Перша доба мого релігійного життя (пробудження)

В історії мого релігійного життя чотири доби виразно стоять переді мною. Перша зайнялася, як я вже казала, коли мені було шістнадцять. Невиразно й таємниче я почала почувати неясну тугу за чимось, що вдовольнило б мою внутрішню природу. У щоденнику з осені 1848 року я знаходжу запис цієї туги — сліпе простягання рук по щось, що заповнило б те, що я звала, трагічною мовою юності, «болючою порожнечею в моєму серці».

Серед цього я по вуха закохалася в одну з молодих учительок школи, яку відвідувала, і її вплив змінив моє життя. Я записувала в щоденнику кожен крок нашого знайомства — мою тугу заговорити до неї, благати її любові, і моє вагання зі страху її потурбувати. Я писала так: «1848. Шістнадцять років. Це важливий час для мене. Тепер час формувати мій характер. Я почуваю, як ніколи раніше не почувала. Великі й урочисті обов’язки життя вперше стали переді мною. Я не народжена бути гулякою; бо почуваю щось усередині себе, що каже мені: Життя має величніші значіння, Ніж мрії твоєї юності; Воно має надії, високі як небо, Воно має працю, воно має правду.

Воно має кривди, які можна виправити, Шляхетні діла, які можна вчинити.

Його великі битви не відбуто, Його великі перемоги не здобуто.

Щось, що вказує вперед — далеко вперед — у майбутнє, поза це життя, до світлішого, щасливішого світу, і розповідає мені про славну нагороду тих, хто сповняє свої обов’язки.

Я почуваю це недавно. Три місяці тому я була безжурною, щасливою дитиною. Я й досі дитина, але щира, вдумлива — уже не безжурна й не байдужа. Як я можу такою бути, коли є так багато, так дуже багато, про що думати і що робити? Що спричинило цю зміну?

Була болюча порожнеча в моєму серці. Я почувала брак чогось — чогось, я не знала чого, — чогось невизначенного, що змушувало мене годинами сидіти замріяно й дивитися в небо, спостерігаючи бліді зорі чи місяць, аж поки саме моє єство наче зливалося з їхнім. Я мало не забувала, що я на землі, поки мої думки блукали безпутними просторами, над якими вони владарювали, і я марно силкувалася проникнути в таємниці їхнього існування.

Наука, гадала я, заповнить ту порожнечу, але я помилялася. У цьому стані духа, на початку Дев’ятого Місяця, ми покинули наш любий маленький хатній дім і вернулися до міста. Коли б тоді я зустріла когось, кого могла б полюбити і чиї засади були лихі, здригаюся на думку, що могло б статися, бо я легко піддаюся впливові тих, кого люблю.

Але мій Небесний Отець зволив виявити мені трохи милосердя. Він послав на мою стежку ту, у якій я знайшла справжню приятельку. Це була молода дівчина, яку панна Мар’янна найняла вчителькою письменного складу, на ім’я Анна С —. Я була готова полюбити її, ще й не побачивши, бо хтось дорогий мені розповів мені про її милоту. Два тижні по тому, як вона вперше прийшла до школи, я, здається, заговорила до неї лише раз; і то було тоді, коли я побачила, що вона шукає книжку, і подала їй одну, спитавши, чи та.

Я думала, що ми ніколи не познайомимося. Я сиділа й дивилася на неї і бажала, щоб насмілитися заговорити до неї й поцілувати її, і сама ця туга робила мене болісно сором’язливою. Я бачила, як вона обіймає інших дівчат, і відверталася в смутку на думку, що зі мною вона так не зробить. Нарешті одного дня — як добре я це пам’ятаю — я стояла коло своєї парти, коли вона підійшла й заговорила до мене про А. С. Ф. Яка я була щаслива! Як я тужила кинути їй руки на шию й благати, щоб дозволила себе любити! Серце моє було в сум’ятті, а проте я відповіла спокійно й без хвилювання, і вона скоро мене лишила. Але крига скресла. Ми почали говорити частіше, і одного ранку вона мене поцілувала. Той поцілунок укарбувався в моє серце. Я почула, що вона мене любить, і ця думка принесла мені щастя.

Від тієї хвилини я любила — ба мало не обожнювала — її. Болюча порожнеча в моєму серці тепер почасти заповнена, бо я слухала її думок, бачила шляхетність її вчинків і навчилася, що «життя реальне, життя поважне», і його не можна перебути в лінивому мріянні чи змарнувати в пустих розвагах. Вона навчила мене — не так словами, як тихо своїм впливом, — що я маю сповнити на землі покликання і мушу негайно почати його виконувати. Віднині я мушу щиро змагатися, щоб стати чистою, святою і шляхетною серцем, аби бути великою в світі й вірно відіграти свою частину у великій битві життя. Її вплив пробудив мене з мого дитячого сну. За один короткий місяць я стала жінкою. О, яким благословенням була для мене її приязнь! Сподіваюся — щиро сподіваюся — що не надуживу цього привілею.»

Через день чи два я писала: «Щодня я вдячна своєму Небесному Отцевї, що благословив мене такою приятелькою, як Анна.

Се такий важливий період мого життя. Я тремчу, коли думаю про страшну відповідальність, що на менї лежить. Мій характер формується, і я маю силу стати тим, чим оберу. О, нехай я оберу бути доброю і шляхетною жінкою! Сьогоднї, ідучи вулицею й думаючи, якою може бути моя майбутня доля, я мало не зіщулилася. Може, я призначена для якогось великого дїла. Я почуваю щось усередині себе, що каже менї, що я могла б його звершити. Хоч як там є, я вчиню багато добра або зла. Я оберу перше.

О Отче мій, що на небі, чи не поможеш Ти менї поступати дорогою самоперемоги, яка мусить бути моєю першою великою битвою? Який се буде славний тріумф, коли я осягну!»

Судячи з мого щоденника, кожен день тепер, здавалося, пробуджував мою духовну природу все більше й більше, аж поки нарешті настав свого роду вершок. 28-го 11-го Місяця 1848 року я писала: «Знаменний день! Знаменний, я маю на думці, у моєму духовному житті. Сьогодні я почувала й думала досить на цілий рік. Моя приятелька Анна читала нам у класі книжку під назвою «Інші світи», а також «Майбутнє існування» зі «Школяра» Ебботта. Усе це було надзвичайно цікаве й мало на мене мало не приголомшливий вплив.

Коли я слухала розповідей про ті могутні світи, розсипані скрізь навколо нас, — деякі такі далекі, що проміні світла, які входять у наші очі, покинули ті зорі шість тисяч років тому! — і коли я міркувала, що всі ті світи рухаються рівномірно, ніколи не тривожачи одне одного, але всі слухняні одному могутньому Творцеві, велич цієї думки була переважна. Кілька хвилин я почувалася так, наче саме щастя народитися у всесвіті, такому безмежному, такому пишному, такому славному, було мало не завелике, щоб його знести.

І коли я почула про наше майбутнє існування, про славне й неуявне щастя, приготоване для нас, про досконале блаженство, збережене для добрих і святих, я внутрішньо дякувала своєму Творцеві, що вмістив мене серед істот, чиї сподівання такі благословенні. Але тоді прийшла страшна, переважна думка, що ця вічність безкінечного блаженства лише для добрих, — і усвідомлення, що я не можу мати в ній частки, коли моє серце не зміниться. О, я не можу описати муки тієї хвилини! Це було мало не більше, ніж я могла знести. І ці думки лишаються зі мною. Чому це так?»

Враження, зроблене на мене цим проблиском у пишноту всесвіту, ніколи мене не покидало донині. На дні всіх моїх запитувань про Бога завжди було переконання в Його безмежній силі — чомусь, чому ніщо не могло б устояти. Але довгий час, як буде видно, я думала про цю силу як про самолюбну, звернену не на мій бік, а проти мене. І моїм єдиним питанням багато років було, як мені здобути на свій бік Бога, що має таку силу.