Розділ 8 · 14 хв читання · 18 хв слухання
Розділ 3 — Спонуки до нагляду над стадом
Розглянувши, у який спосіб ми маємо достерегати стадо, я тепер перейду до того, щоб викласти перед вами деякі спонуки до цього нагляду; і тут я обмежуся тими, що містяться в моєму тексті.
1. Перша думка, яку підказує нам текст, випливає з нашого стосунку до стада: ми — його наглядачі.
(1) Сама природа нашого уряду вимагає від нас «достерегати стадо». Для чого ж іще ми наглядачі? «Єпископ» — це титул, що вказує радше на «працю, ніж на честь», — каже Полідор Вергілій. Бути єпископом, або пастором, — означає не те, щоб тебе поставили, як ідола, якому кланятиметься народ, або як бездіяльні «черева лїниві», щоб жити для тілесної втіхи й вигоди; ні, це означає бути провідником грішників до неба. Сумна річ, коли люди належать до покликання, природи якого не знають, і беруться за те, чого самі не розуміють. Чи замислюються над тим, за що взялися, ті, що живуть у вигоді й насолодах, і мають час на свої зайві розваги, і проводять годину, а то й більше, за один раз у неробстві чи в марних балачках, тоді як стільки праці лежить на їхніх руках? Браття, чи замислюєтеся ви, що взяли на себе? Адже ви взялися провадити — під Христом — загін Його воїнів на боротьбу «з князївствами, і з властями» та «з піднебесними духами злоби». Ви мусите вести їх у найзапекліші битви; ви мусите ознайомлювати їх із хитрощами й нападами ворогів; ви мусите самі пильнувати й тримати пильними їх. Якщо ви схибите, і вони, і ви можете загинути. Ваш ворог хитрий, тож ви мусите бути мудрими. Ваш ворог пильний, тож ви мусите бути пильними. Ваш ворог злостивий, і лютий, і незморний, тож ви мусите бути рішучими, мужніми й невтомними. Ви серед натовпу ворогів, оточені ними з усіх боків, і якщо стерегтиметеся одного, а не всіх, то швидко впадете. І о, який світ праці перед вами! Якби вам треба було навчити бодай одного темного старого чоловіка чи стару жінку, яке ж це було б важке завдання, навіть якби вони хотіли вчитися! А якщо вони так само неохочі, як і темні, наскільки ж важчим це виявиться! А мати таку безліч темних людей, як має більшість із нас, — скільки ж праці це нам завдасть! Яке жалюгідне життя — сперечатися з людьми, що майже втратили вжиток розуму, і доводити щось тим, хто не розуміє ні самих себе, ні вас! О браття, з яким світом нечестя нам доводиться боротися в одній душі — і скільки ж таких світів! А коли ви думаєте, що дещо зробили, то залишаєте зерно серед птахів небесних; нечестиві люди стоять у них під боком, щоб повстати й заперечити все, що ви сказали. Ви говорите до грішника лише раз, тоді як посланці сатани говорять до нього десять чи двадцять разів.
Крім того, як легко справи й клопоти світу заглушують зерно, яке ви посіяли! І навіть якби правда не мала іншого ворога, крім того, що в них самих, як легко замерзле тілесне серце погасить ті іскри, які ви довго розпалювали! Так, без палива й подальшої допомоги вони згаснуть і самі собою. А коли ви думаєте, що ваша праця щасливо вдається, і бачили, як люди визнають свої гріхи, обіцяють виправитися й живуть, як нові створіння та ревні навернені, — на жаль! — після всього цього вони можуть виявитися нещирими й фальшивими в серці, такими, що змінилися лише поверхово: прийняли нові погляди й нове товариство, але без нового серця. О, скільки людей після певної значної зміни бувають ошукані вигодами й почестями світу і знову заплутуються у своїх колишніх пожадливостях! Скільки людей лише міняють ганебний спосіб догоджати тілу на менш безчесний, що не здіймає такого великого шуму в їхньому сумлінні! Скільки людей запишаються, ще не набувши ґрунтовного знання віри, і, покладаючись на силу свого непідготовленого розуму, жадібно хапаються за кожну помилку, яку їм подають під іменем правди, і, наче курчата, що відбилися від квочки, стають здобиччю того пекельного шуліки, гордовито зневажаючи провід і поради тих, кого Христос поставив над ними для їхньої безпеки! О браття, яке поле праці перед нами! Немає жодної людини, яку ви бачите, що не могла б дати вам праці. Навіть у самих святих — як швидко знемагають дари благодаті, якщо ви їх занедбаєте, і як легко їх затягує на грішні шляхи, на безчестя Євангелію і на їхню власну втрату й горе! Якщо така праця служителя, ви можете бачити, яке життя йому належить провадити. Тож устаньмо й працюймо з усієї сили; труднощі мають підганяти нас у такій необхідній праці, а не знеохочувати. Якщо ми не можемо зробити всього, зробімо, що можемо; бо якщо ми це занедбаємо, горе нам і душам, довіреним нашій опіці! Якщо ми обминемо всі ці інші обов’язки і думатимемо, що самою лише гарною на вигляд проповіддю доведемо, що ми вірні служителі, і відбудемося перед Богом і людьми такою шкаралупою й личиною, то наша нагорода виявиться такою ж поверховою, як і наша праця.
(2) Зважте, що вся ця праця покладена на вас через ваше власне добровільне зобов’язання й обітницю. Ніхто не змушував вас ставати наглядачами Церкви. І хіба звичайна чесність не зобов’язує вас бути вірними тому, що вам довірено?
(3) Зважте, що вас заохочує до праці честь. І велика це честь — бути посланцями Божими й знаряддями навернення людей, тими, хто «спасе душу від смерти і покриє множество гріхів». Проте честь — лише супутниця праці. Тому чинити так, як в усі віки чинили прелати Церкви, — змагатися за першість і наповнювати світ суперечками про гідність і вищість своїх престолів — означає показувати, що ми дуже забуваємо природу того уряду, за який узялися. Я рідко бачу, щоб служителі так запекло змагалися, хто першим піде до хатини бідняка навчати його і його родину дороги до неба, або хто першим докладе зусиль до навернення грішника, або хто першим стане слугою всіх. Дивно, що попри всі ясні слова Христа люди не хочуть зрозуміти природи свого уряду! Якби вони її розуміли, чи змагалися б вони за те, хто буде пастором цілого графства, а то й більше, коли в ньому стільки тисяч бідних грішників, що волають про допомогу, а вони ані не здатні, ані не бажають узятися за їхню поміч? Ба більше — коли вони можуть терпляче жити під одним дахом із нечестивими людьми і не добиватися серйозно й невпинно їхнього навернення? І щоб ім’я і честь праці над цілим графством хотіли мати ті, хто не здатен виконати всієї праці в одній парафії, — тоді як честь лише додаток до праці! Чого ж вони прагнуть — імен і почестей чи праці та її мети? О, якби вони вірно, смиренно й самозречено віддавали себе Христові та Його Церкві й ніколи не думали про титули й славу, тоді вони мали б честь, хочуть того чи ні; але, ловлячи її роззявленим ротом, вони її втрачають, бо так ведеться з тінню чесноти: «Що йде за мною — від того я тікаю; що тікає — за тим я йду».
(4) Зважте, що вас заохочують до праці й багато інших чудових привілеїв служительського уряду. Тож якщо ви не хочете виконувати праці, то не маєте жодного права на привілеї. Чималого варте вже те, що вас утримують чужою працею. Це дано заради вашої праці: щоб вас від неї не відривали, а щоб ви, як вимагає Павло, «цілком віддавалися цьому» і не були змушені нехтувати душами людей, поки дбаєте про власні тіла. Тож або виконуйте працю, або не беріть утримання. Але ви маєте привілеї, далеко більші за цей. Хіба нічого не варте бути вихованими для науки, коли інших виховують для воза й плуга? І бути наділеними стількома втішними знаннями, коли світ лежить у невігластві? Хіба нічого не варте спілкуватися з ученими людьми й розмовляти про високі й славні речі, коли іншим доводиться спілкуватися майже лише з найпростішими й неписьменними? Але особливо — який чудовий привілей жити, вивчаючи й проповідуючи Христа! Безперестанку досліджувати Його тайни або живитися ними! Щодня займатися розважанням про благословенну природу, діла й дороги Божі! Інші радіють дозвіллю дня Господнього, а часом і якійсь годині поза ним, коли можуть її вхопити. А ми можемо мати безперервну суботу. Ми можемо майже нічого іншого не робити, як тільки вивчати Бога і славу та говорити про них, молитися й прославляти, і впивати Його святі, спасенні істини. Уся наша праця висока й духовна. Чи ми на самоті, чи в товаристві, наша справа — для іншого світу. О, якби тільки наші серця були більше налаштовані на цю працю! Яким благословенним, радісним життям ми тоді жили б! Яким солодким було б нам наше навчання! Якою приємною — кафедра! І яку втіху давали б нам наші бесіди про духовне й вічне! Жити серед таких чудових помічників, як ті, що їх дають наші бібліотеки, мати стільки мовчазних мудрих співрозмовників, коли лише забажаємо, — усе це й багато інших подібних привілеїв служіння вимагає від нас невтомної старанності в праці.
(5) Своєю працею ви пов’язані з Христом так само, як і зі стадом. Ви — доморядники Його тайн і правителі Його дому; і Той, Хто довірив вам це, утримуватиме вас у Своїй праці. Але ж «від доморядників вимагають, щоб кожного знайдено вірним». Будьте вірні Йому — і ніколи не сумнівайтеся, що Він буде вірний вам. Пасіть Його стадо — і Він радше годуватиме вас, як годував Іллю, ніж залишить вас у нужді. Якщо ви будете у в’язниці, Він відчинить двері; але тоді ви мусите визволяти ув’язнені душі. Він дасть вам «уста й премудрість, котрій не здолїють противитись, анї встояти усї противники ваші», але тоді ви мусите вірно вживати їх для Нього. Якщо ви простягнете руку, щоб допомогти стражденним, Він висушить руку, простягнуту проти вас. Служителі Англії, я певен, можуть знати це з великого досвіду. Багато разів Бог вирятовував їх із пащі пожирача. О, які дивовижні збереження й визволення мали вони від жорстоких папістів, від тиранічних гонителів і від введених в оману, запальних людей! Зважте, браття, чому Бог усе це зробив. Заради ваших осіб чи заради Своєї Церкви? Чим ви для Нього більші за інших людей, як не заради Його праці й Його народу? Хіба ви ангели? Хіба ваше тіло зліплене з кращої глини, ніж у ваших сусідів? Хіба ви не з того самого роду грішників, яким Його благодать потрібна так само, як і їм? Тож уставайте й працюйте як викуплені Господом, як ті, кого навмисне вирятувано від загибелі для Його служіння. Якщо ви вірите, що Бог вирятував вас для Себе, живіть для Нього, як ті, що без застережень належать Тому, Хто вас визволив.
2. Друга спонука в тексті випливає з дійової причини цього стосунку. Це Святий Дух поставив нас наглядачами над Своєю Церквою, і тому нам належить достерегати її. Святий Дух робить людей єпископами, або наглядачами, Церкви в трьох різних відношеннях: наділяючи їх здібностями до цього уряду; спрямовуючи тих, хто рукопокладає, щоб вони розпізнали ці здібності й пізнали найпридатніших людей; і спрямовуючи їх — і народ, і самих цих людей — у тому, щоб приставити їх до певної пастви. Усе це тоді чинилося надзвичайним способом — через натхнення, або принаймні дуже часто так. Те саме чиниться тепер звичайним способом — через допомогу Духа. Але це все той самий Дух; і люди стають наглядачами Церкви (коли їх покликано належно) від Святого Духа тепер так само, як і тоді. Тому дивна це вигадка папістів, ніби рукопокладення людськими руками в служительському уряді — річ безумовніше необхідна, ніж покликання Святого Духа. Бог визначив у Своєму Слові, що має бути такий уряд, і якою має бути праця та влада цього уряду, і які люди, щодо їхніх здібностей, мають його приймати. Ніщо з цього людина не може скасувати чи зробити непотрібним. Бог також дає людям ті здібності, яких Він вимагає; тож усе, що має робити Церква — чи пастори, чи народ, чи ті, хто рукопокладає, чи ті, хто обирає, — це лише розпізнати й визначити, кого саме Бог так наділив здібностями, і прийняти тих, хто так приготований, і, за згодою, урочисто ввести їх у цей уряд. Яке ж зобов’язання покладає на нас наше покликання до цієї праці! Якщо наше доручення послане з неба, його не можна не послухатися. Коли Христос покликав апостолів від їхніх мирських занять, вони негайно покинули друзів, і дім, і ремесло, і все — і пішли за Ним. Коли Павла покликав голос Христа, він «не противився небесному видінню». Хоч наше покликання не таке безпосереднє й надзвичайне, проте воно від того самого Духа. Небезпечно наслідувати Йону, повертаючись спиною до Божих наказів. Якщо ми занедбуємо свою працю, у Нього є острога, щоб нас підігнати; якщо ми від неї втікаємо, у Нього досить посланців, щоб наздогнати нас, і повернути назад, і змусити нас її виконати; і краще виконати її спершу, ніж наприкінці.
3. Третя спонука в тексті випливає з гідності того, що доручено нашій опіці. Це Церква Божа, над якою ми маємо наглядати, — та Церква, заради якої передусім тримається світ, яку освячує Святий Дух, яка є містичним тілом Христовим, та Церква, при якій присутні ангели і якій вони прислуговують як служебні духи, чиї малі мають своїх ангелів, що бачать лице Бога на небі. О, яке доручення ми взяли на себе! І чи будемо ми йому невірні? Нам довірено управління власною родиною Божою — і ми її занедбаємо? Нам доручено провадити тих святих, що житимуть вічно з Богом у славі, — і ми їх занедбаємо? Не дай Боже! Благаю вас, браття, нехай ця думка розбудить недбалих. Ви, що ухиляєтеся від трудних, неприємних, пов’язаних зі стражданням обов’язків і відбуваєтеся перед душами людей недієвими формальностями, — чи вважаєте ви, що це шанобливе поводження з нареченою Христовою? Душі людей Бог вважає гідними бачити Його лице й жити вічно на небі — і хіба вони не варті ваших найбільших витрат і праці на землі? Невже ви так низько думаєте про Церкву Божу, ніби вона не заслуговує на найкращу вашу турботу й допомогу? Якби ви пасли овець чи свиней, ви навряд чи відпустили б їх, кажучи, що за ними не варто доглядати, — особливо якби вони були ваші власні. І ви смієте сказати таке про душі людей, про Церкву Божу? Христос ходить серед них: пам’ятайте про Його присутність і дбайте, щоб бути старанними у своїй праці. Вони — «рід вибраний, царське сьвященство, нарід сьвятий, люде прибрані, щоб звіщали чесноти Покликавшого» їх. І ви все ж їх занедбаєте? Яка висока честь — бути бодай одним із них, ба навіть бодай «у порога стояти в домі Бога»! А бути священником цих священників і правителем цих царів — це така честь, що примножує ваші зобов’язання до старанності й вірності в такій шляхетній справі.
4. Остання спонука, згадана в моєму тексті, випливає з ціни, заплаченої за Церкву, над якою ми наглядаємо: «церкву Божу, — каже апостол, — котру придбав кровю своєю». О, який це довід, щоб підігнати недбалих і засудити тих, кого він не підганяє до їхнього обов’язку! «О, — каже один із давніх учителів Церкви, — якби Христос довірив мені на зберігання бодай одну ложечку Своєї крові в крихкому склі, як дбайливо я беріг би її і як ніжно ставився б до того скла! Тож якщо Він довірив мені те, що придбав Своєю кров’ю, хіба не маю я так само дбайливо пильнувати довіреного мені?» Що ж, панове, чи будемо ми зневажати кров Христову? Чи думатимемо ми, що її пролито за тих, хто не вартий нашої найбільшої турботи? Ви бачите тут, що недбалі пастори винні не в малій провині. Наскільки це від них залежить, кров Христова була б пролита марно. Вони втратили б для Нього ті душі, які Він так дорого придбав. Тож слухаймо ці доводи Христа щоразу, коли відчуваємо, що стаємо млявими й безтурботними: «Чи Я помер за ці душі, а ти не хочеш подбати про них? Чи були вони варті Моєї крові, а не варті твоєї праці? Чи Я зійшов з неба на землю, „щоб шукати й спасати погибше“, а ти не хочеш піти до сусідніх дверей, чи вулиці, чи села, щоб шукати їх? Яка мала твоя поступливість і праця порівняно з Моїми! Я принизив Себе до цього, а для тебе це честь — бути так зайнятим. Чи Я так багато зробив і вистраждав для їхнього спасіння, і чи хотів Я зробити тебе Своїм співробітником, а ти відмовишся робити ту дещицю, що лежить на твоїх руках?» Щоразу, як дивимося на наші громади, пам’ятаймо з вірою, що вони — набуток крові Христової, і тому ми маємо ставитися до них з найглибшою зацікавленістю й найніжнішою любов’ю. О, подумайте, яким соромом буде для недбалого служителя в останній день, коли ця кров Сина Божого свідчитиме проти нього і Христос скаже: «Це був набуток Моєї крові, який ти так легковажив, — і ти думаєш сам спастися нею?» О браття, оскільки Христос принесе Свою кров, щоб нею судитися з нами, нехай же вона тепер приведе нас до нашого обов’язку, щоб потім не привела нас до вічної загибелі.
Тепер я закінчив зі спонуками, які знаходжу в самому тексті. Є ще багато інших, які можна було б зібрати з решти цього напучування апостола, але ми не можемо зупинятися, щоб охопити всі. Якщо Господь хоч ці небагато вкладе нам у серце, я не сумніваюся, що ми побачимо причину прискорити крок; і зміна в наших серцях і в нашому служінні буде така, що ми самі й наші громади матимемо підставу благословляти за неї Бога. Я знаю, що я негідний бути вашим наставником; але наставника ви мусите мати; і краще нам чути про свій гріх і обов’язок від будь-кого, ніж ні від кого. Прийміть напоминання — і ви не побачите в негідності наставника жодної причини каятися в цьому. Але якщо ви його відкинете, то найнегідніший посланець може іншого дня засвідчити проти вас те, що тоді вас присоромить.