Друга доба мого релігійного життя (відновлення віри)

Це було 1858 року, і мені було двадцять шість. Я щойно втратила дорогоцінну маленьку дочку п’ятьох років, і серце моє нило з горя. Я не могла знести думки, що моя люба відійшла сама у безбожний всесвіт; а проте, куди б я не поверталася, не було, здавалося, й промінчика світла.

Трапилося, що саме в цей час релігійний світ був вельми зрушений заведенням щоденних полуденних зборів, які відбувалися від дванадцятої до першої в діловій частині міста й були натоптані діловими людьми. Я чула про ці полуденні збори з вельми млявим зацікавленням, бо гадала, що це лише ще одне зусилля вмирущого забобону підперти свою справу.

Одначе одного дня я випадком опинилася коло місця, де відбувалися одні з таких зборів, і подумала, що зайду й побачу, які вони.

Було вражаюче бачити такі юрби заклопотаних чоловіків і жінок, зібраних докупи о тій годині в одній із найділовитіших частин міста, і пам’ятаю, як невиразно дивувалася, про що все це може бути. А тоді раптом щось зі мною сталося. Що воно було і як прийшло, я не мала гадки, але якось внутрішнє око наче розплющилося в моїй душі, і я наче побачила, що Бог, кінець кінцем, є факт — найдонніший факт усіх фактів — і що єдине, що треба робити, — це дізнатися про Нього все.

Це не було побожне почуття, якого я шукала, а переконання — таке саме переконання, яке приходить, коли раптом розв’язується математичне завдання. Не почуваєш, що воно розв’язане, а знаєш, і дальшого питання бути не може. Не пам’ятаю нічого зі сказаного. Навіть не знаю, чи я щось чула. Усередині мене відбувався величезний переворот, куди глибше цікавий за все, що міг би виголосити найкрасномовніший проповідник. Бог робив Себе явним як дійсне існування, і душа моя схопилася в нездоланному крикові пізнати Його.

Не те щоб я почувала себе грішницею, що потребує спасення, чи щоб мене турбувала моя майбутня доля. Це зовсім не було особисте питання. Це було просто й лише те, що я усвідомила Бога і що почувала, що не можу спочити, доки Його не пізнаю. Я могла бути доброю чи могла бути лихою; я могла йти до Неба чи могла йти до пекла — ці речі були поза питанням. Усе, чого я хотіла, — це познайомитися з Богом, якого я раптом усвідомила. Як до цього взятися — ось було єдине поглинаюче питання. Не було нікого, кого б я хотіла спитати, і мені ніколи не спадало на думку, що молитва могла б мені помогти.

Це здавалося мені як вивчення якоїсь нової й дивовижної галузи знання, до якої я мушу прикластися з усією пильністю, і я дійшла висновку, що, певно, Біблія і є та книга, якої мені треба. «Ця книга, — сказала я собі, — визнає, що навчає нас про Бога. Побачу, чи може вона навчити чогось мене.»

Я мала їхати з родиною провести кілька тижнів на морі й постановила не брати жодних книжок, окрім Біблії, і спробувати з’ясувати, що вона каже про Бога.

У щоденнику я писала під датою 16 липня 1858: «Я привезла свою Біблію в Атлантик-Сіті цього літа з постановою з’ясувати, який її план спасення. Мої власні плани цілком провалилися, тепер спробую Божі, коли це можливо. … Я силкуюся вірити Йому просто, як мала дитина. Я відклала свої упереджені уявлення про те, що Він мав би робити й казати, і прийшла в простоті до Біблії, щоб побачити, що Він зробив і сказав; і я Йому повірю.»

Хтось якось при мені зауважив, що книга Римлян містить найясніші й найповніші виклади християнської доктрини, які можна знайти в Біблії, і я взялася її читати. Що б я з неї витягла без жодного проводу, не скажу, але одного дня я згадала одній пані, яка нас гостювала, як мені цікаво силкуватися зрозуміти навчання Книги Римлян, але яким важким я це знаходжу, — а вона сказала, що має маленьку книжечку, яка це їй пояснила, і спитала, чи можна її мені подарувати.

Я прийняла її охоче й знайшла вельми освітлюючою. Вона викладала план спасення, описаний у третьому, четвертому й п’ятому розділах Римлян, ясно й по-діловому, що мене сильно вабило. Вона твердила, що людство все грішне і все заслуговує кари — що всі бо згрішили і лишені слави Божої, і що нема праведного нікого, ані одного; і оголошувала, що через те всякі уста загородились і винен був увесь світ Богові (Римлян 3:1–19).

Далі вона показувала, що нема з цього виходу, окрім через праведність Христову, яка була «усїм і на всїх віруючих»; і що Христос був нашою вблагальною жертвою, через яку ми дістали «одпущення прежніх гріхів» (Римлян 3:20–26). А тоді вказувала, що цим чином усяке величання з нашого боку виключене, і ми виправдані перед Богом не чимось, що ми зробили чи могли б зробити, а тим, що наш Божественний Спаситель зробив для нас (Римлян 3:27–31).

Вона оголошувала, що Христос був замісником грішників — що Він на їхньому місці поніс кару, якої вони заслуговували, і що все, що нам треба зробити, аби забезпечити собі повну користь із цього заміщення, — це просто в нього повірити й прийняти прощення, так куплене.

Звісно, це було вельми юридичне й ділове тлумачення тих місць і зовсім не те тлумачення, яке я дала б їм тепер; але я хочу розповісти якнайправдивіше, як речі вражали мене тоді. Сама грубість і зовнішність тлумачення робили його легким для мого невіжества, і на той час воно вразило мене як вельми розважливий і задовільний лад.

Це був «план спасення», який я могла зрозуміти. У ньому не було нічого містичного чи таємничого — жодного напруження за зворушеннями, жодного виглядання досвідів. Це все була праця іншого, зроблена за мене, і не вимагала з мого боку нічого, окрім простого, здорового розуміння й віри. Голо сказавши, це було так: ми всі грішники і через те всі заслуговуємо кари. Але Христос узяв наші гріхи на Себе й поніс кару замість нас, і через те гнівний Бог був ублаганий і хотів простити нас і відпустити на волю. Нічого не могло бути ясніше й простіше. Навіть дитина могла б це зрозуміти.

Це все було поза самим собою, і не треба було жодних шукань усередині чи розгрібання власних внутрішніх почувань, щоб полагодити справи з Богом. Христос їх полагодив, і нам лишалося тільки прийняти все це як вільний дар від Нього. Ба більше, Бог, який міг улаштувати такий простий план, був зрозумілий і приступний, і я почала думати, що це мусить бути правда.

Усе це звучить вельми зовнішньо й вельми грубо, але, кінець кінцем, хоч яким грубим це здається, за ним стояв великий донній факт, що Бог якимось чином був у Христі, примиряючи світ із Собою; і саме цей життяво важливий факт примирення між Богом і людиною захопив мене. І я вірю, що саме цей факт, хоч би як його висловлювали, є однією істотною річчю на початку всякого задовільного релігійного життя. Душа мусить знати, що між нею й Богом усе гаразд, перше ніж вона зможе з якимось серцем силкуватися поклонятися Йому й служити.

Я відкрила цей життяво важливий факт, і релігійне життя почалося для мене з палкою та захопленою радістю. У щоденнику я знаходжу такі записи 1858 року: «20 серпня 1858. Чи справді я приходжу до Христа? Ставлю собі це питання з дивом і зчудуванням. Місяць тому це здавалося так цілком неможливим. Але вірю, що приходжу. Здається, наче ці правди в Новому Завіті захопили мою душу, і я не можу їм перечити. Один Бог знає, який буде кінець.»

«21 серпня 1858. Багато місць Писання відбилися в моєму розумі при читанні, і, постановивши просто вірити, а не міркувати чи допитуватися, я справдї бачу себе неминуче приведеною до Христа як мого Викупителя. Моїм гаслом останніх кількох тижнїв було „так говорить Господь“ як остаточний доказ у кожному випадку.»

«30 серпня 1858. Я спочиваю тепер просто на власному Божому свідоцтві як на основі своєї надїї.

Він каже, що Ісус Христос є Його улюблений Син, і я в се вірю. Він каже далї, що дав Свого Сина бути вблагальною жертвою за нашї гріхи, і я в се теж вірю. Він мій Спаситель, а не тільки мій помічник, і в Його докінченій працї я спочиваю. Навіть моє тверде серце невірʼя вже не може стриматися, щоб не закричати: „Вірую, Господи. Поможи моєму недовірству.“»

«13 вересня 1858. Серце моє сповнене надзвичайною дорогоцїнністю Христа. І я гублюся в дивуванні, усьвідомлюючи Його безмежне милосердє до мене, такої цїлком негідної найменшої ласки з Його рук. Як Він міг бути такий нїжний і такий люблячий! Я можу написати слова „Се все з вільної благодати“, але вони лише кволо передають глибоке чуттє, яке я маю, безмежної вільности сієї благодати. „Як ще були ми грішниками, Христос за нас умер.“ Чи могло б щось бути вільнїше за се? Я так довго забивала собі голову намаганнєм виробити власну праведність і знайшла в тому таку втому, що почуваюся так, наче нїколи не змогла б досить глибоко оцїнити той благословенний спочинок, що є для мене в Христї. „Він Того, хто не знав гріха, за нас гріхом зробив, щоб ми були праведностю Божою в Йому.“ Не диво, що Апостол закричав із повного серця: „Дяка ж Богові за невимовний дар Його!“»

Мій щоденник повний подібних записів, але цих буде досить, щоб розповісти про дивовижне відкриття, яке я зробила. Я хочу, щоб було ясно зрозуміло, що все це прийшло до мене як відкриття, а не в жодному розумінні як осягнення. Я шукала осягнень у минулому, але тепер я загубила всяку думку про якесь власне осягнення в сяйві своїх відкриттів спасення через Христа.

Це вже ані трохи не було питанням того, чим я була чи що я могла зробити, а цілком питанням того, чим був Бог і що Він зробив. Я наче цілком лишила себе, як себе, поза цим, і дбала лише про те, щоб дізнатися все, що можу, про працю Христову.

Що мене вражало, так це як я могла жити так довго у світі, у якому є Біблія, і ніколи раніше цього всього не знайти. Чому ніхто мені ніколи не сказав? Як могли люди, що це вже знайшли, тримати таку дивовижну добру новину при собі? Певно, я не могла тримати її при собі й постановила, що ніхто, до кого я можу дійти, не лишиться в невіжестві й на день довше, наскільки це від мене залежить.

Я почала хапати всіх за ґудзика, затягаючи їх у кутки й за двері, щоб розповісти про дивовижні й чудові речі, які я знайшла в Біблії про спасення через Господа Ісуса Христа. Це здавалося мені найпишнішою доброю новиною, яку коли-небудь мала розповісти людська істота, і я величалася, розповідаючи її.

Так мало, одначе, я знала про християнські поняття й християнську номенклатуру, що не мала й найменшого уявлення, ніби те, що я відкрила, робить якусь різницю в мені особисто, чи ніби моя віра в усе це робить мене тим, що вони звали християнкою. Мені лише здавалося, що я з’ясувала щось чудове про Бога, що сповнило мене щастям і що я хотіла, щоб знали всі інші. Але щоб це відкриття становило те, що звалося «наверненням», або щоб я особисто чимось відрізнялася від того, чим була раніше, — це мені й на думку не спадало.

Одного дня, одначе, приятель із «Плимутських Братів», почувши мою оповідь, вигукнув: «Дяка Богові, пані Сміт, що ви нарешті стали християнкою.» Так мало я його зрозуміла, що враз відповіла: «О ні, я зовсім не християнка. Я лише з’ясувала дивовижну добру новину, якої раніше не знала.»

«Але ж, — наполягав він, — саме се відкриттє й робить вас християнкою, бо Біблїя каже, що кожен, хто вірує в сю добру новину, перейшов від смерти в життє і народжений від Бога. Ви щойно сказали, що вірите в се й радїєте з сього, отже, звісно, ви перейшли від смерти в життє і народжені від Бога.»

Я подумала хвилину й побачила логіку того, що він сказав. Уникнути її було годі. І, наче зойкнувши, я сказала: «Але ж тоді я, певно, і є. Звісно, я вірю в цю добру новину, отже, звісно, я мушу бути народжена від Бога. Що ж, я рада.»

Від тієї хвилини справа була вирішена, і жоден сумнів щодо того, що я дитина Божа й посідателька вічного життя, відтоді не мав надо мною найменшої влади. Я кинулася до своєї Біблії, щоб упевнитися, що нема помилки, і знайшла її переповненою цим навчанням.

«Хто вірує — має.» «Хто вірує — є.» Здавалося, більше й казати нічого. Три місця особливо мене вразили: 1 Йоана 5:1: «Кожен, хто вірує, що Ісус єсть Христос, той від Бога родив ся.»

Йоана 5:24: «Істино, істино глаголю вам: Що, хто слухає слово моє і вірує Пославшому мене, має життє вічнє, і на суд не прийде, а перейде від смерти в життє.»

Йоана 20:30–31: «Багато ж инших ознак робив Ісус перед учениками своїми, що не написані в книзї сїй. Се ж написано, щоб ви вірували, що Ісус єсть Христос, Син Божий, і щоб, віруючи, життє мали в імя Його.»

Здавалося, більше й казати нічого. Ось речі про Христа, написані в Біблії, ясні як день, і я вірила написаному всім серцем і всією душею, а отже, не могла сумніватися, що я одна з тих, хто має «життя в імя Його». Питання було вирішене без дальших доказів. Воно не мало нічого спільного з тим, як я почувалася, а лише з тим, що сказав Бог. Логіка здавалася мені нездоланною; і вона не тільки переконала мене тоді, а й перенесла мене переможно через кожну форму сумніву щодо моїх стосунків із Богом, яка відтоді на мене нападала. І я можу рекомендувати її як непомильний припис кожному сумніваючому.

Звісно, одразу ж, зробивши це дальше відкриття того факту, що я християнка, я почала додавати його до оповіді, яку вже розповідала, завжди кінчаючи свій виклад словами: «А тепер, коли ви вірите в усе це, ви християнин, бо Біблія каже, що хто вірує, той народжений від Бога і має вічне життя.»

Я вхопилася за те, що є конечною основою всякої релігії, а саме за примирення з Богом, і мала свій перший проблиск Його, як Він явлений в обличчі Ісуса Христа. Увесь мій страх перед Ним щез. Він мене любив, Він мене простив, Він був на моєму боці, і між нами все було гаразд.

Я навчилася, ба більше, що з життя й слів Христових мало прийти моє знання про Бога, а не, як я завжди гадала, з моїх власних внутрішніх почувань; і полегша моя була невимовна.

Тепер я бачу, оглядаючись назад, що багато в чому я лише торкнулася поверхні духовних дійсностей, схованих під доктринами, які я так палко обняла. Я була ще тільки на початку речей. Але це був початок у правильному напрямку і вступ до «життя вдосталь», яке, як покаже моя оповідь, мало прийти пізніше.

Тим часом я дістала свій перший проблиск несебелюбності Божої. Поки що це був лише проблиск, але його вистачило, щоб зробити мене промінисто щасливою.