Вплив моїх поглядів на мою прилюдну працю

Як і можна було сподіватися в ті дні, мої погляди на Відновлення — погляди, які я оголосила досить швидко — стріли чимале несхвалення з боку Плимутських Братів і багатьох інших моїх ортодоксальних приятелів. Мені довелося знести чималу міру того, що можна б назвати переслідуванням, хоч по правді я мала з нього певне вдоволення, бо почувала, що це велика річ — знати про Бога так багато більше за тих, хто мені противився.

Я часто порівнювала свої почування з почуваннями цивілізованого мандрівника, що силкується пояснити дива свого світу людям у далекому «дикому» краю, — людям, які не могли ні зрозуміти, ні повірити в те, що він описує. Його чуття вищого знання зробило б їхнє несхвалення й спротив лише причиною жаліти їхнє невіжество й терпляче його зносити. За тією самою засадою я мало не тішилася тим, що мене вважають за єретичку, і ніколи не бажала нічийого схвалення. Бути схваленою здавалося мені, наче бути зв’язаною; і я воліла бути вільним списом, нескутою у своїй цілковитій розумовій і духовній свободі.

На той час відкриття, яке я зробила, не було так широко відоме, як тепер, і здавалося ймовірним, що триматися того, що багато хто вважав за тяжку єресь, може зашкодити моїй християнській праці. І, може, в деяких колах воно й зашкодило. Але позаяк я завжди мала куди більше запрошень говорити, ніж могла прийняти, я ніколи направду не терпіла жодної труднації. Я силкувалася бути досить чемною, щоб не класти на інших — надто на тих, кому мої погляди були осоружні, — тягар мене схвалювати. І все ж об’явлення, яке я дістала, було занадто славне, щоб його втаювати, коли відчинялися двері. А що я відмовлялася плисти під чужим прапором і наполягала, щоб кожне місце, де я говорю, знало наперед достоту, яка я «єретичка», я звичайно мала всю ту свободу, якої бажала.

Направду саме ці погляди — і моє відверте їх визнання за досить прикрих обставин — відчинили дорогу до однієї з наших найважливіших і найплодніших праць. Сталося це так.

1873 року мій чоловік приїхав до Англії провадити збори в інтересах Вищого Життя, або того, що я волію звати Життям Віри. Я приїхала невдовзі по ньому, і по прибутті до Лондона мене запрошено на зібрання провідних євангельських паній, які мали вирішити, чи безпечно їм мене підтримати й додати свій вплив до цієї праці.

Леді Маунт-Темпл, одна з присутніх жінок, пізніше описала ту зустріч у своєму життяписі лорда Маунт-Темпла: «Здається, це було 1873 року, коли пан Пірсол Сміт приїхав до Англії з Америки, а за кілька місяців по ньому — його люба, прекрасна дружина. Це був час, який довго пам’ятатимуть. Вони прийшли, можна сказати, повні нового вина Духа, тужачи помогти іншим посунутися вперед у Божественному житті. Одна приятелька запросила нас на обід, щоб із ними зустрітися. Я ніколи не забуду свого першого погляду на Ганну Сміт. Ми звали її „ангелом Церков“, і вона й мала такий вигляд, зі своїм золотим волоссям і ясним, прекрасно різьбленим обличчям, у сукні зовсім своїй власній, а проте такій простій, як у Друзів, серед яких вона зросла.

«Що особливо потягло мене до неї того дня, було ось що. Мушу признатися, що я була лише шукачкою правди. Ганна сиділа в невеликому колі добірних ортодоксальних приятелів, зібраних послухати добрих речей, які вона мала розповісти, і вона, направду, була на іспиті. Вона побачила похоронну процесію на вулиці, і коли вона про це згадала, ми всі прибрали умовного виразу смутку.

„Ох, — сказала вона, — коли я бачу похорон, я завжди дякую за брата чи сестру, визволених із випробувань і болю цього смертного стану.“ Я подумала: Як чудово! І не могла не спитати: „Чи це можливо? Ви так почуваєте про всіх?“ Я справді була enfant terrible.

«Вона на мить спинилася й озирнулася. Вона була серед євангеликів, у часи, коли всезагальну надію вважали за єресь, і це був її іспит. Вона пізніше казала, що зазнала короткого внутрішнього змагання. Але правда перемогла, і зі своїм ясним, безстрашним поглядом вона сказала: „Так — про всіх. Бо я довіряю Божій любові.“ Я одразу віддала своє серце цій довірі, любові й щирості.»

Я досконало пам’ятаю ту нагоду й думки, що бігли в моїй голові. Я знала, що мене випробовують, і підозрювала, що моя відповідь може вразити все товариство. Але я почувала, що вірність Богові вимагає сказати те, що Його шанує, а наслідки лишити в Його руках.

Тієї ж хвилини, як я скінчила говорити, леді Маунт-Темпл — тоді пані Каупер-Темпл — підвелася зі свого місця, підійшла просто до мене і, хоч я була чужа, дала мені теплий, сердечний поцілунок.

«Ви мусите приїхати й провести кілька зборів у Бродлендсі», — сказала вона одразу. Не знаю, що почували інші, але жодного слова несхвалення не було мовлено, і вони згодом стали моїми найдорожчими приятельками.

У наслідку за кілька тижнів Бродлендс — заміський дім лорда й леді Маунт-Темпл у Гемпширі — відкрито для нас на нашу першу конференцію. Це був час надзвичайного благословення, і він став дверима до всіх пізніших конференцій і до всієї нашої дальшої праці в Англії та поза нею.

Коли на 1874 рік планувалася конференція в Брайтоні, дехто з членів улаштовчого комітету занепокоївся моїми «єресями», боячись, що вони можуть зашкодити праці. Вони намовили мого чоловіка, що приїхав до Англії раніше за мене, написати мені до Америки й сказати, що коли я не обіцяю тримати свої погляди при собі, вони рішуче противитимуться моїй участі в зборах. Недавно, переглядаючи стару в’язку листів, я знайшла свою відповідь, яка виявляє достоту, що я тоді почувала: «Філадельфія, 6 квітня 1874.

Твої листи з Лондона прийшли. Не думай, що мене засмутило б, коли б мені не дозволили говорити на зборах, бо ніщо не влаштувало б мене краще. Я ані трохи не прагну проповідувати. Направду я вважаю за неабияку ласку з мого боку взагалі бути готовою це робити, і за таку саму ласку з боку інших мене слухати. Коли б ваш комітет сказав: „Ми не хочемо чути, як ви говорите в Брайтоні“, — я сердечно подякувала б їм. Нікому не треба почуватися ніяково через це. Але має бути цілком зрозуміло, що я не піду ні на які поступки ні для кого і що я вірю у Відновлення твердіше, ніж будь-коли. Не думаю, що змогла б знести те нещастя, яке бачу в цьому бідному, сумному, гріхом ураженому світі, без цього. Наша тверезницька праця зводить нас віч-на-віч із таким безпорадним стражданням, що серце моє розірвалося б, коли б я не знала, що Бог любить усі Свої створіння і має для кожного щось ласкаве в запасі.»

А що я не пішла на поступки — і що все ще вважалося важливим мати мене на зборах, — комітет облишив цю справу й постановив узяти мене такою, як є, з єресями й усім.

Коли чоловік написав мені про це, я відповіла: «Філадельфія.

Я вельми рада, що ти вибрався зі своєї труднації про свою єретичну дружину-проповідницю з такою малою бідою. Але щоб Б — , зі своїми хиткими поглядами, брався мене відлучати! Не думаю, що це чесно. Я не плистиму під чужим прапором, і моє переконання про Відновлення міцнішає з кожним днем. Коли мене в Англії лишать у спокої, я, певно, мало про це говоритиму; але коли буде бодай найменший натяк на поступку чи таємницю з мого боку, я спалахну справжньою пожежею. Я не можу зносити нічого такого. Тож пам’ятайте про це, панове Владарі Творива.

А поважно кажучи, я не почуваюся потягненою проповідувати чи навчати про Відновлення там, і коли любі перелякані ортодоксальні приятелі не зчинять із цього галасу, я навряд чи це робитиму. Їхні турботи щодо мене ані трохи мене не дратують. Гадаю, мені направду до вподоби бути мішенню odium theologicum.

Мабуть, є щось від бойового коня в моїй будові.»

Чи були побоювання комітету слушні, чи ні, я не скажу; знаю лише, що ані разу за всю свою працю в Англії я не почувала, щоб мої погляди на Відновлення завадили прийняттю моєї вісті чи зачинили бодай одні двері. Направду я вірю, що вони відчинили двері, які інакше лишилися б замкнені. Глибша правда була в тому, що моя основна віра в цілком необмежену справедливість і любов Божу дала мені змогу говорити з куди відважнішою вірою, ніж я коли-небудь спромоглася б без неї. Я переконана, що без цього переконання я була б позбавлена половини своєї сили.

Хоч би що думали інші, переворот, який це відкриття справило в моєму власному досвіді, був величезний — понад слова. Духовна романтика мого життя стала чарівнішою, ніж будь-коли.

Кожен день приносив якийсь глибший і промінистіший прозір у неуявну доброту й несебелюбність Божу. Я почувала нарешті, що починаю входити в значіння Апостолової молитви за ефесян: щоб ми могли зрозуміти з усіма святими, що таке ширина, й довжина, й глибина, й висота Христової любові, і пізнати — бодай кволо — ту любов, що перевисшує всякий розум.

Така любов справді перевисшує розум; вона могла постати лише із серця цілком несебелюбного Бога. Я стояла в трепеті перед її шириною й довжиною, глибиною й висотою і дивувалася без кінця, як я взагалі могла уявляти Божественну любов із межами.

Довгий час радість від усього цього була така дивовижна, що я думала, ніби більше нема чого відкривати про Бога, — ніби я дійшла останнього об’явлення.

Але дальше відкриття чекало на мене, і четверта доба життя моєї душі — найчарівніший її розділ досі — мала ось-ось початися.