Третя доба мого релігійного життя (відновлення всього)

Як я казала в останньому розділі, по кількох роках буйної радості з доброї новини спасення через Христа — для себе і для тих, хто вірив, як я, — серце моє почало простягатися назовні до тих, хто вірив інакше, і надто до тих, хто через провидінні обставини свого народження та оточення ніколи не мав у житті справедливої нагоди. Я не могла не бачити, що невіжество щодо Бога, а отже й життя в гріху, здавалося мало не неминучою долею величезної кількості моїх ближніх. І я не могла погодити з Божою справедливістю, щоб такі нещасні душі були приречені на вічну муку за обставини, за які вони не відповідали і з яких у переважній більшості випадків не могли вирватися.

Той факт, що я, яка заслуговувала на це не більше за них, приведена до пізнання правди, тим часом як їх лишено надворі на холоді, став для мене таким тягарем, що я часто почувала, що радо віддала б власне спасення, коли б тим способом могла дарувати його тим, кого поставлено в менш щасливі умови, ніж мої.

Я почала почувати, що спасення, з якого я раділа, було, кінець кінцем, вузьким і самолюбним спасенням — негідним Творця, який так наголошено оголосив, що Його «милосердє по над усї дїла його», і ще більше негідним Господа Ісуса Христа, який прийшов у світ з єдиною метою — спасти світ. Я не могла повірити, що Його життя й смерть за нас мали так далеко не досягти зцілення того самого лиха, яке Він прийшов навмисне зцілити. Я почувала, що мусить бути неможливо, щоб у спасенні, яке Він приготував, була якась недостача.

Я переконалася, що мої труднощі постали просто з нерозуміння Божих планів, і щиро взялася знайти свою помилку. Як я вже казала, першим моїм притулком було знищення лихих. Але це скоро здалося негідним мудрого й доброго Творця — ба справді сумним визнанням невдачі з Його боку, — і я не могла погодити його з Його всемогутністю чи Його всевіданням. Я почала боятися, що розчаруюся в Богові.

Але одного дня прийшло об’явлення, що виправдало Його й розв’язало все питання назавжди.

У нас часто гостювали проповідники-відродженці, бо ми шукали кожної нагоди посунути вперед те, що звали «євангельською працею». Серед них прийшов один, вельми захоплений думкою, що привілей і обов’язок християн — брати особливим чином участь у стражданнях Христових, як і в Його радощах. Він, здається, гадав, що це якось поможе тим, хто нічого не знає про спасення в Христі; і завів звичай робити на цю тему сильні заклики на своїх зборах. Він просив християн, які готові задля інших узяти на себе частку Христових страждань, «вийти вперед» на передню лаву в зборах і молитися, щоб такий привілей був їм дарований.

Якось усе це звучало вельми велично й геройськи і так точно відповідало моїй власній тузі помогти менш щасливим ближнім, що, хоч я й не виходила вперед на молитву на жодних його зборах, я таки почала приватно молитися — сліпо й невіжественно — щоб увійти в той досвід, хоч би що він був.

Наслідок був вельми відмінний від того, чого я сподівалася, і куди величезніший.

Я сподівалася ввійти в чуття Христових особистих страждань у житті й смерті, які Він поніс задля нас. Натомість я, здається, дістала об’явлення не Його страждань через гріх, а наших. Я наче побачила те нещастя й муку, що їх принесло людству входження гріха у світ, і Христів смуток — не за Своїм власним стражданням через це, а за стражданням бідних людських істот, яких це прокляло.

Я наче зрозуміла щось із того, якою мусить бути Його мука на вид страшної долі, якій дозволено спіткати людський рід, і з Його радості, що Він може щось зробити, аби її полегшити. Я побачила, що нашим було страждання, а Його — радість пожертвувати Собою, щоб нас спасти. Я почувала, що коли б я була Божественним Творцем і дозволила такій страшній долі спіткати створіння, яких сотворила, я була б сповнена муки й усвідомила б, що проста справедливість — навіть коли не любов — вимагає, щоб я знайшла на це якийсь засіб. І я знала, що не можу бути справедливішою за Бога.

Знову й знову я ловила себе на тому, що повторюю в серці рядки, які Джордж Макдоналд кладе на надгробок в одній зі своїх оповідей: «О Ти, хто змія сотворив, / Прощення дай — і сам прийми.»

Я багато чула про страшність наших гріхів проти Бога; але тепер я ловила себе на питанні: а що зі страшністю нашої долі — того, що нас зроблено грішниками? Чи не воліла б я безмежно, щоб хтось учинив гріх проти мене, ніж щоб я вчинила гріх проти когось іншого? Чи не куди страшніше бути зробленим грішником, ніж бути скривдженим гріхом?

І я почала бачити, що, оскільки Бог дозволив гріхові ввійти у світ, конче виходить, що, по звичайній справедливості, Він мусить дати засіб, рівний хворобі. Я згадала матерів, яких знала, чиї діти страждали від успадкованих недуг і які були б аж надто раді покласти своє життя в самопожертві, коли б у якийсь спосіб могли відвернути ту шкоду, яку заподіяли, привівши тих дітей у світ за таких згубних умов. І я спитала себе: чи міг би Бог зробити менше?

Я побачила, що, зважене на терезах перенесеної кривди, ми, яких сотворено грішниками, маємо безмежно більше прощати, ніж будь-хто, проти кого ми самі, може, згрішили.

Яскравості, з якою все це прийшло до мене, ніколи не можна передати. Я не думала цього, не уявляла й не припускала. Я це бачила. Це було об’явлення справжньої природи речей — не за поверховими, умовними уявленнями, а за дійсними донніми фактами — і його не можна було заперечити. У кожному людському обличчі, яке я бачила, наче відкривалася переді мною оповідь про нещастя й муку, що ввійшли у світ через гріх. Я знала, що Бог мусить бачити це куди яснішими очима, ніж мої, а отже, Його страждання від цього видовища мусить бути безмежно більше — хоч моє вже й здавалося мало не нестерпним. І я почала розуміти, що найменше, що Він міг би зробити, — це обняти з невимовною радістю все, що помогло б визволити істот, яких Він сотворив, від такого страшного нещастя.

Це був незабутній прозір у муку світу через гріх.

Як довго це тривало, не пам’ятаю, але, поки тривало, воно мене мало не розчавило. А що воно завжди верталося на вид обличчя незнайомця, я змушена була носити густу вуаль, коли виходила на вулицю, щоб ощадити себе від страшного удару того усвідомлення.

Одного дня я їхала трамваєм по Маркет-стріт у Філадельфії, коли двоє чоловіків увійшли й сіли навпроти мене. Я бачила їх невиразно крізь вуаль і почувалася полегшено — невиразність означала захист. Коли кондуктор підійшов по платню, я мусіла підняти вуаль, щоб відлічити монети. Піднявши її, я вловила повний вид тих двох облич, і переважна повінь муки пройняла мене. Я наче дістала ще одне об’явлення — ясніше й глибше — того нещастя, яке гріх приніс людству. Це було більше, ніж я могла знести. Я стиснула руки й закричала в думці: «О Боже, як Ти можеш це зносити? Ти міг був цьому запобігти, але не запобіг. Ти міг би навіть тепер це змінити, але не змінюєш. Не бачу, як Ти можеш і далі жити й зносити таке видовище.»

Я дорікала Богові. І почувала, що маю на це право.

І тоді раптом Бог наче мені відповів. Внутрішній голос промовив тоном безмежної любові й ніжності: «Вдоволений споглядати ме він на працю життя свого.»

«Вдоволений! — закричала я в собі. — Христос має бути вдоволений! Він гляне на нещастя світу, а тоді на ту працю, яку Він через нього поніс, і буде вдоволений із наслідку! Коли б я була Христом, ніщо не вдовольнило б мене, доки кожна людська істота не була б кінець кінцем спасена. Отже, ніщо менше не може вдовольнити і Його.»

Із цим наче знялася вуаль із планів усесвіту. Я побачила, що правда, як оголошує Біблія, що «як бо в Адамі всї вмирають, так і в Христї всї оживають». Як було з першим, так і з другим. «Усї» в одному випадку не могло по справедливості значити чогось меншого, ніж «усї» в другому. Отже, я побачила, що засіб мусить бути рівний хворобі — що спасення мусить бути таким самим усезагальним, як і впадок.

Я побачила все це того дня в трамваї на Маркет-стріт — не просто подумала, чи понадіялася, чи повірила, а знала. Це був Божественний факт. І від тієї хвилини я ніколи не мала сумніву про кінцеву долю людського роду. Бог є Творець кожної людської істоти; отже, Він Отець кожної з них, і всі вони Його діти. І Христос умер за кожного, оголошений як «вблаганнє за гріхи нашї; не за нашї ж тільки, а також цїлого сьвіта» (1 Йоана 2:2).

Хоч би яке велике було невіжество, хоч би який тяжкий гріх, обітниця спасення є безумовна й без обмеження.

Коли правда, що «через провину одного на всїх людей осуд», то так само правда, що «через праведність одного на всїх людей оправданнє життя». Обмежити друге «всїх людей» означає обмежити й перше. Спасення точно рівне впадкові. Має бути кінцеве «відновлення всього», коли «в імя Ісусове приклонить ся усяке колїно, що на небі, і на землї, і під землею, і всякий язик визнавати ме, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця». Усяке коліно, усякий язик — ніщо не могло б бути всеосяжнішим.

Як і коли, я не могла побачити. Але істотний факт був усім, чого мені треба: десь, якось Бог мав направити все для всіх створінь, яких сотворив. Серце моє спочило в цьому навіки.

Я поспішила додому, палко бажаючи дістатися до своєї Біблії й побачити, чи ця пишна правда, яку я відкрила, могла бути там увесь час без того, щоб я її завважила. Тільки-но я ввійшла в дім, я навіть не зняла капелюшка, а кинулася до столу, де завжди напоготові лежали моя Біблія й Симфонія. Я почала шукати — і вмить уся Книга наче осяялася. На кожній сторінці правда про «часи відновлення всього», про які Апостол Петро каже, що про них «глаголав Бог устами всїх сьвятих своїх пророків од віку», сяяла так, що не лишала місця сумнівові.

Я палко перегортала сторінку за сторінкою, сьміючись уголос із радості від того сяйва світла, що її сповняло. Вона стала новою книгою. Наче ще одна шкурка злущилася з кожного тексту, і кожен вірш сяяв новим значінням — не іншим значінням, бо нове не суперечило старому, а глибшим значінням, справжнім значінням, схованим усередині зовнішньої форми слів. Нічого в тексті не треба було міняти; треба було лише, щоб відкрилося моє розуміння. І тепер, нарешті, воно відкрилося.

Пам’ятаю, як невдовзі по тому, у ході свого щоденного біблійного читання, я дійшла до Псалмів і була вражена новим світлом, кинутим на їхні найсуворіші — ба навіть на позір кровожерні — прокляття. Я побачила, що, читані в дусі, а не в букві, вони повні обіцяної й кінцевої перемоги добра над злом і є пишним виправданням доброти й справедливості Божої, який не схоче — і не годен, і не може — спочити, доки всі Його вороги, і наші, не будуть покладені під Його ноги.

Я побачила, що Його царство мусить бути внутрішнім, перше ніж стане зовнішнім; що це царство ідей, а не грубої сили; що Його влада над серцями, а не над землями; що Його перемоги мусять статися всередині, перше ніж стануть видні назовні. Він шукає владарювати над духами, а не над тілами. Жодна перемога не могла б Його вдовольнити, окрім тієї, що здобуває серце, — здача вільної й переконаної душі, а не проста капітуляція звойованого раба. Як каже Мілтон: «Хто перемагає силою, той подужав лише половину свого ворога», — і я побачила, що це правда.

Читані в цьому світлі, ті самі слова, що колись сповняли мене жахом, тепер проймали мою душу хвалою: «Нехай встане Бог! Щоб розсипались вороги його, і розбіглись перед ним ненавидники його!

Як дим щезає, нехай вони так щезнуть; як віск топиться від огню, нехай так погибнуть грішники від лиця Божого.»

Божий гнів проти гріха, а не проти грішника; і коли Його вороги розсипаються, наші розсипаються разом із ними. Його меч є праведність, яка вбиває гріх, щоб грішник міг жити. Огонь Його гніву є огонь перетоплювача; Він засідає не як губитель душі, а як її очисник, щоб очистити її, як очищають золото й срібло.

«Невблаганна є любов.

Ворога можна купити або вблагати / Відступити від лихого наміру; / Але не вблагати Того, / Хто на доброту наставлений.»

Псалмоспівець каже: «Ти був для них Богом, що прощає і мстительом за лихі дїла їх»; і з цим ключем у руці всі прокляття Божого гніву — колись такі жорстокі й несправедливі для мого вуха — обернулися на оголошення Його люблячої постанови зробити нас досить добрими, щоб жити з Ним на небі навіки.

Я могла б безкінечно множити приклади цього нового осяяння, що сяяло чарівною красою по кожній сторінці Писання, але цього досить. Нарешті я почала розуміти, що мав на думці Апостол Павло, кажучи, що його зроблено слугою нового завіту, «не букви, а духа; буква бо вбиває, а дух животворить». Речі, які я колись читала в букві й від яких здригалася, тепер, читані в дусі, сповняли мене радістю.