Затемнення віри

Це хворобливе самозаглиблення тривало, з мінливим ступенем щирості, аж до часу мого одруження в дев’ятнадцять. Нічого з нього ніколи не вийшло, та в природі речей і не могло вийти. Це була самозаглиблена релігія, що не мала жодного відношення до Божественних фактів. І тепер я бачу, що було милосердєм, що моє одруження й нове життя та ширші зацікавлення, у які мене введено, більш-менш повернули мою увагу в інші напрямки й дали моїм релігійним зворушенням і почуванням на час відступити на задній план, так що розум мій став вільний пізніше взяти цілком інший погляд на релігійне життя.

Гадаю, одначе, що мій досвід тих років був цінний в одному, а саме — навчив мене ніколи не заохочувати в молодих людях, яких я знала, жодного роду самозаглибленого внутрішнього життя. Самозаглиблення завжди спокуса для молодих, і коли їхня релігія такого роду, що додає до цього самозаглиблення, я почуваю, що це поважна помилка. Коли б моя воля, уся тема почувань і зворушень у релігійному житті була б цілком поминена.

Почування будуть, безперечно, але на них не слід ані трохи покладатися, ані в жодному розумінні брати їх за випробування чи мірило чиєїсь релігії. Їх годилося б цілком лишити поза рахунком. Ти можеш почуватися добре або можеш почуватися погано, але ні добре почуття, ні погане не впливає на справжню річ. Воно може вплинути на твою вигоду в тій речі, але не має нічого спільного з дійсністю самої речі. Коли Бог тебе любить, то, оскільки йдеться про самий факт, не має значіння, чи ти почуваєш, що Він тебе любить, чи не почуваєш; хоч, як я кажу, це істотно впливає на твою вигоду. Звісно, коли ти справді віриш, що Він тебе любить, ти не можеш не радіти з цього; але коли ти ставиш свою віру в залежність від своїх почувань радості, ти обертаєш Божий порядок навиворіт у найбезнадійніший спосіб.

Мені так подобається та історія про Лютера, коли диявол сказав йому: «Лютере, чи почуваєш ти, що ти дитина Божа?» — а Лютер відповів: «Нї, я зовсїм сього не почуваю, але я се знаю. Геть від мене, сатано.»

Через усі ті роки, коли я змагалася зі своїми почуваннями, я ніколи не спромоглася зробити їх такими, якими, на мою думку, вони мали б бути; і в наслідок релігійна частина мого життя була для мене мукою. Але після того як я навчилася, що факти релігії далеко важливіші за мої почування щодо тих фактів, і відповідно покинула дивитися на свої почування й шукала лише відкрити факти, я стала завжди щасливою у своєму релігійному житті й мала, без жодного зусилля, саме ті почування любові до Бога, і спокою, і миру, і радості в душі, які раніше так марно силкувалася розворушити. Жодні слова не передадуть, яким життяво важливим я вважаю цей пункт, ані як дуже, відколи я його для себе відкрила, я тужила, щоб і всі інші його побачили.

Через багато років по тому, як усе це стало мені ясно, одна з моїх дітей прийшла до мене, явно у великій скруті, і сказала: «Мамо, скільки часу треба Богові, щоб простити тебе, коли ти була неслухняна?»

«Йому не треба й хвилини», — відповіла я.

«Ох, — сказала вона, — я не можу в це повірити. Я думаю, треба спершу шкодувати чимало днів, а тоді треба попросити Його вельми гарно й мило, і тоді, може, Він зможе тебе простити.»

«Але ж, — сказала я, — доню, Біблїя каже, що коли ми визнаємо свої гріхи, Він вірний і праведний, щоб простити нам одразу.»

«Ну, — сказала вона, — я б у це не повірила, хоч би й п’ятдесят Біблій так казали, бо я знаю, що треба шкодувати добрий час, а тоді треба попросити Бога вельми гарно, а тоді треба ждати, поки Він буде готовий тебе простити.»

Я побачила, що справа направду поважна, тож, узявши дитину на коліна, я розгорнула Біблію й дала їй прочитати вголос вірш, який я навела, а тоді пояснила їй, що Бог любить нас так дуже, що послав Свого Сина вмерти за нас, і що через Свою любов Він завжди готовий простити нас тієї ж хвилини, як ми попросимо, — так само як матері завжди готові простити своїх дітей, тільки-но діти захочуть бути прощеними.

Нарешті дитина переконалася і, склавши свої маленькі руки, сказала побожним голосочком: «Любий Господи Ісусе, я хочу, щоб Ти простив мене саме цієї хвилини за всю мою неслухняність, і я цілком певна, що Ти простиш, бо Ти мене любиш.» А тоді зістрибнула з моїх колін і побігла геть, весело гукаючи в дитячій радості.

Моя маленька дівчинка була щаслива, бо відкрила щасливий факт і повірила в нього. Але у своєму першому способі дивитися на справу вона лише висловлювала природну думку людського серця. Ми всі почуваємо, як і вона, що мусимо приходити до Бога з великим сумнівом і несьмілістю, як до Істоти, про яку ми мало знаємо і якої дуже боїмося; і що Його прихильність цілком залежить від краси й доладності наших зворушень та від церемонійного ладу нашого приступу.

«Приступати з одвагою до престола благодати, щоб прийняти милость і знайти благодать на поміч зачасу» можливо лише душі, яку введено в справжнє знайомство з добротою Божою.

Через усі ті роки, одначе, про які я говорю, від шістнадцяти до двадцяти шістьох, я не знала про це нічого. Бог був для мене далекою, неприступною Істотою, якої, попри все моє палке й болісне шукання, я цілком не спромоглася знайти. Я не мала й найменшого уявлення, що значить вислів «Бог любов». Моє уявлення про Нього було таке, що Він суворий і самолюбний наглядач, якого, може, коли б лише вдалося здобути такі почування та поведінку, що Йому вгодні, можна було б схилити звернути якусь дрібку уваги на потреби Його дітей, але який здебільша так поглинутий думками про власну славу та про пошану й побожність, належні Йому Самому, що майже неможливо, окрім як надлюдським ступенем досконалості, здобути Його прихильність.

Він здавався мені найвищою мірою самолюбним Самодержцем, що тримав мою долю в Своїх руках, але дбав про мене лише в міру моєї спроможності додати до Його честі й Його слави.

Про всю Його люблячу й прекрасну несебелюбність, яку я мала згодом відкрити, я за всі ті роки не мала й найменшого проблиску. Ба більше, єдиний спосіб, який я знала, довідатися, що це неприступне Божество таки зволяє прихилити бодай трохи вуха до криків Своїх дітей, був — мати якесь внутрішнє почуття цього. Отже, коли я взагалі бувала релігійною, уся енергія мого духа витрачалася, як я вже казала, на зусилля здобути якимось потаємним чином це потрібне внутрішнє почуття.

Той рід самозаглиблення, який я всмоктала з квакерського навчання, вів до постійного самоіспиту найважчого роду, бо це був іспит не так учинків, як зворушень. А зважаючи на те, які дражливі речі наші зворушення і як дуже вони залежать від стану нашого здоров’я, чи стану погоди, чи впливу інших умів, жодного згубнішого заняття, на мою думку, не можна собі дозволити, ніж цей рід самоіспиту. Жодного ненадійнішого мірила чийогось духовного стану не можна знайти, ніж те, що дають власні внутрішні зворушення.

Але релігія моїх років між шістнадцятьма й двадцятьма шістьма була нічим іншим, як релігією намагання почувати; а що я була вельми природною, здоровою істотою, мої почування навряд чи були надто сентиментальні чи побожні. Мучливі, безплідні зусилля, які я описала, підняти їх до належної релігійної висоти — річ жалюгідна для роздуму.

Душа моя голодувала за Богом, але я не могла Його знайти. Навіть утіхи молитви мені відмовлено, бо я, як я вже казала, всмоктала думку, що не можна молитися прийнятно, доки не почуваєш внутрішнього чуття Божої прихильності, і що всяка молитва, піднесена без цього чуття, є справді насьмішкою, а може, навіть гріхом. А що це внутрішнє чуття Божої прихильності було саме тим, що я силкувалася здобути, і про що я не сміла молитися, доки перше його не мала, я почувалася викинутою безпорадною й покинутою в понуру темряву.

Те, що Біблія каже про Божу любов, було цілком другорядним супроти того, що я могла про це почувати; ба справді, скільки пригадую, я зовсім не зважала на Біблію. «Як я почуваюся?»

а не «Що каже Бог?» — був мій щоденний крик. Я була як злочинець перед суддею, який, замість турбуватися тим, як суддя до нього ставиться, витрачав би всі свої зусилля на те, щоб з’ясувати, як він сам ставиться до судді.

Смішнішої, а водночас жалюгіднішої постави душі годі й уявити. А проте ніхто, до кого я зверталася в цій справі, здається, не знав нічого кращого; і я борсалася далі в розпачливий спосіб, боячись покинути свої духовні змагання, щоб не бути вічно проклятою, і водночас усвідомлюючи, що вони не приносять помочі; і повсякчас спокушувана дорікати Богові за глухоту до моїх криків.

Я була як людина, що навколішки в темній кімнаті розпачливо молиться про світло, не відаючи, що надворі сяє сонце і що досить лише відчинити вікна, і світло ринуло б усередину. У самій природі речей світло, чи то у фізичному світі, чи в духовному, не може постати само з себе. Я взялася до діла цілком хибним способом. Я силкувалася почувати, перше ніж знати, і, замість основувати свої почування на своєму знанні, шукала основувати своє знання на своїх почуваннях.

Це було достоту так, наче людина, бажаючи їхати до певного місця, увійшла б на перший-ліпший двірець, який трапиться, і, не питаючи нічого, сіла б у перший-ліпший вагон, а тоді заплющила б очі й силкувалася почувати, чи в тому вона поїзді, чи ні. Жодна людина при своєму розумі не зробила б такої дурниці. А проте це було саме те, що я робила у своєму релігійному житті. Мені й на думку не спадало спробувати з’ясувати факти релігії. Я навіть не знала, що є якісь факти, які можна з’ясувати. Мої стосунки з Богом здавалися мені цілком справою моїх власних почувань до Нього, а зовсім не Його почувань до мене; і кожна релігійна енергія, яку я мала, спрямовувалася відповідно на здобуття цих потрібних почувань.

Звісно, це було неможливе завдання, і, як минав час, а жодні правильні почування не приходили попри всі мої змагання, я чимраз більше зневірювалася. Нарешті, коли мені було між двадцятьма трьома й двадцятьма чотирма, я побачила, що мене жене в цілковите невір’я. Я міркувала, що коли справді десь є Бог, якась відповідь на все моє довге й щире борсання напевно була б мені дарована; а що Він не подає знаку, то отже Його не може бути.

Ба більше, підростаючи, я почала дізнаватися більше про страшний стан речей у світі через гріх; і явні докази, які я, здавалося, бачила, недосконалого творіння в моєму власному житті та в житті інших, де невдача була звичайно правилом, а успіх лише винятком, видавалися мені несумісними з думкою про мудрого й розважливого Творця, не кажучи вже про доброго, у якого, як мені казано, я мушу вірити. І поступово творіння стало здаватися мені такою прикрою невдачею, що я почулася змушеною дійти висновку, що або це лихий Бог нас сотворив, або ж нас сотворив не Бог зовсім, а якась зла й лукава сила, Йому противна.

У щоденнику під датою Одинадцятого місяця, 5-го, 1855, я озаглавлюю свій запис такими лиховісними словами: «Затемнення віри». «Цей останній рік засвідчив у мені велику зміну. Кожна здібність моєї природи цілком розворушена. Я почувала, як мій розум шириться, і усвідомлювала справжній і швидкий розумовий зріст. Я переходжу від однієї стадії досвіду до другої, покидаю за собою одну опору по другій, і тепер я — де! О Христе, коли б я справді знала де!

Неминучий ланцюг міркувань про свободу волі розхитав кожну підпору, і я не знаю, де спочити, коли справді є де спочити. Без жодного передбачення з мого боку щодо наслідку, думки й міркування поволі збиралися навколо моєї віри й били по ній, аж поки нарешті, з раптовим ударом, вона впала; і я пропала!

Це дійшло до мене отак. Добродійність, безперечно, є конечним признаком Всемогутнього. Його любов, як нам кажуть, перевищує любов земного батька куди більше, ніж ми можемо уявити. Але цілком несумісно з цим гадати, що Він може мати якесь передвідання долі людських істот, яких Він творить. Бо, звісно, коли б Він знав, Його добродійність не дозволила б Йому творити нікого, окрім істот, призначених до вічного щастя. Отже, Він не може бути всевідущим.

Далі, коли б Він був усемогутнім, як нам кажуть, Він зробив би в природі людини такі зміни, які принаймні зробили б працю спасення менш важкою і куди частішою. Отже, Він не може бути водночас і всеблагим, і всесильним. Без котрогось із цих двох Він перестає бути Богом. Або Він пустив у рух творящу силу, якої не може ні спинити, ні скінчити, і виконав Свою працю споконвіку так недосконало й сліпо, що наслідки прикро згубні; або ж Він не має нічого спільного з творінням, і нас сотворила інша й зла Сила.

Дальший висновок накидається мені. Справедливість є ще одним конечним признаком доброго Бога. Але було б украй несправедливо, щоб ми тепер відчували наслідки Адамового впадку, коли припустити, що таке колись було. Отже, нас відкинено від можливості справедливого Творця, що змушує самостійні істоти вічно страждати за гріхи одне одного. А з другого боку, добродійність не могла б дозволити творення природжено лихих натур, а справедливість не могла б брати участі в їх каранні.

Нема виходу! Тисяча питань ринуть з усіх боків. Я скептик!»