Вступ

На форзаці своєї Біблії я знаходжу такі слова, взяті не знаю звідки: «Це покоління наново відкрило несебелюбність Божу.» Якби мене попросили висловити одним реченням суть і зміст мого релігійного досвіду, я обрала б саме це речення. І жодні слова не могли б виразити моєї вдячності за те, що я народилася в поколінні, якому це відкриття далося порівняно легко. Якщо я не помиляюся, покоління переді мною знало дуже мало про несебелюбність Божу, та й у моєму власному поколінні є, боюся, чимало добрих і щирих християн, які й досі її не знають.

Не вкладаючи цього в такі слова, що вразили б їх самих або інших, багато християн усе ще, в глибині душі, дивляться на Бога як на одну з найбільш себелюбних, зосереджених на собі істот у всесвіті — далеко себелюбнішу, ніж вони самі вважали б за право бути, — заклопотану лише власною честю та славою, що безнастанно пильнує, аби ніхто не потоптав Її прав; і так заглиблену в думки про Себе та про власну праведність, що не має ні любові, ні жалю, які могла б приділити бідним грішникам, що Її образили. Я зростала, вірячи, що Бог такий. Я відкрила, що Він саме протилежний. І про це відкриття я хочу розповісти.

Проживши понад сімдесят років, я дійшла глибокого переконання, що кожну потребу душі задовольняє те відкриття, яке я зробила. У тій дивній молитві нашого Господа в Йоана 17 Він каже: «Се ж життє вічнє в тому, щоб знали Тебе, єдиного справдешного Бога, та кого післав єси, Ісуса Христа.» Колись це здавалося мені містичним висловом, що, може, й має якийсь побожний, потаємний змисл, але напевно не може мати практичного застосування. Проте з кожним роком мого релігійного життя я відкривала в ньому все глибший і все живіщий змисл, аж поки нарешті не побачила, що, правильно зрозумілий, він містить суть усієї справи. Пізнати Бога таким, яким Він справді є у Своїй сутності й характері, — значить досягти тієї абсолютної, незмінної, цілком задовільної основи, на якій — і тільки на якій — може бути збудована вся будова нашого релігійного життя.

Відкрити, що Він не та себелюбна Істота, якою ми так часто Його уявляємо, а натомість справді й засадничо несебелюбна, — що дбає не про Себе, а тільки й завжди про нас та про наше добро, — значить знайти відповідь на кожне людське питання і лік на кожну людську потребу. Але як зробити це відкриття — ось питання вирішальне.

На нинішньому щаблі нашого існування ми ще не маємо тих здібностей, які уможливили б нам бачити Бога таким, яким Він є у Своїй сутній і незбагненній Істоті. Нам потрібен тлумач.

Нам потрібне Втілення. Якби я хотіла дати колонії мурашок пізнати мене такою, якою я є в самій сутності свого єства, мені довелося б утілитися в тіло мурашки й говорити до них їхньою мовою, як мурашка до мурашки. Як людина, я могла б стояти над мурашником і говорити ціле життя — і жодне слово не дійшло б до вух мурашок. Вони бігали б туди й сюди, не свідомі моєї мови.

Отже, щоб пізнати Бога таким, яким Він справді є, ми мусимо йти до Його Втілення в Господі Ісусі Христі.

Біблія каже нам, що «Бога нїхто не бачив нїколи; єдинородний Син, що в лонї Отця, той вияснив.» Коли один із учеників сказав Христові: «Господи, покажи нам Отця, то й буде з нас,» — Христос відповів: «Стілький час я з вами, й не пізнав єси мене, Филипе? Хто видїв мене, видїв Отця; як же ти кажеш: Покажи нам Отця? Хиба не ймеш віри, що я в Отцї і Отець у менї? Слова, що я промовляю вам, від себе не промовляю; Отець же, що в менї пробуває, Той робить дїла.»

Ось тут і наша нагода. Ми не можемо бачити Бога, але можемо бачити Христа. Христос був не тільки Сином Божим, а й Сином Чоловічим, і як чоловік до людей Він може об’явити Свого Отця.

Яким був Христос, таким є Бог. Уся несебелюбність, уся ніжність, уся доброта, уся справедливість, уся благість, що їх ми бачимо у Христі, — це просто об’явлення несебелюбності, ніжності, доброти, справедливості й благості Божої.

Хтось сказав недавно словами, що здаються мені натхненними: «Христос — це людська форма Бога.»

І в цьому пояснення Втілення.

Проте я не хочу сказати, що ніхто не може мати об’явлення Бога своїй душі, крім тих, хто вірить Біблії й знає Христа таким, яким Він там об’явлений. Я побожно й вдячно вірю, що «не на лице дивить ся Бог, а в кожному народї, хто боїть ся Його, і робить правду, приятен Йому.» Бог «не оставляв себе без сьвідчення» в жодному віці світу. Але в що я справді вірю — це саме те, що проголошено в початкових словах Посланія до Жидів: що Бог, який «почасту і всяково промовляючи здавна» «до батьків через пророків,» «в останнї сї днї глаголав до нас через Сина,» який є «сяєвом слави і образом особи Його.» Тому, хоч ми можемо знайти багато окремих об’явлень деинде, коли ми хочемо пізнати Його таким, яким Він справді є, ми можемо побачити Його повно об’явленим лише в Його вираженому образі — Господі Ісусі Христі.

Минуло чимало часу, поки я це відкрила, і доки не відкрила, я була — як покаже моя розповідь — так само справді несвідома Його, як найтемніший дикун, дарма що жила в християнській громаді, зростала в християнській церкві й мала в руках відкриту Біблію. Бог був для мене жахом, доки я не почала бачити Його в лиці Ісуса Христа, — і тоді Він став чистою радістю. І я вірю, що чимало втомлених душ у подібному стані — душ, які, коли б їх раз змусити побачити, що Бог такий, як Христос, зазнали б невимовної полегкості.

Одна моя приятелька розповіла мені, що її дитинство минуло в цілковитому жахові перед Богом. Вона уявляла Його жорстоким велетнем із страшним «Оком», що бачить усе, хоч би як заховане, і що Він завжди підглядає за нею, вичікуючи нагоди покарати її та вихопити всі її радощі. Вона казала, що залазила в ліжко ввечері з жахливим почуттям, що навіть у темряві «Око Боже» на ній; і натягала ковдру на голову в марній надії — хоч і знала, що марній, — сховатися від того страшного Ока, і лежала, тремтячи, шепочучи собі в тузі: «Що мені робити? О, що мені робити? Навіть мама не може врятувати мене від Бога!»

З дивною дитячою замкнутістю вона нікому не казала про свій жах. Але одного вечора її мати, несподівано ввійшовши до кімнати, почула той бідний розпачливий зойк і, раптом усе зрозумівши, сіла коло ліжка, взяла холодну дитячу ручку у свою й сказала їй, що Бог не страшний тиран, якого треба боятися, а що Він такий самий, як Ісус. Вона нагадала їй, який добрий і ласкавий був Ісус, і як Він любив діточок, і брав їх на руки, і благословляв їх.

Моя приятелька казала, що завжди любила оповідання про Ісуса, і коли почула, що Бог такий, як Він, це було цілковите об’явлення. Воно назавжди забрало її страх перед Богом. Вона ходила цілий той день, повторюючи собі знову й знову: «О, я така рада, що дізналася, що Бог такий, як Ісус, бо Ісус такий добрий. Тепер мені ніколи не треба боятися Бога.» А коли лягала спати того вечора, вона аж засьміялася вголос на думку, що таке миле, ласкаве Око пильнує за нею й дбає про неї.

Ця маленька дитина вловила проблиск Бога «в лицї Ісус-Христовім,» і це принесло спокій її душі.

Отже, під відкриттям Бога я не розумію нічого таємничого, містичного чи недосяжного.

Я розумію просто те, щоб познайомитися з Ним так, як знайомляться з людським другом, — довідатися, які Його вдача й характер, і навчитися розуміти Його дороги. Коротко кажучи, я розумію відкриття того, що Він за Істота насправді: добра чи зла, ласкава чи неласкава, себелюбна чи несебелюбна, сильна чи слабка, мудра чи нерозумна, справедлива чи несправедлива.

Річ, звичайно, очевидна, що все в релігійному житті людини залежить від того, якому Богові вона поклоняється. Вдача поклонника неминуче формується вдачею того предмета, якому він поклоняється. Коли бог, якому поклоняються, жорстокий і мстивий, або себелюбний і несправедливий, то й поклонник стане жорстоким, мстивим, себелюбним і несправедливим. Але коли Бог, якому поклоняються, люб’язний, ніжний, прощаючий і несебелюбний, то й поклонник стане люб’язним, ніжним, прощаючим і несебелюбним. Так само й мир та щастя поклонника мусять бути цілком зв’язані з вдачею того Бога, якому він поклоняється; бо все залежить від того, добрий Він Бог чи злий. Коли Він добрий, то все гаразд, звичайно, і мир людини може плисти, як ріка; а коли Він злий, то ніщо не може бути гаразд, хоч би який щирий і відданий був поклонник, і жодний мир неможливий.

Це дуже яскраво спало мені на думку, коли я одного разу почула на зборах, як освічений чорношкірий чоловік, що належав до одного з дикіших племен Африки, розповідав про їхню племінну релігію. Він казав, що вони мають двох богів — доброго бога й злого бога. Про доброго бога вони не турбувалися, бо він, бувши добрим, чинитиме право однаково, чи приносять йому жертви, чи ні.

Але злого бога вони мусіли намагатися вблагати всякими молитвами, жертвами, приносами й релігійними обрядами, щоб, коли можна, привести його в добрий гумор, аби він поводився з ними добре.

На мою думку, в цьому була глибока правда. Що бідніше й недосконаліше наше поняття про Бога, то ревнішими й напруженішими будуть наші зусилля вблагати Його або спробувати здобути Його ласку. Але з другого боку, що вище й правдивіше стає наше знання про благість і несебелюбність Божу, то менше буде в нашому поклонінні тривоги, метушні, боротьби чи мучення. Добрий і несебелюбний Бог напевно вчинить право однаково, чи намагаємось ми Його вмилостивити, чи ні, і ми можемо спокійно довірити Йому порядкувати Його власними справами з дуже небагатьма порадами від нас. А щодо боротьби чи мучення з Ним, аби Він чинив те, що є просто обов’язками Його становища, — такі речі ніколи не могли б бути потрібні; бо, звичайно, добра людина завжди виконує свій обов’язок.

Отже, я відкрила, що просте твердження «Бог добрий» — коли ми розуміємо його правильно — є достатнім і цілком задовільним запевненням, що наші справи в безпеці в Його руках.

Бувши добрим, Він не може не виконати Свого обов’язку щодо нас; а бувши несебелюбним, Він неминуче мусить ставити наші справи перед Своїми власними. Коли ми в цьому впевнені, боятися вже нічого.

Отже, єдина справді життяво важлива річ у релігії — це познайомитися з Богом. Соломон каже: «Зблизись же до його — мир тобі буде,» — і я вірю, що кожен із нас пересвідчився б, що мир, який вищий над усяке розуміння, неминуче йде слідом за цим знайомством.

Хто є на землі, хто міг би побачити й пізнати благість, ласкавість, справедливість і люблячу несебелюбність нашого Бога, як Він об’явлений у лиці Ісуса Христа, і не бути невідпорно потягненим поклонитися Йому? Хто міг би мати що інше, крім миру, відкривши, що Бог, який сотворив нас і якому ми належимо навіки, є Бог любові? Хто з нас може далі боятися, коли ми знайдемо, що Він дбає про нас, як про зіницю ока Свого?

І що ще є такого, що може принести непохитний мир? Знайомство з ученнями чи догматами може дати мир на якийсь час; блаженні переживання можуть дати мир; успіх у службі може, — але на жодне з них не можна покластися, що воно триватиме. Учення можуть затемнитися, переживання можуть зблякнути чи змінитися, нам можуть перешкодити робити нашу працю, і люди та обставини можуть нас підвести. Коли наш мир не заснований на чомусь стійкішому за це, він хитатиметься, як хвилі морські.

Єдине місце постійного й тривкого миру — це знайомство з благістю й несебелюбністю Божою.

Важко пояснити точно, що я маю на думці під цим знайомством із Богом. Ми так звикли думати, що досить знати про Нього — що Він учинив, що сказав, які Його задуми і які догмати Його стосуються, — що спиняємось, не дійшовши до знання того, чим Він є у Своїй сутності й характері, а це єдине справді задовільне знання.

У людських взаєминах ми можемо знати дуже багато про людину, так ніколи й не познайомившись із нею справді, — і так само в наших взаєминах із Богом. Ми можемо спотикатись роками, гадаючи, що знаємо про Нього дуже багато, і все ж ніколи не бути певними, що Він за Істота, а тому ніколи не знаходити тривкого спокою чи вдоволення. Аж нарешті — може, раптом — ми вловлюємо проблиск Його, як Він об’явлений у лиці Ісуса Христа. Ми відкриваємо справжнього Бога позаду, під і всередині всіх інших уявлень, що могли нас бентежити. І від тієї хвилі наш мир пливе, як ріка. У всьому й через усе — навіть коли ми не можемо радіти нічим іншим — ми можемо завжди й скрізь «бути веселими в Господї, й радуватись Богом спасення» нашого. Нам уже не потрібні Його обітниці; ми знайшли Його Самого, і Його досить на кожну потребу.

Мій власний досвід був приблизно такий. Моє знання Бога, почавшись на дуже низькому щаблі й серед великої темряви та невідомості, посувалося поволі через багато ступенів, із величезною силою непотрібної боротьби й змагання, аж поки я нарешті не навчилася, що Христос є «образом особи» Божої. Тоді я до певної міри познайомилася з Ним і відкрила, на свій подив і втіху, Його цілковиту несебелюбність. Я побачила, що на Нього безпечно покладатися. І відтоді всі мої сумніви й запитання поволі, але певно зникають у сяйві цього величного знання.

Саме той процес, що привів до цього відкриття в моїй власній душі, я й хочу розповісти. Але щоб це зробити, я мушу почати з найраніших впливів мого життя; бо я переконана, що моє знання мого Небесного Отця почалося насамперед у моєму знанні мого земного батька й матері, які були, я певна, найчудовішими батьками, яких будь-коли мала дитина. Знаючи їх та їхню добрість, для мене було цілком розумно вірити, що мій Небесний Отець — який сотворив їх — мусить бути принаймні такий самий добрий, як той земний батько й мати, яких Він сотворив. І жодна розповідь про мою душу не була б повна, коли б не почалася з них.