Певність віри

Я була така сповнена запалу від свого відкриття, що ніщо інше не здавалося мені бодай трохи важливим; і, як я вже казала, я нападала на кожного приятеля, якого мала, з сією темою й наполягала дізнатися, чи й вони теж з’ясували той надзвичайний факт, що їхні гріхи всі прощені і що вони діти Божі. Я просто змушувала їх слухати, хотіли вони чи ні, бо мені здавалося найжалюгіднішою річчю, яку можна собі уявити, щоб хтось не знав цього, поки я жива й можу сказати.

І мушу сказати, що майже кожен, до кого я зверталася, — почасти, може, через своє здивування, що на нього так завзято нападають, — слухав із палким зацікавленням і рано чи пізно приймав погляди, які я так захоплено проголошувала. Дуже багато моїх приятелів, звісно, справді вже були християнами, але ледве насмілювалися так про себе думати; і їм моє навчання приносило певність віри, якої вони так гостро потребували.

Направду це здавалося мені таким дивовижним шматком доброї новини, що я думала: коли б я вийшла на вулицю, стала на розі й почала це розповідати, усі відчинили б двері та вікна, щоб слухати мою оповідь. Я почувалася як герольд, що йде коридорами в’язниці з проголошенням від Царя про вільне помилування кожному в’язневі. Павлова вість у синагозі юдеїв в Антіохії, коли він говорив їм про Ісуса й сказав: «Відоме ж нехай буде вам, мужі брати, що через Него вам прощеннє гріхів проповідуєть ся; і від чого не могли ви у законї Мойсейовім оправдити ся, у Тому всякий віруючий оправдуєть ся», — була моєю вістю. І дивом для мене було те, що не кожен в’язень одразу, почувши це, відчиняв двері своєї келії й виходив вільною людиною.

Мені здавалося понад усяку міру нерозумним, щоб хтось перед лицем такого проголошення вагався бодай хвилину. Чого їм турбуватися своїми гріхами, коли Бог так ясно оголосив, що Христос «гріхи нашї сам піднїс на тїлї своїм на дереві» й забрав їх навіки?

Чого їм боятися Божого гніву, коли Біблія запевнила нас, що «Бог був у Христї, примиряючи сьвіт із собою, не полїчуючи їм провин їх»? Усі ці нещасні сумніви та страхи здавалися тоді — і завжди здавалися відтоді — не лише нерелігійними й наклепом на Божу вірогідність, а й доказом великої нестачі здорового глузду.

Або Бог правдивий, або Він неправдомовець. Коли я вірю, що Він правдивий, то здоровий глузд вимагає, щоб я приймала Його твердження як твердження фактів і щоб спочивала в них як у фактах.

Однією з найпомічніших речей для мене в цей час був трактат під назвою «Лисоловець» Сезара Малана. Це був найясніший і найлогічніший виклад виправдання вірою, який я коли-небудь стрічала, і він довів мені поза можливість сумніву, що «певність віри» є водночас єдиною біблійною основою, яку хто-небудь може зайняти, а також і єдиною основою здорового глузду. Лисицями в цьому трактаті були сумніви, а ловцем був проповідник, що їх ловив і вбивав. І все його навчання було в тому, що коли Бог сказав, що Христос забрав наші гріхи, то Він це певно зробив, і вони, звісно, щезли, і не лише нерозумно, а й зухвало з нашого боку в це не вірити.

Я безнастанно питала себе, чому кожен проповідник не викладає цих фактів ясно й повно, так щоб ніхто не міг їх не зрозуміти. І я почувала це так сильно, що, коли чула проповіді, які, здавалося, лишали справу непевною чи заплутаною, я не вагалася підійти по тому до проповідників і дорікнути їм, бо вони не проповідували ясно Євангелия Христового.

Оглядаючись тепер назад, я переконана, що мусіла бути справжньою прикрістю для наших любих квакерських проповідників, чия проповідь, признаюся, не часто бувала за тих днів такого певного роду. Але правда була в тому, що те, що я відкрила, здавалося мені такої найвищої й переважної ваги, що жоден інший огляд не був вартий і хвилини уваги. Бути у світі, повному грішників, які не знають, що їхні гріхи прощені і що вони діти Божі, і які могли б це знати, коли б лише хтось їм сказав, — здавалося мені такою величезною відповідальністю, що я почувалася приневоленою сказати це кожному, до кого могла дійти.

Любі тихі Друзі не могли зрозуміти такої надмірної, а насмілюся сказати й нерозважної ревності, і моїх відвідин у будь-якому з їхніх домів таки жахалися. Навіть мої шваґри мало не боялися пускати мене до моїх власних сестер, і багато в чому я перейшла через свого роду переслідування, яке я, без сумніву, значною мірою накликала на себе своєю нерозважною ревністю, але яке на той час здавалося мені мучеництвом за правду.

Не часто, гадаю, оповідь Євангелия приходить до когось так яскраво, як прийшла до мене. Але через те, що я, як квакерка, не мала жодного доктринального навчання, усе, що я довідувалася про спасення в Христі, приходило в справжньому сяйві осяяння. Біблія здавалася таки промінистою від «благої вісті великої радості», і я дивувалася, чому всі цього не бачать.

А що я буквально нічого не знала про богослов’є й ніколи не чула жодних богословських термінів, я взяла всю євангельську оповідь у найздоровглуздіший спосіб і повірила в неї без жодних застережень. Я часто казала, що я як в’язень, що вийшов із темної підземної келії на світло десяти тисяч сонць. І попри все несхвалення та спротив Старших і Наглядачів серед квакерів, та й моєї власної родини, мій запал здобув мені слухачів, і майже кожен приятель, якого я мала, прийшов рано чи пізно до пізнання правд, які я обстоювала, і більш-менш поділяв мою радість.

Так що поступово спротив ущух, і кінець кінцем, хоч «тверді Друзі» не могли мене цілком схвалити, вони принаймні лишили мене вільною провадити свій шлях безборонно.

Без сумніву, грубість моїх поглядів була вельми очевидна духовно зрілішим християнам навколо мене, і тепер я певна, що велика частина спротиву, який я стрічала, поставала саме з цього.

Але хоч я й могла б бажати, щоб мої погляди були зріліші, я ніколи не можу шкодувати за тим запалом, що робив мене такою палкою розповісти кожному найкраще, що я знала.

І навіть спротив був мені на благословення, бо навчив мене кількох найдорогоцінніших уроків. Я натрапила в ті дні на книжку, назву якої, на жаль, забула, і вона неймовірно мені помогла. Її осередньою думкою було, що одним із найбагатших дарів, які може мати християнин, є дар переслідування, і що бути подібним до Учителя в тому, щоб бути відкинутим людьми, є найвищою гідністю, якої християнин може осягти. Вона навчала, що найбільший той християнин, який готовий зайняти найнижче місце, і що стати першим з усіх можна лише ставши слугою всім.

Я була так вражена цим навчанням, що спробувала запровадити його в діло; і щоразу, коли сподівалася на якійсь зустрічі стріти докір чи спротив, я завжди наперед палко молилася, щоб прийняти це у правдивому християнському дусі. Мене вельми підпирало також слово пані Ґюйон, що вона навчилася бути вдячною за кожну зневагу й приниження, бо знайшла, що вони помагають їй посуватися в духовному житті; і з часом я трохи навчилася того самого уроку.

Осібна користь, яку я здобула з несхвалення, що його стрічала, була та, що воно витрусило з мене чимало зарозумілості. Мені так утовкмачили, що я цілком неправа й нерозумна і що мене лише терплять через доброту приятелів, що я нарешті направду прийшла до свого роду мимовільного почуття, ніби я не заслуговую нічого, окрім зневаг і докорів, і що всяка недоброта, яку мені виявляють, є лише моєю справедливою заслугою. Направду я звикла ніколи не сподіватися нічого іншого й перестала думати, що маю якісь права, яких іншим не годилося б топтати.

Ця звичка розуму дала мені найбільшу свободу духа через усе моє дальше життя, бо я ніколи не мусіла, як багато людей, здається, мусять, обстоювати свої права і, направду, ледве коли мала кмітливість завважити, що мене зневажено. Коли не маєш прав, твоїх прав не можна топтати; а коли не маєш почувань, твоїх почувань не можна вразити. Так глибоко був цей урок укарбований у мою душу тим, що я перейшла в той час, про який говорю, що донині я завжди дивуюся всякій доброті, яку мені виявляють, як чомусь цілком несподіваному й незаслуженому.

Я не знаю жодного уроку, якого коли-небудь навчилася, що був би так практично помічним, як цей урок, здобутий зі спротиву, який я стрічала в ранні роки свого християнського досвіду; хоч я й не маю сумніву, як уже казала, що свої випробування я значною мірою накликала на себе сама своєю грубістю та своїм невіжеством.

Хоч яка груба й невіжественна я була, я, одначе, як я вже казала, міцно вхопилася за одну пишну основну правду, якої ніщо ніколи не спромоглося захитати, а саме — що Бог був у Христі, примиряючи світ із Собою, не полічуючи їм провин їх. Між моєю душею і Богом усе було гаразд. Він був мій Отець, а я Його дитина, і мені не було чого боятися. Не мало значіння, що я вхопилася за це грубуватим робом. Річ у тому, що я за це вхопилася. Ось воно було — величний осередній факт Божої любові й Божого прощення — і душа моя супокоїлася про це навіки.