Мій пошук

Моє пробудження прийшло направду. Мені було тоді близько шістнадцяти з половиною, і від того часу душа моя жадала зробити себе гідною тієї славної долі, проблиск якої, я почувала, я вловила. Ще глибшою за це була туга познайомитися з Богом, що сотворив ті неуявні дива, про які я читала. Не пригадую, щоб особливо турбувалася своїми гріхами; це пишнота Божа мене полонила. Я почувала, що найвеличнішою річчю в житті було б прийти до пізнання Його. І отак, тут-таки й тоді-таки, почався мій пошук. Але, шкода, — яким сліпим, невіжественним пошуком він був спочатку.

Єдиною моєю повірницею була приятелька Анна. Ні за що в світі я не сказала б чогось на цю тему батькам. Їхні квакерські звички стриманості в усьому, що стосується релігії, робили це неможливим. Але приятельці, по тому дневі пробудження, я вилила серце в довгому листі, повному поривань і тужіння. У щоденнику я маю копію її відповіді з такими примітками: «Анна написала мені маленьку записку у відповідь на мого листа. Ніколи я не діставала такої, що зворушила б мене глибше! Вона благала мене віддати все моєму Спасителеві, молитися за силу і щиро змагатися до святості, хоч би чого це мені коштувало. „Ох, найдорожча Ганно, — казала вона, — нумо спробуймо. Нумо шукаймо мандрувати разом до Його славного царства! Нумо змагаймося за частку Його духа.“

«Ох, коли б я могла піти за її порадою! Я сиділа тут сама у своїй робочій кімнаті й силкувалася почувати, наче можу віддати все. Але не могла. Я не могла навіть почувати каяття за численні, численні гріхи, які вчинила, і, що куди гірше за все, я не могла почувати, наче справді люблю Бога. Це страшне.

Що мені робити? Я мушу покаятися; я мушу полюбити свого Небесного Отця, або буду вічно погублена.

Але сама я цього не можу. Тільки Бог може мені помогти, а я не вмію молитися. Ох, що мені робити? Куди мені йти? Сказано: „Просіть, то й приймете.“ Але я не можу стати справді праведною, доки не покаюся, а покаятися я не можу.»

Від цього часу мій релігійний щоденник — то одна довга низка змагань і мук, ледве з промінчиком світла. Приятелька моя робила все, що могла, щоб мені помогти, але вона, як і я, гадала, що єдиний спосіб знайти Бога — шукати Його всередині. Наше квакерське виховання навчило нас завжди повертатися до «внутрішнього світла» по науку й провід, і ми вірили, що лише тоді, коли Бог відкриє Себе там, ми зможемо направду прийти до пізнання Його. У старому квакерському трактаті серед моїх паперів під назвою «Що нам робити, щоб спастися?» є місце, що ясно викладає той рід навчання, з яким ми зросли. Воно читається так: «Я не можу скерувати шукача правди, який задумливо питає, що йому робити, щоб спастися, до служби якоїсь людини; а радше порекомендував би йому безпосереднє навчаннє слова, близького в серцї, себто Духа Божого. Се єдиний непомильний учитель і первісне достатнє правило віри та життя. Воно поведе тих, хто зважає на його веління, мирними стежками безпеки й правди. „Не потрібуєте, — казав Апостол Церкві колись, — щоб хто учив вас; а як те саме помазаннє навчає вас про все, і воно правдиве й не брехня.“»

Природним наслідком цього навчання було повернути наші думки всередину, на наші почування та зворушення, і змусити нас судити про наші стосунки з Богом цілком по тому, що ми знаходили в самих собі.

Те, що Бог сказав у Біблії, здавалося нам куди менш владним за те, що Він міг би сказати нам у наших власних серцях. Не пригадую, щоб я коли-небудь, бодай на мить, звернулася до Писання по науку. «Внутрішній голос» мав бути нашим єдиним учителем — а для мене в той час внутрішній голос означав лише мої власні почування та зворушення. А що нема нічого ненадійнішого чи некерованішого за власні внутрішні почування, то й не диво, що я поринула в безнадійне змагання.

Марно силкувалася я розворушити в собі те, що, як я гадала, було б почуваннями, угодними Богові. Думка про спасення якимось іншим шляхом ніколи не спадала мені на розум. Я говорила про «мого Спасителя», як я Його звала, але ні на мить не уявляла, що Він міг би — чи схотів би — спасти мене, коли я не зроблю себе гідною спасення. А що ця гідність полягала здебільша, як я вірила, у внутрішніх побожних зворушеннях, то я тільки й думала, що якось приневолити ті зворушення постати. Кожен, хто коли-небудь пробував це робити, знає, яке це втомливе, безнадійне завдання. Записи в щоденнику мого релігійного життя від шістнадцяти років і далі — сумна ілюстрація хибних способів релігії, які були все, що я знала. Читаючи їх тепер, я не можу не жаліти ту палку, голодну душу, що так марно простягала руки по світло, а знаходила лише сум’яття й темряву.

Одне, одначе, тішить мене в цьому огляді: жодне з тих релігійних змагань, скільки пам’ятаю, здається, не затьмарило неба мого зовнішнього щастя. Мій час для клопоту про релігійне життя був на наших квакерських зборах, або коли я була сама у своїй робочій кімнаті присмерком, чи вночі, коли всі вже полягали, — і всі трагічні записи в щоденнику писалися тоді. Протягом дня я звичайно була занадто щаслива й занадто повна зовнішніх зацікавлень, щоб турбуватися тим, що сталося в моїх релігійних годинах. Почуваю, що це була велика причина до вдячності, бо коли б змагання, які я зносила на наших мовчазних зборах чи в годинах роздуму, простяглися й на денний час, мені не хочеться уявляти, які могли б бути наслідки.

Гадаю, мій щоденник був моїм запобіжним клапаном, бо добре пам’ятаю, що, записавши там найтрагічніші та найрозпачливіші записи, я якось почувалася так, наче мої релігійні вправи скінчені, і йшла спати цілком щаслива, спала сном праведника без хвилини безсонної тривоги чи клопоту й прокидалася наступного ранку повна радощів нового дня, забувши всі нещастя, які так розпачливо записала попереднього вечора. Пригадую, що часом дивувалася цьому легкому переходові, і знаходжу таке у своєму щоденнику з того часу: «Не можу зрозуміти своїх почувань. Такий голод і спрага за праведністю, і все ж, окрім кількох хвилин самоти (коли пишу в щоденнику), така легкодухість, веселість і байдужість. Здається мало не гріхом сьміятися, а проте я потураю цьому безнастанно… Не знаю, як Бог може дивитися на мене бодай із жалем; я така лиха. Так часто я вступала в завіт служити Йому цілком і повністю, з палкістю духа; але коли враження моїх годин самоти згасало і спокуси світу нападали на мене, я піддавалася й забувала своє високе й святе покликання через страх перед страшним сьміхом світу і через любов до гріха. О, коли б я могла інакше! Милосердє Боже колись вичерпається — і де я буду тоді? Не смію й думати.»

Тепер я бачу, що, як я вже казала, моїм рятунком від цілком хворобливого й хибного роду релігії було те, що моя природно щаслива й радісна вдача постійно визволяла мене з її тенет — хоч тоді це здавалося мені лихим. Якими хворобливими й хибними були всі мої уявлення про релігію в цю добу, виявлять кілька дальших виписок із мого щоденника.

Щоденник: «О, це сумна думка, що від мене самої залежить спасення моєї душі, а проте я не можу зробити геть нічого! Куди не повернуся, усе видається темним і понурим. О, я мушу поновити свої зусилля… О, коли б я могла покаятися! Але не можу. Знаю, що це погано; жахаюся Божого гніву; але не можу почувати того, що знаю за справжнє каяття. О, коли б я могла! Мало не бажаю, щоб бути такою байдужою, як колись, — забути все, що я почувала, — бо здається неможливим, щоб я коли-небудь стала християнкою… Цього пообіддя на зборах я була вдостоєна почувати, може, більше ніж коли-небудь раніше, духа благання. Моя вправа була така велика, що я ледве могла сидіти спокійно. Голова моя болісно гупала, а серце, здавалося, розірветься з муки. О, як страшно почувати, що я не маю сили від себе самої навіть подумати святої думки, а проте мушу здобути спасення своєї душі! Я не можу покаятися; не можу полюбити свого Спасителя; і не вірю, що коли-небудь зможу. Що — що мені робити?»

Через три місяці по своєму пробудженні я писала: Щоденник: «Минуло більш ніж три місяці, відколи я щиро почала шукати спасення своєї душі, і я не посунулася ні на крок. Коли б я могла була бачити тоді все, що переді мною, я б здалася в розпачі. Я б думала, що неможливо ждати, і молитися, і змагатися три місяці — і нічого не здобути. Тепер я дивлюся вперед на многі, многі дальші місяці молитви, змагання і ждання, зі страхом — мало не з певністю, — що й усе те буде марне.

«Коли б було лише якесь зовнішнє діло, цілком відмінне від внутрішньої зміни, що потрібна, — щось, що треба зробити, а не щось, про що тільки молитися, — відтяти руку чи ногу, чи якась самовільна суворість, — то, може, я стала б християнкою, бо такі речі я могла б зробити. Але внутрішньої зміни я не можу справити, а проте я відповідальна, коли її не справлено. Відповідальна за те, що не зробила того, чого не можу зробити! Це страшна думка.

«Почуваюся так, наче сиджу, хвора й утомлена, коло підніжжя високого й неприступного гірського шпиля, вершини якого мушу досягти — сама, у темряві ночі. О Небесний Отче, чи не даси Ти мені бути вірною, щиро змагатися й витривати до кінця?… Я така невіжественна й недосвідчена, що мало не боюся щось робити. Є багато, багато речей, про які я тужу спитати, але кого мені спитати? Я не можу говорити з батьками, доки не знатиму напевне, що мене прийнято; я занадто ніжно їх люблю, щоб завдати їм муки бачити, як я здаюся в розпачі. Моя люба приятелька Анна каже, що вона не християнка й не сміє мені радити чи мене втішати. І нема нікого. Сама я мушу нести всі свої тягарі! Сама я мушу шукати входу на тісну й вузьку дорогу! Сама я мушу вироблювати спасення своєї душі. А сама від себе я не можу нічого. О, що мені робити?»

Як ілюстрація того роду навчання, яке я діставала в цей час, цінний такий запис: Щоденник: «Була сьогодні вранці на Зборах на Дванадцятій вулиці, де мене вдостоєно мати кілька хвилин справжньої молитви. Але моє зневірення було вельми велике, так що я ледве стрималася, щоб не закричати вголос по допомогу; і в розпачі я благала свого Отця на небі, коли Йому це видасться добрим, укласти кілька слів підбадьорення в уста одного з Його слуг.

«Мою молитву вислухано. Мало не одразу підвівся Самуїл Бетл і промовляв так, що дивовижно стосувалося мене, велячи вбогим і нужденним — хоч тепер вони можуть здаватися в глибинах горя, у темряві не бачачи світла, і спраглими та не знаходячи води — покласти надію на Господа Ісуса й терпляче ждати Його часу; і вони сповняться світлом Його Святого Духа, і джерела води живої потечуть із них вільно.»

Що значило покласти надію на Ісуса, я не мала й найменшого уявлення і не пам’ятаю, щоб бодай на мить про це задумалася. Але терпляче ждати Божого часу здавалося чимось, що я могла зрозуміти, і я вернулася того дня зі зборів додому з утомливим почуттям безкінечного ждання, поки світло Святого Духа засяє в моєму серці й дасть мені жадану радість і мир.

І так день по дневі минав у безнадійному спостереженні за моїми почуваннями та зворушеннями, яких я ніколи не могла піднести до належного ступеня палкості; а мій неспокій і темрява духа тільки чимраз більше розпачніли.

Одна остання виписка з мого щоденника буде досить: Щоденник: «Третього Місяця 1-го, 1849. Вельми сумно. Страх, що ся туга за спасеннєм може бути суцїльною маною, супроводить мене завжди, і все так цїлком укрите понурістю, що я ледве можу ступити бодай крок. Здається менї, що я не можу довше зносити сього стану. Але о Отче! Не моя воля, а Твоя нехай буде.»