Розділ 9 · 1 год 8 хв читання · 1 год 27 хв слухання
Розділ 1 — Застосування: упокорення
Шановні й дорогі браття, наша справа тут сьогодні — упокорити свої душі перед Господом за нашу минулу недбалість і благати в Бога допомоги в нашій праці на час прийдешній. Справді, другого ми навряд чи можемо сподіватися без першого. Якщо Бог захоче допомогти нам у майбутньому обов’язку, Він спершу упокорить нас за минулий гріх. Хто не має такого відчуття своїх провин, щоб щиро їх оплакувати, той навряд чи матиме його настільки більше, щоб воно спонукало його їх виправити. Смуток покаяння може бути й без переміни серця та життя, бо почуття збудити легше, ніж справжнє навернення. Але переміна не може статися без доброї міри смутку. Справді, тут ми можемо слушно почати наші визнання: надто часто ми чекаємо від наших людей того, чого самі в собі робимо мало або нічого. Скільки трудів докладаємо ми, щоб упокорити їх, тоді як самі залишаємося неупокореними! Як наполегливо ми умовляємо їх, щоб вичавити з них кілька сліз покаяння (і то надто мало), тоді як наші власні очі сухі! На жаль, який приклад жорстокосердя ми їм подаємо, тоді як словами силкуємося розтопити й пом’якшити їх! О, якби ми бодай наполовину так старалися зворушити й виправити власні серця, як серця наших слухачів, то з багатьма з нас не було б так, як є! Надто мало робимо ми для їхнього упокорення; але боюся, що дехто з нас робить ще значно менше для свого власного. Надто багато хто робить дещо для чужих душ, а тим часом ніби забуває, що має й власну душу, про яку треба дбати. Вони поводяться так, наче їхня частка праці — кликати до покаяння, а частка слухачів — каятися; їхня — вимагати сліз і смутку, а інших людей — плакати й сумувати; їхня — викривати гріх, а людей — покидати його; їхня — проповідувати обов’язок, а слухачів — виконувати його.
Проте ми бачимо, що провідники Церкви в Писанні визнавали свої власні гріхи так само, як і гріхи народу. Ездра визнавав гріхи священиків так само, як і народу, плачучи й падаючи ниць перед домом Божим. Даниїл визнавав свій власний гріх так само, як і гріх народу. Думаю, якщо ми добре зважимо вже викладені обов’язки і те, як недосконало ми їх виконували, нам не доведеться вагатися над питанням, чи маємо ми причину для упокорення. Мушу сказати, хоч і засуджую цим самого себе, що той, хто прочитає лише одне це напоминання Павла до старших церкви в Єфесі й порівняє з ним своє життя, мусить бути тупим і жорстокосердим, якщо не розтане від усвідомлення своїх недбалостей, не буде повалений у порох перед Богом і змушений оплакувати свої великі занедбання та втікати по захист до крові Христової і до Його прощальної благодаті. Я певен, браття, що ніхто з вас розумом не схвалює розпусної науки, яка заперечує потребу визнання, сокрушення й упокорення, — так, і саме задля прощення гріха! Хіба ж не шкода тоді, що наші серця не такі правовірні, як наші голови? Але я бачу, що ми вивчили наш урок лише наполовину, коли знаємо його і можемо його переказати. Коли розум його вже засвоїв, ще більше праці треба, щоб навчити його нашу волю й почуття, наші очі, язики й руки. Сумно, що так багато хто з нас проповіддю присипляє своїх слухачів; але ще сумніше, якщо ми вивченням і проповіддю приспали самих себе і так довго говорили проти жорстокості серця, аж поки наше власне серце не закам’яніло під гуком наших же докорів. А щоб ви побачили, що не безпричинного смутку вимагає від нас Бог, я нагадаю вам наші численні гріхи й поставлю їх по порядку перед вами, щоб ми могли просто й чесно вчинити вільне їх визнання і щоб Бог, Який «вірний і праведний», «простив нам гріхи, і очистив нас од всякої неправди». У цьому, гадаю, я маю вашу щиру згоду, і ви не лише не образитеся на мене, хоч би я й осоромив ваші особи та інших у цьому званні, а й охоче підпишетеся під обвинуваченням і станете смиренними самообвинувачами; а я так далекий від того, щоб виправдовувати себе обвинуваченням інших, що щиро ставлю своє ім’я першим в обвинувальному акті. Бо як може нещасний грішник, на якому лежить стільки й таких великих переступів, насмілитися виправдовувати себе перед Богом? Або як може оголосити себе невинним той, проти кого його сумління має сказати так багато? Якщо я й кидаю сором на служіння, то не на саме звання, а на наші особи, відкриваючи той гріх, що є нашим соромом. Слава нашого високого покликання не передає жодної слави нашому гріхові, бо «безбожність — сором народів». І чи то пастори, чи то люди, — лише «хто признається й їх покине, той ласки доступить», тоді як «хто ж серце запече, у біду попаде».
Великих гріхів, у яких ми винні, я не беруся перелічувати всіх; тож якщо я обминаю котрийсь окремий, це не слід сприймати як заперечення чи виправдання його. Але вважатиму своїм обов’язком навести кілька з них, які голосно волають про упокорення і швидке виправлення.
Тільки спершу мушу наперед зробити таке зізнання: попри всі вади, що є тепер серед нас, я не вірю, щоб Англія, відколи стала народом, будь-коли мала таке здібне й вірне служіння, як має нині; і боюся, що мало які народи на землі, якщо взагалі хоч один, мають подібне. Певен я одного: переміна за ці дванадцять років така велика, що бачити її — одна з найбільших радостей, які я будь-коли мав на світі. О, скільки громад, що тоді жили у великій темряві, тепер навчають просто й часто! Скільки здібних, вірних мужів є тепер в одному графстві порівняно з тим, що було тоді! Як милостиво Бог поблагословив науки багатьох юнаків, які на початку недавніх смут були ще малими дітьми, так що тепер вони затьмарюють більшість своїх старших! Скільки миль я пройшов би двадцять років тому, а то й менше, щоб почути одного з тих давніх шановних богословів, чиї громади тепер порідшали, а їхні обдарування вважають мізерними через помітне зростання їхніх молодших! А особливо — як милосердно повівся Господь із цим бідним графством Вустер, піднявши стільки тих, хто робить честь святому званню і самовіддано та безкорисливо, ревно й невтомно витрачає себе для добра душ! Благословляю Господа, що поставив мене в такому сусідстві, де я можу мати братнє спілкування з такою кількістю здібних, вірних, смиренних, однодумних і мирних мужів. О, якби Господь надовго зберіг цю дивовижну милість для цього недостойного графства! І сподіваюся, що, доки існую, радітиму в Бозі за загальну переміну в інших краях, яку я дожив побачити: що стільки сотень вірних мужів так завзято трудяться для спасіння душ, хоч і під бурмотіння та скрегіт зубів ворога, і що ще більше їх швидко підростає. Знаю, є деякі люди, чиї обдарування я шаную, які, будучи щодо церковного устрою іншої думки, ніж ці мужі, образяться на саму мою згадку про цю щасливу переміну; але мушу визнати: якби я був цілковито прелатського переконання, то, якщо знаю своє серце, я все одно не міг би не радіти. Як! Не радіти з процвітання Церкви через те, що люди розходяться в одній думці щодо її устрою? Невже я маю заплющувати очі на милості Господні? Душі людей не такі для мене нікчемні, щоб я заздрив їм хліба життя через те, що його ламає для них рука, яка не мала прелатського схвалення. О, якби кожна громада була так забезпечена! Але все не можна зробити одразу. Вони мали довгий час, щоб утвердити зіпсоване служіння; а коли неуків і тих, хто дає згіршення, усунуто, ми не можемо створити в інших здібностей, щоб заповнити їхні місця; мусимо чекати, поки ті приготуються й підростуть; і тоді, якщо Англія не прожене Євангелія своїм зловживанням ним, а саме своєю свавільною нереформованістю й ненавистю до світла, вона, найпевніше, буде найщасливішим народом під небом. Бо щодо всіх сект і єресей, що закрадаються й щодня непокоять нас, я не сумніваюся, що Євангеліє, яке звіщатиме здібне й самовіддане служіння, успішно розвіє й осоромить їх усіх.
Але ви можете сказати: це не визнання гріха, а вихваляння тих, чиї гріхи ви нібито визнаєте. На це відповідаю: це належне визнання Божої доброти й подяка за Його дивовижні милості, щоб я не видався невдячним у визнанні, а тим паче не затьмарював і не применшував Божих дарів благодаті, відкриваючи немочі, що в багатьох їх супроводжують; бо багато що, на жаль, негаразд навіть у найкращих, як стане видно з наведеного далі.
1. Один із наших найтяжчих і найочевидніших гріхів — ГОРДІСТЬ. Це гріх, що має надто велику владу навіть над найкращими з нас, але в нас він ненависніший і менш простимий, ніж в інших людей. А проте в декого з нас він так переважає, що диктує наші розмови, вибирає нам товариство, формує вираз нашого обличчя, кладе наголос і притиск на наші слова. Він наповнює розум деяких людей честолюбними бажаннями й задумами; він опановує їх заздрісними й гіркими думками проти тих, хто заступає їм світло, або хоч чимось затьмарює їхню славу чи гальмує зростання їхньої репутації. О, який це невідступний супутник, який деспотичний повелитель, який хитрий, підступний і вкрадливий ворог — цей гріх гордості! Він ходить із людьми до сукнаря, до торговця шовком, до кравця: вибирає їм сукно, оздоби й крій. Менше служителів чепурилося б за модою в зачісці й одязі, якби не наказ цієї деспотичної вади. І добре було б, якби на цьому все й скінчилося або щоб це було найгірше. Але, на жаль, як часто вона йде з нами до нашого кабінету, сідає там поруч і робить нашу працю! Як часто вона вибирає нам тему, а ще частіше — наші слова й прикраси! Бог велить нам бути якомога простішими, щоб ми могли навчити неуків, і якомога переконливішими й серйознішими, щоб розтопити й змінити їхні закам’янілі серця. Але гордість стоїть поруч і всьому суперечить, і виставляє свої цяцьки та дрібнички. Вона радше плямує, ніж шліфує; і під приводом похвальних прикрас безчестить наші проповіді дитячими брязкальцями, — наче князя треба вбирати в шати комедіанта чи розмальованого блазня. Вона намовляє нас розмальовувати вікно, щоб воно затемнювало світло, і говорити нашим людям те, чого вони не можуть зрозуміти, аби дати їм знати, що ми вміємо говорити без користі. Якщо маємо простий і гострий уривок, вона притуплює його лезо і глушить життя нашої проповіді під приводом того, що спилює шорсткість, нерівність і зайвину. Коли Бог наказує нам поводитися з людьми, як коли йдеться про їхнє життя, і благати їх з усією палкістю, на яку ми здатні, цей проклятий гріх усім порядкує, і зневажає найсвятіші Божі накази, і каже нам: «Як! Ви хочете, щоб люди подумали, що ви збожеволіли? Хочете, щоб вони казали, що ви шаленієте чи марите? Хіба ви не можете говорити тверезо й помірковано?» І так гордість складає проповіді багатьох людей; а що складає гордість, те складає диявол; а які проповіді складатиме диявол і з якою метою, легко здогадатися. Хоч зміст і від Бога, та якщо вбрання, спосіб і мета — від сатани, ми не маємо великих підстав чекати успіху.
А коли гордість склала проповідь, вона йде з нами на кафедру, формує наш тон, підбадьорює нас під час виголошення, відвертає нас від того, що може бути неприємним, хоч яке воно потрібне, і жене нас за марною похвалою. Коротко, суть усього ось у чому: вона змушує людей і в підготовці, і в проповіді шукати себе й зрікатися Бога, тоді як вони мали б шукати Божої слави й зрікатися себе. Коли вони мали б питати: що мені сказати і як мені це сказати, щоб найбільше догодити Богові й зробити найбільше добра, — вона змушує їх питати: що мені сказати і як мені це виголосити, щоб мене вважали вченим, здібним проповідником і щоб мене хвалили всі, хто мене слухає? Коли проповідь закінчено, гордість іде з ними додому і робить їх нетерплячішими дізнатися, чи їх хвалили, ніж чи вдалося їм чогось досягти для спасіння душ. Якби не сором, вони б охоче розпитували людей, чи сподобалися їм, і випитували б у них похвали. Якщо помічають, що про них високої думки, вони радіють, ніби досягли своєї мети; а якщо бачать, що їх вважають лише слабкими чи звичайними людьми, вони невдоволені, ніби проґавили нагороду, яку мали на меті.
Але й це ще не все і не найгірше, якщо може бути щось гірше. О, щоб про побожних служителів колись можна було сказати, що вони так прагнуть людської прихильності й найвищого місця в людській пошані, що заздрять талантам та іменам своїх братів, яким віддають перевагу перед ними, — наче все, що віддано іншому, відібрано від їхньої хвали; і наче Бог дав їм Свої дари лише як прикраси й оздоби їхніх осіб, щоб вони могли ходити у світі як люди з іменем; і наче всі Його дари іншим треба топтати й ганьбити, якщо ті, здається, стоять на шляху їхньої честі! Як! Святий, проповідник Христа — і заздрить тому, що має образ Христа, і з ненавистю принижує Його дари, за які слава мала б належати Йому, — і все тому, що вони ніби заважають нашій славі! Хіба не кожен справжній християнин — член тіла Христового і тому має частку в благословеннях усього тіла і кожного окремого його члена? І хіба не винен кожен дякувати Богові за дари своїх братів — не лише тому, що сам має в них частку, як нога користується проводом ока, а й тому, що його власної мети можна досягти дарами братів так само, як і його власними? Бо якщо слава Божа й щастя Церкви не є його метою, він не християнин. Чи буде якийсь робітник ненавидіти іншого за те, що той допомагає йому робити роботу його господаря? А проте, на жаль, який поширений цей тяжкий злочин серед служителів Христових! Вони вміють потай заплямувати добре ім’я тих, хто стоїть на шляху їхнього власного; а чого не можуть зробити з сорому простими й відвертими словами, щоб їх не викрили як брехунів і наклепників, те роблять загальниками і злостивими натяками, сіючи підозри там, де не можуть пришити обвинувачень. А дехто заходить так далеко, що не хоче, щоб на їхню кафедру ставав хтось здібніший за них, аби того не хвалили більше, ніж їх самих. Страшна це річ, що людина, яка має бодай найменше страху Божого, так заздрить Божим дарам, що воліла б, аби її тілесні слухачі лишалися ненаверненими, а сонні — непробудженими, аніж щоб це зробив інший, кому можуть віддати перевагу перед нею. Так, ця проклята вада так переважає, що у великих громадах, які потребують допомоги багатьох проповідників, ми ледве чи в багатьох місцях можемо знайти двох рівних, які жили б разом у любові й мирі та однодушно провадили Божу працю. Але якщо один із них не стоїть набагато нижче за другого обдаруваннями і не згоден, щоб його так і вважали, або якщо він не помічник другого і не підкоряється йому, вони змагаються за першість, заздрять впливові один одного і ходять один з одним відчужено й ревниво, на сором своєму званню і на велику шкоду своїм людям. Мені соромно думати про те, що коли я намагався переконати людей, які мають громадський вплив і можливості, у великій потребі більше ніж одного служителя у великих громадах, вони казали мені, що ті ніколи не поладнають між собою. Сподіваюся, що щодо більшості це заперечення безпідставне; але сумно, що воно правдиве бодай щодо когось. Ба більше, деякі люди так далеко зайшли в гордості, що, коли могли б мати рівного помічника для поширення Божої праці, воліють узяти весь тягар на себе, хоч він і більший, ніж вони можуть понести, аніж щоб хтось поділяв із ними честь або щоб зменшилася їхня вага в пошані людей.
Звідси ж і те, що люди так звеличують власні думки і так суворо осуджують кожного, хто розходиться з ними в менш важливих речах, наче розходитися з ними — те саме, що розходитися з Богом. Вони чекають, що всі пристосуються до їхнього судження, наче вони — володарі віри Церкви; і, викриваючи папську непомильність, надто багато з нас самі хотіли б бути папами, щоб усі покорялися нашим ухвалам, наче ми непомильні. Правда, ми маємо досить скромності, щоб не казати цього прямо; ми вдаємо, що чекаємо від людей покори лише очевидності правди, яка виявляється в наших доводах, і що наша ревність — за правду, а не за нас самих; але як правдою неодмінно треба вважати те, що наше, так і наші доводи неодмінно треба вважати слушними; а якщо їх лише вільно розглянуть і виявиться, що вони хибні, то, як ми самі надзвичайно неохоче це бачимо, бо вони наші, так і гніваємося, що це відкривають іншим. Ми так беремо під захист справу наших помилок, наче все, що сказано проти них, сказано проти наших осіб, і наче нас тяжко скривдили тим, що ґрунтовно спростували наші доводи, якими ми самі кривдили правду й людські душі. Через нашу гордість справа дійшла до того, що коли помилка чи хибний доказ потрапляє під опіку шановного імені (що зовсім не рідкість), ми мусимо або віддати йому перемогу й поступитися правдою, або ж скривдити те ім’я, яке його опікає; бо хоч ви й не зачіпаєте їхніх осіб, вони підставляють себе під усі удари, яких ви завдаєте їхнім доводам, і відчувають їх так гостро, наче ви говорили про них самих, бо думають, що в очах інших з цього випливатиме, ніби слабке міркування — ознака слабкої людини. Тож якщо ви вважаєте своїм обов’язком осоромити їхні помилки й хибні міркування, виявивши їхню наготу, вони сприймають це так, наче ви осоромили їхні особи; і так їхні імена мусять бути залогою чи твердинею для їхніх помилок, а пошана до них мусить захищати від нападу все, що вони кажуть.
Такий справді високий наш дух, що коли комусь випадає обов’язок докорити нам чи заперечити, ми зазвичай не терпимо ні суті, ні способу. Ми любимо того, хто каже те, що й ми, і тримається нашої думки, і підносить наше ім’я, хоч би в інших відношеннях він і менше заслуговував на нашу пошану. Але неприємний нам той, хто нам суперечить і розходиться з нами, хто відверто говорить з нами про наші хиби й вказує нам на наші провини. Особливо в провадженні наших прилюдних суперечок, де на нас дивиться око світу, ми ледве терпимо будь-яке заперечення чи відвертість. Знаю, що лайливу мову треба гидувати і що ми маємо дбати про добре ім’я одне одного настільки, наскільки дозволяє наша вірність правді. Але гордість змушує надто багатьох із нас думати, що зневажають нас усі, хто нами не захоплюється, — так, хто не захоплюється всім, що ми кажемо, і не підкоряє свого судження нашим найочевиднішим помилкам. Ми такі вразливі, що людина ледве торкнеться нас, а нам уже боляче; і такі пихаті, що людина, яка не звикла до компліментів і не вміє лестити понад звичайну міру, ледве знає, як поводитися з нами настільки шанобливо й так догоджати нашим сподіванням на кожному кроці, щоб не знайшлося якогось слова чи якогось недогляду, за який ухопиться наш високий дух і сприйме як образу своєї честі.
Зізнаюся, я часто дивувався, що цей найтяжчий гріх вважають таким легким і таким сумісним зі святим станом серця й життя, тоді як значно менші гріхи ми самі проголошуємо в наших людях такими, що ведуть до вічної загибелі. І ще більше я дивувався, бачачи різницю в цьому між побожними проповідниками й безбожними грішниками. Коли ми говоримо до п’яниць, до прихильників світу чи до неосвічених ненавернених людей, ми ганьбимо їх до краю, і говоримо так прямо, як тільки можемо, і кажемо їм про їхній гріх, і сором, і нещастя; і чекаємо, що вони не лише все терпляче знесуть, а й з вдячністю приймуть. І більшість тих, з ким я маю справу, справді приймають це терпляче, і багато тяжких грішників найбільше хвалять найпрямовідніших проповідників і кажуть, що не хочуть слухати людину, яка не скаже їм прямо про їхні гріхи. Але якщо ми говоримо до побожних служителів проти їхніх помилок чи гріхів, якщо не віддаємо їм шани й пошани і не говоримо якомога лагідніше, — так, якщо не домішуємо похвал до наших докорів і якщо похвала не переважає настільки, щоб заглушити всю силу докору чи спростування, вони сприймають це як майже нестерпну кривду. Браття, знаю, що це сумне визнання; але те, що все це є серед нас, має засмучувати нас більше, ніж те, що нам про це кажуть. Якби зло можна було сховати, я не відкрив би його, принаймні так відкрито на очах у всіх. Але, на жаль, воно давно вже відкрите очам світу. Ми збезчестили себе, обожнюючи свою честь; ми друкуємо свій сором і проповідуємо свій сором, проголошуючи його так усьому світові. Дехто подумає, що я надто поблажливо говорю, називаючи побожними людьми тих, у кому так дуже переважає такий великий гріх. Знаю, справді, що там, де він панує, де його в основному не ненавидять, не оплакують і не умертвляють, не може бути справжньої побожності; і благаю кожного пильно й ревниво досліджувати власне серце. Але якщо безблагодатні всі, хто винен у бодай якомусь чи в більшості з наведених вище проявів гордості, то нехай Господь буде милостивий до служителів цієї землі і дасть нам швидко іншого духа; бо тоді благодать — річ рідкісніша, ніж більшість із нас гадала. А проте мушу сказати, що не маю на думці втягувати в це обвинувачення всіх служителів Христових. На хвалу Божої благодаті нехай буде сказано: маємо серед нас декого, хто славиться смиренням і лагідністю і хто в цьому є прикладом для своїх стад і своїх братів. Це їхня слава, і буде їхньою славою; і це робить їх справді шанованими й любими в очах Бога і всіх добрих людей, і навіть в очах самих безбожників. О, якби й решта з нас були такими! Але, на жаль, не з усіма нами так.
О, якби Господь поклав нас до Своїх ніг у сльозах нелицемірного смутку за цей гріх! Браття, дозвольте мені трохи розібрати цю справу з моїм власним серцем і з вашими, щоб ми побачили зло нашого гріха і реформувалися! Хіба гордість — не гріх бісів, не первісток пекла? Хіба не в ній здебільшого й полягає образ сатани? І чи можна терпіти її в людях, які так, як ми, стали до бою проти нього та його царства? Сам задум Євангелія — упокорити нас; і діло благодаті починається і звершується в упокоренні. Смирення — не просто прикраса християнина, а суттєва частина нового створіння. Бути християнином і не бути смиренним — це суперечність у самих словах. Усі, хто хоче бути християнами, мусять бути учнями Христа й послухати Його заклику: «навчіть ся від мене», а урок, якого Він їх навчає, — бути, як Він, «тихий і смирний серцем». О, скільки заповідей і дивовижних прикладів дав нам для цього наш Господь і Учитель! Чи можемо ми дивитися, як Він умиває й витирає ноги Своїм слугам, і далі лишатися гордими та владними? Він спілкувався з найнижчими з народу, — а ми цуратимемося їх, наче вони не варті нашої уваги, і вважатимемо, що тільки люди багаті й шановані гідні нашого товариства? Скількох із нас частіше можна застати в домах шляхти, ніж у хатинах бідних, які найбільше потребують нашої допомоги? Чимало з нас уважали б за приниження щодня бувати з найзлиденнішими й найубогішими людьми, наставляючи їх на шлях життя і спасіння, — так, ніби ми взяли на себе опіку лише над душами багатих! На жаль! Чим же нам гордитися? Тілом? Та хіба воно не зроблене з такого самого матеріалу, як тіло скотини, і хіба не стане воно незабаром таким самим гидким і огидним, як падло? Нашими дарами благодаті? Та що більше ми ними гордимося, то менше в нас того, чим можна гордитися. Коли така велика частина самої природи благодаті полягає в смиренні, гордитися нею — велике безглуздя. Нашим знанням і вченістю? Та якщо ми взагалі щось знаємо, то мусимо знати, скільки маємо причин бути смиренними; а якщо знаємо більше за інших, то мусимо знати й більше, ніж інші, причин для смирення. Як мало знають навіть найвченіші порівняно з тим, чого вони не знають! Знати, що речі вам не до снаги, і знати, який ви неук, — це, здавалося б, не велика причина для гордості. Та й хіба біси не знають більше за вас? І чи будете ви гордитися тим, у чому біси вас перевершують? Саме наше діло — навчати наших людей великого уроку смирення; то хіба ж личить нам самим бути гордими? Ми мусимо вивчати смирення і проповідувати смирення, — то хіба ж не мусимо ми самі мати смирення й чинити за ним? Гордий проповідник смирення — щонайменше людина, яка сама себе засуджує. Яка сумна річ, що такий мерзенний гріх ми розпізнаємо не легше, але багато хто з найгордіших може осуджувати його в інших, а в собі його не помічає! Світ помічає за деякими з нас, що вони мають честолюбні думки, шукають першого місця, мусять бути правителями й верховодити, куди б не прийшли, — інакше з ними ні жити, ні працювати. На будь-яких нарадах вони приходять не шукати істини, а диктувати іншим, які, можливо, гідні були б навчати їх самих. Одне слово, мають вони такий зарозумілий і владолюбний дух, що про це гомонить увесь світ, а самі вони в собі цього не бачать!
Браття, я хочу пильно розібратися з моїм власним серцем і з вашими. Благаю вас, подумайте: чи спасе нас те, що ми добре говоримо про чесноту смирення, а самі її не маємо, або що говоримо проти гріха гордості, а самі йому потураємо? Хіба багатьом із нас нема причини старанно дослідити, чи може щирість уживатися з такою мірою гордості, яку ми в собі відчуваємо? Коли ми кажемо п’яниці, що він не може спастися, якщо не стане тверезим, а розпусникові — що він не може спастися, якщо не стане чистим, то хіба не маємо ми, коли ми горді, такої самої причини сказати собі, що не можемо спастися, якщо не станемо смиренними? Гордість насправді — гріх більший, ніж пияцтво чи розпуста; і смирення так само потрібне, як тверезість і чистота. Справді, браття, людина може так само певно — і ще непомітніше — поспішати до пекла дорогою ревного проповідування Євангелія та удаваної ревності про святе життя, як і дорогою пияцтва та нечистоти. Бо що таке святість, як не відданість Богові та життя для Нього? І що таке стан загибелі, як не відданість тілесному «я» і життя для себе? А хто живе більше для себе чи менше для Бога, ніж гордий чоловік? І хіба не може гордість спонукати проповідника вчитися для себе, і молитися, і проповідувати, і жити для себе, навіть тоді, коли він начебто перевершує інших у цій праці? Не сама праця без правильної основи й мети доведе, що ми праведні. Праця може бути Божою, а ми все ж можемо виконувати її не для Бога, а для себе. Визнаю, я відчуваю в цьому таку постійну небезпеку, що якби не пильнував, щоб не вчитися для себе, і не проповідувати для себе, і не писати для себе, а не для Христа, то скоро зазнав би краху; і, зрештою, я не виправдовую себе, коли мушу засуджувати цей гріх. Подумайте, благаю вас, браття, які принади є в праці служіння, щоб звабити людину до себелюбства навіть у найвищих ділах побожності. Слава побожної людини — така ж велика пастка, як слава вченої. Але горе тому, хто бере славу побожності замість побожності! «Істино глаголю вам: Мають вони нагороду собі.» Коли часи цілком сприяли вченості й порожнім формальностям, спокуса гордих лежала в той бік. А тепер, коли з невимовної Божої милості найживіше практичне проповідування в пошані, і сама побожність у пошані, спокуса гордих — удавати з себе ревних проповідників і побожних людей. О, яка гарна річ, коли люди юрбами сходяться слухати нас, і зворушуються тим, що ми кажемо, і віддають нам свої судження й почуття! Яка принадна річ, коли тебе вихваляють як найздібнішого й найпобожнішого чоловіка в окрузі, коли ти славишся по всій країні найвищими духовними чеснотами! На жаль, браття, трохи благодаті разом із такими спонуками вистачить, щоб ви стали поряд із найпередовішими у просуванні Христової справи у світі. Ба більше, гордість може зробити це й без особливої благодаті.
О, тож будьте ревниво пильні щодо себе самих; і серед усіх ваших наук неодмінно вчіться смирення. «кожен, хто несеть ся вгору, принизить ся; хто ж принижуєть ся, пійде вгору.» Я зазвичай помічаю, що майже всі люди, добрі чи лихі, гидують гордими і люблять смиренних. Гордість так далеко суперечить сама собі, що, усвідомлюючи власну потворність, часто позичає простеньку одежу смирення. Тим більше маємо причин ревниво пильнувати від неї, що це гріх, найглибше вкорінений у нашій природі й найважче, як ніякий інший, викорінюваний із душі.
2. Ми не віддаємо себе в Господньому ділі так серйозно, так без застережень і так працьовито, як личить людям нашого покликання й наших зобов’язань. Я благословляю Господа, що є так багато тих, хто робить це діло з усієї сили. Але, на жаль! як недосконало й як недбало виконує свою працю більшість, навіть із тих, кого ми вважаємо побожними служителями! Як мало з нас поводяться на своєму уряді як люди, цілком йому віддані, що посвятили все, що мають, тій самій меті! А щоб ви побачили підстави цього мого визнання, я згадаю кілька прикладів нашої гріховної недбалості.
(1) Якби ми були належно віддані нашій праці, ми не були б такі недбалі в наших науках. Мало хто докладає тих зусиль, які потрібні, щоб як слід освітити свій розум і приготувати себе до подальшої праці. Дехто не має жодної втіхи в науках, а лише час від часу віддає їм годину, як неприємному завданню, яке мусить виконати, і радіє, коли звільняється з-під цього ярма. Невже ні природне прагнення знання, ні духовне прагнення пізнавати Бога і Божі речі, ні усвідомлення нашого великого невігластва й немочі, ні відчуття ваги нашої служительської праці — невже ніщо з усього цього не прив’яже нас міцніше до наук і не зробить нас стараннішими в пошуках істини? О, яка безліч речей мусить розуміти служитель! І яка велика вада — їх не знати! І як бракуватиме нам такого знання в нашій праці! Багато служителів учаться лише для того, щоб скласти свої проповіді, і майже нічого більше, — тоді як є стільки книжок, які слід прочитати, і стільки предметів, з якими нам не годиться бути незнайомими. Ба більше, навіть готуючи проповіді, ми надто недбалі: збираємо лише кілька голих істин і не думаємо про найсильніші вислови, якими могли б донести їх до сумління й сердець людей. Ми мусимо вчитися, як переконувати людей і проникати в їхнє нутро, як доводити кожну істину до живого, а не покладати все це на нашу імпровізаційну швидкість, хіба що в разі потреби. Безперечно, браття, досвід навчить вас, що люди не стають ученими чи мудрими без важкої науки, невтомної праці та досвіду.
(2) Якби ми були щиро віддані нашій праці, вона виконувалася б енергійніше й серйозніше, ніж виконує її більшість із нас. Як мало служителів проповідують з усієї сили або говорять про вічні радощі й вічні муки так, щоб люди могли повірити, що вони говорять цілком серйозно! Серце в людини заболіло б, коли б вона побачила гурт мертвих, сонних грішників, що сидять перед служителем, і не почула б жодного слова, яке могло б їх оживити чи пробудити. На жаль! ми говоримо так сонно й так тихо, що сонні грішники не можуть почути. Удар падає так легко, що жорстокосердні грішники не можуть його відчути. Більшість служителів навіть не напружують голосу й не збуджують себе до ревної мови. А якщо вони й говорять голосно й ревно, як мало з них підкріплюють це вагою й ревністю змісту! А проте без цього голос мало чого вартий; люди вважатимуть це тільки криком, коли зміст йому не відповідає. Серце болить, коли чуєш, яку чудову науку мають у руках деякі служителі, а дають їй завмерти в їхніх руках через брак влучного й живого застосування; який слушний матеріал мають вони, щоб переконувати грішників, і як мало з нього роблять; скільки добра вони могли б зробити, якби донесли це до сердець, — а проте вони не можуть або не хочуть цього зробити.
О панове, як просто, як влучно, як ревно мусимо ми передавати таку важливу звістку, як наша, коли від неї залежить вічне життя або вічна смерть наших ближніх! Мені здається, ні в чому нам так не бракує, як цієї серйозності; а проте ніщо так не суперечить такій справі, як легковажність і млявість. Як! Говорити холодно за Бога і за спасіння людей? Чи можемо ми вірити, що наші люди мусять бути або навернені, або засуджені, і все ж говорити сонним голосом? Ради Бога, браття, силкуйтеся пробудити власні серця, перш ніж іти на кафедру, щоб ви були здатні пробуджувати серця грішників. Пам’ятайте, що вони мусять бути або пробуджені, або прокляті, і що сонний проповідник навряд чи пробудить сонних грішників. Хоч би ви словами й найвище вихваляли святі Божі речі, та коли робите це холодно, то самою своєю манерою ніби відкликаєте те, що сказали змістом. Говорити про великі речі, а надто про такі великі, без глибокого почуття й запалу — це свого роду зневага до них. Не лише слова, а й манера мусить їх показувати. Якщо нам наказано: «Усе, що рука твоя знайде робити, роби з усієї сили твоєї», то, безперечно, таку працю, як проповідування для спасіння людей, слід виконувати з усієї нашої сили. Але, на жаль, як мало таких людей! Лише тут і там, навіть серед добрих служителів, ми знаходимо когось, хто має ревну, переконливу, сильну мову, так що люди відчувають його проповідь, коли його слухають.
Хоч я не закликаю вас постійно говорити голосно (бо це зробило б ваш запал смішним), але дбайте про постійну серйозність; а коли цього вимагає зміст (як має бути принаймні в застосуванні), тоді підносьте голос і не шкодуйте сил. Говоріть до своїх людей як до тих, хто мусить бути пробуджений — або тут, або в пеклі. Огляньте їх оком віри та зі співчуттям і подумайте, в якому стані радості чи муки всі вони мусять перебувати повіки; і тоді, мені здається, це зробить вас ревними й розтопить ваше серце до розуміння їхнього становища. О, не кажіть жодного холодного чи недбалого слова про таку велику справу, як небо чи пекло. Хоч би що ви робили, нехай люди бачать, що ви говорите цілком серйозно. Справді, браття, великі діла належить зробити, і не думайте, що їх можна звершити жартома. Ви не зламаєте людських сердець, жартуючи з ними, чи розповідаючи їм гладеньку казочку, чи виголошуючи пишну промову. Люди не відкинуть своїх найдорожчих утіх на сонне прохання того, хто, здається, не думає того, що каже, і не дуже дбає, чи буде його прохання виконане, чи ні. Якщо ви скажете, що це діло Боже і що Він може зробити його найслабшими засобами, я відповім: це правда, Він може так зробити; але все ж Його звичайний шлях — діяти через засоби і робити знаряддям Свого діла не лише зміст того, що проповідується, а й спосіб проповідування.
Для більшості наших слухачів сама вимова й тон мови мають велике значення. Найкращий зміст навряд чи зворушить їх, якщо його не передано зворушливо. Особливо стежте, щоб не було жодної манірності, а щоб ви говорили до них так само просто, як говорили б, коли б розмовляли з кимось із них віч-на-віч. Брак простого тону й вислову — велика вада більшості наших проповідей, і її ми маємо дуже пильно виправляти. Коли людина має тон читця чи декламатора, наче школяр, що відповідає урок або повторює промову, мало кого зворушить будь-що з того, що вона каже. Тож пробудьмо себе до Господнього діла і говорімо до наших людей так, ніби йдеться про їхнє життя, і рятуймо їх ніби силоміць, «вихоплюючи з огня». Сатану не вигнати з його володіння замовляннями: ми мусимо взяти в облогу душі грішників, що є його гарнізоном, і з’ясувати, де лежить його головна сила, і навести на неї гармати Божої зброї, і бити туди невпинно, поки не буде пролому; а тоді не дати їм своїми викрутами знову його залатати. Оскільки ми маємо справу з розумними створіннями і оскільки вони зловживають своїм розумом проти істини, ми мусимо дбати, щоб наші проповіді були всі переконливі і щоб ми змушували світло Писання й Розуму сяяти так яскраво в обличчя безбожних, щоб воно аж змусило їх бачити, хіба що вони свідомо заплющать очі. Проповідь, повна самих лише слів, хоч би як гарно її складено, коли їй бракує світла очевидності й життя ревності, — лише бовван або добре вбраний труп.
У проповідуванні відбувається спілкування душ і передача чогось від наших душ до їхніх. Як ми, так і вони маємо розум, волю й почуття, тож усі наші зусилля мусять бути спрямовані на те, щоб передати найповніше світло очевидності з нашого розуму до їхнього і зігріти їхні серця, запалюючи в них святі почуття, ніби передані від наших власних. Великі речі, які ми маємо поручити нашим слухачам, мають на своєму боці досить доказів розуму і ясно лежать перед ними в Божому Слові. Тож ми мусимо бути озброєні всякими доказами, щоб ринути ніби потоком на їхній розум і нашими міркуваннями та докорами вкрити соромом усі їхні марні заперечення, і змести все перед собою, щоб вони мусили скоритися силі істини.
(3) Якщо ми щиро віддані Божому ділу, чому ж ми не маємо співчуття до бідних громад довкола нас, що лишилися без пасторської опіки, і не дбаємо, щоб допомогти їм знайти здібних служителів; а тим часом не вирушаємо час від часу їм на допомогу, коли справи нашої власної парафії хоч трохи це дозволяють? Проповідь у темніших місцях, виголошена саме задля навернення найжвавішими, найсильнішими проповідниками, могла б бути великою допомогою там, де бракує постійних засобів.
3. Ще одне сумне свідчення того, що ми не віддали себе й усього, що маємо, на служіння Богові так, як повинні, — це наша переважна увага до своїх світських інтересів усупереч інтересам і ділу Христа. Це я покажу на трьох прикладах:
(1) Пристосуванство служителів. Я не хотів би, щоб хтось сварився з тими, хто ними править, чи не слухався будь-якого їхнього законного наказу. Але не найменша ганьба служителів у тому, що більшість із них заради світської вигоди завжди пристосовуються до тієї партії, яка найімовірніше сприятиме їхнім цілям. Якщо вони шукають світських вигод, то пристосовуються до світської влади; якщо народного схвалення — то до тієї церковної партії, яка найбільше в пошані. Це, на жаль! пошесна недуга. Як переважали православні за днів Костянтина! За днів Констанція майже всі вони стали аріанами, так що було дуже мало єпископів, які не відступили б від істини чи не зрадили її, навіть із тих самих людей, що були на Нікейському соборі. Справді, коли впав не лише Ліберій, а й сам великий Осій, що головував на стількох православних соборах, то чого кращого можна було сподіватися від слабших людей? Якби не світська вигода, то як могло б статися, що служителі в усіх країнах світу всі або майже всі належать до тієї віри, яка найбільше в пошані й найкраще узгоджується з їхніми світськими інтересами? Серед греків усі вони грецького віровизнання; серед папістів майже всі — папісти; у Норвегії, Швеції та Данії майже всі — лютерани; і так в інших країнах. Дивно було б, щоб в одній країні всі мали рацію, а в іншій усі помилялися, якби тілесні вигоди не мали великого впливу на людей, коли вони беруться шукати істину. Розмаїття розумів і безліч інших обставин неминуче породжували б велике розмаїття думок щодо різних питань. Але нехай лише князь і течія можновладців підуть в один бік — і ви побачите, що загал служителів погоджується з ними до волосинки, і то без жодного особливого дослідження. Як масово рядові служителі в цій країні не раз міняли свою віру разом із князем! Не всі, звісно, як може засвідчити наш мартиролог, але все ж більшість. І та сама поступлива недуга досі за нами тягнеться, так що дає нашим ворогам привід казати, що добра слава й підвищення — це і є наша віра і наша нагорода.
(2) Ми надто дбаємо про світське і ухиляємося від обов’язків, які зашкодять нашим дочасним інтересам чи стануть їм на заваді. Як часто служителі топлять себе у світських справах! Надто багато з них такі, якими хотіли б нас бачити сектанти, що кажуть нам іти до плуга й працювати на прожиток, а проповідувати без такої великої науки. Цього уроку легко навчитися. Люди не виявляють жодного клопоту про те, щоб скинути з себе турботи, аби їхні власні душі та Церква мали всю їхню турботу.
А надто як часто нехтують тими обов’язками, які, якщо їх виконати, найімовірніше зменшать наші статки! Хіба немає, наприклад, багатьох, хто не сміє, хто не хоче запровадити у своїх церквах церковну дисципліну, бо вона може відохотити людей сплачувати їм належне? Вони не ображатимуть грішників дисципліною, щоб не образити їх у їхніх статках. Я бачу, що гроші — надто сильний аргумент, щоб деякі люди могли на нього відповісти, хоча вони вміють проголошувати: «Корень бо всього лихого сріблолюбство», і вміють виголошувати довгі промови про небезпеку зажерливості. Поки що я скажу їм лише одне: якщо для Симона-волхва був такий смертельний гріх — хотіти купити Божий дар за гроші, то що ж тоді продавати Його дар, Його справу і людські душі за гроші? І яку ж маємо причину боятися, щоб наше срібло не загинуло разом із нами!
(3) Наша безплідність у ділах милосердя і в тому, щоб усе, що маємо, обертати на служіння нашому Господареві. Якби світський інтерес не брав гору над інтересом Христа і Церкви, то, безперечно, більшість служителів були б плідніші на добрі діла і більше витрачали б те, що мають, на Його славу.
Досвід цілком довів, що діла милосердя найсильніше усувають упередження й відчиняють серце для слів побожності. Якщо люди бачать, що ви схильні чинити добро, вони легше повірять, що ви добрі і що добро — те, до чого ви їх намовляєте. Коли вони бачать, що ви їх любите і шукаєте їхнього добра, вони легше вам довірятимуть. А коли вони бачать, що ви не шукаєте того, що від світу, вони менше підозрюватимуть ваші наміри і легше дадуть вам себе привести до того, чого шукаєте ви. О, скільки добра могли б зробити служителі, якби цілком віддалися чиненню добра і присвятили б цій меті всі свої здібності й статки! Не кажіть, що робити добро людським тілам — дрібниця і що це лише прихилить їх до нас, а не до Бога; бо саме упередження — велика перешкода для навернення людей, а це допоможе його усунути. Ми могли б зробити людям більше добра, якби вони лише хотіли в нас учитися; а це зробить їх охочими, і тоді наша подальша старанність може принести їм користь. Благаю вас, браття, не думайте, що від вас чекають звичайного милосердя, так само як і звичайної побожності. Ви мусите, відповідно до ваших талантів, іти набагато далі за інших. Не досить дати бідному трохи: інші роблять це так само, як і ви. Але що особливого ви робите зі своїми статками для служіння вашому Господареві? Я знаю, що ви не можете віддати того, чого не маєте; але, мені здається, усе, що ви маєте, мусить бути присвячене Богові. Я знаю, що головне заперечення таке: «Ми маємо дружину й дітей, яких треба забезпечити: дрібницею їх зараз не забезпечиш, і ми не зобов’язані лишити їх жебраками». На це я відповідаю:
[a] Мало є місць Писання, якими зловживали б більше, ніж словами апостола: «⟦1TI 5:8::хто про своїх, а найбільш про домашнїх не промишляє, той відцуравсь віри, і гірший од невірного⟧». Їх роблять приводом для того, щоб складати спадки й забезпечувати нащадкам повний статок, тоді як апостол говорить лише проти тих, хто перекладав своїх бідних родичів і домашніх на Церкву, щоб їх утримували зі спільного скарбу, хоча самі вони могли це робити; як коли б хтось мав у своєму домі вдову — свою матір чи дочку — і хотів, щоб її утримувала парафія, хоча сам має досить. Подальші слова показують, що апостол говорить про теперішнє забезпечення, а не про майбутні спадки, коли велить, щоб той, хто «⟦1TI 5:16::має вдовицї, нехай їм помагає, і нехай не буде тягару для церкви, щоб правдивим удовицям помагати⟧».
[b] Ви можете виховувати своїх дітей так, як це роблять інші люди, щоб вони могли заробляти собі на хліб якимсь чесним ремеслом чи заняттям, без інших великих запасів. Я знаю, що ваше милосердя й ваша турбота мають починатися вдома, але вони не повинні там і закінчуватися. Ви зобов’язані якнайкраще виховати своїх дітей, щоб вони були здатні якнайбільше послужити Богові, але не зобов’язані залишати їх багатими чи занедбувати інші потрібні справи милосердя лише для того, щоб більше їм відкласти. Має бути певна пропорція між тим, що ми відкладаємо для наших родин, і тим, що віддаємо для Церкви Христової. Щиро милосердне серце, сповнене самозречення, яке присвятило себе й усе, що має, Богові, було б найкращим суддею належних пропорцій; воно побачило б, який спосіб витрачання, найімовірніше, найбільше послужить Богові, і саме цим шляхом пішло б.
[c] Признаюся, я не хотів би, щоб люди надто довго лишалися під спокусами до нестриманості, аби своїми падіннями не поранили і себе, і свого визнання. Проте мені здається, що сумно, коли люди не можуть більше зробити, щоб умертвити пожадливість тіла, аби жити безшлюбно й не мати тих спокус від дружини й дітей, які заважають їм досягати цілей свого служіння справами милосердя. Якщо той, хто не одружується, робить краще за того, хто одружується, то служителі, безперечно, мали б старатися робити те, що найкраще. І якщо сказано: «⟦MAT 19:12::Хто може змістити, нехай містить⟧», — ми повинні до цього прагнути. Це один із найвищих пунктів римської політики, яка твердить, що єпископи, священики та інші чернечі чини зобов’язані не одружуватися; завдяки цьому в них немає нащадків, які висмоктували б церковні прибутки чи забирали їхню турботу, — натомість вони роблять загальну справу своїм інтересом, віддають себе їй, доки живуть, і залишають їй усе, що мають, коли вмирають. Шкода, що задля кращої справи ми не можемо бодай так само наслідувати їх у самозреченні там, де це можна було б зробити.
[d] Але ті, кому треба одружитися, мали б брати таких дружин, що можуть утримувати себе й своїх дітей, або утримувати їх у тій мірі, яку дозволяють їхні земні статки, і присвячувати якомога більше церковних коштів на служіння Церкві.
Я нікого не штовхав би до крайнощів. Але в цій справі тіло й кров роблять навіть добрих людей такими упередженими, що вони вважають свої обов’язки — і обов’язки дуже великої вартості й ваги — крайнощами. Якби світська марнота не засліплювала нас, ми бачили б, коли загальне чи інше більше добро кличе нас зректися себе й своїх родин. Чому б нам не жити ощадніше й бідніше у світі, ніж лишати незробленими ті справи, які можуть принести більше користі, ніж наше щедре забезпечення? Але в питаннях обов’язку ми радимося з тілом і кров’ю, а яку пораду вони нам дадуть, легко знати. Вони скажуть, що нам потрібен достаток; а достаток багатьох побожних людей лише трохи нижчий від мірок багача з притчі (Луки 16:19). Якщо вони не вдягнені в найкраще й не живуть, як він, «⟦LUK 16:19::що-дня пишно⟧», то в них нібито й немає достатку. Людина, яка проповідує нетлінний вінець, не повинна дуже гнатися за минущою марнотою. І той, хто проповідує зневагу до багатства, мав би сам ним зневажати й показувати це своїм життям. І той, хто проповідує самозречення й умертвіння, мав би виявляти ці чесноти на очах у тих, кому проповідує, якщо хоче, щоб його науці повірили. Усі християни освячені, а отже, і вони самі, і все, що вони мають, посвячені Богові, щоб бути посудиною, «⟦2TI 2:21::осьвяченою і потрібною владицї⟧». Але служителі освячені подвійно: вони присвячені Богові і як християни, і як служителі, а тому подвійно зобов’язані шанувати Його всім, що мають. О браття, яке множество добрих справ перед нами, і до скількох небагатьох із них ми прикладаємо руки! Я знаю, що світ чекає від нас більшого, ніж ми маємо; але якщо ми не можемо виправдати сподівань нерозважливих, зробімо все, що можемо, щоб виправдати сподівання Бога, сумління й усіх справедливих людей. «⟦1PE 2:15::Така бо воля Божа, щоб ви, роблячи добро, затикали уста невіжи безрозумних людей⟧». Особливо ті служителі, що мають більші доходи, мусять щедріше чинити добро. Наведу цього разу лише один приклад. Є служителі, які мають сто п’ятдесят, двісті чи триста фунтів платні на рік і такі великі парафії, що не здатні виконати й чверті служительської праці, ані хоч раз на рік особисто поговорити з половиною своїх людей, щоб їх наставити; і все ж вони вдовольняються публічною проповіддю, ніби це все, що потрібно, а майже все решту лишають незробленим — на вічну небезпеку чи вічну загибель множества людей, — аби тільки не утримувати одного-двох старанних помічників. А якщо й мають помічника, то це якийсь молодик, мало придатний для цієї праці, а не той, хто вірно й старанно наглядатиме за стадом і даватиме людям те особисте наставляння, яке таке потрібне. Якщо це не означає служити собі Богом і продавати людські душі за щедріше утримання у світі, то що тоді означає? Мені здається, такі люди мали б боятися, щоб, поки люди вважають їх чудовими проповідниками й побожними служителями, Христос не визнав їх жорстокими душогубцями, і щоб крики тих душ, яких вони зрадили на вічну загибель, не лунали в їхніх вухах на віки вічні. Хіба добре виголошена проповідь зарадить справі, коли ви ніколи більше не дбаєте про цих людей, а відмовляєте їм у тій ближчій допомозі, яка потрібна, і обертаєте на догоду власному тілу ті кошти, які мали б нести поміч стільком душам? Як можете ви відкривати уста проти гнобителів, коли ви самі такі великі гнобителі — не лише людських тіл, а й душ? Як можете ви проповідувати проти немилосердя, коли самі такі немилосердні? І як можете ви говорити проти невірних служителів, коли самі такі невірні? Гріх не малий через те, що його не помічають і що він не огидний в очах людей, або через те, що милосердя, якого ви не виявляєте, таке, що люди не дорікають вам за це. Сам сатана, їхній найбільший ворог, має їхню згоду протягом усієї праці над їхньою погибеллю. Тож те, що ви маєте їхню згоду, ніяк не применшує вашого гріха: адже її ви швидше дістанете на їхню вічну шкоду, ніж на їхнє вічне добро.
А тепер, панове, благаю вас: обміркуйте сказане й подивіться, чи не в тому великий і плачевний гріх служителів Євангелія, що вони не цілком присвячені Богові й не віддають себе та всього, що мають, на здійснення благословенної праці, за яку взялися; і чи не через догоджання тілу, і самолюбну користь, і інтерес, відмінний від інтересу Христа, ми занедбуємо значну частину свого обов’язку, служимо Богові в найдешевшій і найбільш уславлюваній частині Його праці й ухиляємося від того, що наразило б нас на видатки й страждання? І чи не показує це, що надто багато з нас земні, хоч здаються небесними, і думають про те, що внизу, поки проповідують про те, що вгорі, і обожнюють світ, поки закликають людей зневажати його? Як каже Сальвіан: «Ніхто так не нехтує спасінням, як той, хто ставить щось вище за Бога». Ті, хто зневажає Бога, виявляться зневажниками власного спасіння.
4. Ми тяжко винні в тому, що недооцінюємо єдність і мир усієї Церкви. Хоч я майже не зустрічаю нікого, хто не говорив би на користь єдності й миру чи принаймні відверто виступав би проти них, проте нечасто трапляються ті, хто ревно дбає про їх поширення; натомість надто часто ми бачимо людей, які до них неприхильні й ставляться до них підозріливо, коли не самі є знаряддям поділу. Папісти так довго зловживали назвою кафолицької Церкви, що багато хто, на противагу їм, або викинув її зі своїх символів віри, або зберігає лише саму назву, не розуміючи чи не зважаючи на суть справи; або думає, що досить вірити в існування такого тіла, хоча й не поводиться як його член. Якщо папісти обожнюють Церкву, то хіба ми через це заперечуватимемо її, нехтуватимемо нею чи ділитимемо її? Великий і поширений по всьому християнському світу гріх — сповідувати релігію по-партійному і, замість любові та ніжної турботи про вселенську Церкву, обмежувати цю любов і пошану однією партією. Не те щоб ми не мусили в оцінці й у спілкуванні віддавати перевагу чистішим частинам перед нечистими та відмовлятися брати участь у будь-чиїх гріхах; але й найнемічнішій і найхворішій частині треба співчувати й допомагати з усієї нашої сили; спілкування слід підтримувати, наскільки це дозволено, і ніде його не уникати, хіба що з нагальної потреби. Так ми мусимо любити тих із наших сусідів, хто хворий на чуму чи проказу, подавати їм усю поміч, яку можемо, визнавати всі наші справедливі стосунки з ними й ділитися з ними, хоч і не можемо перебувати з ними в одному місці; а при інших хворобах, не таких заразних, ми можемо бути з ними тим більше для їхньої допомоги, чим більше вони її потребують.
З-поміж множества тих, хто каже, що належить до кафолицької Церкви, рідко зустрінеш людей кафолицького духу. Люди не мають вселенського погляду на всю Церкву й пошани до неї, а дивляться на свою партію так, ніби вона й є все ціле. Якщо одні звуться лютеранами, інші кальвіністами, а серед них є ще дрібніші поділи, і так само з іншими партіями в нас, то більшість із них ревно молитиметься за процвітання своєї партії, радітиме й дякуватиме, коли в неї все добре; а коли страждає якась інша партія, вони мало на це зважають, ніби для Церкви це зовсім не втрата. Навіть якщо це найменша частка, що не займає багатьох народів, ба навіть міст на землі, вони готові поводитися так, ніби вони — уся Церква і ніби Церкві добре, коли добре їм. Ми засуджуємо Папу як антихриста за те, що він замикає Церкву в межах римської огорожі, — і, без сумніву, це мерзенний розкол; але, на жаль, скільки людей надто далеко наслідують їх, навіть дорікаючи їм! І як папісти вставляють у свій символ віри слово «римська» й перетворюють кафолицьку Церкву на римсько-кафолицьку церкву, ніби немає інших кафоликів і Церква не простягається ширше, так само чинять і багато інших щодо своїх окремих партій. Одні хочуть, щоб це була лютеранська кафолицька церква, інші — реформатська кафолицька церква, ще інші — анабаптистська кафолицька церква, і так само деякі інші. І якщо вони не розходяться між собою, то мало переймаються тим, що розходяться з іншими, хай навіть майже з усім християнським світом. Мир своєї партії вони вважають миром Церкви. Тож не дивно, що далі вони його й не поширюють.
Як рідко зустрінеш людину, якій болять і кровоточать рани Церкви, яка відчутно бере їх до серця як свої власні чи бодай колись стурбовано думала про їх зцілення! Ні, майже кожна партія вважає, що щастя всіх інших полягає в тому, щоб навернутися до неї; а оскільки ті не її думки, вона кричить: «Геть їх!» — і радіє, почувши про їхнє падіння, гадаючи, що це шлях до піднесення Церкви, тобто її самої. Як мало тих, хто розуміє справжній стан суперечок між різними партіями чи бодай колись добре розгледів, скільки з них лише словесні, а скільки — справжні! А якщо ті, хто це розуміє, задля правильного з’ясування й порозуміння відкривають це іншим, то це сприймають як применшення їхньої помилки й тілесну поступливість їм у їхньому гріху. Мало хто стає ревним до миру, поки не постаріє або не набуде великого досвіду людських настроїв і переконань і не побачить справжнього стану Церкви та різних розбіжностей краще, ніж раніше. І тоді вони починають писати свої іренікони, і багато таких існує й сьогодні. Як юнака в розпалі пожадливості й пристрасті вважали непридатним слухачем моральної філософії, так і ми бачимо, що ті самі молоді люди, які можуть стати ревними до миру й єдності, коли наберуться досвіду, у своєму юнацькому запалі ревно обстоюють свої партії проти цього. І тому такі миротворці, як згадані вище, рідко роблять набагато більше добра, ніж заспокоюють власне сумління у виконанні такого великого обов’язку, стримують декого й уберігають їх від подальшої провини та залишають по собі, коли помруть, свідчення проти свавільного, самовпевненого й немирного світу. Ба більше, звичайно людину, яка лише спробує взятися за справу примирення, підозрюють або в прихильності до якоїсь єресі, або в охолодженні її ревності. Ніби ревність не потрібна для великих основоположних істин про єдність і мир Церкви, а лише для партій і деяких окремих істин. І великої переваги досяг цим диявол, використавши своїх власних посланців — нещасних социніан, — щоб вони написали стільки трактатів на користь кафолицької й архикафолицької єдності та миру, що вони й робили задля власних цілей; таким чином ворог миру домігся того, що кожного, хто виступає з пропозицією миру, одразу підозрюють, ніби мир потрібен йому як поблажливість до власних помилок. Страшна річ, що єресі приписують славу, ніби ніхто так не приятелює з єдністю й миром, як вона, і що такий великий і потрібний обов’язок, від якого так залежить добробут Церкви, опинився під такою підозрою чи в такій неславі. Браття, я кажу все це не без очевидної причини. У нас в Англії поділи не менш сумні, ніж ті, яких зазнала більшість народів під небом, — якщо зважити на побожність людей і на дріб’язковість предмета наших суперечок. Найбільше, що тримає нас у розбраті, — це лише правильна форма й порядок церковного управління. Хіба відстань така велика, що пресвітеріанин, єпископалець і індепендент не могли б добре порозумітися? Якби вони лише щиро хотіли миру й прагнули його, то могли б. Я знаю, що могли б. Я розмовляв із деякими поміркованими людьми з усіх партій і з їхніх поступок бачу, що це була б легка справа. Якби серця людей лише відчували становище Церкви, якби їх щиро торкнулася любов одне до одного і якби вони від серця взялися цього шукати, то встановлення надійного й щасливого миру було б легкою справою. Якби ми не могли погодитися в кожному пункті, то легко могли б звузити наші розбіжності й підтримувати спілкування на ґрунті згоди в головному, визначивши найбезпечніший спосіб улагоджувати наші нечисленні й незначні розбіжності без небезпеки чи клопоту для Церкви. Але чи багато зроблено для цього? Не зроблено. На сором усім нам кажу: не зроблено. Хай кожна партія тепер лестить собі, як хоче, — це буде записано на сором служінню в Англії, доки Євангеліє перебуватиме у світі.
І о, які тяжкі обтяжувальні обставини супроводжують цей гріх! Думаю, ніколи від днів апостолів люди не визнавали побожності голосніше. Більшість із них зв’язані урочистими присягами й заповітами на єдність і реформу; усі вони визнають цінність миру, і більшість проповідуватиме про нього й говоритиме про нього, а тим часом сидять склавши руки й занедбують його, ніби він не вартий того, щоб про нього дбати. Вони читатимуть і проповідуватимуть на ті тексти, що наказують нам: «⟦HEB 12:14::Дбайте про впокій з усїма⟧» і «⟦ROM 12:18::скільки (се) од вас, з усїма людьми майте мир⟧», — і все ж настільки далекі від того, щоб дбати про нього й робити для нього все можливе, що багато хто гарчить на нього, лихословить і осуджує кожного, хто намагається його поширювати; ніби вся ревність до миру походить від послаблення нашої ревності до святості і ніби святість і мир так посварилися, що їх уже ніяк не примирити. А тим часом довгий досвід показав, що згода — вірний друг побожності, а побожність завжди спонукає до згоди; тоді як, з іншого боку, помилки та єресі народжуються з розбрату, так само як розбрат народжується й живиться ними. Ми бачили, на свій смуток, що там, де Божі слуги мали б жити разом як одне — одного серця, і однієї душі, і одних уст, — і зміцнювати віру та святість одне одного, напоминати й допомагати одне одному проти гріха і разом радіти надією майбутньої слави, ми, навпаки, жили у взаємних підозрах, топили святу любов у гірких суперечках, намагалися зганьбити й підкопати одне одного та збільшити свої партії правдою чи неправдою. Ми, що звикли хвалитися своєю любов’ю до братів як ознакою щирості нашої віри, тепер обернули її на любов лише до партії; а ті, хто проти цієї партії, дістають від нас більше злості, заздрощів і ненависті, ніж любові. Я знаю, що так не з усіма і що жоден справжній віруючий не є таким переважно; але це настільки поширене, що може змусити нас засумніватися в щирості багатьох, кого і вони самі, і інші вважають найщирішими. І не лише ми самі обпалені цим полум’ям — ми втягнули в нього й наших людей і плекали їх у ньому, так що більшість побожних у народі розпалася на партії й обернула значну частину своєї давньої побожності на марні думки, суперечки, заздрощі й ворожнечу. Ба більше, якщо колись певною ознакою безблагодатного нещасника вважали глузування з побожних, то як мало тепер тих, хто не вагається потай глузувати й обмовляти тих, хто не поділяє їхніх думок! Побожний прихильник прелатства може благоговійно зневажати й обмовляти пресвітеріанина, пресвітеріанин — індепендента, а індепендент — обох. А найгірше з усього те, що прості неосвічені люди помічають усе це й не лише глузують із нас, а й через нас загартовуються проти релігії; і коли ми беремося переконувати їх стати релігійними, вони бачать стільки партій, що не знають, до якої пристати, і думають, що краще не належати до жодної, ніж до якоїсь, бо не певні, котра правильна. Так тисячі людей через наші поділи дійшли до зневаги до будь-якої релігії; а багато бідних тілесних нещасників починають думати, що з двох саме їхнє становище краще, бо вони тримаються своїх старих формальностей, тоді як ми не тримаємося нічого. Я знаю, що деякі з цих людей учені й шановні і не мають на меті таких згубних наслідків. Загартування людей у невіданні не є їхнім задумом. Але саме це й відбувається. Мати добрі наміри, чинячи зло, — річ не рідкісна. Хто ж, із пошани до будь-якої людини на землі, може сидіти склавши руки й мовчати, бачачи, як люди так біжать до власної погибелі і як душі людські гинуть через суперечки богословів за свої партії та інтереси? Господь, Який знає моє серце, знає (якщо я сам його знаю), що, як я не належу до жодної з цих партій, так і не кажу жодного слова з цього з партійної упередженості на користь однієї партії чи проти іншої як такої, а тим паче зі злості на будь-яку особу; і якби я наважився з чистим сумлінням, то промовчав би про все це, боячись образити тих, кого мушу шанувати. Але хто я, як не слуга Христа? І чого варте моє життя, як не того, щоб служити Йому? І чия прихильність може винагородити мене за руїну Церкви? І хто може мовчати, коли гинуть душі? Тільки не я, доки Бог — мій Господар, а Його слово — моє правило, Його праця — моя справа, а її успіх у спасінні душ — моя мета. Хто може примиритися з тим, що так плачевно перешкоджає інтересові його Господаря і головній меті його життя? І все ж я не говорив би нічого з цього, якби йшлося лише про мою власну громаду, де, дякую Богові, ця рана невелика порівняно з тим, якою вона є в багатьох інших місцях. Але знання деяких сусідніх громад та інших, віддаленіших, видобуло з мене ці спостереження. Ми можемо, справді, говорити про мир, доки живемо, але ніколи його не досягнемо, хіба що повернувшись до апостольської простоти. Віра папістів надто велика, щоб усі люди могли на ній погодитися чи навіть усі їхні власні, якби вони не підкріплювали її аргументами, взятими з вогню, шибениці й диби. І багато антипапістів надто наслідують їх у нудній довжині своїх підписуваних віросповідань і в новизні своїх нав’язувань, тоді як найдалі відходять від них у самій суті того, що нав’язують. Коли ми повернемося до давньої простоти віри, тоді — і не раніше — повернемося до давньої любові й миру. Тому я радив би всім моїм братам, як найпотрібніше для миру Церкви, єднатися в необхідних істинах і терпіти одне одного в тому, що можна стерпіти, і не складати ширшого символу віри й більшого переліку необхідного, ніж склав Бог. Із цією метою дозвольте мені попросити вас звернути увагу на таке:
(1) Не надавайте надто великої ваги спірним думкам, у яких по обидва боки стоять побожні люди, а надто цілі церкви.
(2) Не надавайте надто великої ваги тим суперечкам, що врешті-решт зводяться до філософських непевностей, як-от деякі безплідні суперечки про вільну волю, про спосіб дії Духа та про Божі постанови.
(3) Не надавайте надто великої ваги тим суперечкам, що є суто словесними і, якби їх розібрати до кісток, виявилися б нічим більшим. А таких (кажу це впевнено, з певного знання), що зчиняють великий галас у світі й роздирають Церкву, куди більше, ніж здатен помітити чи схильний повірити майже будь-хто з тих запальних сперечальників, з якими мені довелося розмовляти.
(4) Не надавайте надто великої ваги жодному положенню віри, яке вся Церква Христова в будь-яку добу, відтоді як нам передано Писання, відкидала або якого не знала.
(5) Тим паче не слід вам надавати великої ваги тим положенням, про які зовсім нічого не знала котрась із чистіших чи розважливіших доб.
(6) А найменше слід вам надавати великої ваги такому положенню, якого жодна доба від часів апостолів ніколи не приймала, а всі загалом трималися протилежного.
Знаю, кажуть, ніби людина може підписатися під Писанням і давніми символами віри — і водночас обстоювати соцініянство чи інші єресі. На це відповідаю: так само вона може підписатися й під будь-яким іншим мірилом, яке вигадають ваші власні голови; і поки ви робитимете сильце, щоб ловити єретиків, замість мірила для спілкування в Церкві, ви схибите своєї мети: єретик через слизькість свого сумління прорветься крізь нього, а ніжний сумлінням християнин, чого доброго, заплутається в ньому. І якщо ви не триматиметеся близько слів Писання, ваш новий символ віри, найпевніше, принесе Церкві нові розділення.
Хто доживе до тієї щасливої пори, коли Бог зцілить свої розбиті церкви, той побачить, як усе, за що я тут обстоюю, втілено в життя: як ця поміркованість заступила місце нової, роз’єднувальної ревності, як утверджено вчення про достатність Писання, а всі людські віросповідання й коментарі цінують лише як допоміжні засоби і не роблять мірилом церковного спілкування, хіба що настільки, наскільки вони збігаються з Писанням. Та поки не настала доба зцілення, ми не можемо сподіватися, що цілющі істини буде прийнято, бо в провідниках Церкви немає цілющого духу. Але коли надійде час виконати цю справу, Бог приготує до неї й робітників; і блаженні будуть виконавці такої славної справи.
5. Нарешті, ми прикро недбалі у виконанні визнаних обов’язків — приміром, церковної дисципліни. Коли треба розпочати якусь справу реформування, скільки ж є таких, що не підуть ані кроку далі, ніж їх потягнуть! Добре було б, якби всі робили бодай стільки. А коли справа обіцяє бути важкою й коштовною, як же неохоче ми беремося до неї і скільки вигадуємо виправдань, щоб її занедбати! Про що в Англії за багато минулих років більше говорили, за що більше молилися і про що більше сперечалися, ніж про дисципліну? Насправді мало знайдеться людей, які не здавалися б ревними в суперечках за той чи інший бік: одні — за прелатський лад, інші — за пресвітеріанський, ще інші — за конгрегаційний. А проте, коли доходить до практики, наскільки я бачу, ми цілком одностайні: більшість із нас — за жоден лад. Мене часом аж дивувало, коли я дивився на обличчя Англії і бачив, як мало громад у краю мають бодай якесь помітне виконання дисципліни, і водночас думав, скільки томів написано на її користь і як майже все служительство народу стоїть за неї. Як ревно вони за неї змагалися, скільки слушних докорів кинули її противникам — і все ж, попри все це, вони майже нічого або й зовсім нічого не роблять для її здійснення. Я дивувався, що може робити їх такими ревними прихильниками того, проти чого, як свідчить їхня практика, налаштовані їхні серця. Але бачу, що ревність до суперечок природніша для нас, ніж свята, слухняна, діяльна ревність. Скільки є в Англії служителів, які не знають своєї пастви й не можуть сказати, хто до неї належить; які жодного разу не вигнали жодного впертого грішника, не привели жодного до прилюдного визнання й обіцянки виправитися, ба навіть жодного не напоминали прилюдно, щоб закликати його до такого покаяння! Проте вони думають, що виконують свій обов’язок, коли не допускають таких до таїнства Вечері Господньої (якої ці люди, можливо, й самі добровільно уникають); а тим часом ми залишаємо їх постійними членами наших церков (бо членство в церкві полягає не лише в участі у Вечері Господній, — інакше ким тоді є діти, охрещені в немовлятстві?), даємо їм усяке інше спілкування з Церквою і не закликаємо їх до особистого покаяння за їхній гріх. Хіба ж не Божа це постанова, щоб їм особисто докоряли й напоминали їх, прилюдно закликали до покаяння і виключали, якщо вони лишаються нерозкаяними? Якщо це не обов’язки, то навіщо ми зчинили через них такий галас і метушню у світі? А якщо обов’язки, то чому ми їх не виконуємо? Багато з цих людей ухиляються навіть від того, щоб слухати Слово. Давня дисципліна Церкви була суворіша: Шостий Вселенський собор у Труллі постановив, що «хто три дні поспіль без нагальної потреби не був у церкві, того належить відлучити».
Браття, я не бажаю образити жодної сторони, але мушу сказати, що ці гріхи не слід прикривати виправданнями, применшенням чи запереченням. Ми довго звеличували дисципліну, і кожна сторона — свій окремий лад. Чи хочете ви, щоб люди цінували ваш устрій правління, чи ні? Без сумніву, хочете. Але якщо хочете, щоб вони його цінували, то цінувати його мають за якусь перевагу. Тож покажіть їм цю перевагу. У чому вона? На чому ґрунтується? І якщо хочете, щоб вони вам повірили, покажіть її не лише на папері, а на ділі; не просто словами, а вчинками. Як можуть люди пізнати вартість дисципліни без самої дисципліни? Невже ви зчинили весь цей галас через саму назву й тінь? Як можуть вони вважати добрим те, що не чинить жодного добра? Правду кажучи, я боюся, що ми обираємо неправильний шлях, щоб обстояти нашу справу; що ми навіть зраджуємо її, тоді як палко за неї сперечаємося. Скажіть по правді: хіба не ці дві речі підтримують серед людей добру славу так довго обстоюваної дисципліни — у побожних це лише добра слава служителів, що стоять за неї, а в багатьох безбожних — те, що її не виконують, бо вони бачать, що вона беззуба й не така обтяжлива для них, як вони сподівалися? Коли наше правління почне триматися на голосах тих, кого воно мало б виправляти чи виключати, і найгірші люди стануть йому друзями, бо воно дружнє до них у їхній безбожності, тоді ми налаштуємо Господа проти нього, і Він виявиться налаштованим проти нас. Зберіть докупи все виконання дисципліни, що мало місце в цілому графстві відтоді, як за неї так змагаються, — і, боюся, воно не виявиться настільки помітним, щоб своїми плодами привабити до неї побожних людей. Чи ж дивуватися, що чимало тих, хто прагне діл, а не слів, реформування, а не лише назви реформування, переходять до відокремлених громад, коли ви не показуєте їм у ваших нічого, крім голої назви дисципліни? Усі християни цінують Божі постанови й не вважають їх пустими речами, а тому не хочуть жити без них. Дисципліна для Церкви не є чимось непотрібним: якщо ви не відлучатимете дороге від пустого через дисципліну, люди зроблять це через відокремлення. Якщо ви триматимете у своїх церквах багато десятків чи сотень людей, що відомі своїм невіглаством і цілком позбавлені віри, і ніколи прилюдно (а може, й приватно) їм не докорятимете, не закликатимете до покаяння і не виключатимете їх, то не дивуйтеся, коли деякі боязкі душі втікатимуть із ваших церков, як із напівзруйнованої будівлі, що, як вони бояться, ось-ось завалиться їм на голови. Подумайте, прошу вас: якби ви поводилися з ними щодо таїнства так само, як поводитеся щодо дисципліни, — тільки показували б їм хліб і вино, але ніколи не давали скуштувати цих пам’яток любові їхнього Відкупителя, — чи могли б ви сподіватися, що сама назва таїнства їх задовольнить або що їм сподобається ваше причастя? Чому ж тоді ви думаєте, що їх задовольнить порожній звук слова церковне правління?
Крім того, подумайте, у яке невигідне становище ви ставите свою справу в усіх ваших суперечках з людьми інших поглядів. Якщо ваші засади кращі за їхні, а їхня практика краща за вашу, люди вирішать, що питання стоїть так: що бажаніше — назва чи сама річ, тінь чи суть; і вони вважатимуть ваш шлях лише оманливою формальністю, бо бачать, що ви користуєтеся ним тільки формально, ба навіть зовсім ним не користуєтеся. Кажучи це, я виступаю не проти вашого устрою правління, а за нього; і кажу вам, що це саме ви, які здаєтеся такими ревними його прихильниками, насправді проти нього, бо через його невиконання ганьбите його більше, ніж прославляєте всіма своїми доказами. І ви ще переконаєтеся, що вірне його виконання було б вашим найсильнішим доказом. А доти люди розумітимуть вас так, ніби ви відкрито проголошуєте: «Ми не хочемо жодних прилюдних напоминань, визнань чи відлучень; наш шлях — не робити жодного добра, а лише поставити голу назву правління». Я не бажаю підганяти нікого до несвоєчасного виконання цього великого обов’язку. Але невже ніколи не настане слушна пора? Чи ви відмовлялися б від проповідей і таїнств стільки років під приводом несвоєчасності? Невже ви матимете для цього кращу пору, коли помрете? Скільки вже померло, так нічого й не зробивши в цій важливій справі, хоч і довго до неї готувалися! Знаю, що одні мають більше знеохочень і перешкод, ніж інші; але які знеохочення й перешкоди можуть звільнити нас від такого обов’язку? Окрім причин, які ми вже навели, нехай буде поважно розглянуто ще й ці кілька:
(1) Яку сумну ознаку бачимо ми в цьому, коли проповідуємо нашим людям, — жити в свідомому й тривалому нехтуванні якогось відомого обов’язку! І чи будемо ми так чинити рік у рік, ба навіть усі свої дні? Якщо виправдання знімають небезпеку цієї ознаки, то хто ж не знайде їх так само, як ви?
(2) Ми явно виявляємо лінощі й млявість, якщо не невірність, у справі Христовій. Кажу це з досвіду. Саме лінощі так довго тримали мене далеко від цього обов’язку і завзято виступали проти нього. Це справді клопітна й важка праця, яка вимагає певного самозречення, бо накличе на нас невдоволення нечестивих. Але чи сміємо ми ставити свою тілесну вигоду й спокій або любов і мир нечестивих людей вище за наше служіння Христові, нашому Господареві? Чи можуть ледачі слуги сподіватися доброї нагороди? Пам’ятайте, браття, що ми в цьому графстві так пообіцяли перед Богом у другій статті нашої угоди: «Ми погоджуємося й постановляємо з Божою допомогою, що, наскільки Бог відкриє нам наш обов’язок, ми вірно намагатимемося його виконувати і не відступимося від нього ні через які страхи чи втрати в нашому майні, ні через несхвалення й невдоволення людей, ні через будь-які подібні тілесні спонуки». Прошу вас, вдумайтеся в цю обіцянку й порівняйте з нею те, що ви виконуєте. І не думайте, ніби вас заплутали, коли ви так зобов’язалися; бо Божий закон поклав на вас зобов’язання до того самого обов’язку ще перед тим, як це зробила ваша угода. Тут немає нічого, до чого не були б зобов’язані й інші так само, як ви.
(3) Нехтування дисципліною дуже легко вводить в оману безсмертні душі, бо змушує тих, хто не є християнами, думати, що вони християни, коли їм дозволено жити, маючи таке ім’я, і їх не відокремлено від решти Божою постановою; а ще воно може змусити тих, хто дає згіршення, вважати свій гріх чимось стерпним, коли його так терплять пастори церкви.
(4) Ми спотворюємо саме християнство в очах світу і робимо свою частку, щоб люди повірили, ніби Христос дбає про святість не більше, ніж сатана, або ніби християнська віра вимагає святості не більше, ніж фальшиві релігії світу. Бо якщо святим і несвятим дозволено бути вівцями одного стада, і не вживається жодних засобів, щоб їх розділити, ми знеславлюємо Відкупителя, ніби Він у цьому винен і ніби такою є природа Його заповідей.
(5) Ми підтримуємо відокремлення, дозволяючи найгіршим лишатися в наших церквах без осуду, так що багато чесних християн вважають себе зобов’язаними відійти від нас. Я розмовляв з деякими членами відокремлених церков, людьми поміркованими, і переконував їх не відокремлюватися; і вони запевняли мене, що поділяють пресвітеріанський погляд або нічого не мають проти нього, але приєдналися до інших церков із чистої потреби, вважаючи, що дисципліну, як Христову постанову, мусять застосовувати всі, хто може, — тож вони не сміли далі жити без неї, коли могли її мати; а жодних пресвітеріанських церков, які б виконували дисципліну так, як про неї пишуть, вони знайти не могли. І вони казали мені, що відокремилися лише pro tempore, тимчасово, поки пресвітеріани не почнуть застосовувати дисципліну, — а тоді вони охоче повернуться до них знову. Визнаю, мені було прикро, що такі люди мали будь-який привід відійти від нас. Не допускати порушників до таїнства — цього не досить, щоб звільнити нас від подальшого здійснення дисципліни, поки вони є членами наших церков.
(6) Ми робимо багато, щоб накликати Божий гнів на себе і на наші громади і так знищити плід наших трудів. Якщо ангелові тіятирської церкви докоряли за те, що він терпів у церкві звідників, то й нам можуть дорікнути з тієї самої причини за те, що ми терпимо відкритих, скандальних, нерозкаяних грішників.
Тож які ж перешкоди тепер не дають служителям Англії здійснювати ту дисципліну, за яку вони так завзято змагалися? Головна причина, наскільки я можу довідатися, така: «Труднощі цієї праці та клопіт чи страждання, які ми, найпевніше, через неї накличемо. Не можемо прилюдно докорити жодному грішникові, щоб він не розлютився на це й не затаїв проти нас смертельної злоби. Лише небагатьох можемо схилити до того, щоб вони прилюдно засвідчили щире покаяння. Якщо ж ми візьмемося їх відлучати, вони шаленітимуть проти нас. Якби ми чинили, як вимагає від нас Бог, з усіма впертими грішниками в парафії, то серед них неможливо було б жити; нас би так усі ненавиділи, що й життя наше стало б безрадісним, і праця наша — безплідною; бо люди не слухали б нас, коли ними опанувала б ненависть до нас. Тож обов’язок перестає бути для нас обов’язком, бо шкода, яка настала б, була б більшою за добро». Оце й головні причини невиконання дисципліни, а до того ще й велика праця, якої коштувало б нам приватне напоминання кожного порушника. На все це я відповідаю:
[a] Хіба ці причини не мають такої самої сили проти самого християнства, особливо в деякі часи й у деяких місцях, як і проти дисципліни? Христос прийшов не на те, щоб «послати впокій на землю»: ми матимемо Його мир, але не мир світу; бо Він сказав нам, що світ нас ненавидітиме. Хіба Бредфорд, чи Гупер, чи будь-хто з тих, кого спалили за днів королеви Марії, не могли б навести більше за все це проти обов’язку визнавати Реформацію? Хіба не могли б вони сказати: «Це зробить нас ненависними і віддасть саме наше життя на поталу полум’ю»? Христос визнав, що не є християнином той, хто не зненавидить усе, що має, і власне життя заради Нього; а ми ще можемо ставити ризик мирських утрат за причину проти Його справи! Що ж це, як не лицемірство — ухилятися від страждань, братися лише за безпечні й легкі справи і переконувати себе, що решта — то не обов’язки? Справді, це звичайний спосіб уникнути страждання — занедбати обов’язок, який би нас йому піддав. Якби ми вірно виконували свій обов’язок, служителі зазнали б серед тих, хто називає себе християнами, такої самої долі, якої зазнали їхні попередники серед поган та інших невірних. Але якщо ви не можете страждати за Христа, навіщо ж поклали руку на Його рало? Чому ви спершу не сіли й не полічили видатку? Служительську працю тому так невірно виконують, що за неї так по-тілесному беруться: люди вступають у неї як у життя, сповнене вигоди, честі й поваги, і постановляють досягти своїх цілей і мати те, чого сподівалися, правдою чи неправдою. Вони не чекали ненависті й страждань — і уникатимуть їх, хоч би й ціною ухилення від своєї праці.
[b] Що ж до того, ніби ви робите себе нездатними чинити їм добро, відповідаю: ця причина має таку саму силу проти простої проповіді, докору чи будь-якого іншого обов’язку, за який нас ненавидітимуть нечестиві люди. Бог благословить свої власні постанови, щоб вони чинили добро, інакше Він не встановив би їх. Якщо ви прилюдно напоминатимете й докорятимете тим, хто дає згіршення, закликатимете їх до покаяння і виключатимете впертих, ви можете вчинити добро багатьом із тих, кому докоряєте, а можливо, й самим відлученим. Принаймні я певен, що це Божий засіб; і це Його останній засіб, коли докори вже не приносять жодного добра. Тож безглуздо нехтувати останнім засобом, щоб не звести нанівець попередніх, коли останній і не слід уживати інакше, як за припущення, що всі попередні вже зазнали невдачі. Хай там як, а ті, що всередині, і ті, що зовні, можуть отримати з цього добро, навіть якщо порушник його не отримає; і Бог матиме честь, коли Його Церкву явно відрізнено від світу, а спадкоємців неба й пекла не змішано докупи, і світ не змушено думати, ніби Христос і сатана лише змагаються за першість і мають однакову схильність до святості чи до гріха.
[c] А проте дозвольте сказати вам, що на цьому шляху немає таких труднощів і дисципліна не є такою марною річчю, як ви уявляєте. Я благословляю Бога за ту невелику й надто пізню спробу, яку сам зробив. Можу сказати з досвіду, що вона не марна і що її небезпеки не такі, щоб виправдати наше нехтування.
Визнаю: якби моя воля, то того, хто не хоче правити своїми людьми через дисципліну, слід було б усувати як недбалого пастора, так само як усувають недбалого проповідника, що не хоче проповідувати; бо правління, я певен, є такою самою суттєвою частиною пасторського уряду, як і проповідь.
Далі в цих визнаннях я не піду. А тепер, браття, що ж лишається, як не всім нам визнати себе винними в цих згаданих гріхах і впокорити свої душі перед Господом за наші провини? Чи це означає «достерігати себе і все стадо»? Чи схоже це на взірець, який дано нам у тексті? Якби ми тепер виявилися твердосердими й неупокореними, якою сумною ознакою було б це для нас самих і для Церкви! Служінню часто погрожували й лихословили його вороги всіляких мастей; і хоча це може виявляти їхню нечестиву злобу, проте може вказувати нам і на справедливе Боже обурення. Повірте, браття, служительство Англії — не останнє і не найменше в гріхах краю. Тож настав час і нам узяти свою частку того упокорення, до якого ми так довго закликали наших людей. Якщо ми при здоровому глузді, то можемо збагнути, що Бог прогнівався на нас і що голос, який кликав цей народ до покаяння, промовляв і до нас, так само як до інших. «Хто має уші слухати, нехай слухає» заклики до покаяння, проголошені в стількох дивовижних визволеннях і збереженнях; хто має очі бачити, нехай бачить їх, написані стількома кривавими рядками. Вогнем і мечем кликав нас Бог до упокорення; і як настала пора «початись судові від дому Божого», так, якщо й упокорення не почнеться там, це буде сумним передвісником для нас і для краю.
Що ж! Невже ми заперечуватимемо чи применшуватимемо свої гріхи, коли закликаємо наших людей до вільного й повного визнання? Хіба не краще віддати славу Богові смиренним визнанням, ніж, жаліючи себе, шукати фігових листків, щоб прикрити нашу наготу, і змусити Бога будувати свою славу, якої ми Йому відмовили, на руїнах нашої власної, яку ми поставили вище за Нього, і стягувати ще тяжчими судами те, чого ми не захотіли віддати Йому добровільно? На жаль! Якщо ви змусите Бога здобувати свою честь так, як Він може, Він її здобуде — на вашу вічну скорботу й ганьбу. Гріхи, вчинені відкрито, більше нас ганьблять, коли ми їх приховуємо, ніж коли визнаємо. Наша ганьба — гріх, а не визнання. Ми вчинили їх перед сонцем, тож їх не сховати; а спроби їх прикрити лише збільшують нашу провину й сором. Немає іншого способу залатати проломи в нашій честі, які зробив наш гріх, як вільне визнання й упокорення. Я не смів не визнати власних гріхів; а якщо когось ображає, що я визнав їхні, хай знають, що я лише роблю те, що вже зробив щодо себе самого. І якщо вони насмілюються відректися від визнання свого гріха, хай роблять це на власну небезпеку. Але щодо всіх справді смиренних служителів Христових, я не сумніваюся, що вони радше будуть спонукані ще урочистіше оплакати свої гріхи перед обличчям своїх громад і пообіцяти виправлення.