Свідчення Друзів проти белетристики, музики й мистецтва

Інший пункт, порушений у цьому самому Третьому Запитанні, завдавав нам чимало клопоту: питання, чи дбають Друзі виховувати своїх дітей у «частому читанні Святого Письма» і «стримувати їх від читання згубних книжок». Усяка белетристика всякого роду вважалася «згубною» Друзями тих днів. У цьому пункті наша мати була вельми сувора, і нам не дозволялося читати навіть найневинніших і найретельніше дібраних недільношкільних оповідань. Що ж до романів, то саме це слово вважалося лихим, і донині я ніколи не вживаю його без побіжного, мимовільного почуття беззаконня, наче я навмисне роблю щось погане.

Коли ми підросли, лінію, звісно, стали проводити не так туго, і, ставши досить дорослими, щоб узяти трохи більше проводу над своїм життям у власні руки, ми часом вихоплювали лякливу втіху з книжки оповідань, позиченої в котроїсь зі шкільних приятельок. Один із найяскравіших моїх спогадів — саме про таку нагоду, тим яскравіший, що це був перший раз, коли я насмілилася відкрито й сьміливо скуштувати забороненого плоду.

Був пообідній час Першого дня, коли, здавалося, нічого особливого не діялося. Я позичила книжку в однієї зі шкільних товаришок, яка сказала мені, що вона «чудова», і я взяла книжку — разом із тарілкою яблук та імбирного пряника — і простяглася поверх свого ліжка, щоб читати та їсти собі на дозвіллі.

Оповідь, яку я прочитала того дня за таких чудових обставин, здалася мені найближчим наближенням до досконалого блаженства, яке я коли-небудь зазнавала, і лишається в моїй пам’яті одним із найщасливіших днів мого життя. Книжка звалася «Графова дочка», Ґрейс Аґілар. Для мого молодого американського квакерського розуму граф був чимось радше подібним до архангела, ніж до звичайної людини, а бути графовою дочкою було мало не те саме, що бути дочкою неба. І донині — попри все розчарування, яке життя принесло мені щодо графів та їхніх дочок — старе почуття величі, що сповняло мою душу трепетом того пообіддя Першого дня давним-давно, завжди вертається на мить, коли при мені згадують графів чи графинь.

Але хоч я тішилася сією та іншими оповідями надзвичайно, це завжди було з неспокійним сумлінням, і мені треба було п’ятдесяти років, щоб позбутися почуття, ніби читати щось вигадане є гріх.

Мій щоденник повний змагань, які я через це зносила, і, перечитуючи їх тепер, я не можу не почувати глибокого жалю до голодної, невіжественної молодої душі, так змученої постійним нахилом обертати цілком невинну розвагу на моральну провину.

Що нарешті принесло мені визволення, було раптове усвідомлення, що Сам наш Господь постійно вживав притчі — які є просто оповідями — щоб унаочнити й піднести своє навчання. Отже, белетристика не була сама по собі, як я завжди гадала, синонімом гріха. Її моральна якість цілком залежала від того, яка це белетристика, і часто белетристика могла виявитися неоціненною підпорою чесноти.

Але я знала багатьох Друзів, яких сумніви на цю тему мучили аж до глибокої старості.

Музика була ще однією справою, проти якої Друзі моїх днів мали вельми сильне свідчення. У філадельфійському Порядку 1873 року я знайшла таке місце про неї, яке ясно висловлює квакерський погляд: «Ми знову остерігаємо всіх наших членів проти потурання музиці чи тримання музичних знарядь у своїх домах, бо віримо, що цей звичай веде до легкодухого й марного розуму та робить нездатним до тієї поважної вдумливості, яка личить істоті підзвітній, що поспішає до свого останнього рахунку.… Дух і мова Порядку забороняють уживання музики Друзями, без жодного винятку на користь тієї, що зветься священною.… Ті члени, які потурають уживанню музики або тримають музичні знаряддя у своїх домах, підпадають під застосування цього другого речення Порядку.… І коли їх не навернуть дальшою працею так, щоб вони осудили свою провину на вдоволення зборів, збори мають перейти до засвідчення нашої розлуки з ними.»

Так суворо додержувано Порядку в цьому відношенні, що я не пам’ятаю за молодих своїх днів жодної особи в нашому обраному колі, яка мала б яке-небудь музичне знаряддя, а надто фортепіано, що вважалося за найчепурніше з чепурного. Щоразу, як я опинялася в кімнаті, де стояло фортепіано, я почувалася так, наче ступаю по самому краю пекла.

Багато років по тому, як я стала жінкою, я ніколи ніде не чула музики без потаємного, напівсолодкого почуття, ніби куштую заборонений плід. Навіть спів чи посвистування осуджувалося. Пам’ятаю, як одного разу, коли гурт молодих Друзів проводив разом літні вакації в Ньюпорті, любий старий Друг покликав нас до своєї кімнати й урочисто сказав, що вельми засмутився, почувши, як дехто з нас посвистував напередодні в садку, і що він сподівається, що ми ніколи більше так не переступимо свідчень Друзів.

Що Порядок у цій справі не був мертвою буквою, доводить те, що, коли я була старша і це свідчення починало втрачати свою владу над менш «клопотливими» членами, я знала кілька випадків, коли Друзів — хоч інакше зразкових — направду виключено просто за те, що вони мали фортепіано у своїх домах.

І ще 1865 року, коли ми подарували нашому синові Френкові хатній органчик (ми не сьміли дати йому фортепіано, почуваючи, що органи якось «простіші»), ми змушені були сховати його в одній із верхніх кімнат дому, щоб пощадити почування наших квакерських родичів.

Я ніколи не забуду свого зчудування, коли вперше зрозуміла, що музичні знаряддя не лише дозволені в Біблії, а що нам направду наказано їх уживати. Одного дня, читаючи Псалми, я ледве повірила своїм очам, дійшовши до Псалма 150: «Хвалїте Господа. Хвалїте його при голосах трубних; хвалїте при псалтирі і гуслях. Хвалїте його хором і при тимпанах; хвалїте його при струнах і органах.» Я ніколи не чула, щоб Друг пояснив, як вони виправдували незважання на це.

«Простота» за моїх днів виключала також образи скрізь, окрім книжок. Жоден поважний квакер не вішав картин на стінах, ані не почувався вільним замовити своє зображення. Навіть даґеротипи, коли вперше з’явилися, уважалися «чепурними» всіма справді «твердими» Друзями. Гадаю, думка була та, що мати своє зображення може заохотити марнославство. І з якоїсь неясної причини картини чи різьба вважалися духовно небезпечними — спокусами до ідолопоклонства. Я зростала, твердо вірячи, що відвідати мистецьку галерею чи дивитися на статую є лихо.

Ясно пам’ятаю, як років у сімнадцять я вирвалася з усіх переказів свого виховання й пішла — із серцем, що калатало, наче на якусь небезпечно лиху пригоду — до Академії Красних Мистецтв у Філадельфії. Там стояла мармурова група Геро й Леандра, і Леандр був не вельми повно вбраний. Я й досі бачу себе, як стою перед нею, із серцем у горлі, кажучи в думці: «Гадаю, я піду просто до пекла за це, але не можу інакше. Коли мушу йти, то мушу, — але я подивлюся на цю статую.» Жодні слова не передадуть, якою зухвалою грішницею я себе почувала. І виразно пам’ятаю своє зчудування, коли по тому опинилася безпечно на Брод-стріт, цілком неушкоджена, не зазнавши швидкого суду ображеного Творця.

Я й досі бачу ту мармурову групу яскраво, куди яскравіше за всяку різьбу, яку бачила відтоді.

Хоч сумніваюся, чи вважали б її тепер за велике мистецтво, вона жила в моїй пам’яті як вершина всякого мистецтва, бо вона позначила моє визволення в цілком незнаний світ. Нічого страшного зі мною не сталося, і я поступово набирала відваги на більше, аж поки навчилася, що дар до мистецтва є так само справді Божественним наділенням, як дар до математики, і тому не може бути хибно його плекати. І поступово Друзі теж це навчилися; старі сумніви проти мистецтва й музики майже цілком зникли.

Інше свідчення, що входило під «простоту вбрання» за моєї юності, було свідчення проти борід.

Коли звичаї Друзів уперше скристалізувалися, гладко голені обличчя були загальною модою. Отже, згідно з засадою не слідувати мінливим світським модам, коли бороди ввійшли в моду, квакери трималися чисто виголеного обличчя. Що наполегливішою ставала мода на бороди, то твердішим ставав квакерський опір, аж поки — поступово й без жодної справжньої причини, яку я коли-небудь чула, — це стало «релігійним свідченням». На час, коли я народилася, воно було одним із найсуворіших.

Яскраво пригадую перший раз, коли я побачила «проповідника» з бородою. Це був Друг, що гостював із Англії, де вони були менш суворі. Але, попри мою велику пошану до англійських Друзів, його борода здалася мені так явно знаком Лукавого, що я почувала мало не гріхом слухати його проповідь. У кількох «суворих» Зборах йому відмовлено входу до галереї через бороду, і добре пам’ятаю поважну заклопотаність, висловлену філадельфійськими Старшими з приводу цього сумного доказу «поступових зазіхань світського духа в Лондонських Річних Зборах».

Це свідчення проти борід, гадаю, поділяють — хоч, певно, з інших причин — римо-католицькі священники та високоцерковні духовні Англійської Церкви. Але Друзі давно вже його покинули, разом із багатьма іншими суворими свідченнями мого дитинства. Вони й досі додержують поміркованості у вбранні та мові, і в обставі своїх домів та ладі свого життя; але вони здебільша покинули всяку думку, ніби осібний крій одежі чи придушення природних дарів у письменстві, мистецтві чи музиці потрібні для Божої ласки.

Але не можна не подивляти тієї міцної відданості тому, що вони щиро вважали за релігійний обов’язок, хоч тепер вона й здається нам хибною, — відданості, яка визначала тих любих старих святих.