Четверта доба мого релігійного життя (життя віри)

Це було 1865 року, коли четверта і, безмірно, найчарівніша доба моєї духовної подорожі зайнялася над моєю душею. Я була християнкою дев’ять років — років, повних утіхи й зачарування, — але те, що прийшло до мене тепер, так далеко переважало все попереднє, що здавалося, ніби цілком новий і чарівний світ відкрився переді мною.

Через ті раніші роки моя віра була цілком задовільна в усьому, що стосувалося Бога.

Кожне відкриття, яке я робила про Його вдачу й Його шляхи, приносило мені саму радість. Але коли доходило до моєї власної частки в християнському житті, вдоволення було далеко менш повне. Я була щаслива, так, але не була тією людиною, якою тужила бути.

Я знайшла релігію, що обіцяла досконале визволення на майбутнє, але вона, здавалося, не давала визволення тепер. Я знайшла несебелюбного й справедливого Бога, якому могла поклонятися без страху розчарування, — але в собі самій я розчаровувалася безнастанно. Я знала, що я не та, ким мала б бути. Життя моє здавалося повним невдач — не так зовнішнього гріха, як гріхів внутрішніх: холодності, духовної мертвоти, браку християнської любові, коренів гіркоти, усіх тих прихованих хиб, над якими так часто журяться діти Божі. Коли я хотіла робити добре, лихе було при мені. Доброго, що хотіла, я не робила; а лихого, яким гидувала, я таки допускалася. Я ловила себе на безнастанному грішенні й каятті, на постановах і їх ламанні, на ненависті до лихого й піддаванні йому, на тузі за перемогою й частіших поразках, ніж перемогах.

А проте Писання, здавалося, навчало, що Христос прийшов принести Своїм послідовникам справжню й теперішню перемогу. Воно натякало, що християни мають бути вільні від тривожних клопотів і страхів і тішитися вже тепер миром, що вище всякого розуму. Але я знала про це болісно мало. Серце моє супокоїлося щодо мого майбутнього, але моє теперішнє шматувала тисяча щоденних турбот і тривог. Самі овощі духа, які, я вірила, я дістала, були любов, радощі, мир, довготерпіння, добрість, милосердє; а проте саме цих прикмет мені найбільше бракувало.

Не цього я сподівалася, коли вперше стала християнкою. Зросла серед квакерів, чиї життя промінилися миром, і навчена з дитинства, що доброта є конечна, я гадала, що стати християнкою конче означає стати мирною й доброю. Я сподівалася перемоги над гріхом і над тривогою так само природно, як сподівалася, що зійде сонце. Але в потаємних глибинах душі я мусіла признатися, що розчарована.

Спершу радість мого новознайденого спасення змела все інше. Я думала, що спокуса, страх і гріх щезли навіки. Але коли перший блиск пригас, старі спокуси вернулися з давньою силою. Стало так само легко, як і колись, бути тривожною, заклопотаною, обтяженою, дразливою, недоброю, осудливою й суворою — робити й бути всім тим, від чого, я вірила, релігія мала мене визволити. Ніщо з цього ніколи не захитало мого переконання, що я дитина Божа й спадкоємиця неба, але часто змушувало мене почуватися жалюгідно засоромленою. Бути дитиною Божою й не могти жити як така змушувало мене гадати, чи не проминула я чогось у християнському житті — чогось, що могло б принести мені перемогу.

Постановивши з’ясувати, що ж це за проминений складник, я розпитала кількох старших християн. Але всі вони дали ту саму відповідь: ні, ти нічого не проминула. Життя грішення й каяття — це все, чого можна сподіватися в цьому світі, через немічність тіла. Вони пояснювали, що старий Адам, успадкований при народженні, і новий Адам, дістаний при наверненні, безнастанно воюють один проти одного — то один бере гору, то другий, — і що лише в смерті ми знайдемо справжнє визволення від старої природи.

Ніщо не могло б описати мого стану краще за власне Павлове нарікання в Римлян 7:14–23. Воно здавалося написаним про мене. Знову й знову я гукала з ним: «Окаянний я чоловік! хто мене збавить од тїла смерти сієї?» Але я не могла зрозуміти, чому Павло взагалі ставить те питання, коли, як усі казали, нема визволення в цьому житті. Певно ж, він знав, що старій природі судилося лишатися до смерті. А проте він не лише поставив питання — він переможно на нього відповів: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого.»

Що ж він міг мати на думці? Я ввійшла у спасення через Ісуса Христа, а проте нічого не знала про таке переможне визволення. Я все ще була зв’язана «тілом смерті» всередині себе.

Чому? Де лежала труднація?

Ці питання стали ще пекучіші по тому, як я відкрила необмежену любов Божу. Здавалося таким нещедрим — мало не невдячним — відповідати на Його безмежну несебелюбність такою нестачею духовного овощу. Позаяк Він показав Себе таким сильним спасти в майбутньому, як міг би Він бути безсилий у теперішньому?

Квакерські життя навколо мене теж наводили на думку, що визволення мусить бути, бо вони твердили, що його зазнали, — хоч і ніколи не могли ясно пояснити, що воно таке і як діє.

Ще один вплив зміцнив це переконання. Я мала книжку, яка навчала не лише, що дітям Божим наказано приносити овощі духа, а й що вони можуть це робити, — і яка ще й давала натяки на містичну стежку до цього. Книжка звалася «Духовний поступ», добірка з Фенелона та пані Ґюйон. Вона була особливо дорога, бо була дарунком мого обожнюваного батька і завжди лежала на моєму столі коло Біблії.

Батько мій відкрив її, коли мав лише вісімнадцять. Ідучи Філадельфією дорогою на корабель у довгу подорож до Китаю, він проминав ятку з ужитими книжками. Хоч він лише недавно почав духовне життя, його потягла назва «Духовний поступ».

Не знаючи нічого про її зміст, він купив її з пориву, керований несвідомо, без сумніву, Господом, на якого почав покладатися. Він писав у своїх Спогадах: «Ця книжка виявилася для мене найбільшою втіхою. Я носив її в кишені й читав у вільні хвилини, на свою вічну користь, я вірю. Не можу не дякувати ласкавому Провидінню за те, що вклало цю благословенну книжку в мої руки.»

Батько мій цінував ту книжку так високо, що, тільки-но кожне з нас, дітей, підростало, він давав нам власний примірник і просив пильно її вивчати. А що ми його так ніжно любили, ми завжди хотіли йому догодити, і за років мого першого голодного й розпачливого пошуку Бога та книжка стала моєю постійною супутницею.

Але позаяк вона була написана радше щоб вести душі, що вже посуваються в духовному житті, ніж щоб помогти шукачам у це життя ввійти, вона не була мені великою певною поміччю за тих ранніх, сліпих років шукання. А коли 1858 року я прийшла до віри, що відкрила «план спасення» — вирішений, як я уявляла, на радах Неба, явлений у житті й смерті Христовій і охайно сформульований Апостолом Павлом, — я списала береги свого примірника тим, що вважала за нищівні закиди, які доводять хибність книжки.

І все ж, без того щоб я це усвідомлювала, її навчання справило на мене глибоке враження. Навіть коли я її критикувала, я почувала прихований голод за містичним боком релігії, який ця книжка виражала.

Через усі дальші роки мене тягло то в один бік, то в другий — між домаганнями доктрини Плимутських Братів з одного боку й домаганнями містики з другого.

Практична, ділова частина моєї природи хилилася до Братів; моє квакерське виховання й вплив улюбленої книжки тягли мене до містичного.

Часами доктрини здавалися найвищою мірою важливими, а власне дійсне життя мало не незначущим; іншим разом доктрини здавалися нічого не вартими, коли не давали праведного життя. Часом Павло владарював у моїй думці, навчаючи спасення вірою, а часом Яків, наполягаючи, що віра без діл мертва. Мої приятелі-Плимутські Брати возвеличували Павла й виправдання вірою; мої квакерські приятелі та католицькі святі в моїй книжці возвеличували Якова й виправдання ділами. Практична частина мене хилилася до першого; містичний бік хилився до другого. У наслідку був постійний неспокій душі, який укупі з моєю журбою через безнастанні духовні поразки часто змушував мене питати, чи те, що я довідалася про спасення Христове, справді може бути всією правдою.

Не маючи кращого засобу, я чимраз більше зверталася до «здорової доктрини», щоб утихомирити свій неспокій. Під впливом Плимутських Братів ці доктрини стали вельми ясно окреслені, кожна охайно позначена й складена у розумові шухлядки моєї голови. Ніщо не могло бути ладнішим — принаймні щодо доктрин. Я стала досить успішною вчителькою цих доктрин і жалісливо дивилася звисока на кожного, хто не був такий ясний і певний, як я.

Я часто бажала, щоб можна було посадити всіх релігійних учителів, яких знала, у ряд дитячих високих стільчиків переді мною, щоб я могла пояснити їм ті доктрини, у яких вони, здавалося, так плуталися, — надто виправдання вірою і судове становище віруючого. Я реґулярно заявляла, що коли лише зрозуміти ці два пункти й повністю в них повірити, то все гаразд і ніщо інше не має великої ваги.

Пам’ятаю, як казала щось таке двоюрідній сестрі, що прийшла до мене засмучена своїми хибами в християнському житті. Вона сказала: «Але ж, Ганно, за тим, що ти кажеш, усі наші гріхи — минулі, теперішні й майбутні — прощені, коли ми просто віримо. Тоді мало важить, що ми робимо.»

«Так, — відповіла я у своєму невіжестві, — і саме в цьому вся краса! Ми носимо шату Христової праведності, і та шата вкриває всю гидоту під нею. Коли Бог дивиться на нас, Він бачить не нашу неправедність, а Христову праведність і приймає нас через неї.»

Іншим разом квакерський проповідник, що чув, як я викладаю ці грубі думки, сказав: «Мені здається, Ганно Сміт, що ти говориш так, наче можна зайти до крамниці готової одежі, купити шати спасення, зараз-таки їх надіти й вийти цілком убраною в праведність і готовою до неба.»

«Так! — відповіла я. — Саме так воно і є, — тільки мені не треба ті шати купувати; Христос дає їх мені! Дякую за таку прекрасну ілюстрацію; я неодмінно вживу її у своїй проповіді.»

Не маю сумніву, що я тлумачила навчання Плимутських Братів куди буквальніше й зовнішніше, ніж вони коли-небудь мали на думці. Але я любила, щоб усе було окреслене з цілковитою ясністю, і це здавалося логічним висновком їхніх поглядів. Дивна річ, я не бачила, яка це непослідовність — вірити у праведного Бога, що начебто вкриває нашу неправедність шатою власної праведності, а тоді вдає перед Самим Собою, ніби ми годимося для неба, — коли Він напевно знає, що під шатою наші «брудні одежі» усе ще там.

Щоразу, як мої квакерські приятелі натякали на цю непослідовність, я втихомирювала свій неспокій тим, що казала собі: хоч вони й любі, добрі люди, вони зовсім не доктринальні й знають вельми мало про «план спасення», «виправдання вірою» чи «судове становище віруючого». Отже, їхні заперечення не варті уваги.

Одначе по тому відкритті, яке я зробила про безмір Божої любові, як описано в попередніх розділах, я почала почуватися чимраз неспокійніше. Здавалося вельми невдячною відповіддю на таку безмежну любов те, що ми, її приймачі, так жалюгідно не спромагаємося жити тим життям, яке Бог явно нам призначив. Що більше я думала, то непослідовнішим здавалося, що спасення, яке кінець кінцем має бути таке пишне й повне, так очевидно не спромагається тепер, у цьому теперішньому житті, дати перемогу над гріхом і над тривогою, яку Євангелиє так ясно обіцяє як свій безпосередній наслідок.

Чому, питала я себе знову й знову, Бог, що вклав для нас такий славний план визволення на майбутнє, не вклав також кращого визволення для нас у теперішньому?