Реформований пастор
Розділ 2 — Спосіб цього нагляду

Розділ 7 · 22 хв читання · 28 хв слухання

Розділ 2 — Спосіб цього нагляду

Розглянувши в такий спосіб суть цього нагляду, поговорімо тепер про його спосіб — не про кожну частину окремо, щоб не втомити вас, а про все загалом.

1. Служительську працю треба виконувати чисто — для Бога й спасіння душ, а не задля якихось власних цілей. Хибна мета робить усю працю поганою з нашого боку, хоч яка добра вона сама по собі. Це вже не служіння Богові, а самим собі, якщо ми робимо її не для Бога, а для себе. Хто береться за неї як за звичайне заняття, щоб зробити з неї ремесло для заробітку на прожиток, той побачить, що обрав погане ремесло, хоч і добру справу. Самозречення конче потрібне кожному християнинові, але служителеві воно потрібне вдвічі, бо без нього він не може й години вірно послужити Богові. Тяжкі науки, великі знання й чудове проповідування, якщо мета не правильна, — це лише пишніше лицемірне грішення. Загальновідомий вислів Бернарда: «Одні прагнуть знати лише заради самого знання, і це ганебна цікавість. Інші прагнуть знати, щоб продавати свої знання, і це теж ганебно. Ще інші прагнуть знати заради слави, і це ганебна марнославність. Але є й такі, що прагнуть знати, аби будувати інших, і це похвально; і є такі, що прагнуть знати, аби самим бути збудованими, і це мудро».

2. Служительську працю треба виконувати старанно й трудолюбиво, бо вона має невимовну вагу і для нас, і для інших. Ми прагнемо підтримати світ, урятувати його від Божого прокляття, довершити творіння, досягти цілей Христової смерті, врятувати себе й інших від вічної загибелі, перемогти диявола й зруйнувати його царство, утвердити Царство Христове, і самим досягти Царства слави, і допомогти досягти його іншим. То невже ці справи можна робити з недбалим серцем чи лінивою рукою? О, дивіться ж, щоб ця праця робилася з усієї вашої сили! Ревно навчайтеся, бо криниця глибока, а наш розум мілкий; і, як каже Кассіодор: «Тут межею не повинен бути звичайний рівень знання; тут виявляється справжнє честолюбство: що глибшого знання шукають, то більша честь його здобути». Та особливо будьте трудолюбиві у практиці й застосуванні своїх знань. Нехай у ваших вухах безперестанку лунають слова Павла: «примус бо на менї лежить, і горе менї, коли не благовіствую!» Завжди думайте собі, що лежить на ваших руках: «Якщо я не візьмуся до праці, сатана може перемогти, і люди навіки загинуть, і їхньої крові вимагатимуть з моєї руки. Ухиляючись від праці й страждань, я накличу на себе в тисячу разів більше, ніж уникну; а нинішньою старанністю я приготую собі майбутнє блаженство». Ніхто ще ніколи не був у програші з Богом.

3. Служительську працю треба виконувати розважливо й упорядковано. Молоко мусить іти перед твердою їжею; основу треба закласти, перш ніж братися зводити будівлю. З дітьми не можна поводитися як із дорослими людьми. Людей треба привести до стану благодаті, перш ніж чекати від них діл благодаті. Про навернення, про покаяння від мертвих діл і про віру в Христа треба навчати насамперед, часто й ґрунтовно. Зазвичай ми не повинні виходити за межі спроможностей наших людей і навчати досконалості тих, хто не засвоїв перших основ віри; бо, як каже Григорій Ниський: «Ми не вчимо немовлят глибоких правил науки, а спершу літер, тоді складів і так далі. Так і провідники Церкви спершу подають своїм слухачам певні настанови, що є мовби азбукою; і так поступово відкривають їм досконаліші й таємничіші речі». Тому й Церква докладала стільки зусиль до своїх оглашенних, перш ніж їх хрестити, і не клала необтесаних каменів у будівлю.

4. Упродовж усього нашого служіння ми мусимо наголошувати передусім на найбільших, найпевніших і найпотрібніших істинах, а на решті зупинятися рідше й скупіше. Якщо тільки ми зможемо навчити наших людей Христа, ми навчимо їх усього. Доведіть їх добре до неба — і знання в них буде досить. Великі й загальновизнані істини віри — це ті, якими люди мусять жити і які є великими знаряддями для знищення людських гріхів і піднесення серця до Бога. Тож ми повинні завжди мати перед очима потреби наших людей. Пам’ять про те, що «одного ж треба», відверне нас від брязкалець і непотрібних прикрас, і від марних суперечок. Багато іншого бажано знати; але це знати конче треба, інакше наші люди загинуть навіки. Зізнаюся, я вважаю, що великим розпорядником служительських наук і праці має бути ПОТРЕБА. Якби ми були здатні до всього, то могли б братися за все й пройти по черзі всю енциклопедію знань; але життя коротке, а ми тугодумні, і вічні речі необхідні, і душі, що залежать від нашого навчання, дорогоцінні. Зізнаюся, потреба була провідником моїх наук і мого життя. Вона вибирає, яку книжку мені читати, і каже, коли й скільки. Вона вибирає мій текст і складає мою проповідь — і щодо змісту, і щодо способу, — наскільки я можу не допустити до неї власної зіпсутості. Хоч я знаю, що великою причиною цього було постійне очікування смерті, проте не бачу жодної причини, чому б і найздоровішій людині не подбати спершу про найпотрібніше, зважаючи на непевність і стислість життя всіх людей. Ксенофонт вважав, що «немає кращого вчителя, ніж потреба, яка всього навчає найстаранніше». Хто, навчаючись, проповідуючи чи працюючи, займатиметься іншими речами, якщо тільки знає, що ось це МУСИТЬ бути зроблене? Хто може гаятися чи зволікати, коли відчуває гострі остроги потреби? Як каже вояк: «Не довгі міркування, а швидка й рішуча боротьба потрібна там, де підганяє потреба», — то тим більше мусимо так чинити ми, бо наша справа важливіша. Безперечно, це найкращий спосіб викуповувати час — дбати, щоб не втратити й години, витрачаючи її лише на необхідне. Це спосіб принести найбільше користі іншим, хоч і не завжди найбільше подобатися й здобувати оплески; бо через людську неміч правдиві слова Сенеки: «Нас вабить радше новизна, ніж велике».

Ось чому проповідникові доводиться часто говорити про те саме: адже необхідних речей небагато. Ми не повинні ні вигадувати необхідного, ні багато займатися непотрібним, щоб догодити тим, хто шукає новизни, хоч ті самі істини ми мусимо зодягати в приємну різноманітність способу викладу. Великі томи й нудні суперечки, що так нас турбують і марнують наш час, зазвичай складаються більше з думок, ніж із необхідних істин; бо, як каже Фічіно: «Необхідність замкнена у вузьких межах; не так із думкою»; і, як часто кажуть Григорій Назіанзин і Сенека: «Необхідне — загальнодоступне й очевидне; а марнуємо ми час, і трудимося, і нарікаємо, що не досягаємо його, — заради зайвого». Тож служителі мусять уважно стежити за станом свого стада, щоб знати, що для нього найпотрібніше і щодо змісту, і щодо способу; і зазвичай спершу треба зважати на зміст, бо він важливіший за спосіб. Якщо вам самим доводиться вибирати, яких авторів читати, хіба ви не візьмете радше тих, що кажуть вам те, чого ви не знаєте, і викладають найпотрібніші істини найяснішим способом, хай навіть варварською чи незграбною мовою, ніж тих, що якнайвченіше й найвишуканіше скажуть вам неправду чи марноту і «великим зусиллям не скажуть нічого»? Я маю намір іти за порадою Августина: «Надавай першість змістові Слова, щоб душі віддавалася перевага перед тілом; звідси випливає, що ми шукаємо промов радше правдивіших, ніж розумніших, так само як шукаємо собі друзів радше розважливіших, ніж вродливіших». І певно, як я чиню у своїх науках задля власного збудування, так маю чинити й у своєму навчанні задля збудування інших. Зазвичай саме порожні, неосвічені люди, яким бракує змісту й суті справжньої вченості, надмірно прискіпливі й клопітливі щодо слів і прикрас, тоді як старі, досвідчені й найвченіші люди рясніють ґрунтовними істинами, які подають зазвичай у найпростішому вбранні. Як Аристотель пояснює, чому жінки більше, ніж чоловіки, схильні до гордості вбранням: тим, що, усвідомлюючи брак внутрішньої вартості, вони намагаються надолужити його позиченими зовнішніми прикрасами, — так буває і з порожніми, нікчемними проповідниками, які прагнуть, щоб їх шанували за те, чим вони не є, і не мають іншого способу здобути цю шану.

5. Усе наше навчання має бути якомога зрозумілішим і простішим. Це найкраще відповідає цілям учителя. Хто хоче, щоб його зрозуміли, мусить говорити відповідно до спроможності своїх слухачів. Істина любить світло і найпрекрасніша тоді, коли найоголеніша. Ховати істину — ознака заздрісного ворога; а робити це під приводом її розкриття — справа лицеміра; тому розмальовані темні проповіді (наче розмальоване скло у вікнах, що не пропускає світла) надто часто бувають ознаками розмальованих лицемірів. Якщо ви не хочете навчати людей, що ви робите на кафедрі? А якщо хочете, то чому не говорите так, щоб вас розуміли? Знаю, що висота предмета може зробити людину незрозумілою навіть тоді, коли вона старалася викласти його якомога простіше; але навмисно затуманювати предмет чудернацькими словами й ховати свою думку від людей, яких нібито наставляєш, — це спосіб змусити дурнів захоплюватися твоєю глибокою вченістю, а мудрих — твоєю дурістю, гордістю й лицемірством. Дехто приховує свої переконання під приводом необхідності — через людські упередження і через неготовність простого розуму прийняти істину. Але істина долає упередження самим лише світлом своєї очевидності, і немає кращого способу дати добрій справі перемогти, ніж зробити її якомога зрозумілішою і якомога ширше й ґрунтовніше відомою; саме це світло й приготує неготовий розум. Це щонайменше ознака того, що людина сама як слід не перетравила предмета, якщо не здатна просто викласти його іншим. Я маю на увазі — так просто, як дозволяє природа предмета, з огляду на спроможності, приготовані до нього попередніми істинами; бо знаю, що деякі люди нині не можуть зрозуміти деяких істин, хоч би як просто ви їх висловили, — так само як найлегших правил граматики, хай найпростіше пояснених, не зрозуміє дитина, яка лише вчить азбуку.

6. Нашу працю треба виконувати з великим смиренням. Ми мусимо поводитися з усіма лагідно й поблажливо; і так навчати інших, щоб і самим бути готовими вчитися в кожного, хто може нас навчити, — і так водночас і навчати, і вчитися; а не гордовито виставляти власні вигадки й зневажати всіх, хто хоч якось їм суперечить, ніби ми досягли вершини знання і призначені для учительського крісла, а інші люди — сидіти біля наших ніг. Гордість — вада, що зле личить тим, хто мусить вести людей до неба таким смиренним шляхом: тож пильнуймо, щоб, коли ми приведемо туди інших, брама не виявилася затісною для нас самих. Бо, як каже Гроцій: «Гордість народжується на небі, але, ніби забувши, що дорога звідти зачинена, вона вже ніколи не може туди повернутися!» Бог, що скинув гордого ангела, не прийме там гордого проповідника. Мені здається, ми мали б пам’ятати принаймні саму назву «служитель», якою папські священики гордують, а ми — ні. Саме ця гордість у корені живить усі інші наші гріхи. Звідси заздрість, суперечки й незгода між служителями; звідси перешкоди всякій реформі: всі хочуть вести, і мало хто згоджується йти слідом чи діяти спільно. Звідси й те, що надто багато служителів не роблять поступу: вони надто горді, щоб учитися. Смирення навчило б їх іншого уроку. Можу сказати про служителів, і навіть про старших серед них, те, що Августин сказав Ієронімові: «Хоч старим більше личить навчати, ніж учитися, проте ще більше личить учитися, ніж бути неуками».

7. І в проповіді, і в дисципліні має бути розважливе поєднання суворості й лагідності; переважати має те чи інше — залежно від вдачі чи характеру людини або справи, з якою ми маємо до діла. Якщо суворості не буде зовсім, нашими докорами знехтують. Якщо буде сама суворість, нас вважатимуть узурпаторами влади, а не тими, хто схиляє людські уми до істини.

8. Ми мусимо бути серйозними, ревними й палкими в кожній частині нашої праці. Наша праця вимагає більшої вправності, а надто більшої життєвої сили й ревності, ніж будь-хто з нас до неї приносить. Немала то річ — стати перед обличчям громади й передати звістку про спасіння чи вічну загибель, наче від живого Бога, в ім’я Відкупителя. Нелегка то річ — говорити так просто, щоб нас зрозумів найнеосвіченіший; і так серйозно, щоб нас відчули наймертвіші серця; і так переконливо, щоб замовкли сварливі прискіпливці. Вага нашого предмета засуджує холодність і сонну млявість. Ми повинні дбати, щоб самі були добре пробуджені, а наш дух — у такому стані, щоб ми були здатні пробуджувати інших. Якщо наші слова не будуть нагострені й не проколюватимуть, як цвяхи, кам’яні серця ледве їх відчують. Говорити про небесне побіжно й холодно — майже так само погано, як і зовсім про нього мовчати.

9. Усе наше служіння треба провадити в ніжній любові до наших людей. Ми мусимо дати їм побачити, що нам не до вподоби ніщо, крім того, що їм на користь; що те, що чинить добро їм, чинить добро й нам; і що ніщо не засмучує нас більше, ніж їхня шкода. Ми мусимо почуватися щодо наших людей, як батько щодо своїх дітей; так, навіть найніжніша материнська любов не повинна перевершувати нашої. Ми мусимо навіть мучитися, наче в пологах, доки Христос не вобразиться в них. Вони повинні бачити, що ми не дбаємо ні про що зовнішнє — ні про багатство, ні про свободу, ні про честь, ні про саме життя — порівняно з їхнім спасінням; а могли б навіть, як Мойсей, погодитися, щоб наші імена було викреслено з книги життя, тобто щоб нас вилучили з числа живих, аби лише вони не опинилися поза книгою життя Агнця. Так ми повинні, як каже Йоан, бути готові «за братів душі класти» і, як Павло, не вважати свого життя дорогим для себе, аби лише «з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса». Коли люди побачать, що ви щиро їх любите, вони вислухають від вас будь-що і стерплять від вас будь-що; як каже Августин: «Люби Бога — і роби, що хочеш». Ми й самі все приймаємо добре від того, про кого знаємо, що він цілковито нас любить. Ми легше стерпимо удар, завданий нам із любові, ніж лихе слово, сказане нам зі злоби чи в гніві. Більшість людей судить про пораду так, як судить про прихильність того, хто її дає, — принаймні настільки, щоб її чесно вислухати. О, тож дбайте, щоб у ваших грудях була ніжна любов до ваших людей, і дайте їм відчути її у ваших словах і побачити її у вашій поведінці. Нехай вони бачать, що ви витрачаєте своє і себе самих витрачаєте задля них; і що все, що ви робите, — для них, а не задля якихось власних цілей. Для цього потрібні діла милосердя, наскільки дозволяє ваш статок; бо самі лише слова навряд чи переконають людей, що ви маєте до них велику любов. А якщо ви не можете давати, то покажіть, що охоче дали б, якби мали, і робіть те добро, яке можете. Але дбайте, щоб ваша любов не була тілесною, що випливає з гордості, — як у того, хто домагається чогось для себе, а не для Христа, і тому любить, бо його люблять, або щоб його любили. Тож пильнуйте, щоб під приводом любові не потурати гріхам ваших людей, бо це означало б іти проти самої природи й мети любові. Дружбу мусить скріплювати побожність. Нечестива людина не може бути справжнім другом; і якщо ви сприяєте їхній нечестивості, то показуєте, що ви й самі нечестиві. Не вдавайте, ніби любите їх, якщо потураєте їхнім гріхам і не шукаєте їхнього спасіння. Потураючи їхнім гріхам, ви виявите свою ворожнечу до Бога; а тоді як ви можете любити свого брата? Якщо ви їхні найкращі друзі, допоможіть їм проти їхніх найгірших ворогів. І не думайте, що будь-яка гострота несумісна з любов’ю: батьки карають своїх дітей, і Сам Бог «бє всякого сина, котрого приймає». Августин каже: «Краще любити, хай навіть із суворістю, ніж уводити в оману (надмірною) поблажливістю».

10. Нашу працю треба провадити з терпінням. Ми мусимо зносити багато кривд і образ від тих, кому прагнемо зробити добро. Коли ми навчалися задля них, і молилися за них, і напоминали їх, і благали їх з усією ревністю й поблажливістю, і давали їм, що могли, і доглядали їх, наче власних дітей, — ми мусимо бути готові, що багато хто з них відплатить нам глумом, ненавистю й зневагою і вважатиме нас своїми ворогами за те, що ми «кажемо їм правду». Тож усе це ми мусимо зносити терпляче й невтомно робити добро далі, з лагідністю навчаючи тих, хто противиться: «чи не дасть їм Бог покаяння на зрозуміннє правди». Ми маємо до діла з причинними людьми, які кидаються на свого лікаря, але не повинні через це занедбувати їхнього лікування. Негідний бути лікарем той, кого лихі слова відженуть від хворого в шаленстві. Та на жаль, коли грішники ганьблять і обмовляють нас за нашу любов і радше готові плюнути нам в обличчя, ніж подякувати за пораду, — яке обурення здійматиметься в серці і як залишки старого Адама (гордість і запальність) боротимуться проти лагідності й терпіння нової людини! І як сумно багато служителів виходять із таких випробувань!

11. Усю нашу працю треба провадити з благоговінням, як личить тим, хто вірить у присутність Бога і не поводиться зі святим, ніби воно буденне. Благоговіння — це той стан душі, що походить із глибокого усвідомлення Бога і свідчить про розум, який перебуває в тісному спілкуванні з Ним. Виявляти неблагоговійність у Божих речах означає виявляти лицемірство і те, що серце не згоджується з язиком. Не знаю, як буває з іншими, але найблагоговійніший проповідник, що говорить так, ніби бачить Боже обличчя, зворушує моє серце, хай і звичайними словами, більше, ніж людина без благоговіння з найвишуканішою підготовкою. Так, хоч би він вигукував свою проповідь із якою завгодно позірною ревністю, — якщо благоговіння не відповідає палкості, вона діє дуже мало. З усіх проповідей у світі (що не говорять відвертої брехні) я найбільше ненавиджу ту проповідь, що має на меті розсмішити слухачів або розворушити їхні уми лоскітливою легковажністю й діяти на них так, як колись діяли театральні вистави, замість того щоб пройняти їх святим благоговінням перед Божим ім’ям. Ієронім каже: «Навчай у своїй церкві не для того, щоб здобути оплески народу, а щоб викликати стогін; сльози слухачів — ось твоя похвала». Що більше Бога виявляється в наших обов’язках, то більшу владу вони матимуть над людьми. Нам слід мовби уявляти, що ми бачимо Божий престол і мільйони славних ангелів, що Йому служать, щоб ми були пройняті трепетом перед Його величчю, коли наближаємося до Нього у святих речах, аби не осквернити їх і не брати Його імені надаремно.

12. Усю нашу працю треба виконувати духовно, як людям, що мають Святого Духа. У проповіді деяких людей є духовний лад, який духовні слухачі можуть розпізнати й смакувати; тоді як у проповіді інших цього святого присмаку так бракує, що навіть коли вони говорять про духовне, то в такий спосіб, ніби йдеться про буденні речі. Наші докази й пояснення Божої істини також мусять бути духовними — узятими радше зі Святого Письма, ніж із писань людей. Мудрості світу не можна звеличувати проти мудрості Божої; філософію треба навчити схилятися й служити, а провід нехай тримає віра. Великі учні Аристотелевої школи повинні стерегтися, щоб не надто хвалитися своїм учителем і не зневажати тих, хто нижче від них, аби самим не опинитися нижче у школі Христовій і не стати найменшими «у царстві Божім», бажаючи бути великими в очах людей. Людина не менш мудра, ніж будь-хто з них, не хотіла хвалитися нічим, крім хреста Христового, і постановила не знати нічого, крім Нього розп’ятого. Ті, хто так певні, що Аристотель у пеклі, не повинні надто брати його собі за провідника на дорозі до неба. Чудову пам’ятку залишив нам Григорій: «Бог спершу збирає неосвічених, а потім мудрих. І не з ораторів робить Він рибалок, а з рибалок творить ораторів». Найвченіші люди мали б про це подумати.

Нехай усі письменники мають належну їм шану, але не порівнюйте жодного з них зі Словом Божим. Ми не відкинемо їхньої служби, але мусимо гидувати ними як суперниками чи змагальниками. Ознака хворого серця — втратити смак до досконалості Писання. Бо в духовному серці є спорідненість зі Словом Божим, адже це те насіння, яке його відродило. Слово — це та печать, що зробила всі святі відбитки в серцях справжніх віруючих і закарбувала на них Божий образ; тому вони неминуче мусять бути подібні до того Слова й високо цінувати його, доки живуть.

13. Якщо хочете мати успіх у своїй праці, неодмінно плекайте палкі бажання й сподівання успіху. Якщо ваше серце не спрямоване на мету вашої праці, і ви не прагнете побачити навернення й збудування своїх слухачів, і не навчаєтеся й не проповідуєте з надією, — навряд чи ви побачите великий успіх. Як ознака фальшивого, самолюбного серця — вдовольнятися тим, щоб постійно працювати й не бачити жодного плоду своєї праці, так я помітив, що Бог рідко благословляє чию-небудь працю так, як працю того, чиє серце спрямоване на її успіх. Нехай це буде властивістю Юди — більше зважати на скриньку, ніж на свою працю, і не надто дбати про те, про що нібито дбаєш, і думати, що коли мають платню, а також любов і похвалу своїх людей, то з них досить; але всі, хто проповідує задля Христа й спасіння людей, нехай не вдовольняються, доки не матимуть того, задля чого проповідують. Ніколи не мав правильних цілей проповідника той, кому байдуже, чи він їх досягне, хто не сумує, коли їх не досягає, і не радіє, коли бачить бажаний наслідок. Коли людина лише обмірковує, що сказати і як із похвалою провести годину, а далі вже не дбає, хіба що хоче дізнатися, що люди думають про її здібності, — і так триває з року в рік, я мушу вважати, що ця людина проповідує для себе, а не для Христа, навіть коли проповідує Христа, хоч як чудово, здавалося б, вона це робить. Жоден мудрий чи милосердний лікар не вдовольниться тим, щоб завжди давати ліки й не бачити жодного поліпшення в хворих, а лише дивитися, як вони всі вмирають у нього на руках; і жоден мудрий і чесний учитель не вдовольниться тим, щоб постійно навчати, хоч його учні й не мають користі з його настанов; ні, обидва вони радше втомилися б від свого заняття.

Знаю, що вірний служитель може мати втіху й тоді, коли йому бракує успіху; і «хоч Ізраїль і не зібрано, наша нагорода — в Господа», і нас приймають не за плодом, а за нашою працею; але той, хто не прагне успіху своєї праці, не може мати жодної з цих утіх, бо він не був вірним трудівником. Те, що я кажу, стосується лише тих, хто спрямований на мету і сумує, коли її не досягає. І це ще не вся втіха, якої ми мусимо бажати, а лише така частка, що може нас заспокоїти, хоч решти ми й не досягнемо. Що з того, що Бог прийме лікаря, хоч хворий і помре? Лікар однаково мусить працювати зі співчуттям, і прагнути кращого кінця, і жалкувати, якщо його не досягне. Бо ми трудимося не лише задля власної нагороди, а й задля спасіння інших людей. Зізнаюся, щодо мене, я дивуюся деяким старим шановним людям, які прожили двадцять, тридцять чи сорок років серед безплідного народу, серед якого ледве могли розгледіти якийсь плід своєї праці, — як вони можуть із таким терпінням залишатися серед них. Якби йшлося про мене, то хоч я й не наважився б покинути виноградник чи зректися свого покликання, проте підозрював би, що Божа воля — щоб я пішов деінде, а на моє місце прийшов інший, який, може, більше пасував би їм; і мене не легко було б переконати провести свої дні в такий спосіб.

14. Усю нашу працю треба провадити з глибоким усвідомленням нашої власної недостатності й цілковитої залежності від Христа. По світло, і життя, і силу ми мусимо йти до Того, Хто посилає нас на цю працю. І коли відчуваємо, що наша віра слабка, а серця мляві й не відповідають такій великій праці, яку нам належить виконати, ми мусимо вдаватися до Нього й казати: «Господи, невже Ти пошлеш мене з таким невіруючим серцем переконувати інших повірити? Невже я мушу щодня благати грішників про вічне життя і вічну смерть, а сам не маю більше віри й почуття щодо цих важливих речей? О, не посилай мене на працю нагим і неприготованим; але, як Ти наказуєш мені її виконувати, так і наділи мене відповідним до неї духом». Молитва мусить провадити нашу працю так само, як і проповідь: не від серця проповідує своїм людям той, хто не молиться ревно за них. Якщо ми не випросимо в Бога, щоб Він дав їм віру й покаяння, ми ніколи не переконаємо їх увірувати й покаятися. Коли наші власні серця в такому безладі, а їхні — у такому ж безладі, то якщо ми не випросимо в Бога, щоб Він виправив їх і допоміг їм, наша праця, найпевніше, буде безуспішною.

15. Подавши вам ці супутні умови нашої служительської праці, які кожен служитель має виконувати сам, дозвольте мені закінчити ще однією, що необхідна нам як співробітникам у тій самій праці; а саме: ми мусимо щиро дбати про єдність і спілкування між собою, а також про єдність і мир у церквах, над якими наглядаємо. Ми мусимо усвідомлювати, наскільки це потрібно для процвітання цілого, для зміцнення нашої спільної справи, для добра окремих членів нашого стада і для дальшого поширення Царства Христового. Тому служителі мусять відчувати біль, коли Церкву поранено, і бути настільки далекими від того, щоб очолювати розколи, щоб уважати за головну частину своєї праці запобігати їм і загоювати їх. Удень і вночі мають вони спрямовувати свої науки на те, щоб знайти засоби, як заліпити такі проломи. Вони мусять не лише прислухатися до пропозицій єдності, а й самі їх висувати й домагатися їх; не лише приймати запропонований мир, а й гнатися за ним, коли він від них утікає. Тому вони мусять міцно триматися давньої простоти християнської віри — основи й осердя кафолицької єдності. Вони мусять гидувати зарозумілістю тих, хто вигадує нові знаряддя, щоб катувати й роздирати Церкву Христову під приводом запобігання помилкам і обстоювання істини. Треба відстоювати достатність Писання і нічого понад нього не накидати іншим; і якщо папісти чи інші вимагатимуть від нас мірила й правила нашої віри, ми мусимо показати їм Біблію, а не якісь церковні визнання чи людські писання. Ми мусимо навчитися розрізняти певне й непевне, необхідне й непотрібне, кафолицькі істини й приватні думки; і покладати вагу церковного миру на перше, а не на друге. Ми мусимо уникати поширеної плутанини в мові тих, хто не робить різниці між словесними й справжніми помилками, і ненавидіти те «колишнє шаленство між богословами», що роздирали своїх братів як єретиків, ще не зрозумівши їх. І ми мусимо навчитися бачити справжній стан суперечок і зводити їх до самої тієї точки, в якій полягає розбіжність, а не робити їх більшими, ніж вони є. Замість сваритися з нашими братами, ми мусимо об’єднуватися проти спільних супротивників; і всі служителі мусять єднатися, і підтримувати спілкування, і листування, і постійні зібрання задля цих цілей; а менші розбіжності в судженнях не повинні цьому перешкоджати. Вони мусять виконувати якомога більше Божої праці в єдності й згоді, — і саме в цьому користь синодів: не в тому, щоб панувати одні над одними й видавати закони, а в тому, щоб уникати непорозумінь, і радитися про взаємне збудування, і підтримувати любов і спілкування, і одностайно провадити працю, яку Бог уже нам наказав. Якби служителі Євангелія були людьми миру і мали кафолицький, а не партійний дух, Церква Христова не була б у такому стані, у якому вона нині. Народи лютеран і кальвіністів за кордоном і різні партії тут, удома, не замишляли б загибелі одні одних, не трималися б на такій відстані й у такій немилосердній гіркоті, не зміцнювали б спільного ворога і не перешкоджали б будуванню й процвітанню Церкви, як це робили досі.

Ви завершили: Розділ 2 — Спосіб цього нагляду

Назад Далі