Розділ 6 · 41 хв читання · 52 хв слухання
Розділ 1 — Суть цього нагляду
Показавши вам, що означає достерігати себе, я маю тепер показати, що означає достерегати все стадо.
Спершу треба було розглянути, якими ми мусимо бути й що мусимо робити для власних душ, перш ніж перейти до того, що слід робити для інших: «Не зможе успішно лікувати чужі рани той, хто сам лишається невилікуваним, бо занедбав себе. Він не приносить користі ні ближнім, ні собі. Він не підносить інших, а сам падає». Ба більше, щоб усі його труди не пішли нанівець через те, що нікчемні серце й життя того, хто їх виконує. «Бо є люди, які, хоч і досвідчені в духовному служінні, беруться до нього свавільно й, діючи розумно, топчуть ногами все добре, що роблять. Вони надто поспішно навчають того, що може стати святим лише через роздуми; а те, що проповідують прилюдно, заперечують своєю поведінкою. Звідси й буває, що вони як пастори ходять стежками, надто крутими, щоб стадо могло йти за ними». Коли ми привели людей до живих вод, а потім каламутимо їх своїм нечистим життям, ми можемо втратити свій труд, а їм від того не стане ані трохи краще. Перш ніж говорити про саму працю, ми зауважимо дещо з того, що передбачається в словах, які лежать перед нами.
1. Тут мається на увазі, що кожне стадо повинно мати свого власного пастора, а кожен пастор — своє власне стадо. Як кожен загін чи рота в полку мусить мати свого капітана та інших офіцерів, і кожен солдат знає свого командира й свій прапор, так і Божа воля в тому, щоб кожна церква мала свого власного пастора і щоб усі учні Христові «знали своїх учителів, що старшинують над ними в Господі». Хоча служитель є посадовою особою у вселенській Церкві, проте особливим чином він наглядач тієї окремої церкви, яку довірено його опіці. Коли нас висвячують на служителів без окремого доручення, нам дозволено й наказано робити все можливе для всіх, коли матимемо нагоду вправляти свої дари; але коли ми взяли на себе окреме доручення, ми так особливо обмежили вправляння своїх дарів цією громадою, що іншим мусимо віддавати не більше свого часу й допомоги, ніж вона може вділити, — хіба що цього вимагає загальне благо, яке, без сумніву, слід ставити на перше місце. З цього зв’язку між пастором і стадом випливають усі обов’язки, які вони взаємно мають одне перед одним.
2. Коли нам наказано достерегати все стадо, цим ясно мається на увазі, що стада, як правило, не повинні бути більшими, ніж ми спроможні наглядати, або «достерегати». Бог не покладе на нас того, що природно неможливе: Він не зобов’яже людей підскочити до місяця, торкнутися зір чи перелічити пісок морський. Якщо пасторське служіння полягає в нагляді за всім стадом, то, певно, число душ під опікою кожного пастора не повинно перевищувати того, яке він здатен достерегати так, як тут вимагається. Хіба Бог вимагатиме від одного єпископа взяти на себе опіку над цілим графством або над такою кількістю парафій чи тисяч душ, яких він не здатен ні знати, ні наглядати? Та ще й узяти на себе одноосібне управління ними, тоді як їхні окремі вчителі вільні від цього обов’язку? Хіба Бог вимагатиме кров стількох парафій з рук однієї людини, якщо вона не зробить того, чого десять, або двадцять, або сто, або триста людей не можуть зробити так само, як я не можу зрушити гору? Тоді горе бідним прелатам! Хіба ж це не найсумніша річ, що вчені, тверезі люди обстоюють це як бажаний привілей, що вони свідомо накладають на себе такий тягар і не тремтять радше від самої думки про таке велике зобов’язання? О, яке щастя було б для Церкви і яке щастя для самих єпископів, якби завжди дотримувалися тієї міри, на яку тут натякає апостол: щоб єпархія була не більшою, ніж старші, або єпископи, могли наглядати й управляти, аби вони могли достерегати все стадо; або щоб число пасторів множилося в міру того, як множилися церкви, і число наглядачів було пропорційне числу душ, — щоб вони не лишали праці незробленою, привласнюючи собі порожні титули й беручись за неможливе! І щоб вони радше просили Господа жнива вислати більше женців, а саме стільки, скільки відповідало б праці, а не брали всього на себе. Я навряд чи похвалив би розсудливість чи смирення того робітника, хоч би які великі були його здібності, що не лише взявся б сам зібрати весь урожай у цьому графстві, та ще й під страхом смерті, ба навіть вічної загибелі, а й ревно обстоював би це своє право.
Але можуть сказати: є інші, хто навчає, хоч управляє лише один.
На це я відповідаю: благословен Бог, що це так, — і деяким із них за це дякувати нема за що. Але хіба управління не має такого ж великого значення для добра душ, як і проповідь? Якщо ні, то навіщо тоді церковні управителі? Якщо так, то ті, хто зводить його нанівець, беручись за неможливе, намагаються зруйнувати і церкви, і самих себе. Якщо потрібна лише проповідь, то хай у нас будуть самі тільки проповідники: навіщо тоді стільки галасу довкола управління? А якщо й церковна дисципліна на своєму місці потрібна, то що ж це, як не ворожнеча до спасіння людей, — виключати її? А виключається вона неминуче, коли її роблять справою того, хто за природою не здатен її виконувати. Полководець, який хоче сам один командувати армією, міг би так само сказати: «Нехай вона загине через брак командування»; і вчитель, який хоче сам один наглядати чи управляти всіма школами в графстві, міг би так само сказати: «Нехай усі вони лишаться без управління»; і лікар, який береться опікуватися всіма хворими в цілому народі чи графстві, коли не здатен відвідати й сотої частини з них, міг би так само сказати: «Нехай гинуть». Проте все ж слід визнати, що в разі потреби, коли більше людей не знайти, одна людина може взяти на себе опіку над більшою кількістю душ, ніж здатна належно наглядати кожну окремо. Але тоді вона мусить братися лише за те, щоб зробити для них, що може, а не за все, що пастор зазвичай повинен робити. Таке становище деяких із нас, у кого парафії більші, ніж ми можемо достерегати з тією особливою увагою, якої вимагає їхній стан. Щодо мене, то я, визнаю, такий далекий від сміливості тих, хто наважується на одноосібне управління цілим графством, що не взявся б, навіть за всю Англію, бути одним із двох, хто мав би виконувати всю пасторську працю, якої Бог вимагає, у парафії, де я живу, якби не мав чим заспокоїти своє сумління: через потреби Церкви більше людей знайти не можна, а тому я мушу радше зробити те, що можу, ніж лишити все незробленим через те, що не можу зробити всього. Але випадки неминучої потреби не повинні бути звичайним станом Церкви; принаймні небажано, щоб так було. О, щаслива була б Церква Христова, якби робітники були лише здібні й вірні, а числом відповідали числу душ, так щоб пасторів було стільки або окремі церкви були такі малі, щоб ми могли «достерегати все стадо». Зауваживши ці речі, які передбачаються, перейдемо тепер до розгляду обов’язку, який заповідає текст: достерегати все стадо. Як бачите, це все стадо, тобто кожен окремий член довіреної нам громади. Для цього потрібно, щоб ми знали кожну людину, яка належить до нашої громади; бо як ми можемо достерегати їх, якщо не знаємо їх? Ми мусимо докладати зусиль, щоб знати не лише самих людей, а й стан усіх наших парафіян, їхні нахили й поведінку: до яких гріхів вони найбільше схильні, які обов’язки найлегше занедбують і яким спокусам найбільше піддаються; бо якщо ми не знаємо їхньої вдачі чи недуги, навряд чи станемо успішними лікарями.
Познайомившись так із усім стадом, ми мусимо потім достерегати його. Можна було б подумати, що кожна розсудлива людина з цим погодиться і що це не потребує дальших доказів. Хіба дбайливий пастух не доглядає кожну окрему вівцю? А добрий учитель — кожного окремого учня? А добрий лікар — кожного окремого хворого? А добрий командир — кожного окремого солдата? Чому ж тоді пастирі, вчителі, лікарі, провідники церков Христових не мають достерегати кожного окремого члена довіреної їм громади? Сам Христос, великий і добрий Пастир, Який має доглядати все стадо, проте піклується про кожного окремо — як той, кого Він описує в притчі, що зоставив «девятьдесять і девять у степу» і пішов шукати одну загублену. Пророків часто посилали до окремих людей. Езекиїла поставлено вартовим над окремими людьми, і йому наказано сказати беззаконному: «ти вмреш». Павло навчав своїх слухачів не лише «прилюдно», а й «по домам», а в іншому місці каже нам, що він проповідує Христа, «наставляючи кожного чоловіка всякої премудрости, щоб нам представити кожного чоловіка звершеного в Христї Ісусї». Багато інших місць Писання показують, що наш обов’язок — достерегати кожного окремого члена нашого стада; і багато місць у постановах давніх соборів ясно показують, що такою була практика перших часів. Але я наведу лише одне — з Ігнатія: «Нехай збори, — каже він, — скликаються часто; розпитуйте про всіх на ім’я; не зневажайте ні слуг, ні служниць». Бачите, тоді вважали за обов’язок доглядати кожного члена стада на ім’я, не виключаючи найнижчого слуги чи служниці. Але хтось заперечить: «Громада, над якою мене поставлено, така велика, що мені неможливо знати всіх, а тим більше достерегати кожного окремо». На це відповідаю: «Чи потреба, чи ні поклала на вас таку опіку? Якщо ні, то ви виправдовуєте один гріх іншим. Як ви наважилися взятися за те, чого, як самі знали, не здатні виконати, коли вас до цього не змушували? Схоже, що ви мали якісь інші цілі, беручись за це, і ніколи не мали наміру бути вірними в довіреному вам. А якщо ви думаєте, що були змушені взятися за це, то я спитаю вас: чи не могли ви здобути собі допомогу для такої великої опіки? Чи зробили ви все, що могли, разом із друзями й сусідами, щоб знайти утримання для іншого, хто допомагав би вам? Хіба ви самі не маєте стільки утримання, що вистачило б і вам, і ще одному? Що з того, що його не вистачить, аби жити вам у достатку? Хіба не розумніше вам обмежити своє тіло й родину, ніж братися за працю, якої ви не можете виконати, і занедбувати душі стількох людей із вашого стада? Я знаю, що мої слова здадуться декому суворими; але для мене безсумнівна річ: якщо ви маєте хоч би сто фунтів на рік, ваш обов’язок — жити на частину з них, а решту віддати здібному помічникові, аби тільки стадо, над яким вас поставлено, не було занедбане. Якщо ви скажете, що це сувора міра і що ваша дружина й діти не можуть так жити, я відповім: хіба багато родин у вашій парафії не живуть на менше? Хіба багато здібних служителів за часів прелатів не раді були меншому, аби тільки мати свободу проповідувати Євангеліє? Є ще живі такі, як я чув, що пропонували єпископам дати зобов’язання проповідувати задарма, аби тільки їм дали свободу проповідувати Євангеліє. Якщо ви й далі казатимете, що не можете жити так убого, як живуть бідні люди, я спитаю ще: хіба вашим парафіянам легше витерпіти вічну загибель, ніж вам — нестачу й убогість? Що?! Ви називаєте себе служителями Євангелія, а душі людей такі нікчемні у ваших очах, що ви воліли б, щоб вони навіки загинули, ніж щоб ви з родиною жили в скромному й убогому становищі? Ба ні, хіба не слід вам радше жебрати хліба, ніж ставити таку велику справу, як спасіння людей, під загрозу чи в невигідне становище? Ба навіть ризикувати вічною загибеллю хоч би однієї душі? О панове, жалюгідна це річ, коли люди вивчають небо й пекло, малочисельність спасенних і труднощі спасіння та говорять про них — і весь цей час не мають на думці цього всерйоз. Якби мали, то, певно, ніколи не спинялися б перед такими речами і не дозволяли б своїм людям сходити до пекла, аби самим жити на вищу ногу в цьому світі. Пам’ятайте про це наступного разу, коли проповідуватимете їм, що вони не можуть спастися без знання; і прислухайтеся, чи не скаже вам сумління: „Цілком можливо, що їх удалося б привести до знання, якби тільки вони мали старанне наставляння й напоминання особисто, людину за людиною; а якби був ще один служитель мені на допомогу, це можна було б зробити; а якби я жив ощадливо й відмовляв своєму тілу, то міг би мати помічника. Тож чи смію я лишити своїх людей у тому незнанні, яке, як я сам їм казав, веде до вічної загибелі, аби тільки не завдати собі й родині невеликої нестачі?“
Хіба я мушу розгортати Біблію, щоб показати проповідникові, де написано, що душа людини варта більше, ніж світ, а отже, тим більше, ніж сто фунтів на рік, і що багато душ варті ще значно більше? Або що і ми самі, і все, що ми маємо, належить Богові й повинно бути до краю використане на служіння Йому? Або що це нелюдська жорстокість — дозволити душам іти до пекла зі страху, що моїй дружині й дітям доведеться жити трохи скрутніше чи скромніше, коли, згідно зі звичайним Божим способом діяти через засоби, я міг би багато зробити, щоб запобігти їхньому нещастю, якби тільки трохи не догодив своєму тілу, яке всі, хто Христові, розп’яли з його пристрастями? Кожна людина мусить віддавати Богові Боже, а це, пам’ятаймо, — усе, чим вона є, і все, що вона має. Як же все освячується для нас, як не через відокремлення й посвячення Богові? Хіба все це не Його таланти, і хіба не мусить воно бути використане на служіння Йому? Хіба кожен християнин не мусить передусім запитати: як мені найбільше прославити Бога своїм майном? Хіба ми не проповідуємо цього своїм людям? Невже це правда для них, а не для нас? Ба більше, хіба церковне утримання не присвячене особливим чином служінню Богові задля Церкви? І хіба ж не слід нам тоді використовувати його якнайповніше для цієї мети? Якщо якийсь служитель, що має двісті фунтів на рік, може довести, що сто фунтів із них принесуть Богові більше служіння, коли він витратить їх на себе, дружину й дітей, ніж коли ними утримуватиме одного чи двох придатних помічників, які сприятимуть спасінню стада, я не насмілюся докоряти йому за його витрати; але там, де цього не можна довести, нехай така практика не знаходить виправдання. І мушу сказати ще, що ця убогість не така нестерпна й небезпечна річ, як її подають. Якщо ви маєте хоча б їжу й одежу, хіба не повинні ви цим задовольнятися? І чого ще вам треба понад те, що може зробити вас придатними до Божої праці? Для цього не потрібно жити так, як той, хто «одягавсь у кармазин та висон, і жив що-дня пишно». Адже «не в тім комусь життє його, щоб надто мати з достатків своїх». Якщо ваш одяг теплий, а їжа здорова, вона може так само підкріпити вас для служіння Богові, як коли б ви якнайповніше догоджали своєму тілу. Латана одежа може бути теплою, а хліб і вода — здорова їжа. Хто не має нестачі в цьому, той має лише жалюгідне виправдання, коли ставить під загрозу душі людей, аби самому жити ласощами.
Але хоча наш обов’язок — достерегати все стадо, ми мусимо приділяти особливу увагу деяким окремим групам. Багато хто розуміє це дуже недосконало, тому я трохи на цьому зупинюся.
1. Ми мусимо особливим чином трудитися над наверненням ненавернених.
Праця навернення — це перше й найбільше, до чого ми мусимо прагнути; над цим ми мусимо трудитися з усієї сили. На жаль! Нещастя ненавернених таке велике, що найгучніше кличе нас до співчуття. Якщо справді навернений грішник і впаде, то лише в гріх, який буде прощений, і через нього він не перебуває в такій небезпеці вічної загибелі, як інші. Не те щоб Бог не ненавидів їхніх гріхів так само, як і гріхів інших, або що Він приведе їх до неба, хоч би як нечестиво вони жили; але дух, що в них, не дозволить їм жити нечестиво чи грішити так, як грішать безбожні. А з ненаверненими зовсім інакше. Вони «в жовчі гіркости і в увязї неправди» і ще не мають жодної частки чи спільності в прощенні своїх гріхів або в надії слави. Тож ми маємо для них працю ще більшої необхідності, а саме: «відкрити очі їм, щоб обернулись від темряви до сьвітла і від власти сатаниної до Бога, щоб прийняли вони оставленнє гріхів і наслїддє між сьвятими». Хто бачить одну людину, вражену смертельною недугою, а іншу — лише з зубним болем, той більше співчуватиме першій, ніж другій, і, певно, більше поспішатиме допомогти їй, хоч би вона була чужою, а друга — братом чи сином. Така це сумна річ — бачити людей у стані вічної загибелі, в якому, якби вони померли, вони загинули б навіки, що, здається мені, ми не мали б змоги лишити їх у спокої ні прилюдно, ні приватно, хоч би яку іншу працю мали. Визнаю, мені часто доводиться занедбувати те, що мало б служити дальшому зростанню знання в побожних, через гірку потребу ненавернених. Хто здатен говорити про суперечки, або про тонкі непотрібні питання, або навіть про істини меншої необхідності, хоч би які чудові вони були, коли бачить перед своїми очима гурт неосвічених, тілесних, нещасних грішників, які мусять або змінитися, або загинути навіки? Мені здається, я навіть бачу, як вони вступають у свою остаточну біду! Мені здається, я чую, як вони кличуть на допомогу, на якнайшвидшу допомогу! Їхнє нещастя кричить тим гучніше, що вони не мають серця просити за себе самі. Не раз я знав, що серед моїх слухачів є люди з вишуканішими уподобаннями, які шукали рідкісного й були схильні зневажати служіння, якщо я не казав їм чогось незвичайного; і все ж я не міг змусити себе відвернутися від потреб нерозкаяних, щоб догодити їм; ані перестати говорити нещасним грішникам про їхнє спасіння, щоб говорити до таких любителів новизни; ані навіть приділяти стільки, скільки інакше слід було б, немічним святим для їхнього утвердження й зростання в благодаті. Мені здається, що як у Павла «кипів дух його в йому, бачивши город, одданий ідольству», так і нас мало б охоплювати подібне сильне хвилювання, коли ми бачимо стількох людей у найбільшій небезпеці навіки загинути. Мені здається, якби ми вірою справді бачили їх за крок від пекла, це розв’язало б нам язики дієвіше, ніж, як розповідають, небезпека Креза розв’язала язик його синові. Хто дозволить грішникові зійти до пекла через те, що не заговорив до нього, той цінує душі менше, ніж цінував їх Відкупитель душ, і свого ближнього — менше, ніж звичайна любов дозволила б йому цінувати навіть найлютішого ворога. Тож, браття, кого б ви не занедбали, не занедбуйте найнещасніших! Що б ви не пропустили, не забувайте бідних душ, які перебувають під осудом і прокляттям Закону і щогодини можуть чекати пекельної кари, якщо швидка зміна не запобіжить цьому. О, кличте нерозкаяних і невтомно провадьте цю велику працю навернення душ, хоч би що інше лишили незробленим.
2. Ми мусимо бути готові давати пораду тим, хто шукає, хто приходить до нас із питаннями сумління; особливо з тим великим питанням, яке юдеї поставили Петрові, а темничний сторож — Павлові й Силі: «Що нам робити, щоб спастися?» Служитель має бути не лише прилюдним проповідником, а й бути відомим як порадник для їхніх душ, як лікар — для їхніх тіл, а правник — для їхнього майна: щоб кожен, хто має сумніви й опинився в скруті, міг принести йому свою справу для розв’язання, як Никодим прийшов до Христа і як за давніх часів люди звичайно ходили до священника, бо «уста сьвященникові мають перестерігати знання і з його уст ждуть люде закону; він бо посланець Господа сил небесних». Але оскільки люди стали чужими для цього обов’язку служіння і для власного обов’язку й потреби в цьому, нам належить ознайомити їх із ним і прилюдно спонукати їх приходити до нас по пораду щодо великих справ їхніх душ. Ми мусимо не лише бути готовими взяти на себе цей клопіт, а й самі накликати його на себе, запрошуючи їх приходити. Скільки ж добра ми могли б учинити, якби тільки привели їх до цього! І, без сумніву, багато можна було б зробити в цьому, якби ми виконували свій обов’язок. Як мало я чув про таких, хто щиро спонукав би своїх людей до цього обов’язку! О, сумна це річ, що душі людей так шкодять собі й наражаються на небезпеку через цілковите нехтування таким великим обов’язком, а служителі майже ніколи не кажуть їм про нього і не будять їх до нього! Якби ваші слухачі належно відчували потребу й вагу цього, вони частіше стукали б у ваші двері, розповідали б вам свої сумні скарги й просили вашої поради. Тож благаю вас: надалі більше спонукайте їх до цього обов’язку і дбайте, щоб старанно виконувати свій, коли вони шукатимуть вашої допомоги. Для цього дуже потрібно, щоб ви добре зналися на практичних питаннях і особливо щоб розуміли природу спасенної благодаті та вміли допомогти їм перевірити свій стан і розв’язати головне питання, від якого залежить їхнє вічне життя чи смерть. Одне слово своєчасної, розважливої поради, сказане служителем людям у потребі, може принести більше користі, ніж багато проповідей. «слово в час сказане — яке воно любе!» — каже Соломон.
3. Ми мусимо старатися будувати тих, хто вже справді навернений. У цьому наша праця різна — відповідно до різного стану християн.
(1) Багато хто в нашому стаді молоді й немічні: хоч вони й давно в вірі, проте мало поступили вперед і мають мало сили. Це, власне, найпоширеніший стан побожних. Більшість із них задовольняється низькими ступенями благодаті, і піднести їх вище — справа нелегка. Привести їх до вищих і суворіших поглядів легко, тобто відвести їх від істини в оману, праворуч так само, як і ліворуч; але примножити їхнє знання й дари нелегко, а примножити в них благодать — найважче з усього. Дуже сумна річ, коли християни немічні: це наражає нас на небезпеки; це зменшує нашу розраду й радість у Бозі та відбирає солодкість у доріг мудрості; це робить нас менш корисними для Бога й людей, так що ми приносимо менше честі нашому Господареві й робимо менше добра всім довкола. Ми маємо мало користі від засобів благодаті. Ми надто легко граємося з принадами змія і заплутуємося в його підступах. Звідник легко похитне нас, і зло можна виставити перед нами як добро, істину — як неправду, гріх — як обов’язок, і так само навпаки. Ми менш здатні опиратися й вистояти в сутичці; ми швидше падаємо, важче підводимося і легше стаємо спокусою й ганьбою для свого визнання віри. Ми гірше знаємо себе і легше помиляємося щодо власного стану, не помічаючи зіпсутості, коли вона вже взяла над нами гору. Самою своєю неміччю ми безчестимо Євангеліє і мало корисні будь-кому довкола. Одним словом, хоч ми й живемо з меншою користю для себе чи для інших, проте не хочемо і надто мало готові вмирати.
Отож, коли стан немочі в навернених такий сумний, як старанно ми повинні плекати й примножувати в них благодать! Сила християн — це честь Церкви. Коли вони палають любов’ю до Бога, живуть живою, діяльною вірою, мало цінують вигоди й почесті світу, люблять одне одного щиро, від чистого серця, можуть терпіти кривду й від серця прощати її, радісно страждають за справу Христову, стараються чинити добро, ходять у світі бездоганно й невинно, готові бути слугами всім людям для їхнього добра, стаючи всім для всіх, щоб приводити їх до Христа, і все ж утримуються від усякої подоби зла та приправляють усі свої вчинки солодкою сумішшю розсудливості, смирення, ревності й небесної налаштованості, — о, яка ж це честь для їхнього визнання віри! Яка окраса для Церкви і яка користь для Бога й людей! Люди швидше повірили б, що Євангеліє з неба, якби бачили більше таких його плодів у серцях і житті тих, хто його визнає. Світ здатен краще прочитати природу віри в житті людини, ніж у Біблії. Ті, «що не корять ся слову», можуть бути «зʼєднані» життям тих, хто так вирізняється побожністю. Тому дуже важлива частина нашої праці — більше трудитися над тим, щоб шліфувати й удосконалювати святих, аби вони були сильні в Господі й придатні для служіння своєму Господареві.
(2) Інша група навернених, які потребують нашої особливої допомоги, — це ті, хто бореться з якоюсь окремою зіпсутістю, що пригнічує в них благодать і робить їх тягарем для інших і для самих себе. На жаль! Таких людей надто багато. Одні особливо схильні до гордості, інші — до світськості; одні — до тілесних пожадань, інші — до впертості чи інших лихих пристрастей. Отож наш обов’язок — допомагати всім цим людям і, почасти відраджуючи їх та ясно показуючи огидність гріха, почасти даючи відповідні вказівки щодо ліків, допомагати їм повніше перемагати свою зіпсутість. Ми — провідники Христового війська проти сил пекла і мусимо опиратися всім ділам темряви, де б їх не знайшли, навіть коли вони трапляються в дітях світла. Ми не повинні бути поблажливішими до гріхів побожних, ніж до гріхів безбожних, ані більше потурати їм чи прихилятися до них. Що більше ми любимо їх самих, то більше мусимо виявляти це, протистоячи їхнім гріхам. І все ж ми мусимо бути готові зустріти тут дещо вразливих людей, особливо коли беззаконня набрало сили, утворило собі прихильників і багато хто його полюбив; вони будуть такими ж дратівливими й нетерплячими до докору, як деякі гірші люди, а може, й саму побожність прив’яжуть до своїх вад. Але служителі Христові мусять виконувати свій обов’язок, незважаючи на їхню дратівливість, і не повинні так ненавидіти свого брата, щоб утримуватися від докору йому чи дозволяти гріхові лежати на його душі. Це, без сумніву, треба робити з великою розсудливістю, але робити це конче треба.
(3) Ще одна група, що потребує особливої допомоги, — це християни, які занепадають: або впали в якийсь соромний гріх, або ж послабили свою ревність і старанність і показують, що покинули свою першу любов. Як становище відступників дуже сумне, так і наша старанність у їхньому відновленні мусить бути дуже великою. Сумно для них самих утратити стільки свого життя, миру й корисності для Бога — і стати такими корисними для сатани та його справи. Сумно й для нас бачити, що вся наша праця дійшла до цього і що після стількох зусиль, які ми на них поклали, і після стількох надій, які ми на них покладали, усе так сильно обернулося нінащо. А найсумніше думати, що Бога так безчестять ті, кого Він так полюбив і для кого так багато зробив, і що Христа так ранять у домі Його друзів. До того ж часткове відступлення природно схиляється до повного відступництва і довело б до нього, якби особлива благодать не стала на перешкоді. Отже, що сумніше становище таких християн, то більше ми мусимо докладати зусиль до їхнього відновлення. Ми мусимо тих, хто впав у прогрішення, направляти «духом тихости» — і водночас подбати, щоб рану було як слід прочищено й загоєно, а суглоб добре вправлено на місце, хоч би якого болю це коштувало. Особливо ж ми мусимо пильнувати честі Євангелія і домагатися, щоб вони дали такі докази справжнього покаяння й так вільно та повно визнали свій гріх, щоб цим було хоч якось відшкодовано Церкві та їхньому святому ісповіданню рану, яку вони завдали вірі. Щоб відновити таку душу, потрібно багато вміння.
(4) Остання група, яку я тут згадаю як таку, що потребує нашої уваги, — це сильні; бо й вони мають потребу в нашій допомозі: почасти для того, щоб зберегти благодать, яку мають; почасти — щоб допомогти їм іти далі вперед; почасти — щоб скерувати їх, як використати свою силу на служіння Христові та на допомогу своїм братам; а також щоб підбадьорити їх витривати до кінця, аби вони одержали вінець.
Усі вони — предмет служительської праці, і щодо кожного з них ми мусимо виконувати слово: «достерегайте себе і все стадо».
4. Ми мусимо особливо пильно стежити за родинами, щоб вони були добре впорядковані і щоб кожен у своєму стосунку виконував свої обов’язки. Життя віри, а також добробут і слава і Церкви, і держави дуже залежать від того, як провадять родину і як виконують родинні обов’язки. Якщо ми дозволимо це занедбати, то зруйнуємо все. Чого ми самі зможемо досягти в реформі громади, якщо вся праця буде звалена тільки на нас, а господарі родин нехтуватимуть тим необхідним власним обов’язком, яким вони зобов’язані нам допомагати? Якщо служіння започаткує в якійсь душі щось добре, то недбала, безмолитовна, світська родина, найпевніше, задушить це або дуже цьому зашкодить; тоді як коли б вам удалося лише спонукати голів родин виконувати свій обов’язок — підхоплювати працю там, де ви її залишили, і просувати її далі, — скільки добра можна було б учинити! Тому благаю вас: якщо ви прагнете реформи й добра для свого народу, робіть усе, що можете, щоб плекати родинну побожність. Для цього дозвольте мені попросити вас звернути увагу на таке:
(1) Дізнайтеся, як упорядкована кожна родина, щоб ви знали, як діяти у своїх зусиллях на подальше їхнє добро.
(2) Час від часу заходьте до них тоді, коли вони, найімовірніше, найвільніші, і питайте господаря родини, чи молиться він з ними, чи читає Писання, — або що він робить? Намагайтеся переконати тих, хто цим нехтує, у їхньому гріху; а якщо матимете нагоду, помоліться з ними, перш ніж піти, і дайте їм приклад того, що ви хотіли б, щоб робили вони. Можливо, також добре було б узяти з них обіцянку, що надалі вони сумлінніше ставитимуться до свого обов’язку.
(3) Якщо побачите, що хтось через незнання та брак навички не вміє молитися, переконайте їх вдивлятися у власні потреби і перейнятися ними серцем, а тим часом радьте їм користуватися молитвою за готовим зразком, ніж не молитися зовсім. Однак скажіть їм, що це їхній гріх і сором — жити так недбало, щоб настільки не знати власних нужд і не вміти говорити до Бога в молитві, тоді як кожен жебрак знаходить слова, щоб попросити милостиню; а тому готовий зразок молитви — лише з потреби, як милиця для каліки, поки вони не можуть добре обійтися без неї; проте вони мусять твердо вирішити не задовольнятися нею, а якнайшвидше навчитися молитися краще, бо молитва має виходити з почуттів серця і змінюватися відповідно до наших потреб та обставин.
(4) Подбайте, щоб у кожній родині, крім Біблії, були якісь корисні, зворушливі книжки. Якщо в них немає жодної, переконайте їх купити кілька; якщо вони не спроможні їх купити, дайте їм, якщо можете. Якщо ж ви самі не спроможні, знайдіть якихось панів чи інших заможних людей, готових до добрих діл, щоб вони це зробили. І спонукайте їх читати ці книжки ввечері, коли мають дозвілля, а особливо в день Господній.
(5) Навчіть їх, як проводити день Господній: як упоратися зі своїми світськими справами, щоб уникнути обтяжень і розпорошення, і як, побувавши в церкві, проводити час у своїх родинах. Життя віри дуже залежить від цього, бо бідні люди не мають іншого вільного й достатнього часу; і тому, якщо вони втратять цей, то втратять усе й залишаться темними та грубими, мов худоба. Переконайте господаря кожної родини, щоб він велів своїм дітям і слугам щонеділі ввечері повторювати йому катехизис і хоч трохи переказувати, що вони почули того дня в церкві. Не нехтуйте, благаю вас, цією важливою частиною вашої праці. Спонукайте господарів родин виконувати свій обов’язок — і вони не тільки збережуть вам багато праці, а й дуже посприяють успіхові ваших трудів. Якщо капітан зуміє домогтися, щоб підлеглі йому офіцери виконували свій обов’язок, він може керувати вояками з набагато меншим клопотом, ніж коли б усе лежало на його власних плечах. Не сподівайтеся побачити якоїсь загальної реформи, доки не доб’єтеся реформи родинної. Тут і там може бути трохи побожності; але доки вона обмежується окремими людьми і не плекається в родинах, вона не процвітатиме й не обіцятиме великого зростання надалі.
5. Ми мусимо старанно відвідувати хворих і допомагати їм приготуватися або до плідного життя, або до щасливої смерті. Хоча це має бути справою всього нашого і їхнього життя, проте в такий час воно вимагає надзвичайної дбайливості і від них, і від нас. Коли час уже майже минув і вони мусять тепер або ніколи примиритися з Богом, о, як же їм належить викупити ці години й ухопитися за вічне життя! А коли ми бачимо, що, мабуть, маємо лише кілька днів чи годин, щоб говорити з ними про їхнє вічне добро, — хто, якщо він не колода й не невіруючий, не був би з ними часто і не зробив би всього, що може, для їхнього спасіння за цей короткий час? Хіба не пробудить у нас співчуття вигляд людини, що згасає, і думка, що за кілька днів її душа буде на небі або в пеклі? Певно, саме перебування біля вмирущих випробує віру й серйозність служителів! Так вони матимуть нагоду розпізнати, чи самі вони справді щиро ставляться до справ майбутнього життя. Така велика зміна, яку чинить смерть, що вигляд людини, яка так близько від неї, мав би пробуджувати в нас найглибшу чутливість і збуджувати в нас найгостріші муки співчуття, — щоб ми виконали для душі службу нижчих ангелів, перш ніж вона відійде з тіла, аби вона була готова до того, щоб вищі ангели провели її до «спільности в наслїддю сьвятих у сьвітлї». Коли людина вже майже в кінці своєї дороги і наступний крок приведе її на небо або в пекло, саме час нам, поки є надія, допомогти їй, якщо можемо.
І як їхня теперішня нужда має спонукати нас використати цю нагоду для їхнього добра, так само й та перевага, яку дає хвороба та близькість смерті. Навіть найзатятіші грішники слухатимуть нас на смертному ложі, хоч раніше глузували з нас. Тоді вони відкинуть свою лють і стануть лагідними, мов ягнята, хоча перед тим були неприборкані, мов леви. Я не знаходжу й одного з десяти найупертіших, найзухваліших нещасних глумителів у моїй парафії, хто, коли приходить умирати, не впокорився б, не визнав би своїх провин, не виглядав би покаяним і не обіцяв би, якщо одужає, виправити своє життя. Кипріан каже тим, хто здоровий: «Хто щодня нагадує собі, що вмирає, той зневажає теперішнє і поспішає до майбутнього. Тим паче той, хто відчуває, що вже вмирає». О, як рішуче найгірші з грішників ніби відкидають свої гріхи, обіцяють виправитися, і нарікають на своє безумство та на марноту цього світу, коли бачать, що смерть узялася за них не жартома і що їм треба відходити без зволікання! Можливо, ви скажете, що ці вимушені зміни не сердечні, і що тому ми не маємо великої надії принести їм якусь спасенну користь. Визнаю: дуже часто грішників страх доводить до безсилих намірів, але не так часто в такий час вони навертаються до Спасителя. Августин зауважує: «Не може погано вмерти той, хто добре жив; і ледве чи добре вмре той, хто погано жив». Проте «ледве» і «ніколи» — не одне й те саме. Те, що це «ледве», має робити і їх, і нас стараннішими за час здоров’я; але ми все ж маємо заворушитися й наостанок, вдаючись до найкращих ліків, бо це не «ніколи».
Але оскільки я не маю наміру укладати настанову для всієї служительської праці, то не зупинятимуся, щоб докладно розповідати вам, що треба робити для людей у їхній останній крайності; а згадаю лише три чи чотири речі як особливо варті вашої уваги.
(1) Не чекайте, доки їхня сила й розум згаснуть, а час стане таким коротким, що ви ледве знатимете, що робити; але йдіть до них, щойно почуєте, що вони захворіли, — кличуть вони вас чи ні.(2) Коли час такий короткий, що немає змоги по порядку навчити їх основ віри, неодмінно наполягайте на головному і зосереджуйтеся на тих істинах, які найбільше здатні посприяти їхньому наверненню: показуйте їм славу майбутнього життя, і шлях, яким її для нас здобуто, і великий гріх та безумство того, що вони нехтували нею за час здоров’я; але водночас і те, що для них ще лишається можливість її здобути, якщо вони увірують у Христа, єдиного Спасителя, і покаються у своїх гріхах.(3) Якщо вони одужають, неодмінно нагадайте їм про їхні обіцянки та рішення, які вони дали під час хвороби. Ідіть до них саме для того, щоб закарбувати це в їхньому сумлінні; і щоразу, коли згодом побачите, що вони ослабли, ідіть до них і нагадуйте, що вони говорили, коли лежали простягнені на ложі хвороби. А оскільки це таке корисне для тих, хто одужує, і стало засобом навернення багатьох душ, то дуже потрібно ходити не лише до вмирущих, а й до тих, чия хвороба не смертельна, — щоб ви мали певну перевагу, спонукаючи їх до покаяння, і могли згодом мати цей довід проти їхніх гріхів; як, кажуть, один кельнський єпископ відповів імператорові Сигізмунду, коли той спитав його, який шлях до спасіння: «Треба бути таким, яким він мав намір чи обіцяв бути, коли востаннє його мучили камінь і подагра».
6. Ми мусимо докоряти й напоминати тих, хто живе соромно або без покаяння. Перш ніж виносити такі справи перед церкву чи її провідників, зазвичай найдоречніше, щоб служитель сам спробував, що він може зробити наодинці, аби схилити грішника до покаяння, — особливо коли це не прилюдний злочин. Тут потрібно багато вміння, і треба робити різницю відповідно до різної вдачі тих, хто провинився; але з більшістю необхідно буде говорити якнайпростіше й якнайсильніше, щоб струсонути їхні безтурботні серця і дати їм побачити, що означає гратися з гріхом; щоб вони пізнали його зло та його сумні наслідки як щодо Бога, так і щодо них самих.
7. Остання частина нашого нагляду, яку я згадаю, полягає у здійсненні церковної дисципліни. Вона полягає — після згаданих уже особистих докорів — у прилюднішому докорі, поєднаному з напоминанням до покаяння, у молитві за того, хто провинився, у відновленні того, хто кається, і у виключенні та уникненні того, хто не кається.
(1) У разі прилюдних провин, і навіть провин приватнішого характеру, коли той, хто провинився, лишається без покаяння, йому треба докорити перед усіма і знову закликати його до покаяння. Наш обов’язок від цього не менший через те, що ми так мало сумління виявляли в його виконанні. Це не тільки заповідь Христа — сказати церкві, а й Павлова: «обличай перед усїма»; і Церква постійно це чинила, доки себелюбство й формалізм не зробили її недбалою і в цьому, і в інших обов’язках. Немає жодних підстав сумніватися, чи це наш обов’язок, і так само мало підстав сумніватися, чи були ми невірні в його виконанні. Багато хто з нас, кому було б соромно пропустити проповідь чи молитву хоч наполовину так часто, мало замислювався над тим, що ми робимо, живучи у свідомому нехтуванні цим обов’язком та іншими частинами дисципліни так довго, як ми жили. Ми мало думаємо, як навели на власні голови провину божби, пияцтва, розпусти та інших злочинів, нехтуючи засобами, які Бог призначив для їх зцілення.
Якщо хтось скаже: «Мало ймовірно, що прилюдний докір принесе їм користь; вони радше розлютяться від сорому», — я відповідаю:
[a] Не личить створінню звинувачувати Божі постанови як непотрібні, або ганити служіння Богові замість того, щоб його виконувати, і протиставляти свій розум своєму Творцеві. Бог може зробити корисними власні постанови — інакше Він ніколи б їх не встановив.
[b] Корисність дисципліни очевидна: вона засоромлює гріх і впокорює грішника, а також являє перед усім світом святість Христа, Його вчення та Його Церкви.
[c] Що ви зробите з такими грішниками? Відмовитеся від них як від безнадійних? Це було б жорстокіше, ніж докорити їм. Удастеся до інших засобів? Але ж передбачається, що всі інші засоби вже використано без успіху; бо це останні ліки.
[d] Головна користь цієї прилюдної дисципліни — не для самого того, хто провинився, а для Церкви. Вона надзвичайно стримує інших від подібних злочинів і так зберігає громаду та її богослужіння чистими. Сенека міг сказати: «Хто виправдовує теперішнє зло, той передає його нащадкам». А в іншому місці: «Хто щадить винних, той шкодить добрим».(2) З докором ми мусимо поєднувати напоминання того, хто провинився, до покаяння і до прилюдного його визнання, щоб задовольнити церкву. Як церква зобов’язана уникати спільності з нерозкаяними соромними грішниками, так, коли вона мала докази їхнього гріха, вона мусить мати й певні докази їхнього покаяння; бо ми не можемо знати, що вони покаялися, без доказів; а які докази може мати церква, крім їхнього визнання покаяння, а згодом — їхнього справжнього виправлення? Визнаю, в таких діях треба виявляти багато розважливості, щоб не вчинити більше шкоди, ніж добра; але це має бути така християнська розважливість, що впорядковує обов’язки й узгоджує їх з їхньою метою, а не така тілесна розважливість, що послаблює їх чи зовсім усуває. Виконуючи цей обов’язок, ми маємо поводитися смиренно навіть тоді, коли поводимося найсуворіше, і показувати, що це не від якоїсь неприязні, не від якогось владного норову і не з помсти за якусь кривду, а є необхідним обов’язком, яким ми не можемо з чистим сумлінням знехтувати; і тому, може, доречно показати людям Божі заповіді, що зобов’язують нас робити те, що ми робимо, приблизно такими словами: «Браття, гріх — таке ненависне зло в очах найсвятішого Бога, хоч як легковажать ним нерозкаяні грішники, що Він приготував для його покарання вічні муки пекла; і ніщо менше не може відвернути цього покарання, як жертва Сина Божого, застосована до тих, хто щиро кається в ньому й покидає його; і тому Бог, Який кличе всіх людей до покаяння, заповідав нам: „вговорюйте один одного щодня, доки сьогоднї зоветь ся, щоб не став которий з вас запеклим через підступ гріха“ (Євреїв 3:13); і щоб ми не ненавиділи брата свого в серці своєму, а неодмінно докоряли ближньому своєму і не допускали на ньому гріха (3 Мойсея 19:17); і щоб, коли брат наш згрішить проти нас, ми обличили його між нами й ним самим; а коли не послухає нас, узяли з собою ще двох чи трьох; а коли не послухає їх, сказали церкві; а коли й церкви не послухає, нехай буде нам, як поганин і митник (Маттея 18:15-17); і тих, хто грішить, ми мусимо обличати перед усіма, щоб і інші страх мали (1 Тимотея 5:20), і докоряти з усякою владою (Тита 2:15); так, навіть якби відкрито згрішив апостол Христів, йому треба відкрито докорити, як Павло докорив Петрові (Галат 2:11,14); а якщо вони не каються, ми мусимо уникати їх і з такими навіть не їсти (2 Солунян 3:6, 11, 12, 14; 1 Коринтян 5:11-13.)
«Почувши про соромну поведінку А. Б. з цієї церкви (чи парафії) і одержавши достатні докази, що він учинив огидний гріх —, ми серйозно говорили з ним, щоб привести його до покаяння; але, на скорботу наших сердець, не бачимо задовільного плоду наших зусиль; а він, як видно, і далі лишається без покаяння (або ж і далі живе в тому самому гріху, хоч на словах визнає покаяння). Тому ми вважаємо своїм обов’язком удатися до того дальшого засобу, який Христос заповів нам випробувати; і тому благаємо його в ім’я Господа, без дальшого зволікання, взяти до серця велич свого гріха, кривду, яку він заподіяв Христові й самому собі, і згіршення та скорботу, яких завдав іншим. І я щиро благаю його заради його власної душі подумати, що він може здобути своїм гріхом і нерозкаяністю і чи окупить це втрату вічного життя; і як він думає встояти перед Богом на суді чи з’явитися перед Господом Ісусом, коли смерть вирве його душу з тіла, якщо його знайдено буде в цьому нерозкаяному стані. І я благаю його заради його власної душі, а як посланець Ісуса Христа — вимагаю від нього, якщо він не хоче відповідати за протилежне перед судом Божим, щоб він відкинув затятість і нерозкаяність свого серця і нелицемірно визнав і оплакав свій гріх перед Богом і цією громадою. І це прохання я тут оголошую не з якоїсь неприязні до нього особисто, — Господь знає, — а з любові до його душі та в послуху Христові, Який зробив це моїм обов’язком; прагнучи, щоб, коли можливо, він був спасенний від свого гріха, і від влади сатани, і від вічного гніву Божого, і примирився з Богом та з Його церквою; і тому — щоб він був упокорений справжнім сокрушенням, перш ніж буде впокорений невідворотним осудом».
Отак, на мою думку, мають звучати наші прилюдні напоминання; а в деяких випадках, коли грішник вважає свій гріх малим, може бути необхідно показати, що його обтяжує, — зокрема, навівши деякі місця Писання, які говорять про його зло та небезпеку.
(3) До цих докорів і напоминань ми мусимо додати молитви громади за того, хто провинився. Це слід робити в кожній справі дисципліни, але особливо тоді, коли той, хто провинився, не хоче бути присутнім, щоб прийняти напоминання, або не дає жодних ознак покаяння й не виявляє бажання, щоб громада за нього молилася. У таких випадках особливо доречно, щоб ми самі просили громаду молитися за нього, закликаючи людей подумати, в якому страшному становищі перебувають нерозкаяні, і змилуватися над бідною душею, яку гріх і сатана так осліпили й зробили такою запеклою, що вона не може змилуватися сама над собою; і подумати, що означає для людини стати перед живим Богом у такому стані; і тому — щоб вони приєдналися до гарячої молитви до Бога, аби Він відкрив йому очі, і пом’якшив, і впокорив його вперте серце, перш ніж він опиниться в пеклі, де вже немає ліків. І відповідно до цього будьмо самі дуже палкі в молитві за нього, щоб і громада була пробуджена щиро приєднатися до нас; і хто знає, чи не почує Бог наших молитов і чи не зм’якне серце грішника під ними більше, ніж під усіма нашими напоминаннями?На мою думку, дуже похвальний звичай деяких церков, які три дні поспіль просять громаду приєднатися до гарячої молитви до Бога, щоб відкрилися очі грішника, пом’якшилося його серце і щоб він був спасенний від нерозкаяності та вічної смерті. Якби служителі сумлінно виконували цей обов’язок повністю й із самозреченням, вони могли б чогось досягти і сподіватися на нього благословення; але коли ми ухиляємося від усього, що в нашій праці небезпечне чи неприємне, і відсуваємо від себе все, що коштовне чи клопітне, ми не можемо сподіватися, що таке тілесне, половинчасте вживання засобів дасть якесь велике добро; і хоча тут і там на когось це й подіє, ми не можемо чекати, що Євангеліє ширитиметься та славитиметься, коли ми виконуємо свій обов’язок так кульгаво й так недосконало.(4) Ми мусимо відновлювати тих, хто кається, у спільності церкви. Як ми не повинні вчити того, хто провинився, легковажити дисципліною через надмірну поблажливість, так само не повинні й знеохочувати його надмірною суворістю. Якщо він, як видно, справді усвідомлює гріховність своєї поведінки і кається в ній, ми мусимо подбати, щоб він визнав свою провину і пообіцяв надалі втікати від таких гріхів, уважніше пильнувати себе й обережніше ходити, уникати спокуси, не покладатися на власну силу, а спиратися на благодать, що в Христі Ісусі.
Ми мусимо запевнити його в багатстві Божої любові та в достатності Христової крові, щоб простити його гріхи, якщо він вірує й кається.
Ми мусимо подбати, щоб він просив відновити його у спільності церкви і просив її молитов до Бога за його прощення та спасіння.
Ми мусимо доручити церкві, щоб вона наслідувала Христа, прощаючи того, хто кається, і зберігаючи його у своїй спільності, — або, якщо його було виключено, відновлюючи його в ній; і щоб ніколи не дорікали йому його гріхами й не кидали їх йому в обличчя, а прощали їх, як і Христос прощає. Нарешті, ми мусимо подякувати Богові за його відновлення і молитися за його утвердження та збереження надалі.
(5) Остання частина дисципліни — виключення зі спільності церкви тих, хто після достатнього випробування лишається без покаяння.
Виключення з церковної спільності, яке зазвичай називають відлученням, буває різних видів чи ступенів, яких не слід плутати; але те, що найчастіше має застосовуватися серед нас, — це лише усунення нерозкаяного грішника з нашої спільності, доки Господові не буде завгодно дати йому покаяння.
За такого виключення чи усунення служитель або провідники церкви мають владно доручити людям в ім’я Господа не мати з ним спільності і оголосити його таким, спільності з яким церква зобов’язана уникати; а обов’язок людей — старанно уникати його, якщо тільки доручення пастора не суперечить Слову Божому. Проте ми мусимо молитися про покаяння й відновлення навіть відлучених; і якщо Бог дасть їм покаяння, ми мусимо радо знову прийняти їх у спільність церкви.
Якби ж то ми були настільки вірні в здійсненні цієї дисципліни, наскільки переконані і в її суті, і в її способі; і якби не зневажали й не ганьбили її своєю недбалістю, тоді як пишемо на її захист і обстоюємо її з найвищими похвалами! Варто нам подумати, на кого, найімовірніше, ляже важче звинувачення в цій справі перед судом Божим, — на тих, хто ганьбив дисципліну й заважав їй своїм язиком, бо не знав її суті та необхідності, чи на нас, що так принизили її своїм постійним нехтуванням, тоді як язиком звеличували її? Якщо лицемірство — не гріх, або якщо знання волі нашого Господаря не обтяжує непослуху, тоді ми, можливо, в кращому становищі, ніж вони; але якщо це великі лиха, то ми мусимо бути набагато гіршими за тих самих людей, яких так голосно засуджуємо. Я не раджу ревним оборонцям і впертим нехтувачам дисципліни відмовитися від усього, що вони сказали, доки вони не будуть готові чинити так, як кажуть; ні зрікатися своїх захистів дисципліни, доки не матимуть наміру її здійснювати; ні спалити всі книжки, які вони написали на її користь, і всі свідчення про їхні витрати й ризики заради неї, щоб ті не повстали на суді проти них, їм на сором. Але я хотів би переконати їх без дальшого зволікання узгодити свою практику з цими свідченнями, які вони дали, щоб що більше доводилося, як вони хвалили дисципліну, то більше доводилося, що вони самі себе засудили за нехтування нею. Мене досить здивувало, коли я чув, як деякі з тих, кого я вважав шановними, побожними богословами, ганьблять як секту сакраментаріїв і дисциплінаріїв. А коли я захотів дізнатися, кого вони мають на увазі, вони сказали мені, що мають на увазі тих, хто не хоче подавати таїнство всій парафії, і тих, хто своєю дисципліною робить розрізнення. Я думав, що спокусник здобув би велику перемогу, якби змусив бодай одного побожного пастора церкви знехтувати дисципліною, — так само, як якби змусив його знехтувати проповіддю; а тим паче якби домігся, щоб той схвалював таке нехтування; але, здається, він домігся, що деякі глузують із тих, хто виконує обов’язок, яким вони самі нехтують. Певен я: якби добре розуміли, якою мірою пасторська влада й праця полягає в церковному провідництві, то побачили б і те, що бути проти дисципліни — майже те саме, що бути проти служіння; а бути проти служіння — майже те саме, що бути цілковито проти Церкви; а бути проти Церкви — майже те саме, що бути цілковито проти Христа. Не дорікайте мені різкістю цього висновку, доки не зможете його уникнути й звільнити себе від цього звинувачення перед Господом.