Розділ 15 · 33 хв читання · 43 хв слухання
Частина II
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ЦЬОГО ОБОВ’ЯЗКУ
Далі я відповім на деякі заперечення, які можуть висунути проти практики, що її я досі радив.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 1:
Ми навчаємо наших людей прилюдно; то чому ж ми повинні ще й навчати їх кожного окремо?
ВІДПОВІДЬ:
Ви молитеся за них прилюдно — то хіба не повинні ви молитися за них і насамоті? Павло навчав кожного чоловіка й напоминав кожного, і то як прилюдно, так і по домах, ніч і день, зі сльозами. Та що ще говорити, коли досвід так голосно свідчить про це? Я щодня змушений дивуватися, як прикро необізнані багато з наших людей, які ось уже десять чи дванадцять років здавалися старанними моїми слухачами, хоч я говорив так просто, як тільки міг. Одні не знають, що кожна Особа Трійці є Богом; ні того, що Христос — Бог і людина; ні того, що Він узяв Свою людську природу на небо; ні того, на що їм належить покладатися, щоб дістати прощення й спасіння; ні багатьох інших подібних важливих засад нашої віри. Ба навіть деякі з тих, хто постійно приходить на приватні зібрання, вкрай необізнані; тим часом за одну годину простого, щирого наставляння насамоті вони, здається, розуміють більше й краще це сприймають, ніж за все своє попереднє життя.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 2:
Не вся парафія — це церква, і я не беру на себе пасторської опіки над усіма; тому я не переконаний, що зобов’язаний докладати таких зусиль щодо них.
ВІДПОВІДЬ:
[a] Звичайне утримання, яке одержує більшість, дається за навчання всієї парафії, хоч ви й не зобов’язані вважати всіх її мешканців церквою.
[b] Навіщо нам шукати сильнішого зобов’язання, ніж спільний обов’язок, що лежить на всіх християнах, — сприяти справі людського спасіння, добру Церкви й славі Божій, наскільки стає їм сили; а разом із ним і спільний обов’язок, що лежить на всіх служителях, — сприяти цим цілям служительським навчанням, наскільки стає їм сили? Чи ж це діло таке добре і так явно веде до таких великих благ для людських душ, а ви все-таки не бачите жодного зобов’язання його виконувати?
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 3:
Цей спосіб забиратиме стільки часу, що людина не матиме змоги займатися своїми науками. Більшість із нас молоді й недосвідчені, і нам потрібно багато часу, щоб розвивати власні здібності й поглиблювати власне знання, а цей спосіб цьому зовсім перешкодить.
ВІДПОВІДЬ:
(1): Ми припускаємо, що ті, кого ми схиляємо до цієї праці, розуміють суть християнської віри й здатні навчати її інших; а додавання нижчих і менш потрібних речей не слід ставити вище за це необхідне передавання основних засад віри. Я високо ціную загальну освіченість і нікого не заохочував би легковажити нею; але спасіння душ я ціную вище. Діло, що є нашою головною метою, мусить бути зроблене, хай би що лишилося незробленим. Дуже бажано, щоб лікар ґрунтовно вивчив своє мистецтво, умів бачити підстави своєї практики й розв’язувати такі складні суперечки, які постають перед ним. Але якби він мав під опікою шпиталь або жив у місті, де лютує моровиця, і взявся б вивчати бродіння, кровообіг, нариви й таке інше, усі ці чудові питання, тоді як мав би відвідувати своїх хворих і рятувати людям життя; якби він навіть проганяв їх і дозволяв їм гинути, кажучи, що не має часу давати їм пораду, бо мусить займатися своїми науками, — я вважав би такого чоловіка найбезглуздішим ученим, що ставить віддалені засоби вище за саму мету своїх студій; ба навіть мав би його за такого собі ввічливого вбивцю. Людські душі можуть бути спасенні й без знання того, чи Бог наперед визначає творіння в усіх його діях; чи розум неминуче визначає волю; чи Бог творить благодать фізичним чи моральним способом спричинення; що таке свобідна воля; чи має Бог scientiam mediam або ж позитивні постанови щодо вини за лихі вчинки; і без сотні подібних питань, які, найпевніше, ви й вивчали б тоді, коли мали б спасати душі. Дійдіть щасливо до неба й допоможіть дійти туди своїм людям — і ви вмить пізнаєте все це, і ще тисячу речей, яких тепер, попри всі ваші студії, ніколи не зможете пізнати; то хіба це не найшвидший і найпевніший шлях до знання?
(2) Якщо ви не зростатимете в знанні вшир, то цим шляхом старанної практики здобудете кращий зріст — углиб. Якщо ви не знатимете так багато речей, як інші, то великі речі знатимете краще за них; бо це поважне звертання до грішників заради їхнього спасіння допоможе вам набагато глибше збагнути спасенні засади віри, ніж будь-які інші засоби; а трохи більше знання цих засад варте всього іншого знання у світі. О, коли я дивлюся в небо, вдивляюся в неприступне світло й прагну пізнання Бога, а знаходжу свою душу такою темною й далекою, що готовий сказати: «Я не знаю Бога — Він вище від мене — зовсім поза моєю досяжністю», — тоді, здається мені, я охоче віддав би все інше знання, яке маю, за ще один проблиск пізнання Бога й майбутнього життя. О, коли б я ніколи не знав ані слова з логіки чи метафізики, ані того, що казали схоласти, аби тільки мав ще одну іскру того світла, яке показало б мені те, що я невдовзі мушу побачити! Щодо мене, то я вважаю, що поважними розмовами про вічне й навчанням Символу віри чи якогось короткого катехизису ви можете більше зрости в знанні (хоч і не в знанні більшої кількості речей) і стати набагато мудрішими людьми, ніж якби витратили цей час на вивчення звичайних чи вишуканих, проте менш потрібних речей.
І, може, ще виявиться, перш ніж ми скінчимо, що це заняття робить людей куди здібнішими пасторами для Церкви, ніж самі лише кабінетні студії. Найздібнішим лікарем, правником, а також і богословом буде той, хто до своїх студій додає практику й досвід; тоді як нікчемним трутнем виявиться той, хто все життя ухиляється від служіння Богові під приводом приготування до нього і дає людським душам іти на загибель, удаючи, ніби вивчає, як їх рятувати, або набирається більшої здатності допомагати їм і спасати їх.
(3) Проте дозвольте додати: хоч я й вважаю це головним, я хотів би, щоб ви мали й більше, бо ці допоміжні науки дуже корисні; тому, кажу я, щоб ви мали достатньо часу на те й на інше, не марнуйте часу на пусті розваги й заняття; не витрачайте його на зайвий сон; не розтринькуйте ані хвилини. Що робите, робіть з усієї сили; і тоді подивіться, чи не матимете достатньо часу й на ці інші заняття. Якщо ви відведете на цю велику працю лише два дні на тиждень, то з інших чотирьох знайдете трохи часу й для звичайних студій.
Справді, хіба чотири дні на тиждень (після стількох років, проведених в університеті) — не слушна частка, щоб людям вивчати богословські суперечки й готувати проповіді? Хоч моя неміч і забирає в мене силу-силенну часу, а надзвичайні праці займають шість, коли не вісім частин мого часу, я все ж дякую Богові, що можу знайти час для підготовки до проповідування на два дні на тиждень, попри два дні для особистого наставляння. Тож щодо тих, кого не обтяжує жодна надзвичайна праця (я маю на увазі писання та різного роду покликання, окрім звичайної праці служіння), я не можу повірити, щоб вони, коли тільки захочуть, не знайшли для цієї праці принаймні двох півднів на тиждень.
(4) Обов’язки треба брати разом: найбільшому слід віддавати перевагу, але жодного з тих, що їх можна виконати, не слід занедбувати; жоден не слід виставляти проти іншого, але кожен має знати своє належне місце. Та якби трапився такий випадок крайньої потреби, що ми не могли б і продовжувати подальші студії, і водночас наставляти необізнаних, — я відкинув би всі бібліотеки світу, аби тільки не бути винним у загибелі однієї душі; принаймні я знаю, що це було б моїм обов’язком.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 4:
Але цей спосіб зруйнує здоров’я нашого тіла, бо ми безупинно виснажуватимемо свої сили й не матимемо часу на потрібний відпочинок; і він цілком відгородить нас від дружнього спілкування з іншими, так що нам ніколи не можна буде вийти з дому чи провести день з друзями, щоб дати розрадитися розумові; а тоді ми не тільки здаватимемося іншим нечемними й похмурими, але й самі себе виснажимо, і лук, що завжди натягнутий, кінець кінцем може зламатися.
ВІДПОВІДЬ:
(1): Це обстоювання тілом власного інтересу. Лінивий каже: «Лев на дорозї!» — і не хоче орати через холод. Немає жодного важливого обов’язку, що вимагає самозречення, проти якого тіло й кров, якщо радитися з ними, не наведуть вам таких самих мудрих доводів, як ці. Хто б коли пішов на вогнище за Христа, якби це міркування було слушне? Ба й хто б коли став християнином?
(2) Ми можемо приділяти час потрібному відпочинкові й водночас виконувати цю працю. Година чи пів години прогулянки перед обідом — це стільки відпочинку, скільки потрібно для здоров’я більшості слабших учених людей. Я маю підстави дещо про це знати з довгого досвіду. Хоч моє тіло багато років знемагає від великих немочей, і недуги мої такі, що вимагають руху чи не більше, ніж будь-чиї у світі, і я переконався, що рух аж досі був головним засобом мого збереження, а отже, маю не менше підстав обстоювати його, ніж будь-хто з відомих мені людей, — проте я переконався, що згадана міра була благословенна для мого збереження, хоч і знаю, що значно більше руху, мабуть, послужило б іще кращому моєму здоров’ю. Справді, я не знаю й одного служителя на сотню, кому потрібно стільки руху, як мені. Ба я знаю безліч служителів, які майже ніколи не вдаються до жодних вправ, хоч я їх за це й не хвалю. Не сумніваюся, що наш обов’язок — рухатися стільки, скільки потрібно для збереження нашого здоров’я, наскільки цього вимагає наша праця; інакше ми задля одного дня праці втратимо нагоду до багатьох. Але це можна робити — і разом з тим виконувати працю, до якої ми взялися. Що заважає вам у ті два дні на тиждень, які ви відводите на цю працю, приділити годину чи дві прогулянці, щоб дати рух тілу? А тим більше в інші дні. Але щодо тих людей, які не обмежують своїх розваг певними годинами, а мусять мати їх для догоди своєму схильному до насолод норову, а не тільки для того, щоб стати придатними до праці, — то таким любителям утіх треба краще вивчити природу християнства, і навчитися, яка небезпека жити по тілу, і здобути більше умертвіння плоті та самозречення, перш ніж проповідувати це іншим. Якщо вам конче потрібні ваші втіхи, то не слід було вам ставати на покликання, яке вимагає від вас, щоб утіхою вашою були Бог і служіння Йому, і так сильно стримує вас від тілесних утіх. Хіба не зобов’язалися ви при хрещенні воювати проти тіла? І хіба ви не знаєте, що велика частина християнської боротьби полягає в змаганні між тілом і духом? і що в цьому й полягає різниця між справжнім християнином і ненаверненою людиною: один живе по духу й умертвляє діла й бажання тіла, а другий живе по тілу? І ви робите своїм покликанням проповідувати все це іншим, а попри це вам конче потрібні ваші втіхи? Якщо так, то, сорому ради, покиньте проповідувати Євангеліє і визнавати християнство, і визнайте себе тим, чим ви є; і як «ви сієте тілу, так від тіла й пожнете зотління». Адже навіть Павло каже: «Оце ж я так біжу, не якби на непевне; подвизаюсь так, не якби повітрє (вітер) бючи. А морю тїло моє і підневолюю, щоб, иншим проповідуючи, самому инодї не бути нїкчемним.» І хіба таким грішникам, як ми, ще більше не треба чинити так само? Що? Чи будемо ми пестити свої тіла й догоджати їхнім бажанням у непотрібних утіхах, коли Павло мусить морити своє тіло й підневолювати його? Чи Павло мусить так робити, щоб після всього свого проповідування не виявитися нікчемним, а ми хіба не маємо ще більше причин боятися цього за себе? Я знаю, що певна втіха дозволена, а саме тоді, коли вона служить тому, щоб зробити нас придатними до нашої праці. Але щоб людина так закохалася у свої втіхи, що задля них без потреби марнувала свій дорогоцінний час і занедбувала велику справу людського спасіння, ба ще й обстоювала це, ніби так мусить або може бути, і тим самим виправдовувала себе в такому житті, — це нечестя, несумісне із звичайною вірністю християнина, а тим більше з вірністю служителя Христового. Такі нещасні, що «більш люблять розкоші, нїж Бога», мусять чекати, що й Він любитиме їх відповідно, і вони більше годяться на те, щоб їх виключили з християнського спілкування, ніж на те, щоб бути першими в Церкві; бо нам наказано: «від таких одвертай ся». Відпочинок для ученої людини має бути передусім для руху тіла, бо перед нею й так стільки різних утіх для розуму. І вдаватися до нього треба так, як косар гострить косу, тобто тільки настільки, наскільки це потрібно для праці. Мусимо пильнувати, щоб він не крав у нас дорогоцінного часу, а тримався якнайвужчих меж.
(3) Праця, якою ми зайняті, навряд чи дуже пошкодить нашому здоров’ю. Правда, вона мусить бути поважною; але це радше збудить і оживить наші сили, ніж так уже виснажить їх. Люди можуть цілий день говорити про інші речі без жодної шкоди для свого здоров’я; то чому ж ми не можемо говорити з людьми про їхнє спасіння без такої великої шкоди для нашого?
(4) Для чого маємо ми свій час і сили, як не для того, щоб витратити їх для Бога? Для чого робиться свічка, як не для того, щоб горіти? Згоріти й витратитися нам доведеться; то хіба не краще, щоб це сталося, коли ми освітлюємо людям дорогу до неба й працюємо для Бога, ніж коли живемо для тіла? Яка мала різниця між утіхою довгого й короткого життя, коли обидва вже скінчилися! Яка вам буде розрада в смерті з того, що ви продовжили своє життя, скоротивши свою працю? Хто багато працює, той багато живе. Наше життя треба цінувати за його цілями й ділами, а не за самою лише тривалістю. Як каже Сенека про трутня: «Там він лежить, а не живе; довго пробув, та не довго прожив». Хіба не більшою розрадою буде нам у смерті оглянутися на короткий час, вірно проведений, ніж на довге життя, проведене невірно?
(5) Що ж до відвідин і чемностей, то якщо вони корисніші за наші служительські заняття, ви можете задля них порушувати день спочинку; можете задля них не проповідувати, і можете так само облишити й цю приватну працю. Але якщо це не так, то як ви смієте робити їх приводом для занедбання такого великого обов’язку? Чи ж Бог має чекати на ваших друзів? Що з того, що вони лорди, чи лицарі, чи шляхтичі, — невже їм треба служити раніше, ніж Богові? Чи, може, їхнє невдоволення чи осуд завдасть вам більшої шкоди, ніж Боже невдоволення чи осуд? Чи смієте ви думати, що, коли Бог допитуватиме вас про ваші занедбання, ви відбудетеся від Нього такою відмовкою: «Господи, я витратив би більше свого часу на те, щоб шукати людського спасіння, але такий-то шляхтич чи такий-то друг образився б, якби я не догоджав їм своєю присутністю»? Якщо ви ще «шукаєте вгодити людям», то ви вже не слуги Христові. Хто сміє витрачати своє життя на догоджання тілу й догоджання людям, той сміливіший за мене. А хто сміє марнувати свій час на компліменти, той мало зважає на те, на що він має його використати. О, коли б я тільки міг використовувати свій час так, як я переконаний у потребі його використовувати! Хто стільки разів, як я, дивився смерті в очі, тому я не дякуватиму за те, що він цінує свій час. Признаюся, я дивуюся тим служителям, у яких є зайвий час; які можуть полювати, стріляти, грати в кулі чи вдаватися до подібних розваг по дві-три години, ба й цілими днями; які можуть годину просидіти в пустій балачці й проводити цілі дні в чемних відвідинах і поїздках із такою метою. Господи милий! Про що ж думають ці люди, коли стільки душ довкола них благають про допомогу, і смерть не дає нам перепочинку, і вони не знають, як недовго їхні люди й вони ще можуть бути разом; коли в найменшій парафії стільки праці, що вона може забрати всю їхню старанність, ніч і день?
Браття, сподіваюся, ви не проти, щоб з вами говорили відверто. Якщо ви не відчуваєте цінності душ, і дорогоцінності тієї крові, що була пролита за них, і слави, до якої вони йдуть, і нещастя, яке їм загрожує, то ви не християни, а отже, зовсім не придатні бути служителями. А якщо відчуваєте, то як ви можете знаходити час на непотрібні розваги, відвідини чи балачки? Чи смієте ви, мов ледачі пліткарки, базікати й розтринькувати свій час, коли маєте таку працю, і так багато її? О дорогоцінний часе! Як швидко ти минаєш! Як скоро тебе не стане! Що таке сорок років мого життя, які вже минули? Коли б кожен день був довгий, як місяць, здається, і тоді він був би закороткий для денної праці. Хіба ми й так не втратили досить часу в дні нашої марноти? Ніколи не приходжу я до вмирущого, коли він не зовсім отупілий, щоб він не бачив краще цінності часу. О, коли б вони тоді могли покликати час назад, як голосно вони кликали б! Коли б могли його купити, чого б тільки за нього не дали? А ми все-таки можемо дозволити собі розтринькувати його; ба й потурати собі в цьому і свідомо відкидати найбільші діла Божі. О, яка ж оманлива річ гріх, що може так позбавити глузду людей, які здаються такими мудрими! Чи можливо, щоб людина, яка має бодай трохи співчуття й чесності, чи бодай трохи дбає про свій служительський обов’язок, чи бодай трохи відчуває суворість свого звіту, мала зайвий час на неробство й марноту?
І мушу сказати вам ще, браття: якщо хтось інший і міг би приділити трохи часу самій лише втісі, яка не є потрібною, то ви цього не можете; бо ваше покликання зобов’язує вас до суворішої пильності, ніж зобов’язані інші люди. Чи може лікар, коли лютує моровиця, дозволити собі більше розради чи відпочинку, ніж потрібно для його життя, коли стільки людей чекає його допомоги там, де йдеться про життя й смерть? Як його втіха не варта людських життів, так ваша ще менше варта людських душ. Припустімо, що місто обложене, і ворог, з одного боку, вичікує кожної нагоди, щоб захопити його зненацька, а з другого — намагається підпалити його гранатами, які безперестанку кидає всередину; скажіть мені, прошу вас: якщо одні люди беруть на себе, як свій уряд, стерегти брами, а інші — гасити вогонь, що може спалахнути в домах, скільки часу ви дозволите цим людям на розваги чи відпочинок, коли місто в небезпеці, а вогонь горітиме й переможе, якщо вони послаблять свою пильність? Або чи виправдали б ви когось із цих людей, якби він покинув свою працю й сказав: я лише тіло й кров, мені потрібні якийсь відпочинок і втіха? Певно, щонайбільше ви дозволили б йому лише те, що конче потрібно. Не нарікайте на це й не кажіть: «Жорстоке се слово; хто може його слухати?» Бо це для вас милість; і вам добре, якщо ви тільки розумієте, коли вам добре, як я покажу вам, відповідаючи на наступне заперечення.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 5:
Я не думаю, що від служителів вимагається робити з себе наймитів. Якщо вони старанно проповідують, і відвідують хворих, і виконують інші служительські обов’язки, і принагідно чинять добро тим, з ким спілкуються, — я не думаю, що Бог вимагає, щоб ми так прив’язували себе до наставляння кожної людини окремо й робили своє життя тягарем і рабством.
ВІДПОВІДЬ:
Яке значення й вагу має цей обов’язок, я вже показав раніше, а також і те, як ясно його наказано. І чи ви думаєте, що Бог не вимагає від вас робити все добро, яке ви можете? Чи будете ви стояти осторонь, дивлячись, як грішники хапають повітря в передсмертних муках, і казати: «Бог не вимагає від мене робити з себе наймита, щоб спасти їх»? Чи це голос християнського чи служительського співчуття? Чи, радше, не голос тілесного лінивства й диявольської жорстокості? Бог дає вам роботу, а ви не хочете повірити, що Він бажає, щоб ви її виконували? Чи це голос послуху, чи бунту? Байдуже, чи ваше тіло перемагає вас так, що ви відмовляєтеся коритися визнаному обов’язкові й прямо кажете: я коритимуся не далі, ніж мені до вподоби; чи воно спонукає вас свідомо відкидати докази, які мали б переконати вас, що це обов’язок, і казати: я не повірю, що це мій обов’язок, якщо він мені не до вподоби. Ознака лицеміра — робити собі релігію з найдешевшої частини служіння Богові, яка узгоджується з його тілесними цілями й щастям, а решту, що з ними несумісна, відкидати. А до слів лицемірства це заперечення додає ще й слова грубого нечестя. Бо який же це мерзенний наклеп на Всевишнього Бога — називати служіння Йому рабством і панщиною! Які думки мають такі люди про свого Господаря, свою працю й свою винагороду? Думки віруючого чи невірного? Чи ж ці люди пошанують Бога й сприятимуть служінню Йому, коли самі мають про нього такі ниці думки? Чи ж ці люди втішаються святістю, коли вважають її рабською працею? Чи вони справді вірять у нещастя грішників, коли вважають такою панщиною старанно дбати про їхнє спасіння? Христос каже, що «хто не зречеться себе, і не покине всього, і не візьме свого хреста, і не піде за Ним, той не може бути Його учнем». А ці люди вважають рабством тяжко трудитися в Його винограднику й відмовлятися від своєї вигоди в той час, коли мають усі зручності й заохочення. Як же далеко це від того, щоб покинути все! І як можуть ці люди бути придатними до служіння, коли вони такі вороги самозречення, а отже, й справжнього християнства?
Тож я змушений сказати, що саме звідси походить головне лихо Церкви: так багато людей стають служителями раніше, ніж стають християнами. Якби ці люди бачили старанність Христа в добрих ділах, коли Він забув про їжу, щоб поговорити з однією жінкою, і коли Йому ніколи було навіть хліба з’їсти, — хіба не були б вони тієї самої думки, що й Його тілесно мислячі близькі, які вийшли взяти Його й казали, «що Він не при собі»? Вони сказали б Христові, що Він зробив із Себе наймита й раба і що Бог зовсім не вимагає всієї цієї метушні. Якби вони бачили, як Він цілий день проповідує, а цілу ніч молиться, то, видно, за Свою працю Він дістав би від них саме такий осуд. Не можу не порадити цим людям дослідити власні серця: чи справді, нелицемірно, вірять вони тому Слову, яке проповідують? Чи справді ви вірите, що така слава чекає тих, хто вмирає в Господі, і такі муки — тих, хто вмирає ненаверненим? Якщо вірите, то як можете вважати будь-яку працю надмірною задля таких важливих цілей? Якщо ж не вірите, то так і скажіть, і йдіть геть із виноградника, і йдіть разом із блудним сином пасти свиней, і не беріться пасти стадо Христове.
Хіба ви не знаєте, браття, що шкодуєте ви для власної ж користі? Що більше ви робите, то більше отримаєте; що більше витрачаєте, то більше вам надходить. Якщо ці християнські парадокси вам чужі, то не слід було вам братися навчати їх інших. Нині наші прибутки духовного життя й миру звичайно приходять на шляху обов’язку, тож хто найбільше перебуває в обов’язку, той найбільше має Бога. Вправляння благодаті примножує її. І хіба це рабство — більше бути з Богом і більше отримувати від Нього, ніж інші люди? Найбільша втіха благодатної душі — робити добро й, роблячи його, отримувати, і багато займатися тими Божественними речами, якими полонене її серце. До того ж ми готуємося до повнішого отримання надалі: ми віддаємо свої таланти в обіг і, примножуючи їх, з п’яти зробимо десять, і так станемо правителями над десятьма містами. Хіба це тяжка панщина — посилати в найвіддаленіші краї світу, щоб обміняти наші дрібнички на золото й коштовності? Хіба не виправдовують безбожних ті, хто всяку старанну побожність називає панщиною, ганить її як надто прискіпливе й нудне життя і каже, що їх ніхто не переконає, ніби без усієї цієї метушні людина не може спастися? Те саме кажуть і ці люди про справу служіння. Вони вважають цю старанність невдячною нудьгою, і їх не переконаєш, ніби без усієї цієї метушні людина не може бути вірним служителем!
Тяжкий гріх — недбалість у такій великій справі; але схвалювати цю недбалість і так лишатися нерозкаяними, виступати проти обов’язку, наче його й немає, і, коли слід було б віддавати себе для спасіння душ, казати: я не вірю, що Бог цього вимагає, — це таке тяжке обтяження гріха, що там, де потреба Церкви не змушує нас за браком кращих користуватися такими людьми, я не можу не вважати їх гідними того, щоб їх викинули геть, як сміття, і як ту сіль, що звітріла, про яку сказано: «Нї в землю, нї в гній не годить ся вона». «Хто має уші слухати, — додає Христос, — нехай слухає». І якщо такі служителі стають посміховиськом і ганьбою, хай дякують самим собі, бо це їхній власний гріх робить їх нікчемними. І, так принижуючи служіння Христові, вони лише принижують самих себе й готують собі ще більше приниження наприкінці.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 6:
Часи, в які жив Павло, вимагали більшої старанності, ніж наші. Церкви тоді лише засновувалися, ворогів було багато, а переслідування великі. Тепер же не так.
ВІДПОВІДЬ:
Цей аргумент відгонить людиною, замкненою в кабінеті й незнайомою зі світом. Боже милий! Хіба навколо нас не безліч людей, які не знають, чи Христос Бог, чи людина, чи взяв Він Своє тіло на небо, чи залишив його на землі, ані що Він зробив для їхнього спасіння, ані на що їм покладатися, щоб дістати прощення й вічне життя? Хіба навколо нас не тисячі тих, хто потопає в самовпевненості, безтурботності й чуттєвості і хто, коли ми зробимо на кафедрі все, що можемо, нас ані не відчуває, ані не розуміє? Хіба не так багато свавільних п’яниць, світолюбців, самолюбців, лихословів, ненависників святого життя, яким бракує лише смерті, щоб стати безнадійними? Хіба не так багато невігласів, отупілих і скандальних визнавців, так багато розкольників, звідників і порушників спокою Церкви? І невже щастя наших часів таке велике, що ми можемо звільнити себе від особистого наставляння, бо часи нібито менше цього потребують? Що потрібно, щоб відповісти на це заперечення, як не віра й досвід? Майте кращу віру всередині та більше дивіться назовні, на нещасних, і запевняю вас: ви не знайдете причини шкодувати своїх зусиль ні через брак роботи, ні через брак потреб, що кличуть вас. Який сумлінний служитель не знаходить досить роботи від одного кінця року до другого, навіть якщо в нього під опікою немає й сотні душ? Хіба безбожні люди менш нещасні від того, що визнають християнство, — чи, навпаки, ще нещасніші?
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 7:
Але якщо ви встановлюєте для служителів такі суворі закони, Церква залишиться без них. Бо хто ж вибере для себе таке виснажливе життя? І які батьки покладуть такий тягар на своїх дітей? Люди уникатимуть цього і через тілесну втому, і через небезпеку для свого сумління, якщо вони не виконають цього як слід.
ВІДПОВІДЬ:
(1): Не ми, а Христос установив і наклав ці закони, які ви називаєте суворими; і якби я замовчував їх або перекручував, це не послабило б їх і не виправдало б вас. Той, Хто їх установив, знав, навіщо це робить, і чекатиме послуху їм. Хіба ж нам ставити під сумнів або підозрювати безмежну доброту в тому, що вона встановлює погані чи немилосердні закони? Ні, це чисте милосердя з Його боку — покласти на нас цей великий обов’язок. Якби від лікарів вимагали бути якомога стараннішими в лікарнях, чи в чумних бараках, чи з іншими хворими, щоб урятувати їм життя, хіба не було б у такому законі більше милосердя, ніж суворості? Що?! Невже Бог має дати загинути душам ваших ближніх, щоб заощадити вам трохи праці й страждань, — і це ще з милосердя до вас? О, який нещасний світ ми мали б, якби ним правила сліпа, самовпевнена людина!
(2) Щодо того, чи вистачить пасторів, — про це подбає Христос. Той, Хто накладає обов’язок, має повноту Духа і може дати людям серце коритися Його законам. Чи ви думаєте, що Христос допустить, щоб усі люди були такими ж жорстокими, немилосердними, тілесними й самолюбними, як ви? Той, Хто Сам узявся за справу нашого відкуплення, і поніс наші провини, і був вірним як Пастир-Начальник Церкви, не втратить усієї Своєї праці й страждань через брак знарядь, щоб провадити Його справу далі, і не зійде знову, щоб усе робити Самому, бо ніхто інший цього не робить; але Він приготує людей, щоб були Його слугами й помічниками вчителя в Його школі, — людей, які охоче візьмуть цю працю на себе, і радітимуть, що їх так ужито, і вважатимуть найщасливішим життям у світі те, що ви вважаєте таким великим тягарем, і не проміняють його на всю вашу вигоду й тілесні втіхи; а задля спасіння душ і поширення Євангелія Христового охоче нестимуть тягар дня і спеку; і доповнюватимуть у своєму тілі недостачу страждань Христових; і робитимуть, поки день; і робитимуть те, що роблять, з усієї сили; і будуть слугами для всіх, догоджаючи не собі, а іншим, на їхнє збудування; і стануть усім для всіх, щоб спасти хоч деяких; і все терпітимуть заради вибраних; і витрачатимуть себе й будуть витрачені за своїх ближніх, хоча що більше любитимуть, то менше їх любитимуть, і вважатимуть їх ворогами за те, що кажуть правду. Таких пасторів, за Своїм серцем, дасть Христос Своєму народові, — пасторів, які «пастимуть їх знанням і розумом», як люди, що «шукають не їхнього, а їх». Що? Ви думаєте, що Христос не матиме слуг, якщо такі, як ви, разом із Димасом звернуться до нинішнього світу й покинуть Його?
Якщо вам не до вподоби Його служба, можете пошукати кращої, де знайдете, і похвалитися своїм зиском наприкінці; але не погрожуйте Йому тим, що Він утратить вашу службу. Він установив закони, які ви назвете суворими, для всіх, хто хоче спастися, так само як і для Своїх служителів; бо всі, хто хоче бути Його учнями, мусять «зректися себе, і умертвити тіло, і бути розп’ятими для світу, і взяти свій хрест, і йти за Ним». І все ж Христос не залишиться без учнів і не приховуватиме від людей Своїх на вигляд суворих умов, щоб заманити їх до Себе на службу; але Він скаже їм про найгірше, а тоді нехай приходять чи ні, як самі виберуть. Він заздалегідь закличе їх обчислити видатки і скаже їм: «Лисицї мають нори, й птаство небесне гнїзда; Синові ж чоловічому нїде й голови прихилити»; скаже, що прийшов не дати їм світського миру й добробуту, а покликати їх «страждати з Ним, щоб з Ним і царювати», і «в терпінні осягнути душі свої», перемагати, щоб бути увінчаними і «сісти з Ним на престолі Його». І все це Він дасть виконати Своїм вибраним. Якщо ви дійшли з Христом до того, до чого колись дійшли ізраїльтяни з Давидом, і кажете: «чи то ж Ессеєнко дасть вам усїм і ниви й виноградники»? «Гей, Ізраїлю, додому!» — і якщо ви кажете: «Дивись на свій дом», Сину Давидів, — то побачите, що Христос подбає про Свій дім; а ви дбайте про свій, як тільки можете, і скажіть мені в годину смерті й суду, що було вигіднішою угодою і хто кого більше потребував — Христос вас чи ви Христа.
Щодо вагань сумління зі страху не впоратися, то слід зауважити: по-перше, Христос не вважатиме такими тяжкими мимовільні недосконалості; тяжкі — невірність і свавільна недбалість. По-друге, вам не допоможе втекти з виноградника під приводом вагань, що ви не можете виконувати роботу як слід. Він може піти за вами й наздогнати вас, як наздогнав Йону, такою бурею, що кине вас «у черево пекла». Відкинути обов’язок через те, що не можеш бути вірним у його виконанні, — врешті-решт це виявиться жалюгідним виправданням. Якби люди від самого початку добре зважили різницю між тимчасовим і вічним і те, що вони втратять або здобудуть через Христа, і мали ту віру, яка є «доказ (певність) річей невидимих», і жили вірою, а не чуттями, — ми легко розв’язали б усі ці заперечення, і всі доводи тіла й крові на власну користь здавалися б міркуваннями дітей, а радше людей, які втратили розум.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 8:
Але навіщо все це, коли більшість людей не підкориться? Вони не прийдуть до нас на катехизацію і скажуть нам, що вже застарі, щоб ходити до школи. Тож краще залишити їх у спокої, ніж марно турбувати і їх, і себе.
ВІДПОВІДЬ:
(1): Не можна заперечувати, що надто багато людей уперто тримаються свого нечестя, що «простаки люблять простоту, глузії тішаться глузуванням, а нерозумні ненавидять знання». Але що гірші вони, то сумніший їхній стан, то більше вони заслуговують на жаль і то старанніше маємо ми дбати про те, щоб їх повернути.
(2) Хотів би я, щоб у тому, що велика частина людей така вперта й зневажлива, не було вини служителів. Якби ми тільки горіли й світили перед ними, як належить; якби мали переконливі проповіді й переконливе життя; якби взялися робити все добро, яке можемо, хоч би чого це нам коштувало; якби були лагіднішими й смиреннішими, більш люблячими й милосердними і давали їм бачити, що ми ні за що маємо все земне порівняно з їхнім спасінням, — ми могли б зробити набагато більше, ніж робиться, і багатьом було б закрито уста; і хоч нечестиві й далі чинитимуть нечестиво, проте більше людей були б податливими, а нечестивих було б менше, і були б вони спокійніші, ніж тепер. Якщо ви скажете, що деякі з найздібніших і найпобожніших служителів у країні мали таких самих неподатливих і глузливих парафіян, як і інші, то я відповідаю: деякі здібні побожні люди були надто владні й відчужені, а деякі з них — надто немилосердні й світські та неохочі до коштовних, хоч і потрібних, добрих діл, а деякі робили надто мало приватно, хоч прилюдно робили чудово, і так перешкоджали плодові своєї праці. Але там, де немає цих перешкод, досвід показує нам, що успіх набагато більший, принаймні в тому, щоб схилити людей до більшого спокою й готовності навчатися; проте ми не можемо чекати, що всіх їх буде доведено до такої розважливості.
(3) Свавілля людей не звільняє нас від нашого обов’язку. Якщо ми не пропонуємо їм своєї допомоги, звідки нам знати, хто від неї відмовиться? Пропонувати — наша справа, приймати — їхня. Якщо ми не пропонуємо, то залишаємо їх виправданими, бо тоді вони й не відмовляються; зате самі лишаємося без виправдання. Але якщо вони відмовляються від нашої допомоги, коли її запропоновано, ми зробили свою частину і спасли власні душі.
(4) Якщо одні відмовляться від нашої допомоги, то інші її приймуть; і успіх серед них може бути такий, що винагородить усю нашу працю, хоч би вона була ще більшою. Не всіх наших людей зворушує наша прилюдна проповідь, і все ж ми не повинні через це залишати її як марну.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ 9:
Але яка ймовірність, що цим способом навернуться люди, які не навертаються через проповідь Слова, коли саме вона є головним Божим установленням для цієї мети, адже «віра (приходить) через слуханнє, слуханнє ж через слово Боже»?
ВІДПОВІДЬ:
(1) Переваги цього способу я вже показав вам раніше, тож не повторюватиму їх тепер; тільки, щоб ніхто не подумав, ніби це завадить йому проповідувати, можу додати до багатьох уже згаданих користей, що це буде чудовим засобом, який допоможе вам у проповідуванні. Бо як робота лікаря наполовину зроблена, коли він розуміє хворобу, так і ви, добре знаючи стан своїх людей, знатимете, про що проповідувати; і година розмови з невігласом чи впертим грішником дасть вам для проповідей стільки корисного матеріалу, скільки дала б година науки в кабінеті, бо ви дізнаєтеся, на чому вам слід наголошувати і які їхні заперечення відбивати.
(2) Сподіваюся, немає нікого настільки нерозумного, щоб думати, ніби ця розмова — не проповідь. Що? Хіба кількість тих, до кого ми говоримо, робить її проповіддю? Чи хіба співбесіда робить її не проповіддю? Безперечно, людина так само справді може проповідувати одному, як і тисячі. І, як ми вже казали, якщо ви дослідите, то побачите, що більша частина проповіді, описаної в Новому Завіті, відбувалася через розмову, часто у формі співбесіди, і то з одним чи двома, з меншою чи більшою кількістю людей, як дозволяла нагода. Так найчастіше проповідував і Сам Христос. До того ж ми мусимо зважати на рівень знань наших людей, якщо дбаємо про успіх нашої праці.
Отже, немає нічого — ні від Бога, ні з Писання, ні з правильного розуму, — що змушувало б нас сумніватися в нашій праці чи неохоче за неї братися. Але від світу, від тіла й від диявола ми матимемо багато перешкод, і, можливо, більше, ніж очікуємо. Та проти всіх спокус, якщо ми звернемося до Бога і поглянемо, з одного боку, на наші великі зобов’язання, а з другого — на обнадійливі наслідки й благословенну нагороду, ми побачимо, що маємо мало підстав відступати чи занепадати духом.
Поставмо перед собою взірець, поданий у нашому тексті, і навчімося з нього свого обов’язку. О, який урок перед нами! Але як погано засвоюють його ті, хто й досі сумнівається, чи це їхній обов’язок! Визнаю, деякі з цих слів Павла так часто поставали перед моїми очима й так глибоко вкарбовувалися в моє сумління, що вони сильно переконали мене і в моєму обов’язку, і в моїй недбалості. І я думаю, що ця одна промова більше заслуговує на рік вивчення, ніж більшість того, на що молоді студенти витрачають свій час. О браття! Напишіть її на дверях своїх кабінетів — виведіть її великими літерами як свій зразок для переписування, щоб вона завжди була перед вашими очима. Якби ми тільки добре вивчили два чи три її рядки, якими проповідниками ми були б!
[a] Наша загальна справа — «служачи Господеві з усякою покорою і многими слїзми».
[b] Наша особлива праця — «достерегайте себе і все стадо».
[c] Наше вчення — «покаяннє перед Богом і віру в Господа нашого Ісуса Христа».
[d] Місце і спосіб навчання — «навчати вас прилюдно і по домам».
[e] Його старанність, ревність і любов — «ніч і день не переставав я із слїзми напоминати кожного». Саме це й мусить здобувати душі та зберігати їх.
[f] Його вірність — «я нї від чого корисного не вхиляв ся, щоб не звістити вам», і «не вхилявсь обявляти вам усяку волю Божу».
[g] Його безкорисливість і самозречення заради Євангелія — «Срібла або золота або одежі, — нїчого не жадав я»; «потребинам моїм і тим, хто бував зо мною, служили оцї руки мої», і треба «памятати слова Господа Ісуса, що Він глаголав: Більше щастє давати, нїж приймати».
[h] Його терпеливість і витривалість — «нї про що я не дбаю, й не дорога менї душа моя, аби з радістю скінчити путь мій і ту службу, що прийняв я од Господа Ісуса».
[i] Його молитовність — «передаю вас», каже він, «Богові і слову благодати Його, котрим може збудувати вас і дати вам наслїддє між усїма осьвяченими».
[j] Його чистота сумління — «Тим я сьвідкую вам сьогоднї, що чистий я від крові всїх».
Напишіть усе це на своїх серцях, і це принесе більше користі вам самим і Церкві, ніж двадцять років вивчення тих нижчих речей, які, хоч і можуть здобути вам більше оплесків у світі, проте, відокремлені від цього, зроблять вас лише «як мідь дзвіняча і бубен гудячий». Велика перевага служителів, що мають щире серце, полягає в тому, що слава Божа і спасіння душ — сама їхня мета; а там, де цієї мети справді прагнуть, жодна праця чи страждання не зупинять їх і не повернуть назад, бо людина мусить досягти своєї мети, хоч би чого це їй коштувало. Хоч би що вона забула, цей урок вона завжди пам’ятатиме: «одного ж треба»; «шукайте перш царства Божого та правди Його». Тому й апостол каже: «примус бо на менї лежить, і горе менї, коли не благовіствую!» Саме це найдієвіше полегшить усю нашу працю, і зробить легкими всі наші тягарі, і стерпними всі наші страждання, і спонукає нас іти на будь-який ризик, аби тільки здобути душі для Христа. Те, що колись я зробив девізом на своєму прапорі в іншій війні, я бажаю й далі мати перед очима в цій, яка, проте, за моїм задумом, не зовсім інша. З одного боку: «Хто бо хоче душу свою спасти, погубить її», — з другого: «Не губи справи заради того, щоб зберегти життя». Хто знає, що служить Богові, Який ніколи не допустить, щоб будь-хто через Нього зазнав утрати, тому не треба боятися, на який ризик він іде заради Його справи; і хто знає, що прагне нагороди, яка, коли її здобути, безмежно переважить усі його витрати, той може сміливо вкласти в неї весь свій статок і продати все, щоб купити таку дорогоцінну перлину. Отже, браття, не витрачатиму більше слів, щоб умовляти мудрих купців до такої угоди чи розповідати самим учителям такі загальновідомі істини; і якщо я вже сказав більше, ніж потрібно, то буду цьому радий. Сподіваюся, тепер я можу вважати певним, що ви твердо вирішили працювати з найбільшою старанністю й вірністю; і, виходячи з цього, тепер перейду до кількох настанов щодо того, як правильно провадити цю справу.