Поновлений пошук

Цей скептицизм тривав більш ніж два роки, і я в ньому осіла, вважаючи його за нормальний стан усякої вдумливої, розважливої людини. Але 1858 рік мав змінити все.

На початку того року я познайомилася з кількома вельми ортодоксальними християнами, повними доктрин і догматів християнства. Як я вже згадувала, я не знала про доктрини геть нічого; вони ніколи не входили в моє поняття релігії. Через те мені було надзвичайно цікаво про них почути, і я почала гадати, чи не постало моє невір’я з мого цілковитого невіжества саме щодо цих доктрин.

Під датою 25 квітня 1858 я писала у своєму щоденнику: Щоденник: «Біблія говорить про конечність „народитися звиш“. Що це значить? Чи справді є така річ, яку можна досвідчити на практиці? І чи потрібна для цього віра в Ісуса з Назарету як Спасителя світу? О, як я тужу за розв’язанням… Може бути, що всі мої невдачі знайти правильну дорогу й нею йти постають із мого відкидання Христа в тому розумінні, у якому Його, здається, приймає більшість християн; але я справді не можу Його так прийняти. А до того ж, коли їхня дорога є правда, я мушу ждати, поки мій Божественний Провідник поведе мене в неї; а Він, певно, не веде мене туди тепер, а, здається мені, чимраз далі й далі… Уся моя душа й розум, здається, щуляться від матеріального ортодоксального погляду на Євангелиє. Здається неможливим для мене вірити в спокутні заслуги Христової смерті. Мій розум обурюється проти чогось такого матеріального, як думка, що зовнішня смерть Його тіла (яка, кінець кінцем, конче мусіла статися якось у наслідок Його людськості) могла мати якусь спокутну заслугу. Куди ймовірніше, коли спокута взагалі була потрібна, що жертвою було Його життя. Надіти людськість справді мусіло бути для Божества дивовижним приниженням і гірким стражданням; скинути її, хоч би яким способом, не могло бути жодним.

«Але я можу помилятися у своїх поглядах. Тільки Господь може мене навчити.»

Знову, 18 травня 1858, я писала: Щоденник: «Я не можу позбутися почуття, що осягла вищу форму Правди, ніж мали апостоли, і тому не можу молитися: „Вірую, Господи; поможи моєму недовірству“, бо не маю переконання, що я в невір’ї. Мені, одначе, незатишно ні в моїй вірі, ні в невір’ї — хоч би що з них воно було, — а проте я не бачу виходу.

«Учора ввечері на нашій біблійній годині я порушила цю тему, сподіваючись, що мої ортодоксальні приятелі доводитимуть свій бік так переконливо, що приневолять мене до переконання в ортодоксальній формі віри. Але наприкінці я почула, що жоден доказ не дасть нічого. Коли моїй вірі судилося змінитися, це мусить статися Божественною силою, і це справді було б „народитися звиш“. Але мені це здається неможливим.»

Знову, 25 червня 1858, я писала: Щоденник: «Знову холодна й мертва, і повна гордості! Певно, прийде нарешті день, коли про мене скажуть, як про Ефраїма колись: „Застряв у віру ідолську; понехай його!“ Мій „ідол“ тепер, боюся, — гордість людського розуму, який не хоче впокоритися й стати як дитина, перше ніж увійти в Царство Небесне… Тепер я у великій біді через свою релігійну віру. Я тужу прийняти Ортодоксальне визнання, але не можу; і хоч з одного боку здається лихим, що не можу, водночас здається лихим і те, щоб я силкувалася це зробити, коли мені, як видається, дано ясніше світло.

«Коли правда є те, що визнають унітарії, я боюся це знати. Я жахаюся наслідків. Я щулюся від зневаги та докорів, які це на мене накликало б. А проте водночас є, може, щось трохи приємне для природної людської гордості й геройства в думці, що тебе покликано зайняти самостійну поставу за те, що ти вважаєш за вищу форму правди. А проте я не хочу бути незалежною від тих, кого люблю. Я в стані сумної скрути.»

Ця скрута зростала й глибшала, і нарешті я почала почувати, що нечесно не говорити про це з приятелями. Я саме зважувалася це зробити, коли одного дня сталася подія, що змінила увесь плин мого життя.

І це приводить мене до другої доби в історії моєї душі.