Писання, — чогось, що дало б того духа любові, який, за Біблією, більший за всяке знання і всяку віру. Я часто висловлював своє чимраз сильніше чуття, що якась правда чекає прорватися з Божого Слова, — щось, що сповнило б наші серця любов’ю, здатною все зносити. Моє почуття було таке сильне, що я влаштував зустріч із кількома братами, добре обізнаними з Писанням, щоб ми могли пильно й докладно розглянути, якої частини Божого Слова ми не спромоглися зрозуміти й навчати.

Обставини відклали ту зустріч, але тим часом — цілком несподіваним каналом — я дістав таємницю, що навчила мене радості християнської свободи й сили правдивого служіння. Тією таємницею була віра. Дивна річ, що я, який безнастанно навчав віри як каналу прощення гріхів, не спромігся побачити, що сама лише віра є також способом визволення від внутрішньої влади гріха. Не тільки грішник, а й християнин мусить приймати все вірою.

«У цей час я зустрів кількох християн, чиє внутрішнє життя, як вони його описували, здавалося цілком відмінним від мого. Вони оголошували, що практичне освячення дістається, як і виправдання, простою вірою; що його можна усвідомити тієї хвилини, коли віра здатна цілком за нього вхопитися; і наполягали, що самі його зазнали. Ця тема далі ставала переді мною, і знову й знову мені наводили місця Писання — місця, яким я щиро вважав себе цілком покірним. А проте я дивився на всю справу з глибоким неспокоєм, бо мені здавалося, що те, чого вони шукають і що твердять, ніби мають, є не менш як досконалість у тілі, — а це, я знав, неможливо.»

Я ледве можу описати глибину упередження, яке почувала проти цього навчання. Мало які думки коли-небудь збуджували в мені такий мимовільний опір, і я провела багато тривожних годин, турбуючись тим, що вважала за небезпечні наслідки цієї «єресі», яка прокрадається між нас. Мій спротив був такий рішучий, що навіть знайомі місця Писання — тексти, які я знала роками — здавалися чужими й мало не невпізнанними, коли хтось наводив їх на доказ, що освячення є вірою і що можливо «ходити достойно перед Господом у всякому догоджуванню».

Одного ранку мені прочитали Римлян 6:6: «знаючи, що давнього нашого чоловіка з Христом розпято, щоб зникло тїло гріховне, щоб не служити нам більш гріху». Мій приятель додав: «Певно ж, ці слова мусять щось значити — і щось таке, що робить можливим для віруючого перестати бути рабом гріха.»

Я був такий вражений силою того вірша, що бовкнув рішуче: «Цього місця нема в Біблії!» — хоч по правді це було одне з найзнайоміших мені місць у всьому Писанні. Коли мене змусили визнати, що воно таки там, я сховався за поясненням, що це лише судова правда: щось правдиве «в Божих очах», але ніколи не правдиве в дійсному досвіді християнина.

Але від тієї хвилини я почав гадати, чи нема якоїсь правди в тому, чого ці люди навчають. Поволі мені засвітало, що я їх не зрозумів. Вони говорили не про досконалість у тілі, а про смерть тіла — і про життя, поховане в Христі.

Життя перебування в Ньому, ходіння в Ньому, життя Його силою — життя перемоги й радості, справді вгодне Богові.

«То це все, що ви маєте на думці?» — спитав я одного разу, коли цю правду наклали на мене з незвичайною силою. «Це не щось нове. Я це завжди знав.»

«А чи ви цим жили?» — прийшла відповідь.

«Так, — відповів я, — я так часами жив. Часто я віддавав себе цілком на Господню опіку й усвідомлював, що я вмер і що Він сам живе в мені.»

«Ви знали це як принагідний досвід, — сказав мій приятель лагідно. — Але чи знали ви це коли-небудь як життя? Ви кажете, що часом шукаєте притулку в Господі, — але чи зробили ви коли-небудь у Ньому свій дім?»

Я враз побачив, що ні. Моя віра в цій справі була переривчаста. У хвилини незвичайної труднації чи щоразу, коли почувався особливо слабким, я звертався виключно до Господа й завжди знаходив Його достатнім на мою потребу. Але що цей принагідний досвід міг би стати — і мав би стати — досвідом усього мого життя, мені ніколи й на думку не спадало.

«Що б ви подумали, — провадив мій приятель, — про людей, які так переривчасто довіряли б Христові щодо спасення своїх душ? Припустімо, один тиждень вони почувалися б безсилими й цілком на Нього покладалися б, а наступний тиждень провели б, силкуючись почасти самі заробити спасення, лише просячи Його доповнити, чого їм бракує. Чи не вважали б ви такий шлях за непослідовний і нерозумний? А проте чи не так само непослідовно — і так само безчесно щодо Христа — довіряти Йому в такий уривчастий спосіб щодо свого щоденного життя? То ходити вірою, то покладатися на власну силу?»

Я не міг заперечити правдивості цього, і можливість — і краса — життя безнастанної віри почала відкриватися переді мною.

Така була розповідь мого чоловіка про його відкриття. На мою велику радість, від того часу ми були цілком однодумні в цій справі. Не те щоб хтось із нас вірив, ніби ми стали безгрішні або ніби ми вже ніколи не спотикалися. Радше ми відкрили таємницю перемоги — що ми вже не раби гріха, приневолені піддаватися його владі, а можемо, коли схочемо, стати «більш ніж переможцями через Того, хто нас полюбив».

Це не означало, що спокуси коли-небудь припинилися. Але ми навчилися, що Господь і здатен, і хоче визволяти нас із усякої спокуси — коли лише ми Йому довіримося. Ми побачили, що наша давня віра, ніби нам судилося довіку бути «слугами гріха», суперечить Писанню і є наклепом на повноту Христового спасення, бо Він умер саме на те, щоб визволити нас із неволі гріха. «Гріх бо над вами нехай не панує; не під законом бо ви, а під благодаттю.»

Ми навчилися далі, що віра — сама лише віра — є дорогою до перемоги і що зусилля та власне змагання нічого в цій битві не дають. Нашою часткою була віддача й довіра; Божою часткою — усе інше.

Утретє, як я вже казала, вуаль наче знялася зі сторінок Писання, і скрізь ми бачили «таємницю перемоги», що сяяла літерами світла. Старі тексти розквітли новою повнотою. Візьмімо, приміром: «Все бо рождене від Бога сьвіт побіждає; і ся побіда, побідивша сьвіт, віра наша. Хто се, що побіждає сьвіт, як не той, хто вірує, що Ісус Син Божий?» Раніше ми думали, що це стосується лише майбутньої перемоги, по смерті. Тепер ми побачили, що тут говориться про теперішню перемогу, теперішньою вірою, поки ще живеш у світі.

Або це: «Ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи сьвіта.» Ми завжди розуміли це як знятє кари за гріх. Тепер ми побачили, що це значить знятє його влади — що нам уже не треба йому служити чи бути в нього в неволі.

Я могла б навести незліченні приклади цього відслонення Писання, але цих досить. Ми зробили переміняюче відкриття, і воно сповняло кожну нашу думку. Щоразу, як я зустрічала приятеля, моє перше питання було: «Скільки в тебе часу? Я маю розповісти тобі щось дивовижне.» І я виливала свою оповідь про велике спасення, яке відкрила.

Для більшості це було так само нове й утішне, як було для мене, і багато хто одразу прийняв це як досвідну дійсність. Але одна приятелька — та сама, що збудила мене до релігійних речей у шістнадцять і що відтоді була моєю найближчою духовною повірницею, — вислухала й тоді сказала: «Але ж, Ганно, це не щось нове. Я це завжди знала.»

«Тоді чому ж, — гукнула я обурено, — ти мені ніколи не сказала? Ти знала, як я змагалася всі ці роки — вигравала кілька битв, програвала куди більше, — і весь час ти мала цю таємницю перемоги й ніколи мені не сказала! Як ти могла бути така недобра?»

«Але ж я думала, що всі це знають, — сказала вона. — Це те, чого квакери завжди навчали. Їхня проповідь мало не вся про це.»

«Ну, — сказала я, — не всї се знають. Дуже мало хто се знає. Більшість християн вірить, що вони мусять лишатися „слугами гріха“ ціле життє через немічність тїла. І більшість думає, що коли вони й мають колись здобути перемогу, то мусять воювати за неї самі, і лише коли поразка вже близько, можуть покликати Господа на поміч. Вони не розуміють, що битву треба віддати Йому від початку — достоту як ізраїльтяни стояли тихо коло Червоного моря й бачили рятунок Господень.»

«І я, — додала я з переконанням, — маю намір розповісти це кожному, кому зможу.»

І я розповідала. Молодим чи старим, зрілим християнам чи початківцям — ніхто не уник цієї оповіді, коли лише я насмілювалася заговорити. Мало не всі, хто чув, прийняли її й почали жити в її силі.

Однією з них була моя маленька дочка, років сімох чи вісьмох. Вона почала виявляти сильне свавілля, з яким я мало не могла впоратися. Вона сама визнавала його за хибне й тяжко силкувалася його подужати, але воно наче її опанувало. Одного дня вона прийшла до мене спантеличена й сказала: «Мамо, чому я така неслухняна? Я знаю, що я маленька християнська дівчинка, і думала, що християнські діти завжди добрі. Але хоч як я силкуюся зробити себе доброю, я просто не можу не бути неслухняною.»

З власного досвіду я досконало її розуміла. Я сказала: «Гадаю, люба, причина в тому, що ти силкуєшся зробити себе доброю. Ми ніколи не можемо зробити себе добрими, хоч би як силкувалися. Тільки наш Небесний Отець може це зробити. Щоразу, як почуваєш спокусу бути неслухняною, розкажи Йому все про це, попроси Його зробити тебе доброю, а тоді довірся, що Він це зробить. Він напевно забере ту неслухняність.»

Вона подумала хвилину й сказала: «Ох, я цього не знала. Я думала, що треба вжити своєї волі й просто зробити це самій.»

Вона тихо відійшла, явно обмірковуючи цю нову думку. Скоро я завважила велику зміну. Її свавілля наче цілком щезло; вона була лагідна й слухняна, як ягнятко. Я нічого не казала, бажаючи пошанувати ніжність тієї хвилини. За кілька днів я почула, як вона тихо грається зі своїми ляльками й мурмоче з тихою втіхою: «Ох, я така рада, що Небесний Отець робить мене такою доброю. Так гарно бути доброю.»

І далі я нічого не казала. Але за кілька вечорів по тому, коли я вкладала її в ліжко, вона вибухнула: «Ох, мамо, чи ти не рада, що Небесний Отець робить мене такою доброю? Він зробить мене ще куди добрішою, але чи ти не рада, що Він зробив мене такою доброю, як я тепер?»

Коли я обіймала й цілувала її, радіючи разом із нею, вона додала щиро: «Мамо, чи ти всім про це розповідаєш?»

Я сказала, що силкуюся, але вона наполягала: «Ти не мусиш тільки силкуватися — ти мусиш направду це робити щоразу, як проповідуєш. Гадаю, багато людей такі, як я була, — хочуть бути добрими, та не знають як. Ти мусиш розповісти кожній людині, яку зустрінеш.»

Я завжди брала це за свого роду Божественне покликання до моєї праці.

По правді, серця наші були такі повні, що ми ледве потребували заохоти. Кожен, кого ми знали, кінець кінцем почув цю оповідь, і скоро зчинився великий рух — не лише в нашій власній громаді, а й по всій американській церкві, ба навіть в Англії. Листи ринули з усіх боків із питанням, що ж це за «нова доктрина, якої навчають Пірсол Сміти з Міллвілла, Нью-Джерсі». Постали збори й конференції, які тривають і донині, багато з них відомі як «збори для поглиблення духовного життя».

Це відкриття було початком великого відродження духовного життя Церкви скрізь. Воно сягнуло вершка на зборах 1873 і 1874 років на Континенті, а пізніше в Оксфорді та Брайтоні, куди тисячі приходили слухати цю вість. Її наслідки й досі відчутні в незліченних життях. Куди б я не пішла, люди розповідають мені, що все їхнє життя змінилося від того, чого вони там навчилися.

Не нову релігію вони відкрили, а життявість старої. Правди, які вони давно визнавали, стали живими дійсностями. Вони звали Христа своїм Спасителем; тепер вони навчилися, що Він справді спасає, і, довірившись Йому, знайшли Його вірним.

Не було в цьому навчанні нічого сектантського. Нікому не треба було міняти визнання чи громади.

По всіх церквах — методистській, квакерській, католицькій та інших — завжди були ті, хто справді розумів життя віри й ним жив. Воно лежить, гадаю, у самому осередді кожного християнського визнання. Усе, чого треба, — це щоб віруючі перестали лише визнавати свою віру й почали справді вірити, — і вони завжди знайдуть її правдивою.

Життя віри пасує до всякого визнання і всякої громади. Оповідь скрізь та сама.